— Андрію, ви є відомим письменником в Україні, для когось стали навіть кумиром, та й і за кордоном вас уже знають. А кого ви поважаєте з теперішніх письменників? Хто є вашим кумиром? І чи спілкуєтеся ви з кимось і з них?

— У мене є три улюблені сучасні українські письменники. Двоє із них мають ім’я Юрій – це Юрій Андрухович та Юрій Винничук, а третій – Сашко Бойченко. І частково вони є або, принаймні, були моїми кумирами, бо зараз вони є моїми друзями. Та я їх люблю не тому, що ми дружимо, а тому, що спочатку мені подобалася їхня творчість, а потім я в різний спосіб із ними знайомився. Тепер це знайомство переросло в дружбу. Скажімо, колись, ще будучи студентом мого першого університету в Ужгороді, я з бібліотеки, каюся, вкрав той випуск журналу «Сучасність», де був опублікований роман «Рекреації» Юрія Андруховича. Надто він мені подобався. І лише через кілька років я познайомився з автором особисто. Ми почали дружити, стали приятелями. Тепер це мій друг, а не кумир, але все одно він є моїм улюбленим українським письменником. Приблизно так само виглядало знайомство із Сашком Бойченком, але в трохи інший спосіб. Я знав про нього багато, читав його тексти, а познайомився з ним особисто, коли брав у нього інтерв’ю.

— Зараз в Україні відкриваються багато письменницьких гуртків. Як ви ставитеся до цього? І як ви вважаєте, чи справді вони вчать письменників?

— Ви маєте на увазі гуртків в центрі літературної освіти?

— Так.

— Ну, це ж не гурток. Ми живемо в трохи інші часи, і зараз це по-іншому виглядає. Скажімо, у ті часи, коли я ще був студентом, було популярне таке поняття, як «літературна студія». Тоді ніхто б не подумав, що хтось може читати якісь лекції про це. У цей час, наприклад, ми хотіли організувати в університеті літературну студію при кафедрі української літератури. Така студія була ще в радянські часи. Потім нам порадили піти у Спілку письменників, щоб вони нами опікувалися, мовляв, так буде краще. Тоді на факультеті нас зібралося десь із 15-20. 
На мій погляд, у будь-якому випадку для письменника (потенційного, чи вже реалізованого) важливо мати коло спілкування. Насамперед, «своє» коло спілкування здатне підтримати у бажанні стати літератором. Звичайно, можу сказати, що ніхто ще не став добрим письменником завдяки таким курсам. Як на мене, письменництво – це робота абсолютно самотня, коли ти сидиш і пишеш, а не ходиш і пиячиш. Хоча оті «пиятики»¸ власне, розмови про літературу, рекомендації один одному книжок, знайомство із поетами з різних міст, які потім можуть допомогти організувати тобі презентацію або надрукувати твої твори... і так далі – все це може непогано вплинути на розвиток творчої особи, але передусім має бути власне бажання бути письменником і, найголовніше, – це писати, просто писати.

— Скажіть, Андрію, із вашого власного досвіду чи може український письменник жити лише з письменницької праці? 

— Ну, я живу, можна сказати саме з письменницької діяльності і більше ніде не працюю. Але тут ідеться не лише про гонорари в Україні. Скажімо, я ще веду колонки в різних виданнях, перекладаю книжки з кількох мов, пишу тексти на актуальні теми, літературні есе, крім того, інколи виступаю в інших країнах. У підсумку, можна звести кінці з кінцями. Це не є якесь таке супербагате життя, але, я гадаю, що таких письменників є в Україні близько 10-15, тобто, в принципі, «середня температура по палаті» для нас усіх однакова. Я б сказав навіть – для нас це нормальна ситуація. Але українські письменники, якщо це, наприклад, не Ірен Роздобудько, чи Василь Шкляр, не живуть зі своїх гонорарів лише в Україні. Для того, щоб жити із цих гонорарів, потрібно продавати стільки книжок, на скільки в нас немає книгарень. Ось у чому проблема.

— Взагалі, для вас бути письменником це відпочинок чи важка праця?

— Мені здається, бути письменником – це досить важка праця. Просто цю працю я дуже люблю, тому завжди шукаю можливість сидіти і працювати: писати або перекладати. Наприклад, востаннє я перекладав роман «Комо». Почав роботу над ним наприкінці грудня і відтоді перекладав щодня. Тобто і на Новий рік, і першого січня, і другого січня, і на Різдво. Коли я починаю працювати, то вже працюю безвідривно щодня. Середній робочий день 6-8 годин. А інколи ще години дві сиджу біля комп’ютера втомлений, про щось думаю, або щось клацаю у фейсбуці. Загалом, це таки щоденна праця, але для мене вона приємна і класна. 

— Тепер перейдемо до вашої творчості. Ви раніше публікували поетичні збірки, а зараз усе частіше виходять ваші прозові твори. Що стало поштовхом до цього? Чому ви перейшли з поезії на прозу? І чи пишете ви ще вірші? 

— Вірші я пишу, але наразі я незадоволений їхньою якістю і тому не поспішаю видавати. Але, можливо, після моєї наступної книжки, а це буде роман, вже вийде нарешті збірка поезій. Просто мені здається, що з віршами вже немає сенсу поспішати. Я б хотів писати кращі вірші, ніж писав раніше, і для цього потрібно більше часу, більше якоїсь концентрації, потрібно знайти якусь нову мову. Я б не хотів самоповторюватися. 
Через те вірші перестали бути номером один, хоча, я вважаю, поезія – найкраще, що може бути у літературній творчості. Найвищим пілотажем в літературі є саме поезія і тому, мені здається, треба трохи більше з нею працювати. Хай поки відстоюється, я шукаю новий, так би мовити, голос. А зараз я працюю з прозою. Проза дозволяє працювати більш систематично, ніж вірші, бо вірші можна писати лише тоді, коли є натхнення або якийсь особливий змінений стан, а от із прозою ситуація простіша: коли в тебе є ідея, коли в тебе є план, коли ти розумієш, яким твій твір має бути, коли ти знайшов ту довжину речення, яким має бути розказана історія – тоді ти починаєш писати, і так до завершення. Це вже більше робота.

— Є у вас особистий «рецепт» написання віршів або оповідань, які б мали успіх у читачів?

— Чесно кажучи, немає. Наприклад, у книжці «Кімната для печалі» є 11 різних оповідань і я тепер уже знаю, яке читачам найбільше з них сподобалося, хоча мені здавалося, що буде зовсім інше. Там є оповідання «Сім демонів Магдалини», воно про заборонену любов. У ньому йдеться, наприклад, про собаку Райнера Марія Рільке і жінку, його господиню, Марію Магдалину і взагалі про любов, яку потім викреслюють із життя. Це оповідання я писав у Швеції. В мене було багато часу, і я просто сидів і виписував ці речення, дуже старався. Ще з жодним літературним твором я не працював так довго, ретельно добираючи слова, і це, напевно, кращий написаний мною літературний твір, але це не означає, що його любитимуть читачі. Я потім робив таке міні-опитування, і виявилося, що це оповідання входить аж у другу п’ятірку із 11. Втім, читачам найбільше подобається майже автобіографічна історія «Жінка і сірники», розказана простою мовою від першої особи. І тому ніколи з цим не вгадаєш. 

— Скільки часу вам доводиться працювати, щоб написати книгу? Наприклад, скільки часу ви писали вашу нову книгу «Саудаде»?

— «Саудаде» дивна книжка, тому що вона не із тих, над якими я працював постійно. «Саудаде» це короткі оповідання на три з половиною сторінки, як і збірка «Спати з жінками». Це ті тексти, які я пишу час від часу, і вони потім складаються в книжку. Тобто я не думав: «Ага, напишу такий текст, щоб потім увійшов у ту книжку». Наприклад, збірка «Спати з жінками» вийшла у 2014 році, і відтоді до 2017 року я писав ті тексти для різних видань, які виходили в Україні і за кордоном, або взагалі ніде не виходили, були лише в мене. Писав у перервах між іншими роботами, скажімо, двічі або раз на місяць. А потім вони вклалися у книжку. Так само я писав інші оповідання. Це виглядало так: напишу оповідання і потім півроку займаюся чимось іншим – перекладаю, кудись їжджу і так далі. Чесно кажучи, я ніколи не працюю над чимось так, щоб взяв і довів одразу до кінця. Хіба що новий роман, який зараз пишу. Він забере, за моїми підрахунками, півтора року. Я його почав писати минулого року, а вийде він, скажімо, взимку наступного, десь у лютому, чи березні. Якщо я зможу ще його докінчити.

— Якщо не секрет, яка назва цього роману?

Назви ще поки що немає. Для назви мушу знайти ще якусь фразу чи відповідні слова... Ні, цього ще не готовий сказати.

— Ви також займаєтеся перекладанням. Чим керуєтеся, обираючи текст для перекладу?

— Річ у тому, що я не працюю перекладачем на замовлення, я перекладаю лише те, що мені подобається. Я читаю літературу тими мовами, з яких перекладаю, і тоді, коли мені твір дуже подобається, і мені здається, що я міг би його добре перекласти, розумію, що якоюсь мірою він про мене, або відповідає мені, або я би так хотів писати, – тоді беруся до перекладу. 
Наприклад, книгу Лідії Осталовської «Акварелі» я переклав тому, що мене цікавила тема ромів. Роман «Комо» я переклав, бо мені сподобався стиль життя головного героя. Він приїжджає у якийсь відмінний від його життя світ і хоче писати, але насправді ще не час для цього, і він починає пиячити, внаслідок чого з ним відбуваються різні історії. Це така, на мій погляд, легка, щира і чуттєва історія з гумором. 
Я теж чимало їжджу світом, зустрічаюся із письменниками, тому подумав, що, в принципі, міг би і сам написати щось таке, адже і зі мною траплялися подібні ситуації. 
І ось тому завжди вибір тексту є приватним. Потім моє завдання – знайти видавця і переконати його в тому, що це треба видати. Тобто це не так, що видавець шукає перекладача. В моєму випадку навпаки – я читаю книжку і, якщо вона мені подобається, шукаю видавця і її перекладаю.

— Ви є лауреатом двох літературних премій «Дебют» та «Київські лаври». А яку ще премію хотіли б отримати? Можливо, їх декілька?

— Я б хотів отримати не якусь і навіть не декілька, а всі премії (сміється). Хоча, гадаю, бажання кожного письменника отримати ті премії, які є йому близькими естетично. Наприклад, я б не прагнув отримати премію Спілки письменників, чи О. Гончара, але я б хотів, щоб ті премії, які близькі мені по-іншому, були виразником, свого роду, моєї місії. Я певен, що кожен письменник має якісь амбіції і хотів би чогось досягнути. Але варто додати, що є два виміри, які, до речі, часто не поєднуються. Це так звана читацька любов, коли тебе дуже люблять читачі, і любов критиків та літературних журі, коли тебе шанують деякі інші письменники. Ми часто бачимо, як письменник отримує літературну премію в Україні, а потім заходимо на сайт книгарні «Є», дивимося топ 20 продажів наступного тижня і бачимо, що його книга не входить навіть у двадцятку. Тобто читачам абсолютно байдуже щодо думки журі літературної премії, вони не кинулися в книгарню купляти цю книжку. Це такий парадокс. Але я думаю, що кожен письменник потайки мріє про те, щоб його любили і читачі, і журі літературних премій.

— Як мені відомо, окрім літератури, ви захоплюєтеся риболовлею. Що вас у ній захоплює? Чому саме риболовля?

— Риболовля – це спосіб побути на самоті. Коли ти прокидаєшся о 5 ранку, протираєш очі, їдеш на озеро, сидиш, щось думаєш. Навкруги спокій, тиша, прохолода... Встає сонце, гарячішає... Ти ловиш рибу, або не ловиш, у залежності від того, чи вона є. 
Я, наприклад, не люблю їсти рибу, яку я ловлю, мені більше подобається морська. Просто риболовля – це можливість побути з самим собою, відшукати внутрішній спокій. Можна за той час вигадати якогось персонажа, якусь історію, чи ще щось. Для мене риболовля – це така зарядка, я її до себе під’єдную і заряджаюся.

— Також ви багато подорожуєте. У яких країнах мрієте побувати, в яких ви ще не бували?

— Взагалі, мене все менше цікавить Європа. Хіба що ще лише Балкани. Мрію побувати в якихось екзотичних країнах, де ще не був. Хотів би побувати в Ірані, відвідати Киргизстан, пройтися Тибетом. І, безумовно, потрапити в Австралію, тому що в Австралії з моїх друзів ще ніхто не був, і тому мені це цікаво.

— Ви зіграли головну чоловічу роль у кліпі гурту Rock-H «До милої». Вам сподобалось бути актором? Чи б хотіли ви перекваліфікуватися в актори, якщо б була така можливість?

— Ну, я не зовсім там грав, тому що в головній ролі чи то письменник, чи то художник. Ніби то я сам. Якщо чесно, мені не дуже сподобалося, я не зовсім задоволений з того, як усе вийшло.

— Чому?

— Я гадаю, будь-яка звичайна людина, яка бачить себе зі сторони, скажімо по телевізору, не може бути собою задоволена: знаходить у собі багато мінусів. Звичайно, кліп класний, усі його хвалять, але я не можу сказати, що це те, чим би я хотів займатися у професійному житті.

— І наостанок, ваші побажання та настанови тим, хто лише розпочинає свою творчу діяльність.

— Я знаю з власного досвіду одну таку річ. Я писав вірші, бо їх неважко писати, але завжди мріяв про те, що буду писати товсті книжки, що це буде проза, романи і так далі, що вони будуть цікаві, захоплюючі, мудрі і гарні. Я так думав навіть за якимось келихом вина, чи склянкою того, що ми тоді пили. Я усім розповідав, що над чимось працюю, або складав плани, що буду писати. І завжди собі думав: «Ага, поки що я не працюю, бо мені ще треба, наприклад, то зробити, туди поїхати, написати курсову, а потім я вже влітку сяду і буду писати». І ні фіга. Як завжди, знаходиш собі сотні виправдань і пояснень... 
Насправді, порада майбутнім письменникам є тільки одна: сідати і писати вже, не чекаючи, коли буде більше часу, чи створяться виняткові умови для цього. 
Наприклад, коли я жив у гуртожитку, то не писав чотири роки прозу, бо думав, що справжній прозаїк має сидіти в окремій кімнаті, а не в середовищі, коли інші кудись ходять, гуляють, а ти залишився і пишеш. Зараз, скажімо, коли я навіть лечу в літаку, то можу витягти комп’ютер і писати. Тепер мені, в принципі, ніщо не заважає. 
Тому, основна моя порада майбутнім письменникам – УЖЕ ПОЧИНАТИ ПИСАТИ.

Розмову вела: Андріана П'ясецька, студентка Української академії друкарства

Джерело: КНИГОБАЧЕННЯ

Что читать в июне: 6 новых книг

Vogue.ua выбрал шесть новых книг, с которыми хочется провести первый месяц лета.

Андрій Любка, "Саудаде", Meridian Chernowitz, 2017

Андрей Любка, один из самых популярных украинских писателей, свой новый сборник рассказов "Саудаде" как будто специально выпустил накануне лета. Сам автор в предисловии предупреждает, что книга может быть опасной, потому что после ее прочтения «хочеться одночасно вирушити в подорож Балканами, випити келих червоного вина і в зручній ложі театру слухати оперні арії». Книгу и вправду хочется взять собой в летний отпуск: "Саудаде" - это 60 коротких историй о приключениях Андрея в путешествиях по Европе и Южной Америке - легкомысленных, ироничных, нежных, смешных. Некоторые зарисовки занимают не больше двух-трех страниц, их можно прочесть за пять минут, пока еще не остыл утренний кофе. 

Takashi Murakami: The Octopus Eats Its Own Leg, Rizzoli, 2017

В июне в Чикаго открывается большая выставка Такаси Мураками. «Осьминог ест собственную ногу» – микс из старых работ 1980-х и незаконченных проектов 2017 года. В это же время в издательстве Rizzoli выходит одноименная книга, посвященная творчеству Мураками. Это настоящее путешествие по жизни Мураками - одного из самых ярких художников наших дней, который умудряется совмещать серьезные проекты по всему миру с созданием обложек для альбомов Канье Уэста и придумыванием принтов для Louis Vuitton. Книга, с которой хочется провести богемный отпуск где-нибудь в Нью-Йорке.

"Не така дівчина", Ліна Данем, Vivat, 2017

Актриса, талантливая режиссер и сценарист, которая придумала культовый сериал "Девчонки", лидер общественного мнения, автор теории бодипозитивизма, феминистка - все это о Лине Данэм, одном из самых популярных персонажей современной культуры. На украинском языке в издательстве Vivat впервые выходит ее книга "Не така дівчина" - по сути, дневник Данэм. "Мне двадцать, и я себя ненавижу. Ненавижу свои волосы, лицо и выпуклый контур живота в профиль. Дрожь в голосе, из-за которой мои стихи звучат слезливо. Слегка повышенный тон, которым родители разговаривают со мной (с сестрой они общаются иначе), словно я психанувший клерк и, если сильно на меня давить, могу взорвать подвал, полный заложников". В своей книге Данэм откровенно рассказывает о том, что значит быть обычной девушкой в 21 веке. Простая и тонкая книга, после прочтения которой хочется подружиться с автором.

Эрик Аксл Сунд, "Стеклянные тела", 2017

Эрик Аксл Сунд - это шведский литературный дуэт, о котором сейчас говорит весь мир. Йеркер Эрикссон и Хокан Аксландер Сундквист - два брутальных музыканта-рокера, которые несколько лет назад решили дебютировать в литературе. Они выпустили  криминальный триллер "Слабость Виктории Бергман" - он занял верхние строчки бестселлеров по всему мир и был переведен на 35 языков. Живой язык, увлекательные сюжет и по-настоящему жуткие криминальные подробности - шведы моментально покорили мир своими книгами, главный герой которых - комиссар стокгольмской полиции, хрупкая Жанетт Чильберг. Сами писатели говорят, что ищут вдохновение в своей жизни и много путешествуют. Критики уверены, что по популярности Эрик Аксл Сунд скоро переплюнут своего знаменитого земляка Стига Ларрсона, автора серии книг "Девушка с татуировкой дракона".

Скотт Фрост, "Твин-Пикс. Воспоминания специального агента ФБР Дейла Купера" "Азбука", 2017

Писатель Скотт Фрост - это брат Марка Фроста, сценариста, который вместе с Дэвидом Линчем придумал сериал "Твин Пикс". Еще в 1991 году он написал книгу "Воспоминания специального агента ФБР Дейла Купера", который в этом году, аккурат к премьере третьего сезона, выходит в новой редакции. Для поклонников "Твин Пикса" книга - отличный подарок: поможет погрузиться в мир старого-доброго "Твин Пикса" и поможет узнать, кто же такая эта загадочная Диана, которой агент Дейл Купер адресует свои записи в сериале Линча.

"Як музика стала вільною", "Наш формат", 2017

В мае на "Книжном Арсенале" презентовали увлекательную книгу "Как музыка стала свободной" Стивена Витта, автора журнала New Yorker. И хотя книга посвящена музыке, это настоящий детективный триллер  - об истории музыкального пиратства, о том, как появился формат MP3 и как музыка перекочевала с компакт-дисков в интернет. Мы все привыкли слушать музыку в интернете, но никогда не задумывались о том, кто был тем первым человеком в конце 1990-х, слившим в интернет альбомы самых популярных музыкантов? Журналист Стивен Вит задумался - и нашел его: это Делл Гловерр, сотрудник завода по изготовлению компакт-дисков в Северной Каролине, который слил в интернет 2000 альбомов, доступ к которым имел на работе. Гловерр стал частью пиратского обьединения "Сцена", которое в начале 2000-х в США произвело цифровую революцию - и навсегда изменило музыкальную индустрию. На презентации книги на "Книжном Арсенале" состоялась целая дискуссия, одной из участниц которой была певица, лидер группы "Крыхитка" Каша Сальцова. На презентации она недоумевала: "А кто же действительно те люди, которые сливают в сеть наши альбомы, ведь доступ к новому материалу есть только у музыкантов и звукорежиссера?.."

 

Джерело: http://vogue.ua/article/culture/knigi/chto-chitat-v-iyune-6-novyh-knig.html