Філологічний факультет УжНУ заведено вважати «дівочим» — абсолютна більшість його випускників і нинішніх студентів — представниці чарівної статті. Напевно, тому «хлопчача квота» представлена потужними особистостями, творча потенція яких відома всій Україні. Це лавреати Національної премії України ім. Т. Шевченка — Іван Чендей, Петро Скунць, Дмитро Кремінь, Петро Мідянка, академіки Олекса Мишанич та Василь Німчук, самобутні письменники Дмитро Кешеля, Василь Густі, Андрій Дурунда... До цієї плеяди віртуозів слова віднедавна належить нинішній культовий поет, прозаїк, перекладач і блогер «Дня» Андрій Любка, який об’їздив і описав у своїх книжках як наших побратимів-слов’ян, так і романців із мусульманами. Про спільне і відмінне історично сформованих світоглядів і культур українців та наших європейських сусідів, сьогоднішні наслідки згубного впливу трьохсотлітньої варварської деформації орди, культурні пастки і засідки на нашому шляху до євроспільноти — наша бесіда з молодим талантом.

«МОЯ ВЛАСНА І НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМИ НЕ ЗБІГАЛИСЯ»

— Найперше скажи, пане Андрію, як тобі студіювалося на філфаку УжНУ? Чиї лекції запам’яталися найбільше?

— О, це був гарний, надзвичайно творчий, але в дечому й дивний час. Я вступив на філфак після навчання у військовому ліцеї, де два роки жив у казармі й навколо були виключно чоловіки. Тож на філфаку я почувався, немов у «Саду божественних пісень». Не можу сказати, що я був добрим студентом, бо моя власна і навчальна програми не збігалися. Я твердо знав, що хочу бути письменником, тому читав і вивчав те, що мені було цікаво, а в решті дисциплін намагався просто плисти за течією. Та й підходи до вивчення, розуміння й інтерпретації літератури вже шістнадцять років тому, коли я став студентом, у багатьох викладачів були застарілими. Але були й люди, які надихали, які стали для мене великим життєвим прикладом. Передусім ідеться про, на жаль, покійного професора Любомира Белея, великого інтелектуала і справжнього Українця. Він сам по собі був людиною-університетом, його наукові досягнення, принциповість і моральні якості справляли таке потужне враження, що мимоволі хотілося бути схожим на нього. Запам’яталися також лекції Михайла Рошка, він справді блискучий оратор, який тонко розуміє літературу, навчальні курси професорки Лідії Голомб, Наталії Вигодованець, Марії Козак, Евеліни Балли, Бориса Галаса, Михайла Сюська...

— Що було спільне і чим різнилося студіювання в університетах Ужгорода і Варшави?

— Різниця стала зрозумілою вже на першій парі. Коли зайшов викладач, частина студентів, у тому числі я, підвелася. Всі, хто підвівся, були з постсовєтських країн. Викладач сказав так більше не робити. Тобто у Варшаві не було якоїсь вертикальної субординації, ми, студенти, були не підопічними, а радше партнерами до дискусії з викладачами, з багатьма потім подружилися й приятелюємо досі. А ще мене вразила бібліотека Варшавського університету, там якщо чогось не було, то ти міг замовити й тобі діставали. Думаю, без багатої різномовної бібліотеки з передплатами на провідні світові наукові видання університет не може виконувати свою функцію.

«Я Й САМ НЕЗЧУВСЯ, ЯК ВОНО ЗАКРУТИЛОСЯ»

— Як тебе захопило красне письменство? Як видав першу книжку?

— Я писав змалечку. Читати мене навчила бабуся ще до школи, і вже у перших класах я писав довгі казки, пізніше взявся за вірші. Тобто це для мене було природно завжди, я хотів бути письменником, хоча тоді ще не знав, що це може бути професією, заняттям, з якого можна жити.

В університеті ми з друзями створили літературну студію, а пізніше й НЛО (неформальне літературне об’єднання) «Ротонда». Організовували літвечори, навіть мали свій маленький фестиваль. І після одного з таких читань до мене підійшов професор Сергій Федака і сказав, що це вже зрілі вірші, і треба їх видати книжкою. На наступний ранок я мав принести йому диск із файлами, а в мене тоді ще не було комп’ютера. Я в когось позичив і цілу ніч набирав ці тексти, понаписувані в блокнотах і на окремих аркушах, що просто валялися скрізь по кімнаті. Але Сергій Дмитрович дотримав слова, книжка вийшла — і за неї я отримав премію «Дебют». Був тоді на третьому курсі університету, а вже на п’ятому мав літературні виступи в Києві й Берліні. Я й сам незчувся, як воно закрутилося.

«ЦЕ ЇМ ЗА ЗАПОРОЗЬКУ СІЧ!»

— Такі дуже неординарні й динамічні у своєму прискореному розвитку та схильні до постійних мандрів люди, як ти, здебільшого вважають себе транснаціональним громадянином Землі, Всесвіту і переймаються виключно глобальними проблемами. Ти ж щиро і пристрасно живеш проблемами України, рідного краю. Звідки це? Батьківські гени, дідусева наука чи власна життєва аналітика, що базується на побаченому і пережитому в світах.

— Навіть не знаю. Я б не сказав, що моя сім’я занадто патріотична. Мабуть, це все з читання. Вперше я відчув себе патріотом, коли в п’ятому класі прочитав у підручнику про зруйнування козацької Січі. Мені тоді аж сльози на очі навернулися, і з того часу я чітко усвідомив, що Росія — наш постійний екзистенційний ворог. Скажімо, коли в 1999 році я дивився футбольний матч Україна — Росія і ми програвали нашим молодшим сусідам 1:0, то мене лякала не так поразка, як поразка саме росіянам. І коли Шевченко забив той фантастичний гол — я стрибав, не тямлячи себе від радості: це їм за Запорозьку Січ! Тепер, коли я побував у 40 країнах і вивчив кілька мов, мені здається абсолютно природним, що можна бути космополітом, але в глобальному світі залишатися українцем.

«Я ЛЮБЛЮ СВОЮ КРАЇНУ БІЛЬШЕ, НІЖ ЛЮБЛЮ СВІЙ НАРОД»

— Чи багато ти мандрував Україною? У яких регіонах побував? Як вони різняться між собою?

— Я побував у всіх областях і регіонах України — десь як турист, а деінде під час фестивалів і презентацій. Моя Україна різна, точно не ідеальна, часом вона мене засмучує й розчаровує. Я люблю свою країну більше, ніж люблю свій народ, хоч це й чистої води софістика. Хоч ми любимо битися в груди і розповідати про власну працелюбність, мені здається, що ми, українці, занедбуємо свою країну, засмічуємо її, спотворюємо прекрасний ландшафт своїм бездарним втручанням. Ви тільки гляньте, що і як зараз будують, — це жах! Думаю, нам бракує здорового перфекціонізму й витонченості смаку. Нам ще рости й рости до своєї країни.

— Ти не просто їздив Європою як турист, а вчився, працював і жив у всіх сусідніх з Україною державах. Яка з них є ментально і світоглядно найближчою до України?

— Безумовно, найближчими є наші сусіди, бо до певної міри ми маємо з ними спільний історичний досвід (хоч і не завжди позитивний). Виняткове місце тут посідає Польща, але з поправкою на надмірну релігійність значної частини польського народу, яка в останні роки набуває загрозливих обрисів (так, не тільки іслам може бути фундаменталістським, а «скрєпи» — це не лише про православ’я)...