Ukrainian English

Andrijus Liubka: „Užkarpatėje gimusios istorijos gali sudominti visą pasaulį“

07 травня 2021
Новини
Andrijus Liubka: „Užkarpatėje gimusios istorijos gali sudominti visą pasaulį“

× Nikodem Szczygłowski

Andrijus Liubka (g. 1987) – Užhorode gyvenantis ukrainiečių poetas, romanistas ir vertėjas. Baigė Ukrainos kalbos ir literatūros studijas Užhorodo universitete ir Balkanų studijas Varšuvos universitete. Išleido 3 poezijos rinkinius, 4 trumpos prozos ir esė knygas, 3 romanus ir vieną negrožinės kelionių prozos knygą. Romanas „Karbidas“ 2015 m. tapo Vidurio Europos literatūros apdovanojimo „Angelus“ finalininku.

Su Andrijumi pirmą kartą susitikau pernai Užhorode, kuriame ieškojau praeities ženklų – dingusios Čekoslovakijos pėdsakų. Ir radau: tarpukariu statytų administracinių pastatų ir gatvių stilius, net grindinys priminė atokiau nuo turistinio centro esančius Prahos rajonus. And­rijaus proza taip pat savitai susijusi su Užhorodo gatvėmis. Sodri kalba, gyvas stilius, vaizdingi aprašymai ir subtilūs potėpiai lyg Čekoslovakijos laikus menantis miesto grindinys meistriškai sujungia pasakojimo paveikslą. Su rašytoju kalbėjomės apie Užkarpatės praeitį ir dabartį, kontrabandą, uždarytas sienas, keliones ir Lietuvą.


Andrijus Liubka. Chrystynos Pošeliuznos nuotrauka

Kai lygiai prieš metus susitikome Užhorode, sakei, kad pro tavo buto langus matyti miškas Slovakijos pusėje. Praėję metai parodė, ką reiškia sienų uždarymas – visi tą pajuto, ypač ES nepriklausančių šalių, taip pat ir Ukrainos, gyventojai. Ką sienų uždarymas reiškia tau?

Labai keista būsena, paskutinį kartą taip užblokuotas buvau tikriausiai vaikystėje, kurią praleidau Vinohradove, esančiame prie sienos su Vengrija – tos sienos tuomet negalėjau peržengti. Suaugęs, po studijų svetur ir daugelio kelionių, nusprendžiau grįžti gyventi į Užkarpatę ir įsikurti Užhorode visų pirma dėl logistikos. Gyvendamas čia galiu mėgautis įvairiais pasienio privalumais – nuo kelionių ir ranka pasiekiamų užsienio kurortų iki galimybės nuvykti į netolimuose užsienio miestuose vykstantį koncertą ar prekybos centrą. Todėl dabartinis laikas man keistas, bet stebėtinai produktyvus. Tik dabar supratau, kiek užtrukdavo mano kelionės, taip pat ir darbinės – literatūros skaitymai, dalyvavimas diskusijose, festivaliuose ir pan. Praėjusiais metais nuveikiau, ko gero, dvigubai daugiau nei ankstesniais. Sienų uždarymas suteikė galimybę susikaupti darbui ir sugrąžino savotišką nostalgišką romantinę būseną, kai daugiau svajoji apie keliones, užuot keliavęs. Dažnai pagalvoju, kur keliausiu pirmiausia, kai atsivers sienos. Tuomet suprantu, kokios svarbios man buvo kelionės. 

Ar sienų uždarymas pakeitė savo šalies suvokimą?

Uždarius sienas ne tik man, bet ir visiems ukrainiečiams atsirado galimybė ir poreikis atrasti savo šalį. Susitikę su draugais Naujųjų išvakarėse kalbėjomės, kur galėtume nuvykti kitais metais. Parengėm du planus. Vienas iš jų: gegužės ilgąjį savaitgalį vykti į Prancūzijos Bordo regioną, gerti vyną, pramogauti. Kitas planas – jei sienos vis dar bus uždarytos, o tai labai tikėtina – keliauti po Ukrainą. Anksčiau apie tai net nebūtume svarstę: po Ukrainą keliaujame daugiausia verslo, darbo reikalais, o ne poilsiaudami. Jei gyvenate Užkarpatėje, daug lengviau ir greičiau automobiliu nuvažiuoti, tarkime, prie jūros Kroatijoje, o ne į Odesą – kelionė iki jos užtruks dvi dienas su nakvyne. Taigi vadovaudamiesi antru scenarijumi vyktume į tolimą šiaurės rytų Ukrainos regioną aplankyti Het­manato1 miestų, kur kadaise stovėjo kazokų pulkai. Aplankytume Nikolajaus Gogolio aprašytus Hluchivo arba Nižyno miestus. Vien pažvelgus į žemėlapį akivaizdu, kad atstumas tarp Užkarpatės ir Bordo panašus kaip iki Nižyno ar Hluchivo. Jei galėtume, rinktumės keliones po Europą, nes tai kažkas naujo, įdomaus, labiau instagramiška. Greičiau judėti leidžia greitkeliai, kurių beveik nėra Ukrainoje. Tad sienų uždarymas savotiškai veikia ir Ukrainos „vidines sienas“, kurios iš tikrųjų labai stereotipiškos. Pavyzdžiui, gyvenantys Užkarpatėje įsivaizduoja, kad likusi Ukrainos dalis nėra kelionėms pritaikyta, ir šiuo atžvilgiu į ją žiūri šiek tiek iš aukšto. Ką galima pamatyti, tarkime, Dnipropetrovsko krašte? Kas, be Dniepro upės, ten gali būti įdomaus?

Manau, dabartinė situacija Ukrainai suteikia naujų galimybių, bet yra ir didelis išbandymas. Ar vietinis verslas galės patenkinti atsiradusį vietinio turizmo poreikį? Praėjusią vasarą niekas tam nebuvo pasirengęs: nepaisant išaugusios paklausos, greitai paaiškėjo, kad atostogos prie Azovo jūros ar Odesos pajūryje kartais brangesnės už atostogas Graikijoje, nors siūlomų paslaugų kokybė žemesnė.

 

Užkarpatė yra Ukrainos regionas, išsiskiriantis geografiniu, kultūriniu, kalbiniu, kulinariniu ir daugeliu kitų aspektų. Kūriniuose dažnai pasitelki vietinę specifiką, kartais ji net tampa atspirties tašku. Šiuolaikinė Ukraina, nepaisydama daugybės vidinių prieštarų ir regioninių skirtumų, skelbiasi esanti unitarinė valstybė. Kas, tavo manymu, be politikos ir ekonominių klausimų, sieja Užkarpatės ir Slabadų krašto2 arba Galicijos ir Azovo pajūrio gyventojus?

Daug kas sieja, nors gyvenimo būdas, tradicijos, net virtuvė iš tiesų labai skiriasi. Kita vertus, gyvenimiška patirtis mus jungia ne tik su kitais Ukrainos regionais, bet ir su visomis posovietinėmis šalimis. Nors mums tai nepatinka, dažniausiai nenorime to pripažinti, bet mus iš tiesų geriausiai apibūdina tokios savybės kaip neatsakingas požiūris į darbą, nesivaldymas, ūkiškumo stoka.

Užkarpatė Ukrainos kontekste išsiskiria tuo, kad į šias žemes Sovietų Sąjunga atėjo vėliausiai. Skirtingai nei Galicijoje ir Bukovinoje, Užkarpatėje nebuvo vadinamųjų pirmųjų sovietų laikotarpio – 1939 m. kraštą okupavo Vengrija. Palyginus su kitų Ukrainos regionų gyventojais, užkarpatiečiai turėjo daug mažiau laiko priprasti prie sovietinės santvarkos. Net Užkarpatės statusas iki pat 1946 m. buvo neaiškus: iš pradžių regioną prijungė prie SSRS, paskui ilgai svarstyta, ką su juo toliau daryti. Buvo net minčių sukurti atskirą mažą respubliką, tokią kaip, pavyzdžiui, Moldova. Šį planą grindė prielaida, kad čia neva gyvena atskira slavų tauta – Karpatų rusėnai.

 

Net suformavus Užkarpatės sritį Ukrainos SSR sudėtyje, jos statusas ilgai buvo kitoks. Nors soviet­metis ir čia lėmė tam tikrą gyvenimo būdo degradaciją, skirtumų iki šiol esama. Kai pirmą kartą nuvykau į literatūrinius skaitymus Donbase, nustebino šio regiono privačių namų išvaizda ir būklė. Labai sena šiferio danga dengti stogai, susidėvėjusios, pasvirusios pašto dėžutės ant tvorų. Nesakau, kad Užkarpatėje tokių vaizdų neišvysi, tačiau vienas labai svarbus niuansas nurodo esminius mentaliteto skirtumus. Pašto dėžutės gali būti kreivai pakabintos arba nedažytos Užkarpatės daugiabučių laiptinėse, bet privačiuose namuose tokią netvarką vargu ar pamatysi, nes namų savininkams paprasčiausiai būtų gėda prieš kaimynus. Užkarpatėje svarbu, ką žmonės pasakys. Statant namą siekiama, kad jis būtų aukštesnis už kaimyno, tvoros – kalvystės meno kūriniai. Užkarpatiečiai nori pasipuikuoti prieš kaimynus savo sėkme: net tie, kurie čia negyvena, investuoja į sodybų išvaizdą. Rytuose to nėra, buitinės tarpusavio konkurencijos jausmas išnykęs. Donbase iš tiesų nustebino abejingumas privačios erdvės išvaizdai, estetikos stoka. Tai mus skiria. Tačiau vienija abejingumas ir estetikos stoka viešose erdvėse – šis požiūris vyrauja ir Užkarpatėje, ir, tarkim, Slabadų Ukrainoje.

 

Romanas „Karbidas“ – turbūt iki šiol populiariausias tavo kūrinys – neseniai išverstas į anglų kalbą, o romanas „Tavo žvilgsnis Čio Čio San“ praėjusių metų pabaigoje išleistas Skopjėje makedonų kalba. Ar istorija apie tolimai Užkarpatei būdingas realijas, tokias kaip kont­rabanda, Vengrijos ir Rumunijos pasienio artumas, gali būti suprantama užsienio skaitytojams?

„Karbido“ sėkmė man pačiam tebėra netikėta. Tai pasakojimas ne tik apie Užkarpatės kontrabandininkų mikropasaulį, bet ir apskritai apie šį visų pamirštą kraštą. Šis romanas – pirmasis, kurį rašydamas sau nekėliau didelių tikslų. „Karbidas“ buvo savotiškas būdas atsikratyti įkyrios užkarpatiškumo idėjos, kurią suformavo gyvenimiška patirtis. Jei nebūčiau parašęs romano apie Užkarpatę ir jos gyventojų mentalitetą, ši tema persekiotų ir toliau, būčiau ją plėtojęs visuose vėlesniuose kūriniuose. O romane „Tavo žvilgsnis Čio Čio San“ išdėsčiau tam tikrą pasaulėžiūrą, galbūt net filosofinę idėją, gilinausi į keršto temą. Į šį kūrinį žiūrėjau rimčiau, tekstą daug redagavau ieškodamas tinkamų sinonimų, ritmo, žodžių skambesio. Tačiau be didesnių pastangų parašytas „Karbidas“ tebėra populiaresnis, taip pat ir už Ukrainos ribų.

Istoriškai Užkarpatė visuomet buvo aplinkinių valstybių periferija ir neatliko jokio svarbaus vaidmens. Vengrijos karalystės sudėtyje tai buvo tolima, beveik jokios infrastruktūros neturinti kalnų provincija. Čekoslovakijos periodu šis kraštas tapo savotišku Laukinių Rytų sinonimu – čekų literatūroje iki šiol girdime šio požiūrio aidus. Panašiai vėliau į Užkarpatę buvo žvelgiama iš Kijevo perspektyvos, jau nekalbant apie Maskvos požiūrį. Tačiau dėl atsilikimo ir užmirštumo regionas išsaugojo unikalumą, autentišką gyvenimo būdą, papročius, ūkininkavimą.

 

Rašiau apie šį mažą pasaulį įsitikinęs, kad tai labai lokali tema, neįdomi ir nesuprantama gyvenantiems svetur. Tačiau romanas sulaukė didelio susidomėjimo, pavyzdžiui, Amerikoje. Kai lankiausi Los Andžele, mane tai labai nustebino. Žiūrint paviršutiniškai gali pasirodyti, kad štai atvyko kažkoks vyrukas iš kažin kokios pasaulio subinės, kad papasakotų apie tenykštį auksadančių nusikaltėlių ir kontrabandininkų pasaulį bei jų nešvarius darbelius. Kodėl Kalifornijos gyventojams tai turėtų rūpėti? Tačiau ši tema jiems artima ir gerai suprantama, nes patys gyvena netoli sienos su Meksika, kur kontrabanda – kasdienybė. Manau, taip yra visuose pasieniuose, skiriančiuose pragyvenimo ir kainų lygius. Kontrabanda kažkuo panaši į seksą – tai visuomet abipusis procesas. Nepaisant kriminalinio konteksto, būtent kontrabanda dabar yra tikroji Užkarpatės „eurointegracijos“ varomoji jėga žmonių lygmenyje. Nors du kontrabanda besiverčiančius žmones – ukrainietį And­rijų ir slovaką Janko – skiria tik 5 km, tačiau iš tiesų juos skiria didelė Europos Sąjungos siena. Kita vertus, ši didelė siena visai nekliudo dviejų žmonių darbui bei asmeniniams santykiams. Abipus sienos gyvenantys tiesia bendravimo tiltus be valstybinių paramos programų, kultūros festivalių ir pan. Šia pras­me kontrabandos vaidmuo gana pozityvus.

Antras pagal dydį Užkarpatės miestas Mukačevas garsėja Palanoko pilimi, kuri siejama su Lietuvos kunigaikščio Teodoro Karijotaičio vardu ir liudija, kaip toli siekė Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės įtaka Karpatų regio­ne. Neseniai paskelbta apklausa parodė, kad šiandien Lietuvą ukrainiečiai laiko draugiškiausia jų tėvynei šalimi – draugiškesne net už Kanadą, JAV ar Lenkiją. Pats Vilniuje lankeisi pernai kovą, prieš pat sienų uždarymą. Kas, tavo manymu, lemia tokį teigiamą ukrainiečių požiūrį į tolimą ir mažą Baltijos šalį?

Pradėsiu nuo Užkarpatei būdingo požiūrio. Mūsų miestuose yra senų, prieš 300–400 metų statytų bažnyčių, akmenimis grįstų gatvių, išlikusi viduramžiška planavimo struktūra – panašiai kaip Lietuvoje, Latvijoje ir Estijoje. Dėl to nuo sovietmečio jaučiami stiprūs sentimentai Baltijos šalims. Šis bendrumo jausmas grindžiamas ir tuo, kad Baltijos šalys SSRS kontekste buvo laikomos europietiškiausiomis. Aš gimiau Rygoje, nes mano seneliai norėjo, kad mama įgytų europietišką išsilavinimą, ir išsiuntė ją mokytis medicinos į Latviją. Taigi šis sovietmečiu susiformavęs ryšys stip­rus iki šiol. Įdomus nesenas pavyzdys: pernai lapkritį buvo surengtas forumas „Re:Open Zakarpattia“, tarp prelegentų buvo ir Andrius Kubilius. Daugelį nustebino, kad savo kalboje jis paminėjo Užkarpatės vyną ir slidinėjimo kurortus. Ukrainoje mūsų kraštas dažniausiai nesiejamas nei su vyndaryste, nei su slidinėjimu, nes, žvelgiant iš likusios šalies dalies perspektyvos, esame už Karpatų, nors didžiąją srities dalį iš tiesų užima kalnai, o slėniuose auga vynuogynai. Tarp ukrainiečių populiarus klaidingas įsitikinimas, kad Karpatai baigiasi ties mūsų srities riba – pasirodo, lietuvis taip nemano.


Užhorodas. Nikodemo Szczygłowskio nuotraukos

Pozityvus požiūris į Lietuvą, be abejo, susijęs ir su palaikymu bei parama, kurią Lietuva teikė Ukrainai per Orumo revoliuciją ir tebeteikia iki šiol. Šis palaikymas neapsiriboja finansine parama – Lietuva iš tiesų geriau už kitus supranta mūsų problemas ir grėsmes. Be to, Lietuvos pagalba neturi kokių nors kitų poteksčių. Pavyzdžiui, kalbant apie LDK niekada negirdėjome svarstymų apie „lietuvių žemes“ mūsų teritorijoje. Tarkime, Lenkijoje dirba daug daugiau ukrainiečių nei Lietuvoje, daug daugiau ukrainiečių supranta lenkų kalbą ir kultūrą, yra lankęsi Lenkijoje. Bet dėl istorinių įvykių ir ypač dėl menkinančio Lenkijos požiūrio, ukrainiečiams sunku pajusti brolišką ryšį su Lenkija. Ir nors tikrai esame labai dėkingi, kad Lenkija per Orumo revoliuciją buvo Ukrainos advokatė Europoje, daugiau teigiamų emocijų mums kelia Lietuva. Tai labai svarbu. Tai, kad Ukrainoje žmonės pradėjo domėtis LDK ir Abiejų Tautų Respublikos istorija bei paveldu, liudija apie Ukrainos kultūrinį sugrįžimą į Europą.

1 Hetmanatas (ukr. Hetmanščina) – populiarus Zaporožės kazokų XVII a. viduryje įkurtos valstybės, gyvavusios iki XVIII a. antrosios pusės, pavadinimas. Hluchivas – viena paskutinių Hetmanato sostinių.

2 Slabadų Ukraina, arba Slobožanščina, – istorinis, etnografinis ir kultūrinis regionas šiaurės rytų Ukrainoje, pagrindinis krašto miestas yra Charkivas.

 

Дикий театр (Київ) поставить п'єсу за романом "Карбід"

29 квітня 2021
Новини

Дикий театр поставить п'єсу за романом Андрія Любки "Карбід". Вперше в історії театру кастинг відбудеться онлайн — спробувати свої сили можуть всі охочі.

Продюсером проєкту "Карбід" стане Олексій Жмурко, режисером — Андрій Дорічевський.

 

Олексій Доричевський — актор, режисер та драматург, який співпрацює з Диким театром з дня його створення. У 2018 дебютував як режисер з виставами — "Ла-ла-лайно" та "Гей парад".

"Стартуємо dream project. Дуже хотілось би вживу, але вірус нам це забороняє, тому, із цією купою заборон, хочу знайти акторів без стопів у голові, в тілі, і в моралі. Покажіть ваш максимум. А я обіцяю, що подорож буде крутезна. Ну і хто мене знає, здогадуєтесь, що я люблю. Підказки є в тексті кастингу", — написав режисер на своїй сторінці у соцмережі.

Заповнити анкету та надіслати відеопроби потрібно до 19 квітня.

Актори можуть претендувати на одну з таких ролей:

  • Тис. Років 40. Вчитель історії в закарпатському селищі. Любить Україну і випити.
  • Марічка. Вчителька в закарпатському селищі. Років 40. Ненавидить чоловіка і те, що він п’є. Не знає, що робити зі своїм життям.
  • Ікар. 30-40 років. Чоловік. Романтичний контрабандист.
  • Мірча. 30-40 років. Практичний і безпринципний контрабандист. Румун.
  • Ичі. Горбань-гробар.
  • Дохторша. 30-40 років. Любить секс. Краще, коли декілька чоловіків. Любить гроші і помсту. Ціль виправдовує засоби. І краще засоби будуть якомога жорстокішими.
  • Ігор Лях. Хитрий український будівельник. Який знає своє діло. Але поки вигоди не отримає, нічого не зробить.
  • Секретарка, журналістка – дівчина 20-30 років. Мала мрію, поки один раз себе не продала. І так триває все її життя, поки її не вб’ють.

Що відомо

"Карбід" — це пригодницький роман Андрія Любки, який вийшов у 2015 році.

Події в романі розгортаються впродовж паркого й тривожного літа, коли у вигаданому містечку Ведмедів група ентузіастів вирішує збудувати Фонтан Єдності з Європою. Навіщо їм фонтан, чому за ними в’язниця плаче і за скільки в Україні можна придбати людську нирку – про все це автор пише з гумором і добірним песимізмом.

 

Джерело: Суспільне

 

Замовлення книжок Андрія Любки з автографом -- онлайн!

03 квітня 2021
Новини

 

Бажаєте придбати книжку Андрія Любки й отримати автограф? Хочете зробити елегантний подарунок собі чи близьким на свята? Тепер це можливо всього за дві хвилини: заповнюєте форму онлайн, оплачуєте замовлення банківською карткою або через термінал, і вже за кілька днів отримуєте покупку Новою Поштою у будь-якому куточку України!

Лінк для замовлень: 

ЗРОБИТИ ЗАМОВЛЕННЯ КНИЖОК АНДРІЯ ЛЮБКИ ОНЛАЙН

 

 

 

Роман "Твій погляд, Чіо-Чіо-сан" вийшов у Польщі

02 квітня 2021
Новини

Роман "Твій погляд, Чіо-Чіо-сан" Андрія Любки вийшов у Польщі у перекладі Богдана Задури. Книжка вийшла друком у серії Wschodni Express видавництва Warsztaty Kultury у Любліні. 

CIO-CIO-SAN-HD-1

Як повідомив в ексклюзивному коментарі Читомо Андрій Любка, видавництво запланувало онлайн-презентацію книжок на квітень.

«Зазвичай видавець проводить у Любліні фестиваль Wschod kultury влітку, але цьогоріч, знову ж таки, він під питанням. Наскільки я розумію з комунікації з закордонними видавцями, вони всі тепер шукають методи промоції книг без участі автора. І це дуже шкода, бо це був чи не найбільший бонус у роботі письменника – подорожувати слідом за своїми книжками в різні країни на фестивалі й презентації», – зауважив письменник.

Також Андрій Любка зазначив, що минулого року «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан» вийшов у Македонії, а наприкінці 2021-го переклад роману очікується румунською.

 

O powiesci: Pewnego grudniowego wieczora pijany sędzia śmiertelnie potrąca czarnym BMW żonę głównego bohatera na użhorodzkiej ulicy. Po uniewinnieniu sprawcy wypadku Mark Zadorożny postanawia sam wymierzyć sprawiedliwość i wziąć sprawy w swoje ręce. Nowa powieść Andrija Lubki rozpoczyna się jak thriller społeczny obnażający korupcję współczesnego państwa ukraińskiego. Jednak rozwój fabuły na różnych płaszczyznach czasowych zaskakująco zmienia pierwotną perspektywę.
"Moją Ralukę zabił sędzia, ale zabiło ją także to państwo, w którym coś takiego jest możliwe. W którym wszystko jest możliwe. W którym ci, którzy głoszą prawo, sieją bezprawie. Niech mnie słyszą i widzą. Za tę transmisję zapłaciłem samym sobą".
 
Andrij Lubka (ur. 1987 w Rydze) – jeden z najciekawszych ukraińskich literatów młodego pokolenia; poeta, pisarz, eseista, tłumacz i felietonista. Zdobywca licznych nagród literackich, m.in. „Debiut” (2007) oraz „Kijowskie Laury” (2011). Dwukrotny stypendysta (2010, 2012) programu Gaude Polonia Ministra Kultury i Dziedzictwa Narodowego. Uczestnik festiwali literackich na całym świecie – od Rio de Janeiro do Stambułu. Tłumaczony na języki: polski, niemiecki, angielski, portugalski, rosyjski, chiński, czeski, serbski, macedoński, litewski, słowacki i turecki. Nakładem wydawnictwa Warsztatów Kultury ukazały się dotychczas dwie książki tego autora: powieść „Karbid” (2016) oraz zbiór opowiadań „Pokój do smutku” (2018), obydwie w przekładzie Bohdana Zadury.
 

Pewnego grudniowego wieczora pijany sędzia śmiertelnie potrąca czarnym BMW żonę głównego bohatera na użhorodzkiej ulicy. Po uniewinnieniu sprawcy wypadku Mark Zadorożny postanawia sam wymierzyć sprawiedliwość i wziąć sprawy w swoje ręce. Nowa powieść Andrija Lubki rozpoczyna się jak thriller społeczny obnażający korupcję współczesnego państwa ukraińskiego. Jednak rozwój fabuły na różnych płaszczyznach czasowych zaskakująco zmienia pierwotną perspektywę.

"Moją Ralukę zabił sędzia, ale zabiło ją także to państwo, w którym coś takiego jest możliwe. W którym wszystko jest możliwe. W którym ci, którzy głoszą prawo, sieją bezprawie. Niech mnie słyszą i widzą. Za tę transmisję zapłaciłem samym sobą".


Andrij Lubka
 (ur. 1987 w Rydze) – jeden z najciekawszych ukraińskich literatów młodego pokolenia; poeta, pisarz, eseista, tłumacz i felietonista. Zdobywca licznych nagród literackich, m.in. „Debiut” (2007) oraz „Kijowskie Laury” (2011). Dwukrotny stypendysta (2010, 2012) programu Gaude Polonia Ministra Kultury i Dziedzictwa Narodowego. Uczestnik festiwali literackich na całym świecie – od Rio de Janeiro do Stambułu. Tłumaczony na języki: polski, niemiecki, angielski, portugalski, rosyjski, chiński, czeski, serbski, macedoński, litewski, słowacki i turecki. Nakładem wydawnictwa Warsztatów Kultury ukazały się dotychczas dwie książki tego autora: powieść „Karbid” (2016) oraz zbiór opowiadań „Pokój do smutku” (2018), obydwie w przekładzie Bohdana Zadury.

 
 

Любка в інтерв'ю журналу "Країна": "Упізнаваність обтяжує"

17 березня 2021
Новини

"Упізнаваність обтяжує. Не можеш піти в бар і напитися, як свиня"

 

 

У Моринцях живе близько 30 родичів Тараса Шевченка

– Вчора повернувся з лиж. Треба спішити. Наступного тижня в Ужгороді обіцяють 13 градусів тепла, – каже по відеозв'язку Андрій Любка.

Недавно ви їздили в Моринці на Черкащині, батьківщину Тараса Шевченка. Буде новий роман?

– Давно хотів туди потрапити. Значно більше українців бували на місці поховання Шевченка на Чернечій горі, ніж на землі, де він народився. Дійшов висновку, що нам цікавіші смерть і поразка, ніж життєлюбство. Хрест великомученика цінніший за колиску. Хотів дізнатися більше про ті місця.

Це село – поза основними маршрутами. Туди важко добратися без автівки. Проїхав 1925 кілометрів в обидва боки. Дорога важка, часом її просто немає.

 
Андрій ЛЮБКА, 33 роки, письменник. Народився 3 грудня 1987‑го в латвійській Ризі, де навчалася на медика його мати. Батько був військовим. Тривалий час жив у Виноградові на Закарпатті. Закінчив Мукачівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Але військової кар’єри не продовжив. Медкомісія виявила вроджену ваду аортального клапана серця. Один з організаторів студентських мітингів та університетського страйку в Ужгороді під час помаранчевої революції. 2006‑го був одним із радників опозиційного кандидата в президенти Білорусі Олександра Мілінкевича. За участь в акціях відбув 15 діб у білоруській в’язниці, вислали з країни. Закінчив факультет української філології Ужгородського національного універ­ситету. 2014‑го отримав ступінь магістра балканських студій Варшавського університету. Працював у пекарні, прессекретарем і помічником народного депутата. Автор трьох збірок поезії і восьми книжок прози. Перекладає з польської, хорватської та англійської. Лауреат літературних премій ”Дебют”, Фонду Ковалевих за найкращу прозову книжку року та імені Юрія Шевельова за модерну есеїстику. Член українського ПЕНу. Захоплюється гірськими лижами, риболовлею та кулінарією. Любить збирати гриби. Улюблена народна пісня – ”Дубе зелененький”. Подобаються фільм ”Леон-кілер” Люка Бессона, роман ”Марш Радецького” Йозефа Рота. Їздить автівкою Renault Duster. Улюблена страва – пельмені. Напій – односолодове віскі. Дружина 27-річна Юлія – вчителька й перекладачка. Мають доньку 7-місячну Уляну. Живе в Ужгороді
Андрій ЛЮБКА, 33 роки, письменник. Народився 3 грудня 1987‑го в латвійській Ризі, де навчалася на медика його мати. Батько був військовим. Тривалий час жив у Виноградові на Закарпатті. Закінчив Мукачівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Але військової кар’єри не продовжив. Медкомісія виявила вроджену ваду аортального клапана серця. Один з організаторів студентських мітингів та університетського страйку в Ужгороді під час помаранчевої революції. 2006‑го був одним із радників опозиційного кандидата в президенти Білорусі Олександра Мілінкевича. За участь в акціях відбув 15 діб у білоруській в’язниці, вислали з країни. Закінчив факультет української філології Ужгородського національного універ­ситету. 2014‑го отримав ступінь магістра балканських студій Варшавського університету. Працював у пекарні, прессекретарем і помічником народного депутата. Автор трьох збірок поезії і восьми книжок прози. Перекладає з польської, хорватської та англійської. Лауреат літературних премій ”Дебют”, Фонду Ковалевих за найкращу прозову книжку року та імені Юрія Шевельова за модерну есеїстику. Член українського ПЕНу. Захоплюється гірськими лижами, риболовлею та кулінарією. Любить збирати гриби. Улюблена народна пісня – ”Дубе зелененький”. Подобаються фільм ”Леон-кілер” Люка Бессона, роман ”Марш Радецького” Йозефа Рота. Їздить автівкою Renault Duster. Улюблена страва – пельмені. Напій – односолодове віскі. Дружина 27-річна Юлія – вчителька й перекладачка. Мають доньку 7-місячну Уляну. Живе в Ужгороді

Шевченко відкрився для вас новою гранню?

– За 207 років після його народження там не лишилося нічого, що могло б відкрити нове про Шевченка. Навіть хати в музеї – це муляжі, відбудовані 30 років тому. У Києві його прижиттєвих речей більше, ніж у Моринцях.

Мене цікавив ландшафт тих країв. Він незвичний для ужгородця – суцільні яри й пагорби, але приємний, бо нагадує гори. Я нарешті побачив байрак і леваду, про які читав у віршах Тараса.

Чим живе ця земля нині?

– Мене цікавило, з чого живуть ці люди, куди ходять на роботу? Чи можуть узимку себе обігріти й не збанкрутувати. Як використовують туристичний потенціал сіл. З'ясувалося, на нуль відсотків. Занепад на території, яка могла бути золота. Купа хат стоїть пусткою. Багато з них продається за безцінь. Можна купити будиночок навпроти садиби Шевченка. І ніхто з місцевих не відкрив там готелю.

Для місцевих Шевченко – людина чи легенда?

– У Шевченковому селі живуть близько 30 його реальних родичів. З фотографом хотіли зняти інтер'єр сільської хати, де був би портрет Шевченка на стіні. "Його портрет можна знайти в будь-якій хаті", – казали місцеві. Шевченко – авторитет для земляків.

Та я не заздрю творчим людям, які там живуть. Бо це стіна. Хоч куди поїхав би, буде одне запитання: "А ти з того села, де народився Шевченко?" У Моринцях був поет на прізвище Відоменко (Олександр Відоменко (1931–2017) – троюрідний правнук Тараса Шевченка по його брату Йосипу. – Країна). Він приречений бути номером два.

Наскільки ми туристична країна?

– Україна не надається для туризму. Не можна нічого побачити без напруження й дискомфорту. Туризм – це квест. Єдиний вихід – їхати машиною. І в кожному селі буде цікаве. На жаль, весь наш культурний спадок – несистематизований. Відсутні туристичні маршрути. Маєш сам вигадувати.

Дорогою з Ужгорода в Моринці ви заїхали в село Гальчин на Житомирщині, де народився останній кошовий гетьман України Михайло Чайковський. Вдалося щось дізнатися для роману про отамана Чайку, над яким працюєте?

– Побачив садибу Чайковського. Він жив понад 200 років тому. Шукати інформацію про нього ефективніше в архівах, старих книжках і публікаціях. Та й місцеві не уявляють, ким був Чайковський.

Він брав участь у повстанні проти Російської імперії. Змушений був тікати з рідного села. Його маєтки забрали. Родичів не лишилося. Це Джеймс Бонд ХІХ століття. На службі різним державам скрізь досяг успіху. Працював на поляків проти турків, потім – на султана. Перейшов в іслам, зробив велику кар'єру. Наприкінці життя взяв участь у спробі перевороту проти султана. Зрікся його й перейшов на бік російського царя. З одного боку – це авантюрист, з іншого – ніби зрадник. Тричі змінював релігію, тричі зраджував, зокрема й себе. Це й робить його цікавим. Йому було нудно на одному місці. Під час пиятики міг придумати план по­встання. Або ж пересваритися з друзями. Такого мисливця за пригодами я хочу показати в романі.

Нещодавно вийшов ваш роман "МУР", що розшифровується, як "малий український роман". Час великого минув?

– Навпаки. Він в Україні настає. 10 років тому, коли з'явився роман Оксани Забужко "Музей покинутих секретів", усі наголошували, що це великий роман. Тепер це звично. Такі стали популярні. Видавці бачать у них комерційний сенс. Упіймавши цей тренд, захотів трохи поглузувати з нього.

Критики жваво зустріли "МУР". Яку мету ви ставили собі?

– Микола Рябчук недавно писав, що українських письменників більше цінують за кордоном. Це правда. Український критик чомусь вважає, що він має рознести твір у пух і прах. Замість аналізу, літературознавства. І навіть, якщо книжка цікава й приємна, намагається знайти, за що вкусити автора. Фокусується більше на його постаті, ніж на книжці.

"МУР" – виклична й провокаційна книжка. Написав її навесні торік у розпал карантину. Тоді було заборонено навіть виходити з дому, всі були пригнічені. Захотілося створити щось знущально-сатиричне. Висміяв незграбні фемінітиви, які відлякують від української мови. Хотів показати, що є різні погляди на тренди. Головні герої – двоє рибалок, які обговорюють це. Риболовля – українська психотерапія, розрядка. У цьому сенсі "МУР" – національний роман.

Його називали сексистським. Ми не втрачаємо людяності в надмірній увазі до гендерної рівності? До чого нас штовхають суспільні стереотипи?

– До нової цензури. І це мене лякає. Свобода мистецького вислову починає бути загрожена. Часто твори світового мистецтва критикують за сексизм. Але він з'являється не тому, що так захотів автор, а тому що він є в житті. Чому письменник не може працювати з цією темою? Автор не повинен ставитися до героя негативно чи позитивно, це роль читача. Письменник спостерігач, а не суддя. Натомість нас закликають бути суддями й самоцензуруватися. І найстрашніше – починають втручатись у твори минулого. Картини, де жінка чи чоловік зображені безправними, вважають неполіткоректними. Але ж ми не можемо перекреслити існування тих часів.

За вашою книжкою "Карбід" знімають художній фільм. Сподівалися на це?

– Не очікував. Це мій перший роман. Не знав, чи він удасться. Зняли короткий відеотрейлер – вступ до фільму. Попередній склад Держкіно затвердив зйомки короткометражки. Однак прийшло нове керівництво – і гроші дали на "Скажене весілля" й подібні речі. Хоча ми з режисером Олексієм Доричевським і командою навіть їздили вибирати плани для зйомок на Закарпатті. Зараз вони шукають інвестора. Думаю, фільм міг би вийти в копродукції. Скажімо, зі Словаччиною. Адже книжка про контрабанду. А контрабанда, як секс, потребує двох.

 
Андрій Любка стоїть біля пам’ятника ”Тарас мандрує” між селами Моринці та Шевченкове Звенигородського району на Черкащині. Композицію створив київський скульптор Анатолій Кущ. Лютий, 2021
Андрій Любка стоїть біля пам’ятника ”Тарас мандрує” між селами Моринці та Шевченкове Звенигородського району на Черкащині. Композицію створив київський скульптор Анатолій Кущ. Лютий, 2021

Ви знімалися в музичному кліпі гурту "Рокаш". Хотіли би спробувати себе в кіно?

– Мені ближчий театр. Можливо, колись напишу п'єсу.

Здається, у вас була співпраця з музикантом?

– Це була не моя ідея. У Львові працював клуб "Кабінет". Усіх, хто проводив там літературні вечори, записував продюсер і звукорежисер Андрій Іздрик. Виставляв на сайт. Діджей із Хмельницького Dimka special-K почув мої вірші, нарізав і поклав на музику. Крутилося на ютюбі. Я пізніше дізнався про це.

Одна з ваших книжок зветься "У пошуках варварів". Вона тільки про подорож Балканами чи й про українців, які шукають варварів де завгодно, але не в дзеркалі?

– Хотілося, аби запитання, які ставлю до балканських народів, українці поставили собі. Почали думати. Наше суспільство від письменника чекає відповідей. Так не має бути. Він повинен порушувати питання, на яке читач сам шукає відповідь.

В анотації до книжки сказано, що, подорожуючи, ви "вдавали із себе словака". Навіщо?

– Моя подорож Балканами відбулася 2015 року. Я мав машину-євробляху зі словацькими номерами. Тому мене вважали словаком. Іноді цим користувався. Коли порушував правила руху, в мене летіли далеко не ніжні слова. Тоді казав: "Вибачте, ми словаки, такий забитий народ. Лише вчимося їздити".

Хто вам був цікавий передовсім?

– Люди. У країнах колишньої Югославії є ностальгія за соціалізмом Йосипа Броз Тіто. Бо після його правління почалася війна. Мені показували пачку цигарок із 1970-х із зіркою. Вони їх не курять, бережуть як реліквію.

Ви перекладаєте з польської, сербської і хорватської. Який досвід дає переклад?

– Більше уваги до слова. Коли перекладаєш, мусиш відтворити закладене значення й авторську стилістику. Навчився більше працювати зі своїми текстами. Вибирати лексичний регістр, користуватися словниками. Після написання відкладаю роботу на кілька місяців. Тоді чітко бачиш хиби.

Багато українських літераторів мріють жити тільки з письменства. Вам вдається?

– Вдається. Але в широкому значенні цього слова. Навчився не ходити на роботу. Я її сам створив. Пишу книжки й отримую гонорари, перекладаю. Пишу колонки. Це мої найстабільніші гроші. Беру участь у фестивалях. Маю презентації, поїздки й круглі столи. За них теж платять. До цього прийшов поступово. Зараз одночасно можна купити п'ять моїх книжок. Тому є змога отримувати додаткові гонорари за додруковування тиражів. Романи починають публікуватися за кордоном. Торік "Карбід" вийшов у Лондоні, "Твій погляд, Чіо-Чіо Сан" – у Північній Македонії й Польщі. Це створює фінансову подушку. Хоча не певен, чи зміг би з того жити в Києві. Ужгород – дешевший.

Що важливіше – похвала чи критика?

– Я не вмію приймати подарунки. Донедавна вони викликали в мене опір: "Мені нічого не треба. Я все маю". Коли хтось хвалить, здається, що це брехня.

Не можу сказати, що й критика важлива. Варта уваги трапляється рідко. Значно цінніша думка друзів, яким довіряю. Коли не впевнений у тексті, надсилаю Сашку Бойченку або даю почитати дружині.

Почуваєтеся популярним?

– Радше відомим. Але не сказав би, що це плюс. Упі­знаваність обтяжує. Не можеш піти в бар і напитися, як свиня. Бо на ранок усе місто знатиме, а у фейсбуці напишуть: "Та це ж не письменник, а п'яниця".

Популярність – підступна річ. Те, що люди знають тебе в обличчя, не означає, що вони читають твої книжки.

Що для вас щастя?

– Вміння задовольнятися тим, що маєш, знаходити гармонію. Жадібність до успіху – токсична, бо вона з'їдає нормальність людини. Для щастя треба бути задоволеним собою. Це баланс між амбіціями й умінням кайфувати від малих речей.

Вірите у випадок?

– Вірю. Багато з них мене формували. 2012 року я жив і працював у Києві. Посварився з колегами. Випив, сказав усе, що думаю про них. Звільнився. Ця пауза дала змогу переосмислити пріоритети. Подався на польську стипендію Gaude Polonia. Переміг і поїхав до Варшави. І знову – випадок. На пиві дізнався від поляка, що в університеті є магістерська програма балканістики. Мене завжди вабили Балкани, але в Україні немає такого курсу. Це змінило мою долю. Я закінчив навчання, поїхав у подорож Балканами, видав про це книжку. Випадкова сварка в Києві мене врятувала. А міг би бути бюрократом-консультантом, який займається політикою і не має часу на літературу.

У вас недавно народилася дочка. Сімейне життя вас змінило?

– Передовсім це відчуття повнокровності, реалізація себе й соціальної ролі. Багато речей усвідомив. У 16 років не розумів людей, які проти революцій. Здавалося, всі мають брати вила й виборювати кращу долю. Тепер знаю, що все складніше. Не чорно-біле, а спектральне. Людина має дбати про тих, за кого відповідає. Це поглиб­лює розуміння людської сутності.

Є й мінуси. Я не можу працювати всю ніч, як раніше. Маю підлаштуватися під спільний графік. Але переваг більше. Сімейне життя унормовує.

Ви затятий рибалка й кулінар. Яка рибна страва – улюблена?

– Риба, яку ловлю, мені не смакує. Люблю морську. Але подобається короп, запечений із кмином. Смажу сомів, карасів. Та якби зараз був у ресторані, то їв би лосося чи тунця.

Про що мрієте?

– Мрій немає, є плани. Поки що є враження, що все можу. Хочу поїхати в довгу подорож Латинською Америкою.

2010‑го ви казали, що мрієте навчитися грати на фортепіано. Ця мрія ще жива?

– Жива. У мене мільйон таких бажань. Торік ходив у магазин дивитися клавіші. Поговорив із консультантами. Але вирішив, що купити в інтернеті буде дешевше, і процес відклався. Коли мені стане нудно, я таки куплю синтезатор.

Ще планую придбати металошукач. Ідея виникла торік під час карантину. Вирішив, що візьму старі карти й шукатиму стоянки давніх римлян, монети, обладунки, шоломи та зброю. Але я швидко перегораю. Металошукач був би на один сезон.

"Пише так багато, що не встигаю редагувати"

– Коли виходив часопис "Потяг-76", Юрій Андрухович добирав авторів, а я їх редагував, – розповідає публіцист, літературний редактор Олександр Бойченко, 50 років. – Котрогось дня 2008-го він приніс мені вірші Андрія Любки: "Поет молодий, але вже готовий. Поправ, може, якусь кому чи двокрапку – та й пускай до друку", – каже. – Наступного року ми познайомились особисто – на фестивалі "Потяг до Яремче". І там моментально відчули ще один потяг, забігли в гастроном і виявили повні полиці спільних інтересів. Так відтоді й повелося. Наша дружба пройшла випробування незліченною кількістю текстів, поїздок, виступів і посиденьок. Ми винаймали пів року у Варшаві одну на двох квартиру, й ані разу жоден із нас не застосував до іншого ні вогнепальної, ні холодної зброї. А як він готує бограч і лечо!

Єдине, що мене трохи бентежить, – це темпи й масштаби його роботи. Щороку він пише й перекладає дедалі більше. Аж так, що я вже не встигаю того всього редагувати. Але то таке: ніхто не досконалий, мусить якийсь недолік бути і в Андрія Любки.

 

 

 

Сторінка 1 з 64

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua