Ukrainian English

"Pokój do smutku" Андрія Любки - у півфіналі "Анґелуса"

10 липня 2019
Новини

Збірка оповідань Андрія Любки "Кімната для печалі", що в перекладі Богдана Задура минулого року побачила світ у видавництві "Warsztaty Kultury", увійшла до півфіналу найпрестижнішої літературної премії Центральної Європи "Angelus". У півфіналі опинилися також опинилися книжки ще двох українських письменників - Олександра Бойченка ("Ваші, наші та інші") та Юрія Винничука ("Танґо смерті"). Усього до півфіналу потрапили 14 книжок зі 105 попередньо закваліфікованих до розгляду. 

Загалом півфінальний список виглядає так: 

https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t9e/1/16/27a1.png");">➡️ Bianca Bellová, "Jezioro", tłum. Anna Radwan-Żbikowska, Wydawnictwo Afera(Czechy)
https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t9e/1/16/27a1.png");">➡️ Ołeksandr Bojczenko, "Wasi, nasi oraz inni", tłum. Natalia Bryżko-Zapór, Warsztaty Kultury w Lublinie (Ukraina)
https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t9e/1/16/27a1.png");">➡️ Karl-Markus Gauß, "Dwadzieścia lewów albo śmierć. Cztery podróże", tłum. Sława Lisiecka, Wydawnictwo Czarne (Austria)
https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t9e/1/16/27a1.png");">➡️ Włodek Goldkorn, "Dziecko w śniegu", tłum. Joanna Malawska, Wydawnictwo Czarne
https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t9e/1/16/27a1.png");">➡️ Georgi Gospodinow, "Fizyka smutku", tłum. Magdalena Pytlak, Wydawnictwo Literackie (Bułgaria)
https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t9e/1/16/27a1.png");">➡️ Viktor Horváth, "Mój czołg", tłum. Anna Butrym, Wydawnictwo Książkowe Klimaty(Węgry)
https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t9e/1/16/27a1.png");">➡️ Nora Iuga, "Dama z młodzieńcem", tłum. Kazimierz Jurczak, Wydawnictwo Universitas (Rumunia)
https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t9e/1/16/27a1.png");">➡️ Siergiej Lebiediew, "Granica zapomnienia", tłum. Grzegorz Szymczak, Claroscuro Publishing House (Rosja)
https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t9e/1/16/27a1.png");">➡️ Andrij Lubka, "Pokój do smutku", tłum. Bohdan Zadura, Warsztaty Kultury w Lublinie (Ukraina)
https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t9e/1/16/27a1.png");">➡️ Blaže Minevski, "Celownik", tłum. Elżbieta Ćirlić, Wydawnictwo Biblioteka Słów(Macedonia)
https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t9e/1/16/27a1.png");">➡️ Christoph Ransmayr, "Cesarski zegarmistrz", tłum. Jacek St. Buras, Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego (Austria)
https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t9e/1/16/27a1.png");">➡️ Sasha Marianna Salzmann, "Poza siebie", tłum. Agnieszka Walczy, Prószyński i S-ka (Niemcy, ur. Rosja)
https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t9e/1/16/27a1.png");">➡️ Jurij Wynnyczuk, "Tango śmierci", tłum. Bohdan Zadura, Kolegium Europy Wschodniej im. Jana Nowaka- Jeziorańskiego (Ukraina)
https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t9e/1/16/27a1.png");">➡️ Polina Żerebcowa, "Mrówka w słoiku. Dzienniki czeczeńskie 1994–2004", tłum. Agnieszka Knyt, Michał B. Jagiełło, Fundacja Ośrodek KARTA (Rosja)

 

За умовами премії, переможець отримає чек на 150 тисяч злотих (це майже 40 тисяч доларів). Ім'я переможця оголосять 19 жовтня.

 

Як відомо, Літературна нагорода Центральної Європи «Ангелус» (пол. Nagroda Literacka Europy Środkowej „Angelus”) — літературна відзнака, яку вручають щороку з 2006 за найкращу прозову книгу, опубліковану польською мовою попереднього року.

 

Організатором і фундатором є місто Вроцлав; лауреатом може стати письменник, що походить із Центральної Європи (Австрія, Албанія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Етонія, Латвія, Литва, Північна Македонія, Молдова, Німеччина, Польща, Росія, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія, Чорногорія).

 

Вручається у Вроцлаві за найкращі прозаїчні твори авторам, які у своїх текстах звертаються до найважливіших, найбільш актуальних тем сучасного світу, дають поштовх до міркувань і глибокого пізнання інших культур.

 

З 2009 року нагороджують також і перекладача книги-лауреата. У випадку, якщо нагороду отримає польський письменник, журі обирає найкращого перекладача однієї з іноземних книг.

Джерело: ANGELUS

 

 

An excerpt from the Lyubka`s recent novel "Your Gaze, Cio-Cio-San" in English

18 червня 2019
Новини

 

 

An excerpt from the novel "Your Gaze, Cio-Cio-San"

by Andriy Lyubka

Translated from the Ukrainian by Reilly Costigan-Humes and Isaac Stackhouse Wheeler

That December evening, fog had to settle on Uzhhorod, a drunk judge at the wheel of a BMW X5 had to be flying along the slick asphalt of Hrushevskiy Street, staring at his phone—he didn’t notice, didn’t react, didn’t brake—and slam into my wife’s tender, 115-pound body with two tons of black metal, and she had to flutter into the air and land on the ground, already dead, and that damn German airbag simply had to pop out and save the driver, for me, twenty-nine years into my life, to finally have a real purpose.

Murder isn’t exactly an obvious mission for a man with no screws loose. I should have wielded wisdom and arguments to emerge victorious, ought to have made my case in court, thereby compelling lethargic justice to take the blindfold off its eyes and slay the guilty with its sword. But I happened to be born and raised in a country where Themis is in the habit of using scales filled with valuables rather than the blade. And is it actually possible to judge a judge—forgive me for being redundant—to prove their guilt in court? Even though I’d had different plans for the remainder of my life, I had to devote myself to a matter of the utmost importance. Revenge. For without the rule of law, the game returns to a primal level: an eye for an eye, a life for a life. The Honorable Judge Mykola Zinchenko took my Raluca’s life, so now I would take his. Not his wife or his daughter’s—“no women, no kids,” as that character from my favorite film once said—but the actual murderer’s life. Then we would be even. That’s the only way Raluca, who was entirely without guilt, would be avenged.

Perhaps she’d had good reason to be hesitant about moving to Uzhhorod. We’d both recently graduated from the University of Warsaw; we had some decent career prospects, plus the right contacts, and we were establishing some degree of professional reputation, but I didn’t want to stay in Poland. And Raluca was in no hurry to return to her native Romania. Eventually, I managed to convince her to come with me to Ukraine, which, given the recent revolution and acts of aggression by Russia, didn’t appear to be the perfect place for two young people seeking domestic bliss, yet it seemed to be full of hope and opportunity. Our friends gave us looks of interwoven astonishment and admiration. Well, it was romantic, at the very least: a young couple goes to live in a country that is fighting a war against an empire several times its size. Now I know that was a mistake.

Yet at the time, it seemed as though the country needed young, ambitious people with degrees from Western universities, so every door would open before us. I had earned a degree in political science, and my analysis of the situation seemed flawless to me: we’ll go to Ukraine and build our careers there, the country will reform quickly and become more prosperous, and we’ll lead a happy, calm existence. This was reverse logic at work—when everyone’s fleeing the ship, it’s the perfect time to return and make captain without breaking a sweat. At that time, I’d already been working remotely for an NGO mundanely called the World Politics Institute for over a year. I wrote analytical pieces about Romania and the Balkans; the pay wasn’t sky-high, but it wasn’t too shabby either. I planned to open a branch in Uzhhorod, steadily work on some grant-funded projects, organize conferences and roundtables, and enjoy myself. Raluca could work with me—after all, who knows Romania better than a Romanian?—or teach Romanian, if she cared to, since I’d maintained my contacts in the foreign language departments at Uzhhorod University, where I did my undergrad work.

After her time in Warsaw, Raluca wanted to live in a major city; she mentioned Kyiv several times, but I flat out refused to even entertain that idea. I didn’t like the city itself or its way of life. Uzhhorod, on the other hand, appeared to be the perfect choice. It was a small, cozy, beautiful, green town just a stone’s throw away from everything, closer to twelve European capitals than to Kyiv. Plus, in Kyiv, I would’ve had to become part of a team, work for someone else. In Uzhhorod, I was looking at the prospect of managing my own small, nearly independent organization. Transcarpathia sharing a border with Romania proved to be a key selling point for Raluca, since that way she could make the occasional trip without too much hassle. Not to visit her family—she had a strained relationship with them—but just to go back to her homeland. She missed the food, the music, and being able to buy books and magazines in Romanian more than her childhood home, mother, and wretched stepfather. Yet a more practical concern was much more important than all those theoretical arguments—I owned an apartment in Uzhhorod, so we had a place to live.

It’s better to be a big fish in a small pond than a small fish in a big pond—that phrase popped into my mind when we arrived in Uzhhorod late one night and went straight to bed without even unpacking our things, dead tired from the drive and the lengthy wait at the border. Raluca snoozed smoothly on my shoulder. I was too riled up to shut my eyes, though. I kept thinking about the future that would begin the next morning, about our dreams, plans, and challenges. My hopes were tinged with some apprehension, but mostly with the thirst of a young professional seeking success, of someone who studied for a long time, constantly imagining the day when they could finally toss their textbooks aside and begin their real, adult life. When it’s all up to you. Those thoughts beat back sleep; I tossed and turned. My restlessness was relayed to Raluca, who seemed to sense my agitation in the dark.

“Mark, everything’s going to be alright, yeah?” she whispered. “We’re going to be happy here, right?”

Then her warm, soft lips touched my back warily. She knew how to put people at ease and she was well aware that I, with my choleric temperament, was sometimes in dire need of that. She often said it was being an only child that had made me so intolerable, that all the excessive care and attention made me that way. She was wrong about that, though. Cross my heart, I never truly felt loved; it was like raising me was an obligation for my parents, and they only did so because they were the ones who brought me into the world. Respect and gratitude—that’s what I felt—not love. I was incapable of love and I didn’t even believe in it until I met Raluca. She was the one who taught me, helped me open up.

My parents had placed a certain set of expectations on their son, but I didn’t live up to them, which merely exacerbated their chilly attitude towards me. My father saw me as a serviceman or engineer, but I wasn’t interested in any of that and I looked at my new toy cars and guns—allegedly gifts from St. Nicholas—with utter indifference. My mother dreamt I’d become a singer or a renowned artist, at the very least. So she was all smiles when she’d see me pick up her hair dryer and pretend it was a microphone as I sang in front of the mirror. She apparently wanted me to seize her missed opportunities, without fully realizing that imposing your own dreams upon your child, forcing them to be someone else, to correspond to some ideal, is a form of abuse. But—luckily?—I didn’t have a good voice. I couldn’t even make the school choir. Nonetheless, my mother nurtured the hope that my voice would turn mellifluous when I hit puberty, but it was just the opposite. I didn’t have a knack for drawing or playing any instruments either. Add the inconvenience caused by my health problems, which was enough to make my family move from Solotvyn to Uzhhorod, and my parents’ love was nearly snuffed out. That embittered me—unable to justify their hopes for me, I disappointed myself. It took many long years to rebuild my faith in my own abilities.

I may not have been the most talented kid, but I was quick on the uptake. Actually, I stumbled through algebra and chemistry, but I had a good handle on history, geography, law, and literature. Languages came easily to me, too. I effortlessly committed everything I was interested in to memory, without any cramming. I did some digging, made some discoveries myself; at an early age, I acquired the ability to identify patterns, compile, compare, and sift through information. I knew how to analyze, make hypotheses and forecasts, and arrive at sound conclusions. I loved reading—I went through many a flashlight battery late at night as I turned the pages of fascinating books under the covers. I learned how to speak articulately and write eloquently, without ever letting form overshadow content. Conveying my point was always more important to me.

So, when it came time to choose a major, the insecurities sown by my mother’s hopes made themselves known. I decided to study foreign languages and literature, instead of history. It seemed like a more creative pursuit. The English, French, and German departments were highly selective, and given my family’s financial situation, I couldn’t count on paying a bribe to get in. So I opted to major in Romanian, even though it’s not the most prestigious language. I did so for several reasons. First off, Romanian is similar to French and Italian. If you know Romanian, you’ll be able to make yourself understood in Paris and Rome, too. Secondly, it’s exotic, and hardly anyone is proficient in it, so my skill set would be in high demand. And lastly, Romania is right around the corner, just about sixty miles from Uzhhorod, which provides opportunities for travel, networking, and student exchange programs. Also, I already spoke a little Romanian. I picked some up from the kids in my neighborhood back in Solotvyn, and that, coupled with several months of lessons and the department’s low rate of enrollment, proved to be enough. 

Upon graduating from Uzhhorod University with honors, I couldn’t find work for the longest time. I freelanced for a local newspaper and posted news stories from home; I worked for a political party during an election campaign; I tried my hand as an HR manager at a factory that manufactured cable harnesses. There was no work in my field at the department or in the whole city of Uzhhorod. I was offered teaching jobs in benighted mountain villages by the Romanian border, but being a schoolteacher wasn’t for me. Not to mention the fact that working with kids would wreck my nerves.

All of that spurred me to relocate to Kyiv. I still wasn’t working in my field, but at least I was earning more. I translated one of Mircea Cărtărescu’s novels from Romanian, which proved to be an exercise for the soul: I tormented myself at length, giving it everything I had, searching for the appropriate style, juggling synonyms, and finally, after two years of toiling away, editing, and polishing, I showed a publisher the final product. He said that he could publish it, yet couldn’t offer an honorarium, since nobody was going to read a book by a Romanian author, so he wouldn’t make any money. Still, he’d publish it to encourage my efforts. After all, I’d done a good job and deserved a quadrans of fame and my name on the inside cover. I willingly accepted his offer. The book was published, but not a single review was ever written. I never translated any more fiction.

That was when I realized I was interested in more important things. Politics, history, international relations—that was my true passion, not high-brow literature. Moreover, I detested my life in Kyiv, as well as the city itself, so I hightailed it out of there as soon as the opportunity presented itself. I was afforded a magnificent chance: one of my friends sent me a link to the Centre of East European Studies at the University of Warsaw, and they were accepting applications from international students who’d already received a bachelor’s degree. They were offering a rare program—east and central European regional studies. Basically, they were training future diplomats, government analysts, and experts on the space between Germany and Russia. When I saw “Balkan Studies” among the list of programs, I no longer had any doubts. I’d throw my hat in. Polish scholarships were available for those who hailed from the former Soviet countries, and that strengthened my desire to re-enter academia. I completed all the paperwork, took the exams, did an interview, and then one May morning, I received an email congratulating me on being accepted. That’s how I got into the University of Warsaw, where I met Raluca.

Soul-searching, as well as various jobs and side had devoured several years, so it was no wonder that I wound up being the oldest student at the Centre. I’d just turned twenty-five, and all of my classmates were three or four years younger than me. That didn’t bother me, though. Actually, I relished my new position because I’d finally begun to derive satisfaction from what I was doing. My high-school insecurities regarding my lack of a definitive talent were left behind, and I had acquired a certain degree of experience by wandering from job to job, which enabled me to feel like a leader among my younger colleagues. I hit a lucky streak in Warsaw. 

That came to an end that December night when Mykola Zinchenko ran Raluca over on a crosswalk in Uzhhorod. How long did that streak—a streak not without happiness—last? Almost three years. Well, thanks for that. Those were the best three years of my life. And Raluca’s presence offered some hope that my lucky streak would continue into the future.

It won’t. It stopped at some streaks of white on the asphalt.

It’s all because of that scumbag, that guardian of the law who’s above the law. Raluca had her reservations about moving to Uzhhorod, and it turned out she’d been right. This city killed her. This country killed her. A country where a judge can go tearing down the road at night, stinking drunk, and murder a pedestrian with a car as enormous as a hearse, bought with blood-stained bribes, and then go unpunished by leveraging his connections, smoothly crafting what is called a “system of collective responsibility” in the criminal code: the policemen who didn’t even handcuff the influential, upstanding murderer at the crime scene; the lab technicians who performed a drug test and reached the conclusion that the judge’s blood alcohol content wasn’t actually all that high; the investigators who established that the accident supposedly happened not on the crosswalk, but twelve yards away, thereby placing the blame on the tender-bodied pedestrian, not the drunken degenerate at the wheel; the false paid witnesses who spewed all sorts of nonsense about Raluca running into traffic; the prosecutors who were determined to get the murderer off, by hook or by crook; his fellow judges who stripped the murderer of his driver’s license in the name of Ukraine—talk about a harsh punishment; journalists at the local media outlets whose owners and editors instructed them not to publicize the incident too widely or discredit the judge, who could one day wind up being of use in this little serpentarium teeming with scoundrels and criminals.

Raluca was gone, but justice was not forthcoming. So I decided to take revenge myself. After all, I had no future without Raluca. So if I landed behind bars instead of him, at least he wouldn’t live to see it.

The realization of that fact, of my purpose, came rather quickly, yet not instantly. When they first delivered the news about the accident (I was just told to head to the hospital, no details were furnished), I was at a loss. I didn’t know how to act in a situation like that. I was sitting at the computer, mouth agape, phone in my hand. My heart rate accelerated, I could hardly breathe, and my body wouldn’t cooperate. I locked up. I couldn’t get out of my chair. A minute or two later, once I’d snapped out of it, I began rummaging around the apartment, frantically opening dressers and wardrobes, not knowing what to grab first. 

“Do you know Raluca? Are you two close? Come to the hospital as quickly as possible. She’s been in an accident,” said the voice on the other end. I didn’t even register whether it belonged to a man or a woman; my temples were clamoring and everything kept slipping through my fingers. What should I bring? Slippers, clean clothes, food? What does a person in the hospital need? What about a book, some pills, a blanket, wet wipes? I picked up all of those items, one by one, and then put them back.

Once the first wave of panic subsided and I managed to regain my composure, at least a little, a plan took shape in my head: get a move on, don’t take anything. If she needs anything, the doctors will say so. Just bring some money in case you have to pick anything up. So I rifled through my pockets, grasped my wallet, ran over to the bookshelf, where I extracted our savings for a rainy day from a ragged edition of Gibbon’s The History of the Decline and Fall of the Roman Empire—1,800 dollars and nearly 1,000 euros—stuffed the wads of cash into the inside pocket of my vest, grabbed my car keys off the table in the hallway, and anxiously bounded down the stairs from our third-floor apartment. I started the engine and took off like I had a blazing sports car instead of a tiny Toyota. There was a horrible traffic jam by my building, taillights glimmered, so I took a different route, through the newer part of town and across the bridge. That way would be faster. I put the pedal to the metal. I reached the hospital in six minutes, although it usually takes me three times as long to get to my office, which is nearby (you can see the hospital buildings from my bathroom at work).

What was I thinking about on the drive over there? Nothing. Actually, my head was spinning with thoughts, but they were all so disjointed, chaotic, absurd, and superfluous. When I was halfway there, I remembered that I should’ve grabbed Raluca’s ID and I nearly returned home. As I passed the large hardware store before the bridge over the Uzh, I suddenly remembered that we still hadn’t gotten around to buying a towel rack for the bathroom. We kept on forgetting. I was supposed to do it because I was the one who drove and I could take it back home hassle-free, unlike Raluca, who got around by walking or taking the bus. She kept reminding me, and I forgot time and time again, as if I didn’t actually need it. Or like I had some much more important business to attend to. As I was turning by Era, the store just around the corner from the hospital, I remembered that last week, I’d received a slip from Novaya Poshta stating that my books had arrived—I had to go pick them up or I’d face a penalty. I looked at the fuel gauge when I was parking to see whether or not I’d have enough gas if I wanted to go anywhere else. Oddly enough, my consciousness seemed to be forcing those panicked, menacing thoughts out, trying to focus on the rational, even the commonplace. Political analyst to the end, that’s me.

Right in front of the hospital, I unintentionally glanced at my reflection in the enormous windows. It was dark, the lampposts shone yellow, giving off almost no light at all, and only the snow sparkled, a thin film of ice forming after a warm day. I was in such a hurry that I’d forgotten to throw on a jacket. I ran out in a shirt and vest; my glasses fogged up immediately, steam rose from my mouth, and my bangs stuck to my forehead. I brushed them aside. The pudgy face of a person who moves too little and stares at a screen too much, of a man on his own wavelength who is most comfortable away from throngs of people. Overall, I was pretty pleased with my appearance and I looked respectable enough for the doctors to take me seriously. I’m ashamed to admit that I was thinking about all those stupid things at that moment, but that’s how the human mind operates—countless thoughts, some relevant, yet most of them not, swarm in your head simultaneously. 

After that…Well, after that, I struggle to recall the flow of events. I remember what happened, but the order is all out of whack. I come in, they ask me who I’m there to see, my wife, I answer. What’s her name? Oh, sorry, of course you don’t know, her name’s Raluca, yes, it’s a strange, uncommon Romanian name.

“Raluca?” the lady asks, lowering her eyes to a rudimentary notebook and running her finger down a list, from top to bottom. “Raluca?” she asks again. “Don’t have anyone by that name. Oh, wait,” she says, going pale. “The young girl they brought in an hour ago? That’s your wife?”

“Yes,” I answer, my tone carefree. I was overcome with relief when I heard that they didn’t have anyone by that name. So it was some sort of mistake, a silly mix-up, and I, dope that I am, didn’t even think to call Raluca. Maybe she’s alive and well, still in class. My mood improved instantly, as fast as lightning, my chest expanded, and I could breathe alright again, but the lady was calling someone.

“Yes, he’s here, the husband. Standing next to me. OK, I’ll tell him.” And she didn’t look up at me again. She just stared at her notebook and began tracing something with her pencil. Shortly thereafter, out came a short, rotund doctor, who looked somewhat like Karlsson-on-the-Roof—flabby arms, rosy cheeks. You could tell he was a nice guy. He walked over to me, took me by the arm for some reason, and spoke, pronouncing the words slowly.

“I’m very sorry, but I’m afraid your wife died on impact. All the ambulance team could do was pronounce her dead at the scene. I know how you must be feeling right now, but please follow me. We have to take care of some paperwork.”

The rest happened not to me, but to my body. It entered an office. Somebody was sitting there, a police officer holding a folder. He was saying something or other, and I was looking at him and the doctor, but I wasn’t taking anything in. The thought that Raluca was dead throbbed in my head, my legs went soft, and I lowered myself onto the chair. My throat went dry—I didn’t have any saliva, so I couldn’t swallow—and my ribcage was so compressed that my lung capacity was only a third of normal. The officer kept talking, looking at his shiny wing tips (how can his shoes be so clean in this weather?); I was taken to see Raluca’s body—I wasn’t there, just my body looked at Raluca’s body, cold and splayed. Then I signed something and then the officer drove me home. I still can’t ascertain what happened then, what they told me, and what I said in reply.

Only later on did I remember that the officer asked whether or not we were married. I said that we got married because that made it easier for Raluca, a Romanian citizen, to receive a residence permit in Ukraine (you moron!).

“So it was a fictitious marriage? Did you even live together?” His questions brought me out of my daze, like a sudden slap in the face. What the hell am I saying? Yes, she’s my wife, and I love her very much. A fictitious marriage?! That’s freakin’ ridiculous! He apologized and jotted something down. Then I asked how they’d found me. They just looked at her recent calls. “Mark.” She called that number often, so they figured he was close to her. “Oh Lord, what would’ve happened if I had been the one to die and they looked at my recent calls?” went a thought whizzing by. In my phone, Raluca is listed as Cio-Cio-San, the leading lady in her favorite opera. That was my nickname for her, even though I did really like the name Raluca.

Then the officer (I don’t even remember what he looked like!) said that the driver of the vehicle that hit Raluca was currently undergoing a drug test, yet that was merely a formality since it was blatantly obvious that he had alcohol on his breath.

“Where did this happen?” I asked. 

“On the crosswalk of death,” the cop replied and launched into an explanation, but the subsequent information was of no interest to me, for it pertained to the notorious crosswalk on Hrushevskiy Street, right past our building. They devised all sorts of tricks, but to no avail: there was at least one accident a month there, and people had started avoiding it. Basically, Raluca was almost home, she was rushing to see me when she got hit by the car…

“What’s going to happen to the driver?” I asked.

“He will be punished severely,” the officer assured me. “Because he ran a pedestrian over on a crosswalk, and he reeked of alcohol. He’s a rather courteous man, though. He was visibly upset. We established his identity,” the officer drawled, seemingly justifying himself. “He’s a local judge—Mykola Zinchenko—so he isn’t a flight risk. And he asked me to tell you that he would cover all of the funeral costs.”

These last few words hit me like a whip, so I emerged from my stupor for a split second. He’ll cover all the funeral costs, that bastard! I don’t need any hand-outs. I can pay for my wife’s funeral myself, and let that murderer rot in hell with his blood-stained money! The doctor tried calming me down, the officer mumbled something encouraging, and then my eyes finally opened. I suddenly felt all alone, surrounded by strangers, and my Raluca—dead, maimed—lay on the other side of a wall.

My next memory—I’m already home, sitting in a dark room, holding my head in my hands and swaying like a Muslim at prayer, swaying and swaying, and then I’m drinking the absinthe given to me as a birthday present, crying, taking a shower, washing all of this away. I’m drunk, shouting, calling Raluca’s mother in Romania; the words churn in my mouth, and she has no idea what I’m saying. I’m trying to speak louder, I break into screaming. It finally hits her, and cries come from the other end of the line. I hang up and drink absinthe straight from the bottle. I reach into the kitchen drawer, where I have a stash of marijuana, light up to calm myself down, suck in thick smoke. My throat dries up, and I wet it with more absinthe. I’m smoking and drinking. My phone rings. Now Raluca’s mother is trying to reach me, but I switch off my phone and collapse into bed. The pillow is wet with tears and my chin sticky with absinthe. I’m sobbing, but I have no clue where I am or what’s going on. The darkness thickens. I can’t see anything, but I hear a voice, Raluca’s tender voice, my Cio-Cio-San’s warm voice.

“Avenge me,” she says from out of nowhere. Someone’s in the room, someone’s talking to me, egging me on. I’m drinking and I can’t fall asleep. I listen. Raluca isn’t dead. She’s here, sitting at the head of the bed, whispering to me. 

“Avenge me… kill him…”

 

Source: APOFENIE magazine

 

 

 

Андрій Любка: чому я НЕ ЙДУ в депутати

02 червня 2019
Новини

П’ять причин: чому я НЕ ЙДУ в депутати

Дві політичні сили (яким симпатизую) запропонували мені прохідне місце в їхніх партійних списках на позачергових виборах до Верховної Ради. Обидвом я відмовив. Спробую пояснити, чому.

Напередодні позачергових парламентських виборів чимало людей, що раніше не належали до світу політики, оголосили про свій намір стати депутатами і працювати на Україну у Верховній Раді. Запит суспільства на оновлення настільки потужний, що всі партії намагаються поповнити свої лави й списки новими обличчями. Скоро, либонь, з’являться анекдоти про те, що людей на вулиці хапають і висувають у Верховну Раду. Не оминула така доля й мене: одразу дві політичні партії, яким соціологи пророкують подолання виборчого бар’єру, запропонували мені місце в прохідній частині списку. На ці пропозиції я відповів твердою відмовою з кількох причин.

Перша – стратегічна. Я не хочу йти у владу. Бо впевнений – зміни впроваджує не тільки влада. Радше навпаки: влада зазвичай є віддзеркаленням тих змін, які вже пройшло суспільство. Не влада пропагує курс на Євросоюз, а самі політичні партії починають вписувати у свої програми ЄС і НАТО, коли бачать, що виборці підтримують євроатлантичну інтеграцію. Суто психологічно українське суспільство з більшою довірою ставиться до громадських діячів, ніж до чинних політиків, тому навіть пропагувати зміни ефективніше саме поза політикою й владними мандатами.

Друга причина – методологічна. Розумію, що виборча кампанія дуже коротка, строки стислі, висунення має відбутися вже цього тижня, тому всі поспішають і намагаються швидко домовитися про головне. Втім, я б із більшою довірою й повагою поставився до пропозиції долучитися до написання політичної програми, а не до запрошення в список. Спочатку слід створити фундамент, перевірити спільність наших поглядів і підходів, а тоді вже на цій базі розмовляти про кандидування. Підхід «ти класний хлопець» або «нам треба відомих людей з чистою репутацією» є досить наївним, особливо в час, коли існує загроза антидемократичного й антиєвропейського реваншу в нашій країні.

Третя причина – політична. Я б не хотів обмежувати свободу свого висловлювання партійними рамками чи згодою підтримати конкретного політика. Мені симпатичні всі політичні сили, що підтримують євроатлантичну інтеграцію, виступають за захист української мови й культури, чітко називають Росію агресором і засуджують спроби гібридних переговорів із «сепаратистами». Кожна політична партія часом може припуститися помилки чи зробити неправильний крок, і я хочу зберегти за собою право такі дії критикувати.

Четверта причина – професійна. Я хочу писати книжки, а не законопроекти. Ні, я далекий від думки, що література здатна змінити світ, але під час останньої президентської кампанії помітив цікаву закономірність: начитані, мудрі люди схильні обирати раціональніше й відповідальніше. Тому писати й перекладати книжки українською для мене – це теж змінювати Україну. Як заповідав Квітка-Основ’яненко, «швець знай шевство, а в кравецтво не мішайся». Хай кожен якісно робить свою роботу.

П’ята причина – географічна. Я не хочу переїжджати з Ужгорода в Київ. Більше того, я думаю, що час інтенсифікувати децентралізацію і дати імпульс регіонам. Розвести різні державні інституції з Києва в області й великі міста, тим самим пожвавивши рух між регіонами й будівництво нової транспортної інфраструктури.

Україна – це не лише столиця, і зміни – це не тільки політики.

Андрій Любка – письменник

Джерело: Радіо Свобода

 

"Карбід" Андрія Любки виходить у Словенії

25 травня 2019
Новини

Пригодницький роман Андрія Любки "Карбід" у словенському перекладі Пріможа Лубея та Яни Волмаєр Лубей побачив світ у видавництві Товариства словенських письменників "DSP". Книжка вийшла під патронатом Міжнародного літературного фестивалю "Vilenica" та відкриваю серіє творів здобувачів Центральноєвропейської письменницької стипендії (SEP). Перша презентація роману за участі автора та перекладачів відбудеться 29 травня 2019 року у люблянській книгарні "Konzorcij" (Slovenska c. 29, Ljubljana) о 19:00. Модератор - др. Андрей Стопар. Вхід вільний. 

Подія в Facebook: https://www.facebook.com/events/599374000583784/ 

"Карбід" - пригодницький роман Андрія Любки, виданий у 2015 році корпорацією Meridian Czernowitz. Того ж року книжка стала фіналістом нагороди "Книга Року BBC"; польський переклад у 2017 році став фіналістом найбільшої літературної нагороди Центральної Європи "Angelus". В Україні роман став лонґселером, за 4 роки продано кільканадцять тисяч примірників; готується театральна постановка за мотивами книжки.

61471722 2150551335000798 3031929212245114880 o

VABIMO VAS NA LITERARNO PREMIERO
NOVE ZBIRKE
MEDNARODNEGA LITERARNEGA FESTIVALA VILENICA –
“ZBIRKA VILENIŠKIH ŠTIPENDISTVO SEP”,
ki bo 29. maja 2019, ob 19. uri

v knjigarni Konzorcij (Slovenska c. 29, Ljubljana).

SREČALI SE BOMO Z
UKRAJINSKIM PISATELJEM,
PREJEMNIKOM PISATELJSKE ŠTIPENDIJE SEP ZA LETO 2017,
ANDRIJEM LJUBKO
in predstavili slovenski prevod njegovega romana
KARBID.

Pisatelju se bo na odru pridružila soprevajalka knjige Janja Vollmaier Lubej, pogovor pa bo povezoval dr. Andrej Stopar.

Dogodek bo potekal v angleškem jeziku s povzemanjem v slovenščino.

In se srečamo.
***
ANDRIJ LJUBKA (1987) sodi v sam vrh mlajših pesnikov in pisateljev ukrajinske književnosti in pomeni ustvarjalno perspektivo sodobne evropske književnosti. Prejel je že več literarnih nagrad in štipendij, prevajan je v številne jezike ter angažiran pri promociji ukrajinske in evropske književnosti; tudi sam prevaja iz več jezikov (poljščine, hrvaščine, srbščine in angleščine), piše v več žanrih.
Diplomiral je na vojaški šoli v Mukačevem, iz ukrajinske filologije na Univerzi v Užgorodu ter iz balkanskih študij na Univerzi v Varšavi. Je kurator dveh mednarodnih pesniških festivalov. V dosedanjem opusu – pesniškem, esejističnem in proznem – izkazuje veliko občutljivost do obrobnih pokrajin evropske kulture.
***
KARBID (2015) je bil uvrščen v ožji izbor petih najboljših knjig leta za literarno nagrado BBC Ukrajine. V slovenščini ga izdaja Društvo slovenskih pisateljev. Duhoviti, satirični in avanturistični roman je postavljen v leto 2015 v izmišljeno ukrajinsko mesto na meji z Madžarsko, osrednje dogajanje pa se plete okoli cvetoče 'panoge' – tihotapstva. Knjiga KARBID v slovenskem prevodu, ki jo bomo predstavili na dogodku, je izšla v okviru knjižnega programa, ki ga sofinancira Javna agencija za knjigo Republike Slovenije.
***
PISATELJSKO ŠTIPENDIJO SEP od leta 2006 podeljuje Srednjeevropska pobuda v sodelovanju z Društvom slovenskih pisateljev v okviru festivala Vilenica. Namenjena je spodbujanju meddržavnega sodelovanja in promocije na področju literature za mlade avtorje iz držav članic SEP, ki niso del Evropske unije. Štipendija v višini 5000 evrov je namenjena trimesečnemu bivanju v katerikoli državi članici SEP po izbiri kandidata. V tem času naj bi avtor realiziral projekt, s katerim se je prijavil na razpis.

We are happy to invite you to the “premiere” of a new book collection within

the International Vilenica Festival 

which will take place 29 May 2019, at 19.00 p.m.,

at Konzorcij Bookstore and Stationery, Slovenska cesta 29 in Ljubljana.

We will be joined by the Ukrainian writer, the 2017 CEI Fellowship

ANDRIJ LJUBKA

NASLOVNICA-1.png

 

presenting the Slovene translation of his novel

KARBID.

 

The writer will be joined on stage by Janja Vollmaier Lubej, who translated the book, and the event will be moderated by Dr. Andrej Stopar.

The discussion will be in English, with summaries in Slovene.

 

"Пишучи "Твій погляд, Чіо-Чіо-сан", я ходив на прийом до психотерапевта" Любка

28 квітня 2019
Новини

Ольга Ткаченко ■ КУЛЬТУРА ■

Днями у Варшаві Андрій Любка представив свою останню книгу – роман «Твій погляд, Чіо-Чіо-Сан». Презентація відбулася в Українському домі. Автор свого часу навчався у Варшавському університеті, однак повернувся в Україну в 2014 році, але, коли випадає нагода, охоче приїздить до польської столиці та зустрічається з численними читачами, яких багато як серед українців, так і серед поляків. У розмові з «Нашим Словом» письменник розкрив деякі таємниці своєї нової книги, розповів про подальші творчі плани, а також зізнався, чому більше не пише віршів. 

 Твоя нова робота «Твій погляд , Чіо-Чіо-Сан» – це вже другий роман після «Карбіду». Про що вона?

– Я вже мав близько 20 презентацій цієї книжки й до кінця не можу сказати – про що вона. Це роман, над яким дуже довго працював, і він має кілька вимірів. Перший сюжетний вимір – це досить розповсюджена для України історія, коли п’яний суддя збиває дівчину, але нічого не відбувається, він не сідає у в’язницю, у нього навіть права не забирають, і чоловік потерпілої вирішує помститися. Тобто фабульно – це історія про помсту. Оскільки описані реалії стосуються сучасної України,  також треба сказати, що це роман про сучасну Україну, але мені здається, що помста тут абсолютно в давньогрецькому, античному сенсі. І така історія могла трапитися будь-де, без відношення до українських реалій. Це не суспільно-політична повість, не критика України. Мене взагалі ця сфера не цікавила. Соціально-політичний контекст присутній лише на початку як зав’язка. Є також паралельний сюжет про оперу «Мадам Батерфляй» Пуччіні. На перший погляд – це вставний момент, але не зовсім: потім читач бачить, що він переплітається з основним сюжетом. До того ж саму структуру книжки, речення  я намагався зробити музичними. Скажімо, в першому реченні відчувається каскад, інтонаційний водоспад, воно розпадається на коротші речення та має музичний ритм. Мені хотілося, щоб у цій книжці звучала музика.

Також ця історія – про стереотип, про чорно-білий світ і про те, як ми бачимо його і теж потрапляємо в цю пастку, хоча вважаємо, що стереотипно мислять всі інші, тільки не ми. Вже з першого речення видно, що суддя – козел. Те, що ми про нього довідуємося, – класичний образ судді. Він не просто на джипі, а на чорному джипі. Він не просто ходить до церкви, а саме до церкви московського патріархату. У ньому концентруються всі ці негативні речі. І ми з героєм бачимо це, бо оповідь іде від першої особи. Ми бачимо цей світ очима Марка, головного героя. А моє завдання було –  обманути свого читача, тобто зробити такий фінал, який би ошелешував, і вивернути все навиворіт.

Це історія також про шизофренію.  Пишучи роман, мені довелося заглибитись у цю тематику, яка здавна мене цікавить. Цю хворобу називають королівською, оскільки вона дуже багата на симптоми. Хоча якщо добре розговоритися з медиками, вони скажуть, що не знають, що таке шизофренія. В неї вони вкладають все те, що не можуть пояснити. І мене цікавила ця хвороба, бо вона дуже часто межує з геніальністю. Про вихід за рамки, про небуденний погляд на речі, про людей, які чують голоси, – і це теж форма спілкування. Такі важливі архетипні речі, як монотеїстичні релігії – християнство, юдаїзм та іслам,  починаються, власне, з шизофренії, зі спілкування з голосами, які являються комусь і надиктовують щось, і в результаті маємо заповіді. Саме такий погляд на цю хворобу мені завжди був цікавим. І я довго підбирався до цієї теми. Першим читачем став професор з Ужгородського університету, професійний психотерапевт. Під час написання роману в мене був зошит, де я складав цю історію. Я приходив до цього психотерапевта на прийоми в лікарню й намагався розповідати історію головного героя так, ніби це історія хвороби. Ми спілкувалися медичними термінами. Але, ясна річ, коли ти ставиш перед собою завдання написати велику амбітну книжку, роман,  накочується багато сюжетів і деталей. Це може бути роман про подорож, бо дія розгортається в чотирьох країнах. Починається в Польщі, продовжується в Україні, Румунії, оскільки головна героїня румунка – і це теж важливо. Мені хотілося, щоб ми мали інший погляд на Україну і на українців, тому за сюжетом приїжджає іноземка й починає коментувати те, що вона бачить, і ці коментарі не завжди приємні українцям. Розповідь також і про Грецію, тому що один із важливих моментів цієї книжки відбувається на Олімпі. Щоб написати це, мені довелося поїхати туди, піднятися на Олімп, побачити все на власні очі, щоб потім ці дві сторінки описати. Тому така палітра тем.

– Ти згадав, що книга писалася дуже довго. Скільки часу?

– Я її писав три роки. Але ще довше збирався писати. Бо романи, умовно кажучи, «висиджують». Цей сюжет розвивався разом зі мною, я давно почав збирати матеріал, цікавитися, читав і до кінця не розумів, як це буде. Я завжди пишу так, що не знаю, чим закінчиться книжка. Тобто створюю початок і продовжую писати, щоб дізнатися, що буде далі.

– Коли читаєш книжку, то мимоволі виникають паралелі між героєм і тобою, твоєю біографією. Обоє повернулися після закінчення університету в Польщі в Україну, а саме до Ужгорода. Наскільки герой, його внутрішній світ і характер є відображенням тебе самого?

– Абсолютно ніскільки. Просто мені комфортніше описувати ті речі, які я добре знаю. Але герой не автобіографічний. Мій герой – студент SEW (Studіum Europy Wschodniej Варшавського Університету, – прим. О.Т.), тому що я вчився там і знаю, як це виглядає. Вони живуть в Ужгороді, хоча це могло бути будь-яке інше місто. Але Ужгород я добре знаю. Це антидетектив, бо ми знаємо вбивцю з першої сторінки. Але все одно герой за ним стежить, вираховує відстані й так далі. Цей момент дуже важливий, тому мені було комфортніше писати про те, що я знаю, і тому, можливо, герой трохи схожий. Але я, наприклад, не знаю румунської мови, а герой знає.

– Але ти також любиш оперу, як і твій герой?

– Так. Я писав книжку три роки, однак ця історія почалася набагато раніше –  десь у квітні 2010 року, коли у Варшаві вперше пішов на оперу «Мадам Батерфляй» Пуччіні. Я тоді був на стипендії міністра культури. Кожному учаснику давали певну суму на культурний та особистісний розвиток. Я не знав, куди її витратити, й купив собі найдорожчий квиток в оперу. Мене захопив сюжет, краса побаченого, і з того часу я став великим фанатом опери.

– А як формувалися інші головні герої, скажімо, образ дружини Марка, румунки Ралуки? Він теж не є однозначним, адже ми бачимо велике кохання, але водночас головний герой дозволяє собі навіть певну жорстокість у ставленні до неї.

– Тут варто повернутися до першого питання – про що ця книжка. Вона загалом і про чоловічий шовінізм. Ми чуємо історію головного героя. Ти кажеш, що його дружина – героїня, але вона насправді не героїня, вона не функціонує. Усе, що ми дізнаємося, – це його погляд, як він її описує. Чесно кажучи, образ виходить трохи плаский. Цей чоловічий предметний погляд на жінку, право власності, яким є тією чи іншою мірою шлюб, показує, зокрема, патріархальність українського суспільства. Перше питання – чому, попри те що це його дружина, Марк має когось убити за неї? Чому він вважає, що в нього щось забрали? Велика катастрофа, трагедія конкретної особистості не в тому, що жінку вбили. Ми бачимо, що не це проблема, а те – що йому заподіяли шкоду, його змусили мучитися, згадувати, як він їй щось не те сказав. Тобто це історія про чоловічий шовінізм. Чому румунка? Бо одним із героїв цієї книжки є Овідій, який писав про варварів, тому мені хотілося, щоб вона була з Констанци. Суто візуальний, не психологічний образ я списав з однієї своєї знайомої. І цікава історія з її іменем. Я не знав, як її будуть звати.

Натомість, скажімо, суддя – це певне узагальнення, його звати Микола Зінченко – як мільйон людей в Україні, щось таке сіре, незрозуміле.  Немає навіть чіткого опису: він виглядав «як людина, яка завжди все ставить на свої місця». І ми вже самі собі уявляємо його – це такий собі педант, усе в нього на місцях, ідеальна зачіска, ідеальні канти, чисті нігті, тобто з цієї звички ми формуємо образ судді. Марк є теж певним узагальненням, це також біблійна алюзія, яка потім поглиблюється.

А з іменем Ралуки історія трохи інша. Я мав у Румунії зустрітися з одним знайомим, їду в машині, дзвоню йому, що я скоро буду, питаю, де він. Через поганий зв’язок я його не зовсім добре чув, єдине, що зрозумів з його відповіді: «Я в Ралуці» – і нас роз’єднало. Я йому пишу: «Ти в Ралуці?», бо подумав, що це населений пункт. Видно, що моє питання його дуже розізлило, і він відписує: «Я не в Ралуці, Ралука – це моя дружина». Виявилося, він сказав мені, що він з Ралукою. Я не знав про існування такого румунського імені, ніколи його не чув, тому по телефону не зрозумів, про що йдеться. І мені це так запам’яталося, що героїня стала Ралукою.

– Мені здалося, що окремим героєм книги є також Центрально-Східна Європа. Герой постійно роздумує про те, як зробити цю частину світу кращою, навіть створив громадську організацію, яку назвав «Нова Європа». Це один із задумів, щоб надати темі символічності, чи просто так склалося під час написання роману?

– Це теж близька мені тема. Я хотів показати центральноєвропейський мікрокосмос, оскільки ці сюжети пов’язані та як Варшава, Ужгород, Бухарест, можуть перегукуватися, бо перебувають у певному єдиному просторі. Мене це завжди цікавило. Наприклад, я читаю переважно авторів із цього регіону, плюс Балкани. Тобто це певний простір, у якому живу. Я сам себе вважаю, напевно, центральноєвропейцем, весь час підкреслюю, як від Ужгорода близько до різних місць Європи.

– А яке місце зараз, на твою думку, Україна займає у просторі Центрально-Східної Європи?

– Кордони рухомі взагалі-то. І про це буде моя нова книжка «У пошуках варварів», яку я пишу зараз. Про стереотипи й варварів, про Балкани, як змінювалися кордони і як вони певною мірою сформовані через стереотипи в головах, що ми думаємо про певних людей, своїх сусідів. Україна останні п’ять років розширювала Центральну Європу на себе і більше того – спричинила певну її кризу, бо ця центральноєвропейськість України, яка раптом відкрилася, і українські амбіції змусили по-новому редефініювати Центрально-Східну Європу, навіть дійшло до певних конфліктів. Наприклад, із Угорщиною – його я розглядаю як виключно центральноєвропейський. Але думаю, що це скоро закінчиться.

–  Багато хто вважає, особливо серед політиків, що зараз уже немає таких понять, як Центральна чи Центрально-Східна Європа. І тексти 80-х років, серію яких розпочав Кундера, нині вже не актуальні.

– На мій погляд, дуже актуальні. Сама дискусія про те, чи ми є Центральною чи Центрально-Східною Європою, – це перша ознака, що ми нею є. Теми погляду на мапу нас хвилюють. Власне, книга, яку я зараз пишу, якраз про кут зору та про викривлення. Ми говоримо про схід і про зло зі сходу, хоча насправді, якщо говорити суто географічно, все те, що ми вважаємо сходом, є півднем. І так само, якщо, наприклад, подивитися, звідки ми прийняли християнство, то кажемо, що прийняли його зі сходу. А насправді – з південного заходу, тому що Константинополь трохи західніше Києва. І все те, що ми вважаємо сходом,  зокрема, Візантію, Османську імперію, образ варвара, азіата, мусульманина весь є південним, а не східним. Про те, як викривляється географія, я і пишу.

– Це буде роман?

– Ні, це буде нон-фікш, репортажі, есе. Ніби я сідаю в машину і їду в усі країни, в усі точки між Трієстом і Одесою –  те, що називається в широкому сенсі Балканами. Я описую ці країни, пояснюю, як вони живуть, чому вони один одного ненавидять. Розповідаю трохи про історію. Але все в такому подорожньому стилі.

– «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан» є дуже сюжетним романом. Читач одразу малює в голові картинки та уявляє, яке б із цього вийшло кіно. Чи в тебе не було якихось пропозицій стосовно екранізації? Особливо зважаючи на стрімкий розвиток кіно в останні роки в Україні.

– Я б дуже хотів, щоб цей роман став фільмом, бо він, на мій погляд, кінематографічний. Ним зацікавився один режисер, але далі справа поки не рухається. Наприклад, на «Карбід» навіть підписали контракт, знайшли режисера, продюсера, подалися на пітчинг (коротке словесне (іноді візуальне) представлення ідеї кінофільму, своєрідна презентація) і не отримали грошей. Тому що «Карбід» про контрабанду й закриті кордони. Пітчинг відбувся у липні, а в червні ми отримали безвіз, і журі сказало, що це вже не актуально. Але якби хтось хотів зняти, то я обома руками за. Та на разі якоїсь конкретики немає.

– Оскільки ти приїхав на презентацію своєї книги до Польщі, то чи планується її переклад польською?

– Я точно не можу сказати. Богдан Задура, який працював над моєю останньою книгою, хотів перекласти й нову, однак ще не зробив цього, бо вона дуже велика й вимагає більше часу. Відповідно, якщо роман і з’явиться польською, то наступного року.

– Ти тут вчився й часто відвідуєш Польщу, тому не можу не запитати, що ти думаєш про польсько-українські стосунки зараз?

– Я думаю, що вони сягнули дна, і це добра новина, бо гірше вже бути не може. За президентства Володимира Зеленського, який, на мій погляд, декларує відверто антиукраїнські позиції, настане потепління між Польщею та Україною.

– Що ти маєш на увазі?

 Думаю, що одним із перших своїх указів Зеленський звільнить Володимира В’ятровича з посади голови українського Інституту національної пам’яті. Тематика історичної пам’яті не буде для нового президента принциповою, і, вважаю, що через це напруга почне зникати, оскільки не так гостро між Польщею та Україною стоятимуть питання Волині, героїзації УПА та Степана Бандери. І це єдина хороша новина. Але інша справа – суспільство. Бо в Україні Польща має дуже позитивну репутацію – і як друг України, і як країна, якій вдалося пройти процес реформ. Навіть з’явилося щось таке як бренд польського бізнесу. Якщо раніше ми говорили, що якісні товари – це Німеччина, то тепер можна вже знайти магазини з польськими брендами. Загалом ставлення українців до поляків є дуже позитивним, а викривлення існує більше тут, у Польщі. Та ситуація буде покращуватися.

– Тобто Польща нам допомагатиме, як за часів Кучми–Януковича, коли нам співчували, що влада орієнтується на Росію? А оскільки Україна – це частина Європи, тому міжнародній спільноті потрібно суспільству  допомагати.

– Я думаю, Польща нам і так допомагає. Але на більш горизонтальному рівні. Наприклад, те, що українці можуть тут працювати чи вчитися, – також свого роду допомога. Польща не блокує це, скажімо, як Угорщина. Я оптимістично сприймаю те, що бачу в Польщі. Мені здається, що поволі підтримка польської влади також сягне свого піку й поступово почне зменшуватися, і може статися, що зміниться влада в Польщі. Якщо так станеться, то це призведе до ще більшого покращення стосунків з Україною.

– А як стосовно історичного діалогу? Навіть найбільші друзі України в Польщі говорять, що з Бандерою наша держава не піде в Європу. Особливо це відчутно в контексті декомунізації в Україні.  Коли ми в цьому дійдемо згоди?

– Я думаю, ніколи. Щодо Бандери, то Україна і не йде з ним у Європу. Наприклад, у 2014 році я поїхав з одним польським професором в експедицію під умовною назвою «Слідами Бандери» в Західну Україну. Його цікавили всі місця, пов’язані з УПА: криївки, місця боїв, квартири, музеї, пам’ятники, бо вони демонструють ставлення влади до цієї проблематики. Той факт, що до Старого Угринова, де розташований музей Бандери, абсолютно немає дороги, тому ми не могли туди доїхати, якраз і показує ставлення до Бандери. Це перше. По-друге, Бандера, хочемо того чи ні, вже і так у Європі, бо він похований на цвинтарі в Мюнхені. Це ми можемо йти до нього у Європу (сміється). А взагалі, на мою думку, історичні моменти нині не можуть впливати на стан наших стосунків. Це такий медійний момент – для отримання влади тут, для мобілізації суспільної думки. Так само, як Орбан бореться з міфічними мігрантами, а насправді сирійці не хочуть їхати в Угорщину. Власне, знову згадую книжку, яку я пишу, – кожна спільнота потребує варвара. І зазвичай його образ формує влада. Це дозволяє мобілізувати суспільство, підвищити податки, збільшити армію, формує образ великого лідера, який нас захищає від чогось. Навіть якщо загрози немає, все одно влада, щоб завоювати ще більшу підтримку, створює ворога, який нам заважає жити, й героїчно з цим образом бореться. Керівник перетворюється з найманого працівника, який отримує зарплату, на героя, на святого, на того, хто захищає націю. Це дуже давні прийоми утримання влади.

– Чому ти живеш в Ужгороді? Не хотів переїхати, скажімо, до Києва? Або чому не залишився у Варшаві?

– Я жив у Києві. Однак для моєї роботи Ужгород найкращий. Це дуже спокійне місто, я можу там закритися й працювати. Крім того, воно подобається мені візуально та географічно, можна сказати – логістично. Чому я повернувся після Варшави? У мене була пропозиція роботи у Вроцлаві, але я завжди мріяв бути письменником. Це моя мрія номер один, навіть моя манія. Мені важливо було мати контакт із живою мовою. Люблю слухати, як люди говорять, бо мова – це мій матеріал. Я повернувся в Україну в 2014 році. Хоча один мій друг мене дуже відмовляв, казав перечекати, бо як тільки я приїду – мені вручать повістку й заберуть на фронт. Чому я поїхав одразу? Тому що це шалено цікаво. Моя мета – якраз зрозуміти Україну, щоб потім написати про це роман. Дуже важко було б спостерігати з боку. Мені подобається позиція учасника. Бачити все зсередини, як відбуваються зміни, що хочуть люди, які їхні геополітичні погляди, – це і є збирання матеріалу для того, щоб написати щось. Я все ж планую написати великий роман – крутий (сміється).  Бути всередині – це суто професійне зацікавлення.

– Чи є зараз у тебе ностальгія за Варшавою?

– Є. Я думаю, що вона відчувається навіть у книжці. У Варшаві мені було дуже комфортно й безтурботно. Я вчився та читав книжки – це була моя робота. Мав тут багато друзів. Мені подобається, як тут усе організовано. Це були дуже класні роки. У моїй новій книжці я характеризую Варшаву одним реченням: «Варшава – це місто, у якому в мене завжди бодун». Таким містом у нашій частині світу є ще Новий Сад. Я вріс у нього настільки, що в мене там є багато друзів. Ми з ними не бачимось, але якщо я приїжджаю, то все! Наступного ранку я прокидаюсь – і в мене бодун. Це такий стан, який мені навіть не треба передбачувати (сміється).

– Ти згадував про нову книгу «У пошуках варварів» – це буде ще одна твоя прозова книга. Але ти починав із поезії. А зараз ми бачимо, що немає віршів у Андрія Любки. Будеш щось із цим робити?

– Ні. Вірші зникли, я їх просто не пишу. Якщо б якось воно повернулося до мене, то я б писав охоче. Але мені не хочеться, в мене зникло бажання формулювати речення у віршований спосіб. Мені подобається тепер розбудовувати метафору, поширювати її. Я почав мислити прозово.  Але навіть не знаю, як міг писати вірші. Нещодавно читав їх, і хотілося половину з них викинути, ніби це була якась інша людина.

Джерело: Газета "Наше слово"

 

Сторінка 1 з 54

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua