Ukrainian English

"Kriza v svetu je spet okrepila glas pisateljev, intelektualcev" - Ljubka

11 вересня 2017
Новини

"Kriza v svetu je spet okrepila glas pisateljev, intelektualcev"

Intervju z ukrajinskim literatom Andrijem Ljubko
8. september 2017 ob 16:13
Ljubljana - MMC RTV SLO

Letošnji prejemnik pisateljske štipendije Srednjeevropske pobude - pesnik, pisatelj, esejist, publicist in prevajalec, Andrij Ljubka (1987), tako kot prejemnik velike nagrade vilenica Jurij Andruhovič – prihaja iz Ukrajine, natančneje iz njene zahodne prestolnice Užgorod.

Zvečer bo v okviru festivala Vilenica v Kosovelovem domu v Sežani podeljena pisateljska štipendija Srednjeevropske pobude 2017, ki je namenjena spodbujanju meddržavnega sodelovanja in promocije na področju literature za mlade avtorje iz držav SEP-a, ki niso del Evropske unije.

Z Andrijem Ljubko smo se pogovarjali o njegovem bogatem, zvrstno raznolikem in angažiranem ustvarjanju, (ne)moči literature oz. literarnih ustvarjalcev in predvsem mejah, ki mladega avtorja najbolj zanimajo in vznemirjajo.

Vaša bibliografija je za še ne tridesetletnega ustvarjalca impresivna. Tri pesniške zbirke, dve zbirki kratke proze, roman, esejistična zbirka in navsezadnje knjižni prevodi poezije iz poljščine in južnoslovanskih jezikov. Kdaj vas je prvič poklicalo pisanje in kako sami gledate na svojo dosedanjo literarno pot?
Pisati sem začel pri približno osmih letih. Najprej pravljice, pozneje, na fakulteti, pa poezijo. Zadnjih nekaj let pišem predvsem prozo. Produktivnost v mojem primeru pogojujejo trije glavni dejavniki: samodisciplina (ki sem jo pridobil med študijem na vojaški šoli), različne zvrsti (poezija, kratke zgodbe, esejistika, publicistika in roman) in sreča, da sem se v zadnjih treh letih preživljal samo z literaturo, kar pomeni, da sem se lahko v celoti posvetil ustvarjanju.

Kakšne možnosti za objavo imajo sicer mladi avtorji v Ukrajini? Sami ste prvenec izdali že pri svojih dvajsetih letih …
Zdi se mi, da je položaj za mlade avtorje povsod precej podoben. Najtežje je vedno objaviti prvenec. Vse tiste stare debele literarne revije so že davno izginile, mladi avtorji ne dobijo prostora za objavo, ni nobenih platform, ki bi mu pomagale, da bi bili slišani in opaženi. Tako prve objave končajo na spletu, kar ima svoje pomanjkljivosti, saj med posameznimi objavami ni presledka, niti pred prvo objavo. Dela ne odležijo v predalu, da bi avtor nanje po nekaj mesecih pogledal z novimi očmi, ne pregledajo jih uredniki ipd. Pot k bralcu je preprosta: napišeš – objaviš na Facebooku, dobiš všečke –, naslednji dan pa na to vsi pozabijo. Ampak tako je povsod. Opazil sem tudi zanimivo reč: ni pomembno, ali ima tvoja država dva milijona prebivalcev ali pa več kot 40 milijonov (kot Ukrajina), pesniški prvenec vedno izide v nakladi od 200 do 300 izvodov in ga je nemogoče dobiti v knjigarnah.

Pišete predvsem ljubezensko poezijo (sodeč po prevodih, ki sem jih brala), prozna dela so bolj družbena. Vam tematika narekuje literarno obliko ali je prav nasprotno? Zdi se, kot da ste ves čas v iskanju literarne forme …
Začel sem s poezijo. Moje prve tri knjige so zbirke poezije. Ker se je ukrajinščina stoletja (podobno kot slovenščina) pretežno uporabljala po vaseh, je to vplivalo na jezik, kar se pozna še danes. Zato sem skušal pisati v ameriškem duhu, beatniško poezijo v »ruralni« ukrajinščini. Od tod tudi "ameriški" naslovi mojih zbirk: TerorizemŠtirideset dolarjev plus napitnina. Te pesmi so bile res ljubezenske. Kaj drugega pa lahko pišeš pri dvajsetih?

V okviru štipendije SEP 2017 boste dokončevali roman, ki ga je navdihnilo življenje Publija Ovida Nasa, človeka, ki po vaše simbolno združuje Vzhodno in Zahodno Evropo. Vaš projekt ste naslovili V iskanju barbarov, na njem pa delate že dve leti. Kakšno knjigo lahko pričakujemo?
To bo esejistična knjiga. Ovid je nenavaden ključ, ki nam odpira pogled na srednjevzhodno Evropo. Ovida so iz Rima izgnali na obalo Črnega morja, tamkajšnje domačine je opisal kot barbare, čeprav so z njim ravnali veliko bolje kot Rimljani. Koncept meje je zame pomemben: način, kako gledamo na tiste, ki živijo na drugi strani in so pravzaprav naši sosedi. Odrastel sem 15 km od madžarske meje in 20 km od romunske meje, toda vse od otroštva je v moji glavi koreninila misel, da je tisto oddaljen zaprt svet, domala tuj, saj so bile meje zaprte. Ovid je gledal barbare na drugem bregu Donave, drugačen svet, ki je bil blizu, vendar ga je strašil, saj ga ni poznal in ga ni mogel razumeti. Podobno sem tudi sam prepotoval naš del Evrope, da bi zbral vtise, šale o sosedih, stereotipe, skušal sem pokazati, kako starodavni arhetip "barbara" še vedno živi v naši zavesti.

A kot ukrajinski avtor čutite nekakšno "poslanstvo", da bi zbližali Vzhodno in Zahodno Evropo?
Da, glede na to, da beseda Ukrajina prihaja iz besede "obmejno območje", "meja", "pokrajina". Na misel mi pride eden od sloganov Revolucije dostojanstva (Evromajdana) leta 2014: "Evropo smo iskali drugje, a se je izkazalo, da je tukaj." Morda je bil tudi to razlog, zakaj sem izbral balkanske študije kot svojo drugo specializacijo. Protislovno, toda razumevanje Balkana mi pomaga doseči boljši in globlji (ker poteka na drugačen način) pogled v svojo lastno državo in Evropo na splošno.

Odraščali ste v zakarpatski Ukrajini, v njenem glavnem mestu Užgorod, kjer živite še danes. Ta prostor vas je tudi navdihnil, da ste napisali svoj prvi roman z naslovom Karbid – o tihotapskih dogodivščinah. Razkrite nam vzgib za pisanje, nastal je namreč po resničnih dogodkih.
Kot sem že omenil, odrastel sem ob meji in na neki način je meja moja glavna tema. Zato sem napisal roman o tihotapljenju, ki v moji regiji cveti. Tako sem lahko združil resnično sliko današnjega stanja v tem delu Evrope z idejo "meje". Tihotapljenje je namreč način prevare, goljufanja, neupoštevanja meje, kot da ne obstaja. V mojem romanu tihotapci niso povsem slabi ljudje, so precej domiselni in prijazni. Prvi vzgib za pisanje pa so bili dogodki iz leta 2012, ko so odkrili skrivni podzemni predor med Ukrajino in Slovaško z minivlakcem. Uporabljal se je za tovorjenje cigaret, alkoholnih pijač in domnevno celo ljudi. V mojem romanu skupina tihotapcev z mestnim županom na čelu zgradi takšen predor. Z vhodom na glavnem trgu, zakritim z vodnjakom! Cinizem gre čez vsako mero: župan vodnjak poimenuje "Vodnjak Enotnosti z Evropo".

Tudi pri tem humorno-pustolovskem romanu ste se navdihovali pri literarnem klasiku. Gre za nekakšno travestijo Voltairjevega Kandida
Da, da bi v besedilo vnesel določen duh romantike, sem se oprl na tradicijo pikaresknega romana kot osnove, zato se ime glavnega lika (Karbid) rima z Voltairjevim Kandidom. Enako pomembno pa je, da negativni stereotipi o Vzhodni Evropi koreninijo v Voltairjevih časih, njegov Kandid denimo opisuje Bolgare kot krvoločne barbare. V tem smislu je moj Karbid nekakšen odgovor na Kandida, prizadevanje, če že ne maščevanje, da povrnem vsaj čast in dostojanstvo.

Letošnja osrednja tema festivala Vilenica je svet in literatura, njuno medsebojno vplivanje, preoblikovanje. V čem sami prepoznavate moč literature? Navsezadnje ste napisali družbenokritičen roman, revija Nedelja pa vas je celo uvrstila med 100 najvplivnejših osebnosti Zakarpatja.
Če knjige ne bi vplivale na ljudi in zgodovino, jih ne bi prepovedovali, zažigali, njihovih avtorjev pa ne zapirali v ječe ali celo ubijali. Žal, kot kažejo leta postkomunistične transformacije, obstaja še eno morilsko orožje proti literaturi, in to je preprosto njeno ignoriranje, izrivanje na rob. A nova kriza v svetu, od priključitve Krima do Trumpove izvolitve, je vendarle znova okrepila glas pisateljev, intelektualcev. V časih postresnice in samooklicanih "strokovnjakov", ki so informacijski prostor preplavili z lažmi in manipulacijami, ljudje iščejo jasen glas, modrost, resnico. Neverjetno, toda moj založnik pravi, da se vse od ruske agresije knjižne naklade povečujejo za 25 odstotkov letno. Zakaj? Ob soočanju z nevarnostjo in smrtjo ljudje iščejo nekaj pristnega, kar jim bo pomagalo živeti kljub njihovemu eksistencialnemu strahu.

Letos dva osrednja nagrajenca Vilenice prihajata iz Ukrajine. Naključje ali ne? Kako sami gledate na literaturo Jurija Andruhoviča in njegovo vlogo na evropskem literarnem prizorišču?
Če sem iskren, ko sem izvedel, da je prejemnik glavne nagrade vilenica Andruhovič, sem bil prepričan, da moja vloga za štipendijo nima več nobene možnosti, saj sem podvomil, da bosta dva Ukrajinca dobila dve nagradi festivala. Ko sem bil vseeno izbran, sem se organizatorjem zahvalil, oni pa so mi odgovorili, da šteje kakovost, ne narodnost. Jurij Andruhovič je najboljši ukrajinski pisatelj, česar ne pravim samo zato, ker sva že več let dobra prijatelja. Poleg tega, če se navežem na prejšnje vprašanje, je pri njem tudi zelo očitno, kako lahko avtor vpliva na svet in je tudi slišan. Jurijev glas je bil med revolucijo eden najpomembnejših, ko je Rusija začela svojo propagandistično kampanjo proti Ukrajini. Njegovi prispevki v New York Timesu, na desetine intervjujev v različnih množičnih medijih od Romunije do Nemčije so bili prav tako glas revolucije in glas Ukrajine.

Ne le vaša bibliografija, temveč tudi biografija je sila zanimiva. Leta 2006 ste po predsedniških volitvah v Belorusiji sodelovali na opozicijskem shodu, zaradi česar ste končali za 15 dni v zaporu in bili tam vse do lani persona non grata. Lahko kaj več poveste o tej izkušnji?
Leta 2004 sem med oranžno revolucijo vodil študentski stavkovni odbor. Na predvečer volitev v Belorusiji leta 2006 so me lokalne mladinske organizacije tja povabile kot opazovalca in svetovalca. Po množičnih shodih in poskusu, da bi se utaborili, nas je policija aretirala, pretepla in poslala v zapor. Takrat je bilo strašljivo, danes pa se tega spominjam kot romantične pustolovščine. Zdi se mi, da je za pesnika pomembno, da ima različne izkušnje, ki mu pomagajo boljše razumeti življenje. Tako da ga lahko tudi v svojih knjigah potem opiše zanimiveje. Zato sem Lukašenku na neki način celo hvaležen, čeprav me v Belorusijo še vedno ne spusti.

Po končani ukrajinistiki na univerzi v Užgorodu ste torej na Poljskem v Varšavi vpisali še balkanske študije. Zakaj ste se odločili za ta študij in kakšen je "poljski" pogled na Balkan?
Zgodovinsko gledano so balkanske študije na Poljskem zelo močne. Ni naključje, da je največji poljski pesnik Adam Mickiewicz umrl v Carigradu in da je bil glavni srbski politični dokument Načertanije napisan z denarjem poljske inteligence. Poljska na splošno dobro razume Balkan, njegovo delitev na manjše regije (kajti, lahko sploh primerjamo Slovenijo in Albanijo?). Žal pa je v kolektivni zavesti razširjen romantičen in lažen stereotip, ki ga je denimo ustvaril Kustorica, povezan z glasbo, popivanjem, streljanje, tatovi z zlatimi zobmi itd.

 

"Карбід" Андрія Любки - у фіналі Анґелуса!

07 вересня 2017
Новини

Роман "Карбід" Андрія Любки (українське видання - Meridian Czernowitz, 2015, польський переклад - Богдан Задура, Warsztaty Kultury, Lublin, 2016) вийшов у фінал престижної центральноєвропейської нагороди Angelus, яку щоосені вручають у Вроцлаві. Цьогоріч "Карбід" став єдиною українською книгою, що потрапила до фіналу.

Нагородою є чек на 150 тисяч злотих, що приблизно дорівнює 49 тисяч доларів США, і статуетка авторства вроцлавської різьбярки Еви Россано. З 2009 року нагороджують також і перекладача книги-лавреата. У випадку, якщо нагороду отримає польський письменник, журі обирає найкращого перекладача однієї з іноземних книг.

Раніше лауреатами цієї премії в різні роки ставали українські письменники Юрій Андрухович, Оксана Забужко і Сергій Жадан. 

 

Jury  Literackiej Nagrody Europy Środkowej „Angelus” ogłosiło listę 7 książek.

1. Filip Florian, Dni króla, Wydawnictwo Amaltea, tłum. Radosława Janowska-Lascar

2. Andrij Lubka, Karbid, Warsztaty Kultury w Lublinie, tłum. Bohdan Zadura

3. Stanisław Aleksander Nowak Galicyanie, Wydawnictwo W.A.B.

4. Oleg Pawłow, Opowieści z ostatnich dni, Oficyna Literacka Noir sur Blanc, tłum. Wiktor Dłuski

5. Faruk Šehić, książka o Unie, Biuro Literackie, tłum. Agnieszka Schreier

6. Monika Sznajderman Fałszerze pieprzu. Historia rodzinna, Wydawnictwo Czarne

7. Andrea Tompa,  Dom kata, Książkowe Klimaty, tłum. Anna Butrym

Літературна нагорода Центральної Європи «Ангелус» (пол. Nagroda Literacka Europy Środkowej „Angelus") — літературна відзнака, яку вручають щороку з 2006 за найкращу прозову книгу, опубліковану польською мовою попереднього року. Організатором і фундатором є місто Вроцлав; лавреатом може стати письменник, що походить із Центральної Європи (Австрія, Албанія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Естонія, Латвія, Литва, Македонія, Молдова, Німеччина, Польща, Росія, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія, Чорногорія).

Вручається у Вроцлаві за найкращі прозаїчні твори авторам, які у своїх текстах звертаються до найважливіших, найбільш актуальних тем сучасного світу, дають поштовх до міркувань і глибокого пізнання інших культур.

 

Лауреати 

2006 — український письменник Юрій Андрухович, Dwanaście kręgów (пер. Катажина Котинська)
2007 — австрійський письменник Мартін Поллак, Śmierć w bunkrze — opowieść o moim ojcu (пер. Анджей Копцький)
2008 — угорський письменник Петер Естергазі, Harmonia cælestis (пер. Тереса Воровська)
2009 — чеський письменник Йозеф Шкворецький, Przypadki inżyniera ludzkich dusz (пер. Анджей Яґодзінський)
2010 — угорський письменник Дьйордь Шпіро, Mesjasze (пер. Ельжбета Циґельська)
2011 — білоруська письменниця Світлана Алексієвич, Wojna nie ma w sobie nic z kobiety (пер. Єжи Чех)
2012 — хорватський і боснійський письменник Мілєнко Єрґович, Srda śpiewa o zmierzchu w Zielone Świątki (пер. Маґдалена Петринська)
2013 — українська письменниця Оксана Забужко, Muzeum porzuconych sekretów (пер. Катажина Котинська)[1]
2014 — словацький письменник Павол Ранков, «Zdarzyło się pierwszego września (albo kiedy indziej)» (пер. Томаш Грабінські)[2]
2015 — український письменник Сергій Жадан, Месопотамія (пер. Міхаель Петрик і Адам Поморський)[3].
2016 — румунський письменник Варужан Восганян, "Księga szeptów" (пер. Йоанна Корнас-Варнас)

ANGELUS logo-300x206

 

Джерело: http://angelus.com.pl/2017/09/finalowa-siodemka-angelusa/

 

Andriy Lyubka received CEI Fellowship (Slovenia)

02 вересня 2017
Новини

About the CEI Fellowship for Writers in Residence

Since 2006 the CEI Fellowship for Writers in Residence has been presented by the Central European Initiative in collaboration with the Slovene Writers’ Association, as part of the Vilenica Festival. The Fellowship seeks to encourage cross-border cooperation and promotion in the field of literature for young writers from Central European Initiative member states that are not members of the European Union. The Fellowship, which is endowed with a cash award of 5,000 EUR, is intended to be used for a three-month residence in any CEI member state of the candidate’s choice. During this period the author is expected to work on the project indicated in the application form.

The recipient of the Central European Initiative Fellowship for the year 2017 is Andriy Lyubka from Ukraine.

Andriy Lyubka, a poet, writer and essayist, was born in 1987. He graduated from Mukachevo Military School, Ukrainian philology at Uzhgorod University, and Balkan studies at the University of Warsaw. He is the author of three books of poetry, a collection of short stories and a book of essays. In 2007 he received the Debut prize and in 2011 the Kyiv Laurels prize. He is also a translator from Polish, Croatian, Serbian and English and the curator of two international poetry festivals. He lives in Uzhgorod.

From the committee’s justification:

Andriy Lyubka is among the top young poets and writers of Ukrainian literature and he is a most promising European creator. He has received several literary awards and stipends, he has been translated into a number of languages, and he is highly engaged in the promotion of Ukrainian and European literature: working in several genres, he also translates from several languages.
In Lyubka’s opus to date – in poetry, essays and prose – he has shown a great sensitivity for the peripheral landscapes of European culture, from Ovid’s times forth. These may be the twilight regions of our consciousness, yet they are startlingly creative. They reflect the ambitions of artists to promote values that are vital to “Europeanism.”
Lyubka’s book plan has Ovid as a metaphorical link between Western and Eastern Europe, which represents a creative challenge for him. And that is precisely what proved convincing to the jury members. Lyubka is aware that the borders between traditions and languages are but a confirmation that we breathe the same air, settle the same shores, in the awareness and preservation of identity divisions between cultures. On many boats of literary works, however, there is a cargo that must be brought to the ports of other languages and cultures.
A further project emphasis is that Vilenica / Slovenia – the place of the writer’s residence – is a crossroads of heterogeneity within a common European identity, reflecting a bold and perspicacious starting point.

International jury members for the CEI Fellowship for 2017:

Patrizia Vascotto, President, Lidija Dimkovska, Ludwig Hartinger, Marko Kravos, Đurđa Strsoglavec

Previous CEI Fellowship recipients:

2016 – Tanja Bakić, Montenegro
2015 – Kateryna Kalytko, Ukraine
2014 – Mirko Božić, BiH / Croatia
2013 – Artem Chapeye, Ukraine
2012 – Ajla Terzić, BiH
2011 – Ognjen Spahić, Montenegro
2010 – Maja Hrgović, Croatia
2009 – Dragan Radovančević, Serbia
2008 – Ivana Sajko, Croatia
2007 – Marianna Kiyanovska, Ukraine
2006 – Goce Smilevski, Macedonia

 

Андрій Любка здобув CЕI Fellowship (Словенія)

28 серпня 2017
Новини

Міжнародне журі у складі Патриції Васкотто (голова), Лідії Дімковської, Людвіґа Гартінґера, Марка Кравоса і Джурджі Стрсоґлавеца вирішило присудити Central European Initiative Fellowship у 2017 році українському письменнику Андрієві Любці.

Central European Initiative Fellowship присуджується літераторам віком до 35 років і передбачає ґрант у розмірі EUR 5,000 на покриття тримісячного резиденційного перебування письменника в одній з країн Центральноєвропейської ініціативи (Австрія, Албанія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Італія, Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія, Чорногорія).

За словами Андрія Любки, під час резиденції він планує завершити роботу над новою книжкою. Для перебування літератор обрав Словенію, Боснію і Герцеговину та Македонію. Урочисте вручення нагороди відбудеться на Міжнародному літературному фестивалі "Vilenica" в Словенії (6-9 вересня 2017 року). 

Central European Initiative Fellowship присуджується одному молодому центральноєвропейському письменнику щороку (з 2006 року) у співпраці Центральноєвропейської Ініціативи (Трієст, Італія) та Словенської Асоціації Письменників (Любляна, Словенія). 

19224790 1357776350924070 8722008532147579727 n

 

Любка в журналі "Країна": Любов – це коли нi на кого не треба справляти враження

18 серпня 2017
Новини

"Любов – це коли нi на кого не треба справляти враження"

 

Що виріс – зрозумів у 6 років, коли кинув палити. Тоді докурював за дідом його недопалки "Козака" без фільтра. Він зловив мене за цим заняттям і нагодував тютюном. Я зрозумів, що став дорослий – бо відповідаю за свої вчинки.

Друг – це людина, яку не бачив три роки, а при зустрічі він не питає: "Як справи? Що нового?" З ним наче продовжуєш розмову, яка обірвалася під час останньої здибанки.

Мої геополітичні погляди сформувалися протягом 13 хвилин. Це сталося у жовтні 1999-го під час футбольного матчу Україна – Росія. Тоді я востаннє в житті плакав перед телевізором, бо збірна Україна програвала 1:0. Так між 75-ю і 88-ю хвилинами цього матчу в моїй голові сформувалася картина світу. В свідомості народилося розуміння Росії як найбільшої загрози для існування України. Після голу Андрія Шевченка я заплаканий і щасливий бігав по хаті.

Маркером добробуту в країнах Центрально-Східної Європи є тротуари. Це для влади далеко не основне, тож беруться за їх ремонт в останню чергу. Якщо дійшли до хідників, то з усім іншим уже дали раду.

 
Андрій ЛЮБКА, 29 років, письменник. Народився 3 грудня 1987-го в латвійській Ризі, де навчалася його матір. Дитинство провів у місті Виноградів Закарпатської області. Закінчив Мукачівське військове училище, українську філологію Ужгородського національного університету і Варшавський університет та здобув ступінь магістра з балканських студій. На президентських виборах у Білорусі 2006 року був спостерігачем та брав участь у акціях протесту. Просидів 15 діб у тамтешній в'язниці. 2012-го разом із Dj Dimka Special-K видав альбом аудіовіршів ”Перед вибухом поцілуємося”, а за рік – альбом аудіопоезії ”Я ненавиджу ранки”. Тоді ж зіграв головну роль поета-ловеласа в кліпі гурту Rock-H на пісню ”До милої”. Автор трьох збірок поезій, чотирьох книжок есеїв, колонок і роману ”Карбід”. Переклав із польської чотири збірки віршів Богдана Задури та книжку репортера Лідії Осталовської ”Акварелі”. Із сербської переклав роман ”Комо” Срджана Валяревича, з хорватської – поетичну збірку Марка Поґачара ”Людина вечеряє в капцях свого батька”. Колумніст видань ”Радіо Свобода”, ”Збруч”, ”День”. Його твори перекладені англійською, німецькою, китайською, португальською, російською, чеською, польською, сербською, македонською, литовською, словацькою, румунською та турецькою мовами. Живе в Ужгороді. Любить рибалити. Має наречену Юлію
Андрій ЛЮБКА, 29 років, письменник. Народився 3 грудня 1987-го в латвійській Ризі, де навчалася його матір. Дитинство провів у місті Виноградів Закарпатської області. Закінчив Мукачівське військове училище, українську філологію Ужгородського національного університету і Варшавський університет та здобув ступінь магістра з балканських студій. На президентських виборах у Білорусі 2006 року був спостерігачем та брав участь у акціях протесту. Просидів 15 діб у тамтешній в'язниці. 2012-го разом із Dj Dimka Special-K видав альбом аудіовіршів ”Перед вибухом поцілуємося”, а за рік – альбом аудіопоезії ”Я ненавиджу ранки”. Тоді ж зіграв головну роль поета-ловеласа в кліпі гурту Rock-H на пісню ”До милої”. Автор трьох збірок поезій, чотирьох книжок есеїв, колонок і роману ”Карбід”. Переклав із польської чотири збірки віршів Богдана Задури та книжку репортера Лідії Осталовської ”Акварелі”. Із сербської переклав роман ”Комо” Срджана Валяревича, з хорватської – поетичну збірку Марка Поґачара ”Людина вечеряє в капцях свого батька”. Колумніст видань ”Радіо Свобода”, ”Збруч”, ”День”. Його твори перекладені англійською, німецькою, китайською, португальською, російською, чеською, польською, сербською, македонською, литовською, словацькою, румунською та турецькою мовами. Живе в Ужгороді. Любить рибалити. Має наречену Юлію

Не люблю ледачий морський відпочинок. Може, через те, що не втомлююся і не маю від чого відпочивати. Приблизно на 40-й хвилині курортне морське узбережжя починає мене дратувати.

Любов – це коли ні на кого не треба справляти враження. Відчуття, що пазл склався: потрібна людина поруч і можна бути собою.

У жінках ціную розум. З нею ж прийдеться говорити. За таким принципом обирав собі наречену.

Біда – це коли бракує душевних сил знайти вихід. Коли закінчується оптимізм і ти здаєшся. Вважаю, що з кожної ситуації є більш-менш прийнятний вихід. Коли не бачиш його – проблема в тобі.

Жити в Ужгороді – означає жити в Центральній Європі. Бо до 11 столиць ближче, ніж до Києва. Я зранку сідаю в машину і обідаю в Будапешті.

У День батька згадую про те, що не знаю свого батька.

Якщо за день нічого не написав, не переклав, то прожив його марно. Коли працюю, не виходжу з дому. Роман "Комо" переклав за місяць. Працював по 12 годин на добу, на Різдво і Новий рік.

Раніше думав, що життя закінчу самогубством. Здавалося, справжній поет так має померти, а себе вважаю справжнім поетом. Зараз я – прозаїк, а їм не треба так умирати.

Найстрашніше – піти з життя після смерті своїх дітей.

Три роки тому покинув усі роботи і почав жити з того, що пишу. Це було свідоме рішення. Тоді мешкав у Варшаві й хотів переїхати в Ужгород. Робити лише те, що подобається. Прогулюватися містом, не їздити в жодному транспорті. Ця мрія здійснилася.

Боюся змій. Огидні, слизькі, можуть тихо підповзти й вкусити.

Героїв немає. Ті, що роблять геройські вчинки, про це не задумуються. Отже, себе такими не вважають. У житті вони дуже прості. Ті, які вважають себе героями, насправді, ними не є.

Якщо довго плекати ненависть, а потім темному обивателю дати автомат і сказати, що за вбивство йому нічого не буде – починається пекло. Зрозумів це після того, як прочитав щоденники і спогади людей, що пережили війну в Боснії. На Сараєво вже падали бомби, а всі далі думали, що в них війна неможлива, бо люди не хочуть цього.

вивчив сербську мову. Це моє найбільше досягнення.

За кордоном подружня пара запросила до себе на обід. Через годину виявилось, що прийняли мене за Любка Дереша. Мені стало ніяково, але не став їх розчаровувати. Потім вони кажуть, що читали книжки та інтерв'ю, і думали, що я вегетаріанець, а я пив горілку і їв ковбасу. Довелося сказати, що маю власну філософську систему й у подорожах собі дозволяю вживати різну їжу.

Мрію написати роман, який би виходив із підсвідомості. Щоб навіть я не до кінця розумів, як він зроблений. Щоб інші впізнавали в ньому себе. Щоб він описав моє покоління.

Хамів мені шкода. Це – нещасні люди. Агресією намагаються приховати власні комплекси.

Щастя – це здоровенний ставок із рибою, яка добре клює, дерев'яний будиночок за плечима – з каміном, бібліотекою, віскі і фортепіано.

 

 

Сторінка 1 з 44

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua