Епатажний, харизматичний, артистичний, привабливий, іронічний, вічно закоханий та сп’янілий – чи то від вина, чи від натхнення… Таким уже не перше століття суспільна уява малює портрет поета – улюбленця часу.
Байрон, Ростан, Беккер, Вольтер, Мандзонi – всі вони певним чином поєднували ці риси. Як і наш сучасник – закарпатський письменник Андрій Любка, ім’я якого вже стало одним із найгучніших у молодій українській літературі.
У свої 31 Андрій Любка уже є знаним поетом, прозаїком, журналістом і перекладачем. З-під його пера вийшли резонансні романи “Карбід” (2015) і “Твій погляд, Чі-Чіо-сан” (2018), а також збірки поезій “Вісiм місяців шизофренії” (2007),“Тероризм: Навчальний посібник, вибрані поезії” (2008), “Сорок баксів плюс чайові” (2012) та книжки короткої прози “Кілер. Збірка історій” (2012), “Спати з жінками” (2014), “Кімната для печалі” (2016), “Саудаде” (2017), “Кілер+” (2018).
Письменник має ступені бакалавра української філології (Ужгородський університет) і магістра балканських студій (Варшавський університет), вільно володіє кількома мовами, постійно представляє Україну на міжнародному рівні на літературних і перекладацьких форумах і конференціях, є лауреатом низки премій та відзнак.
– У країні зі складною воєнною, політичною та фінансовою ситуацією ви постійно публікуєтеся. У чому секрет вашої творчої затребуваності та успіху?
– Я не бачу тут суперечності. Навпаки – статистика показує, що після початку війни українці почали читати й купувати книжок більше. Фінансова криза, складна ситуація в державі, коли стоїть питання про завтра, про життя і смерть – усе це змушує людей більше думати про нематеріальне. Тому театри переповнені, а полиці книгарень вгинаються від нових книжок. Люди шукають способу втекти від понурої реальності у цікаву книжку. Зокрема про те, як інші пережили війну. Саме тому таким популярним у нас знову став Ремарк.
А мій секрет простий. Я вирішив не писати те, чого чекає публіка. Я пишу лише те, що цікаво мені самому – тому тексти виходять щирими та справжніми. Читачі відчувають це.
– Знаю, що ви були одним із ініціаторів Помаранчевого майдану в Ужгороді у 2004 році та підтримували опозиційного кандидата на президентських виборах у Білорусі (2006), за що навіть відсиділи у білоруській в’язниці п’ятнадцять діб та згодом були вислані з країни. А яку роль у вашому житті відіграла Революція Гідності?
– Так склалося, що наприкінці листопада 2013 року я брав участь у Міжнародному форумі перекладачів у Вроцлаві. Тож студентські мітинги (ту фазу революції, яку ми називаємо Євромайданом) я бачив лише в новинах. Та коли студентів побив “Беркут”, я вирішив, що не можу залишатися осторонь. Купив квиток на літак “сьогодні на сьогодні” та вже 1 грудня був у Києві. Загалом, на самому Майдані я в різний час і з перервами пробув десь півтора місяці, бо жив тоді у Вроцлаві.
– Чи виступали ви на Донбасі?
– Кілька разів мені доводилося бувати там. Вперше поїхав ще в 2015 році, презентував у прифронтових і звільнених українською армією містах свій роман “Карбід”. Востаннє був там цього лютого, коли на запрошення Сергія Жадана ми виступали в школах, будинках-інтернатах і бібліотеках.
На такі зустрічі приходять зовсім різні люди: дітки, вчителі, наші вояки. До речі, не можу сказати, що атмосфера на літературних виступах там відрізняться від чернівецької чи черкаської.
– Які, на ваш погляд, найсильніші та найслабші cторони українського книжкового ринку?
– Найслабше в тому, що половина українців не хоче читати українською – їм навіть зарубіжних авторів зручніше читати в російських перекладах. Друга проблема, що в нас бракує книгарень, тобто читач не має доступу до книги. Наприклад, у місті, де я виріс (Виноградів – понад 30 тисяч населення!) неможливо купити мою книжку.
Сильною стороною нашого ринку я б назвав його готовність вчитися – ми дуже швидко, практично на льоту, засвоїли багато з передового західного досвіду.
– Якщо би ви мали можливість і владу змінити щось в Україні – в державі чи в свідомості українців – за що би взялися?
– За викорінення всього імперського, бо це та хвороба, яка не дає нам бути собою і розвивати власну державу.
Онуки жертв Голодомору голосують за організаторів Голодомору. Мешканці звільнених українською армією міст Донбасу масово голосують за проросійські партії – хіба ж це не ознака психічної хвороби?!
– Коли ви почали писати та коли вперше відчули себе письменником?
– Років у шість я написав свою першу казку аж на цілий “тонкий” зошит. А письменником відчув себе десь із третьої книжки – саме з тієї, за яку отримав гонорар. Бо до того писання було для мене чимось на кшталт хобі або ж, якщо йдеться про вірші, методом психологічної терапії, розвантаження.
– Чи вважаєте ви себе успішним письменником? Що таке успіх для вас?
– Так, вважаю, бо вже п’ятий рік не займаюся нічим, окрім літератури. В Україні не так багато письменників, які можуть жити зі своїх гонорарів. Це не просто успіх, це велике щастя для мене – робити те, що я люблю, ще й отримувати за це гроші.
Все це було би неможливим без читацької підтримки: скажімо, перший тираж мого нового роману – 10 тисяч, це велика цифра для української літератури.
– Стан, коли пишеться книжка: який він?
– Це стан повної опанованості, свого роду манія. Бо коли я пишу, намагаюся відмежуватися від усього, закинути подалі всі інші справи, відмовляюся від контактів з оточуючими.
Я працюю циклами: то багато подорожую, проводжу презентації, активно виступаю на різних фестивалях в Україні та за кордоном, а потім замикаюся в кімнаті й довгими тижнями сиджу перед комп’ютером, пишу, аж поки не хочеться закинути все і знову на якийсь час вийти до людей.
– Хто ви більше – письменник або читач?
– Мабуть, читач, бо читаю дуже багато. Взагалі вважаю, що письменник не може бути добрим, якщо він мало читає. Крім цього, я ще й перекладач: окремі книги, які найбільше мене вразили, перекладаю з сербської, хорватської та польської мов для українського читача.
– Які книжки ви би радили читати? Які ваші улюблені?
– З українських книжок я би порадив “Володарку Понтиди” Юрія Косача. Я лише минулого року її прочитав уперше – і вона вразила мене. Це шедевр, це світовий рівень! А яка смачна в цього письменника мова! До речі, вашим читачам буде цікаво, що автор – також емігрант, він жив у США. У нього складна й суперечлива біографія, але це не применшує того факту, що він, либонь, найкращий український прозаїк останніх п’ятдесяти років.
А із закордонних я би порадив “Марш Радецького” Йозефа Рота і “Якоб вирішує любити” Каталіна Флореску. Мій улюблений поет – Овідій і його “Скорботні елегії”.
– Чи поміж ваших творів є ті, які ви любите найбільше? Які першими спадають на думку, коли вас просять щось почитати?
– Я дуже не люблю читати свої вірші, мені чомусь соромно. Здається, що це нечоловіча справа – бавитися поезією.
З прози я би порадив свій останній роман – “Твій погляд, Чіо-Чіо-сан”. Це психологічний трилер. Мабуть, це найкраща моя книжка. Хоча за накладом його випереджає веселий, авантюрний роман про контрабанду – “Карбід”, виданий іще чотири роки тому.
– Що робить тексти без рим і ритму поезією? Чим верлібр, на вашу думку, відрізняється від прозової мініатюри?
– Римовані вірші у світі – це якийсь анахронізм, майже ніхто так не пише, бо це вже більше схоже на якусь пісню. Як на мене, важливими є не формальні ознаки, а справжність. Бо вірш – це як фотографія емоції, рентген. Якщо ми читаємо його, якщо автор не бреше – то разом із ним переживаємо сум чи радісну мить. Вірш – це тоді, коли читаєш і думаєш, що це про тебе, що це ти сам написав.
– Як приходять сюжети?
– Я пишу для того, щоби дізнатися кінцівку твору. Зазвичай вигадую початок, у мене в голові оживає якийсь персонаж, починає діяти – і я сідаю писати, аби побачити, куди ж заведе його сюжет.
– Чи була у вашому житті мить, яка змінила геть усе?
– Був такий момент. Це трапилося у 2004 році, коли я вступав до військового інституту. Тоді в мене раптом знайшли вроджену ваду серця, я не пройшов медкомісію та не зміг продовжити свій шлях до офіцерського звання, хоча на той час уже закінчив середнє військове училище. Для мене та хвилина була трагедією, крахом всесвіту. Я думав, життя закінчилося. У відчаї подав документи до цивільного університету на українську філологію. А тепер дуже радію, що так і не став військовим. Можливо, та мить не зруйнувала, а врятувала мені життя.
–Що “любить-не-любить” Андрій Любка?
– Люблю спати до обіду, барбарисові льодяники, оперу і риболовлю. Не люблю пиво, нудних людей і не пунктуальність.
– Про що ви мріяли в дитинстві?
– Я хотів бути військовим. Загалом, дитинство у 90-ті роки дуже щасливим не назвеш, тому я, зрозуміла річ, мріяв про всілякі матеріальні штуки: новий велосипед, ігрову приставку, поїздку на море. Але головною моєю мрією був… тато. Щоправда, я боявся комусь про це розказати. Я ріс у неповній родині.
– Кому і чому ви вдячні? За що?
– Я вдячний своїй мамі, бо вона виховала мене в дуже складний час. Пожертвувала собою (не закінчила університет, бо народила мене) і потім, у дуже скрутні роки, робила все, аби я був щасливим.
На жаль, мені легко це сказати вам в інтерв’ю, а от подякувати їй, виявити свою любов – значно важче. Мені якось аж незручно, соромно говорити з нею про це. Тому сподіваюся, що вона прочитає це інтерв’ю – та про все довідається…
