22 грудня о 16:00 в кінотеатрі "Ліра" (вул. Велика Житомирська, 40) відбудеться презентація короткометражного фільму режисерки Марини Лопушін «Лишатися не можна тікати» за оповіданням Андрія Любки "Королева рами" (зі збірки "Кімната для печалі"). 

«Лишатися не можна тікати» - це історія заснована на реальних подіях, що відбулася в Унгварі (нині Ужгород) 1944 року. Це розповідь про втечу однієї угорської пари, Рудольфа та Сільвії, від окупації Червоної армії. Кожна їхня спроба покинути країну заходить в глухий кут. Однак, коли вони нарешті знаходять спосіб втечі - раптово коливаються. Яким буде їхній вибір?

Ви зустрінетеся з автором самої історії - Андрієм Любкою. І у Вас, як у глядачів, читачів, буде унікальна можливість мати рецепцію письменник vs режисер.

Країна, рік: Україна, 2018
Жанр: історична драма 
Режисер: Марина Лопушін 
Сценарист: Марина Лопушін 
Продюсер: Петро Климків
Композитор: Максим Шалигін
Актори: Денис Соколов, Наталія Рибка-Пархоменко, Артем Мануйлов 

Чекаємо на Вас. 
Квитки на подію за посиланням: http://lira.megakino.com.ua/film/lisatisa-ne-mozna-tikati-1447.html

Подія в фейсбуці: https://www.facebook.com/events/315765255816392/

У рамках щорічного літературного конкурсу  «Книга на Миколая» у номінації «Краща книга 2018» перемогу отримала «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан» Андрія Любки. Це вже третя поспіль нагорода письменника у цьому конкурсі.  

Сьогодні, 11 грудня, в ужгородській книгарні «Кобзар» в рамках акції «Письменник за прилавком» з читачами спілкувався Андрій Любка. Оскільки на урочистому завершенні акції та вручення нагород "Книги на Миколая" письменник не зможе бути присутнім, організатори вирішили сьогодні вручити нагороду автору – «Краща книга 2018».

Нагадаємо, роман «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан» вийшов друком восени цього року. Події роману ровиваються в Ужгороді. 

Андрій Любка спілкувався із читачами, охоче підписував книги, розповідав про творчість і радив, що варто почитати. Zaholovok.com.ua запитав письменника про терепішню роботу та найближчі плани.

«Перекладаю роман хорватського письменника Мілєнка Єрговіча. Це – автобіографічна проза про те, як син не любить батька, а батько – не любить сина. І протягом життя їхні стосунки поглиблюються, можна сказати розвиваються, але батько, яки покинув сім’ю, мусить виявляти увагу до сина лише тому, що він його біологічний родич, але насправді жодної рідності вони не відчувають. Більше того, мені здається, що вони один одного не люблять і зляться через те, що така історія трапилася», – розповів Андрій Любка.

«На фоні цієї автобіографічної історії, він задує про своє дитинство і згадує Югославію перед війною і в час, коли починається війна. Він жив у Сараєві, його батько був лікарем. Власне, на фоні цієї автобіографічної історії, розвивається історія цілої країни, яка розпадається», – додав письменник.

На запитання, чи дуже схожа перекладацька робота на власне письменницьку і чи захоплю так само, які і написання власних творів, Андрій Любка відповідає: «Не можу сказати, що перекладацька робота мене захоплює. Якби я міг, то я взагалі би нічого не робив. Але мушу заробляти гроші (сміється – Авт.). Є дуже класні книжки, які мені подобаються. І я хотів би їх перекласти. Але, нажаль, мої смаки часто не перетинаються із смаками читацької аудиторії.  Книжки, які я вважаю геніальними і дуже важливими чомусь проходять повз людей, чомусь не хочуть щось таке читати, скажімо. Це для них або за складно, або занадто художньо. Тому перекладацтво – це завжди такий до певної міри випадковість. Часом книжка може бути дуже моя, часом – не дуже. Тобто нема «золотого правила», що ти перекладаєш геніальні романи, і читачі будуть аплодувати. Наприклад,  на книгу «Фама для велосипедистів» навіть не вийшло рецензій, хоче це – класика постмодернізму», – каже письменник.

Нагадаємо, акція «Письменник за прилавком» триватиме в Ужгороді до 18 грудня: щодня (крім вихідних)  з 14.00 до 15.00 у книгарні «Кобзар». Підсумком акції стане нагородження переможців конкурсу «Книга на Миколая». 

Джерело: https://zaholovok.com.ua/%C2%ABtvii-poglyad-chio-chio-san%C2%BB-andriya-lyubki-na-zakarpatti-stala-krashchoyu-knigoyu-2018-roku

Андрій Любка добре відомий поціновувачам сучасної української літератури. Презентації його творів збирають аншлаги серед молодих дівчат, а самого автора називають секс-символом сучасної української літератури. Цього тижня письменник приїхав до Праги презентувати свій новий роман «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан».

– Розпочнемо з книжки: «Твій погляд Чіо-Чіо-сан. Що означає ця назва?

– Твій погляд Чіо-Чіо-сан – це психологічний трилер. І уже з назви відчутно що Чіо-Чіо-сан – це головна героїня опери Мадам Батерфляй. Оскільки це роман про сучасну Україну, вже на першій сторінці відбувається зав’язка – п’яний суддя на пішохідному переході збиває дівчину. Вона помирає і її чоловік вирішує йому помститися, оскільки суддя не несе жодного покарання.

Цей роман про помсту і сучасну Україну. Для України взагалі оце явище мажорів, які з п’яну чи у стані наркотичного сп’янінні вбивають когось на дорогах. Це уже щоденна або щомісячна практика. То Харків, то Одеса, то у нас в Закарпатті ганяються за якимось суддею, який просто з’їжджає у поле. Ми уже до цього звикли, і це до певної міри приведене у художню літературу, як така типізація нашого щоденного досвіду.

– Назви ваших книжок не вперше викликають резонанс. Книжка «Спати з жінками» в тому числі. Це спосіб таким чином привернути увагу?

– Чесно кажучи, назвати книжку значно важче, ніж її написати. «Спати з жінками» – це була класна назва, тому що вона приваблювала увагу читачів, хоча у книжці конкретно про те, про що вони сподівалися прочитати, немає взагалі. «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан», на мій погляд, трохи контрпродуктивна назва – бо вона масового читача відлякує.

Масовий читач не любить оперу, не знає Мадам Батерфляй і коли чує щось таке, то краще відкладе цю книжку на бік. Якщо би назвати роман «Вбити суддю», то я впевнений, що ця книжка продавалася би краще. І всі б сказали – так і має бути. Але мені все одно хотілося трохи погратися із світом високого –мистецтва.

– Я знаю, що у вас було досить складне дитинство. У вас не було тата, і в одному з інтерв’ю ви казали, що у військове училище пішли через те, що у вас не було що вдягнути, що поїсти.

– Військовим я хотів бути, оскільки, коли в тебе немає батька – тепер вже я це розумію, ти намагаєшся подвійно виконувати цю маскулінну роль. Ти маєш бути чоловіком за себе і за свого батька. Ти маєш репродукувати. І це така психологічна травма, яку, добре що я пережив і усвідомив.  

– Але нині, з тим, що ви вже зараз стали письменником, теоретично ви би продовжили професійну кар’єру військового?

– Я її не продовжив тоді через те, що мене не взяли у військовий інститут через вроджену ваду серця. Це по-дурному зараз буде звучати і якось пафосно. Але мені здається, що в час війни, чи в час змін кожен робить свою роботу. Нам потрібні добрі письменники так само, як добрі снайпери.

– Ви багато подорожуєте Європою. В одному з інтерв’ю ви сказали, що жити хочете в Україні, але працювати вам зручніше за кордоном. Чому? Чи не плануєте виїхати на постійне місце проживання в одну з країн Європи?

– Я жив за кордоном в сумі, напевно, майже 4 роки. В різних країнах, і після того, як я закінчив варшавський університет – я мав там залишитися і працювати. А я навпаки – повернувся в Україну в 2014 році. Коли всі казали – навіщо тобі це, перечекай цей рік, бо ти повернешся і одразу отримаєш повістку, підеш на фронт.

Але навпаки, я повернувся в Україну і, зокрема, в Ужгород. Мені здається що це ідеальне місце для життя. Особливо для письменника. Виїздити, емігрувати я не планую. Хоча і не зарікаюся. За кордон я просто їжджу у резиденції для письменників. У Швеції – острів Готланд. Будинок письменника. Ти приїхав туди, тебе ніхто не знає. Тиша, море, чайки, твоя кімната, комп’ютер – ти пишеш книжку. Коли ти в Україні, в тебе купа якихось справ. Дуже важко сконцентруватися на писанні.

– Який образ в України зараз за кордоном сьогодні?

– Ми все ще не маємо жодного образу. Люди, переважно, мало знають про Україну. Особливо на Заході. Вони чули щось про війну, вони думають, що у нас страшна корупція, вони думають, що ми дуже бідні, що у нас є проблеми, що ми варвари. І що, в принципі, не так легко нас змінити. На це потрібно не одне покоління.

– І як змінити цей образ варварів на вашу думку?

– Ми уже поволі це змінюємо, всі нарікають на те, що дуже багато українських заробітчан виїжджають кудись, і що це погано, бо ми опиняємося без людей. А я навпаки пов’язую з цим якісь найбільші надії. От і зараз ми йдемо по Празі, ми зустріли українців, вони – будівельники. Ці люди не будуть хотіти жити у Чехії.

Переважно всі ті, кого я знаю, скажімо, з Закарпаття, це люди, які тут заробляють гроші, але будуються десь у себе в селах. Вони бачать своє майбутнє там. Людина привезла сюди гроші, вона відкриває бізнес і вона починає качати права. Громадянське суспільство – це і є оце «качати свої права». Тобто вимагати, щоб щось робилося. І тому мені здається, що оці поїздки оцих заробітчан вони для України дуже корисні.

– Ви багато часу прожили на Закарпатті, виросли там. Що Ви думаєте про цю історію із угорськими паспортами?

– Я не бачу тут якихось приводів для тривоги сепаратистської. Я думаю, що Угорщина звикла, що об Україну можна витирати ноги. І тому вона так поводиться. У нашому регіоні Європи не можна собі уявити, щоб дитина закінчувала школу державну і не знала державної мови на мінімальному рівні. Це неправильно, коли ти їдеш через якесь село на Закарпатті, питаєш дорогу, а тобі не можуть відповісти. І з молоддю легше домовитись англійською, ніж українською. Це, на мій погляд, не нормально. Однак закарпатські угорці – це не сепаратисти. Напруження між людьми я не відчуваю.

– Тобто, якщо влаштувати, теоретично, референдум із питанням: «Чи ви хочете бути у складі України чи Угорщини?» Всі б сказали, що в Україні?

– Не всі б сказали, але якщо ви влаштуєте референдум у Верховній Раді, то там теж не всі скажуть, що вони хочуть лишатись в Україні. Але я думаю, що на Закарпатті більше людей хоче залишитись в Україні, ніж у Верховній Раді.

– Хто на вашу думку стане наступним президентом України? І чого чекати країні після цих виборів?

– Я думаю, Україна виграє, якщо президентом залишиться Порошенко. Але у першому турі я за нього, мабуть, голосувати не буду.

– Вас дуже часто називають секс-символом сучасної української літератури. І ви дуже популярний серед молодої інтелігентної жіночої аудиторії. Ви з цим погоджуєтесь?

– Чи я з цим погоджуюсь? Мені це, в принципі, не цікаво. Можливо, це і приємно… ясно що це не образливо. Це «ок». Але мені би хотілося, аби уваги було більше до книжок, до текстів, ніж до особи письменника. Але це, в принципі, в Україні так є. Тому що жінки більше читають книжок, більше купують.

Якщо поїхати на мою презентацію у Польщі чи в Словенії – приходять, переважно, пенсіонери. Тому не можна сказати, що я секс-символ пенсіонерів Словенії. У нас читають книжки пенсіонери і дуже молоді люди.

У нас зникло ось це середнє покоління людей, які дорослішали у 90-х, вони не читають взагалі. Їхні оці «вырванные годы», 90-і, вони сформували покоління такого досить примітивного населення. Це населення зараз буде голосувати за популістів, за всяких Зєлєнських. Тобто це шлакоблок у голові, в яких немає жодної системи цінностей, тому що вони виросли в лісі, в джунглях.

– Скільки ви заробляєте зараз на своїх книжках? Чи є у вас якийсь інший дохід? Чи вистачає Вам цього для подорожей, для життя?

– Із 2014 року, в принципі, я нічого іншого не роблю, окрім літератури. Але я також перекладаю. Перекладаю книжки з польської, сербської, хорватської мов на українську. Я пишу колонки для кількох видань. І мої книжки, крім того, що виходять в Україні, вони ще й виходять за кордоном. Тобто в сумі – мені вистачає.

Значну частину доходів складають закордонні доходи. Коли ти виступаєш на фестивалях, коли твої книжки виходять десь, то ти отримуєш зовсім інші кошти, ніж ти їх отримуєш в Україні. Наприклад, в Україні у тебе гонорар «0». Тоді як у Польщі це може бути 100 доларів за текст. Це різниця у 100 разів. За цей роман, якщо порахувати, я писав його три роки і якщо порахувати, що я за нього отримаю десь 2 тисячі євро. Тобто ти заробляєш мінімальну зарплату.

– У Ваших віршах, подекуди, зустрічається ненормативна лексика, яку не часто зустрінеш у класичній українській літературі. Зрозуміло, що молоді це дуже близько. Але як до такої мови ставляться люди, які звикли до класики?

– Мене, чесно кажучи, ніколи не цікавило, як хто ставиться до цього. Тому що, якби я зважав, як хто буде ставитись і що буде думати про мої вірші – я би ніколи їх не писав. Бо в Ужгороді всі хотіли, щоб я писав вірші римовані про красу Карпат. «Вітер віє, Тиса тече, дерева гнуться». Це горизонт бажань закарпатського читача.

Більше того, вивчивши кілька, мов я зрозумів, що такого поняття, як нормативна лексика, не існує. І кожне слово просто має бути на своєму місці. Це лише в українській провінції можуть запитати: «А чому в ваших віршах є матюки? Невже ви хочете навчити нашу молодь матюкам?» Я завжди на таке відповідаю так: не думаю, що українська молодь вивчила матюки з книжок.

– Три найкращі українські письменники сьогодні?

– Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Олександр Бойченко.

Джерело: РАДІО СВОБОДА

Три роки тому український поет і письменник Андрій Любка голосно заявив про себе своїм дебютним романом "Карбід". Гостросоціальна та іронічна розповідь про контрабандистів тоді увійшла до коротких списків премії Книга року ВВС-2015. Цього року до довгих списків увійшов новий роман Любки - "Твій погляд, Чіо-Чіо-сан".

Як обдурити читачів, чому література не повинна нікого виховувати, а також про шизофренію в літературі і суспільстві письменник розповів в інтерв'ю BBC News Україна.

BBC News Україна:Ваш роман починається абсолютно стереотипно - суддя на дорогому авто збиває жінку на переході. Її відданий чоловік прагне помсти. Але до кінця роману все карколомно змінюється. Ви спеціально вдалися до такого прийому?

Андрій Любка: Безумовно. Невипадково саме суддя, невипадково він саме на чорному джипі. Невипадково він не сідає у в'язницю, та ще й ходить до Московського патріархату. Все на купу.

З першої сторінки набір стереотипів продовжується. Українське суспільство взагалі трохи шизофренічне, наші суспільні настрої не зовсім здорові.

Якщо ми зайдемо зараз у книгарню, то 15 з 20 бестселерів - мотиваційні книжки. "Як будувати Starbucks", "Що таке IKEA", "З ким обідати, щоб досягти успіху". Суспільство ніби націлене на те, аби розвиватися, ставати успішними, заробляти великі капітали, створювати компанії.

• ВВС News Україна оголоcила Довгі списки Книги року ВВС-2018
• Книга року ВВС: Мемуари молодого сноба
• Правила проведення конкурсу Книга року ВВС

У той же час на рівні підсвідомості у нас закладена абсолютно більшовицька і тупа ненависть до багатих.

Коли ми бачимо когось на джипі, ми одразу припускаємо, що це якийсь хам, чиновник, людина, якій закони неписані. Хоче це, можливо, якраз людина, яка вигадала якийсь стартап і заробила мільйони.

Оцим примітивним уявленням про чиновників чи політиків - що всі погані, всі однакові - мені , ясна річ, хотілося погратися. Це настільки на поверхні, що такі теми хочеться розколупати і вивернути навиворіт.

Моє перше завдання було обдурити читача, поводити його за носа і здивувати в кінці фіналом.

Хотів, щоб книжка була, як фільм. Коли в кінці все перевертається з ніг на голову, виявляється, що світ був інакшим, а ті, кому ми симпатизували, цього недостойні.

Щоб питання - що відбулося, і чому так? - мучило. В романі є маячки, які натякають, чим все закінчиться. Але людина в це не вірить. Вона йде стереотипною ходою.

BBC News Україна:Ви ставили собі цілі викрити якісь проблеми у суспільстві? Ту ж "шизофренію", про яку ви кажете?

А. Л.: Я не ставив собі цілей такого планетарного масштабу. Мені хотілося, щоб це була книжка, яку буде приємно читати, з цікавим сюжетом.

Я не вірю, що література може змінити суспільство чи письменник має виховувати когось. Це якась "совєцька" маячня. Я пишу книжки, які мені цікаві, і мені б хотілося, щоб вони були цікаві читачам.

BBC News Україна:Як виникла ідея книги?

А. Л.: Я задумав її досить давно. Мені завжди хотілося написати роман, в якому існувала б театральна сцена. В цьому випадку - це сцена оперного театру.

Хотілося обіграти можливість розгортання двох сюжетів одночасно і в книжці, і на сцені. І якимось чином ці два сюжети поєднати. Я довго підбирався до цієї ідеї, вона прийшла мені на згадку десь три роки тому. В принципі три роки я роман і писав.

У мене є ідеї трьох-чотирьох романів. Вони одночасно живуть у голові. Але ніколи неясно, який саме і коли почну писати. Часом їх треба висидіти, як квочка.

BBC News Україна:Чому ви використали в романі саме оперу "Мадам Батерфляй"?

А. Л.: Якщо чесно, я боявся писати про "Мадам Батерфляй". Є дві опери, з якими працювати не хотілося - "Мадам Батерфляй" і "Кармен". Так само як балет "Лебедине озеро".

Вони настільки відомі і масові, що стають банальними. Тому пов'язувати книгу з "Мадам Батерфляй" - настільки розтиражованим, маскультурним, попсовим образом - мені не хотілося.

Але в підсумку вирішив, що це буде добре. "Мадам Батерфляй" - опера про японку. Головна героїня мого роману - також іноземка. І цей погляд іноземки дуже важливий. Адже вона може побачити в нашій країні чи в місті щось таке, на що місцеві вже давно не звертають уваги.

Коли прочитаєш роман, то зрозуміло, що на сюжетному рівні ці двоє також пов'язані.

Крім того, в процесі роботи над романом я мав приємність відкопати старе лібрето до "Мадам Батерфляй". Цей перший переклад українською був зроблений 110 років тому і надрукований друкарнею Руської ради в Чернівцях.

І це дуже милий переклад, бо це така давня західноукраїнська мова. Такий покутський діалект з околиць Снятина. Це просто перлина. І я кілька разів процитував його в романі. Гадаю, мовно роман теж виграв від цього.

BBC News Україна:Головний герой - ваш ровесник. Як і ви, він любить оперу, живе в Ужгороді, вчився у Варшаві, бував в тих же місцях. Наскільки це автобіографічний роман? Чи схожі ви на героя вашого роману?

А. Л.: О, я б дуже не хотів бути схожим на свого героя!

Це роман не автобіографічний. Але є деякі речі в ньому, які я просто добре знаю.

Мені просто легше було описувати цей інститут у Варшаві, бо я його закінчив, і більш-менш знаю, як там все виглядає.

Мені було зручно розташувати фабулу роману в Ужгороді, бо я добре знаю ці вулиці. Я добре знаю, скільки треба їхати вулицею Собранецькою, куди повернути, щоб доїхати до суду, і скільки це може зайняти часу. Для детективного сюжету ці дрібниці досить важливі.

Мені просто йшлося про те, щоб максимально точно, реалістично описати якісь речі.

BBC News Україна:У вас дуже різнопланові твори. Ваш перший роман "Карбід" в деталях змальовує життя закарпатських контрабандистів. "Твій погляд, Чіо-Чіо-сан" - зовсім інший. Тут і опера, і елементи психотерапії, і детальні описи маленьких румунських населених пунктів, і навіть життєпис Овідія. Як ви збираєте інформацію?

А. Л.: Роману передує велика підготовча робота. Часом цілий рік треба просто читати якісь книжки на цю тему, часом треба кудись поїхати.

Я, як і герої, піднявся на Олімп і зміг описати цей підйом та драматичні сцени, які там переживають герої. Я був в тій самій опері Бухареста, був на острові Овідіум біля Констанци. Такі речі можна назвати розвідкою.

У цьому романі найскладнішою для мене була якраз психотерапевтична тема, оскільки вона вимагала від мене абсолютно нових знань у сфері, де я був майже нульовий.

Мені довелося знайти спеціаліста, це викладач з Ужгорода Юрій Бучок.

Він першим після моєї дружини читав цей роман. Він порадив мені купу корисних книжок.

BBC News Україна:Які найкорисніші і найнесподіваніші поради ви отримали від психіатра?

А. Л.: Мені завжди важливі якісь штрихпунктирні речі, які дозволяють повірити в реальність цієї ситуації.

Він допоміг досить точно описати фізіологічний стан людини, яка переживає психічну атаку. Оці всі підкручування десь в районі сонячного сплетіння, голоси, які виходять нізвідки, і ти не можеш до кінця зрозуміти, чи ти їх чуєш ззовні чи зсередини.

Ці речі важко було б описати, не знаючи історій конкретних медичних випадків.

Якщо спершу в першому розділі мій герой мав просто курити траву, то Юрій Бучок порадив мені, щоб він не просто курив траву, а ще й пив абсент. Бо саме ця суміш абсенту та марихуани - потенційно дуже галюциногенна.

І таких моментів було багато. Ми довгі години проговорити про історію цих героїв.

Можна сказати, це були консультації. Я ходив на консультації і розповідав про проблеми свого героя, наче я пацієнт.

BBC News Україна:Коли ви починали роман, у вас був готовий фінал в голові?

А. Л.: У мене був герой, була певна ситуація, з якої все починалося, була ідея з оперою. Я знав, що герой буде переслідувати суддю. Але як це буде відбуватись конкретно, я не знав.

Я вигадую героя і першу сторінку, а далі вже є певна логіка тексту, яка тебе веде, і на яку ти сам не дуже і впливаєш.

Тому фінал я довідався, коли перевалив уже за писання половини книги. Це стало для мене відкриттям.

BBC News Україна:Вже є перші цифри по продажах, по накладу і відгуках. Як ви їх оцінюєте? "Твій погляд, Чіо-Чіо-сан" - більш успішна за ваші попередні книги?

А. Л.: У мене був тур, презентації в 13 містах. Те, як книга продавалася в турі, мені подобалося. Лише в Ужгороді на презентації я продав 110 книжок, раніше такого ніколи не було.

Говорити про продажі ще зарано. Лише зараз видавці будуть отримувати якусь фінансову статистику.

Але ще до виходу цей роман позиціонувався як успішний. Бо видавець вирішив надрукувати його тиражем, яким раніше мої книжки не друкував.

Перший тираж книжки - 10 тис. примірників. Такого першого тиражу у мене ще не було. "Карбіду" продалося кільканадцять тисяч, але це кілька тиражів. А перший тираж "Карбіда" був, здається, три тисячі примірників.

Я думаю цей роман буде успішніший ніж "Карбід".

Взагалі, чомусь українці хочуть читати саме романи. І ця книжка точно краще продається ніж "Саудаде", за яку я отримав премію Шевельова, чи збірка оповідань "Кімната для печалі".

Коли пишеш роман, рівень його успішності значно вищий ніж у всіх інших жанрів. Я не до кінця це розумію.

BBC News Україна:Ви кажете, що у вас в голові одночасно ідеї трьох-чотирьох романів. Що плануєте зараз?

А. Л.: Зараз після цього роману я пишу есеїстичну книжку про подорожі країнами від Прибалтики до Балкан, про взаємні конфлікти, взаємні стереотипи, як вони одне одного сприймають.

Як оця ксенофобія у різних країнах живе у жартах, у кухонному народному гуморі. Це буде чистий нон-фікшн, тому що я трохи втомився від марафонського забігу з романом.

Мені хочеться написати щось кардинально інше і таким чином відпочити.

Останні декілька місяців я багато читаю про Османську імперію, про Михайла Чайковського - українсько-польського шпигуна ХІХ-го століття.

У мене в думках є ідея написати щось про нього. Наразі я не роблю жодних приготувань. Читаю, щоб відчути цю епоху і перевірити, чи мені під силу взятися за таку тему.

З Андрієм Любкою спілкувалася Галина Корба

Джерело: BBC Україна