Книжка популярного боснійського письменника Мухарема Баздуля розповідає про культовий концерт гурту U2, який відбувся 23 вересня 1997 року на стадіоні в Сараєві й зібрав 45 тисяч людей. Місто ще лежало в руїнах після кількарічної облоги, а країна залишалася розсвареною після страшної громадянської війни. І саме цей концерт став символом повернення Боснії до нормального, мирного життя. На виступ U2 вперше йшли разом православні, католики і мусульмани, які ще донедавна були учасниками й жертвами братовбивчої війни. У той вечір музика об’єднала їх, мистецтво загоювало роз’ятрені рани, ця ніч була святкуванням кінця війни, Боно кричав: «Viva Sarajevo! Fuck the past, kiss the future!» Міжнародні інформаційні агенції писали: «За ці дві чарівні години гурт U2 зробив те, чого не змогли зробити військові, політики та дипломати: він об'єднав Боснію». Книжка Баздуля поєднала в собі елементи нон-фікшну й емоційний авторський погляд на концерт, який сам Боно вважає найважливішим в історії гурту U2.

«VIVA SARAJEVO! FUCK THE PAST, KISS THE FUTURE!» КНИЖКА ПРО КОНЦЕРТ, ЯКИЙ ОБ’ЄДНАВ БОСНІЮ

Книжка присвячена епохальному концерту ірландського рок-гурту «U2», що відбувся 23 вересня 1997 року на стадіоні у Сараєві, зібравши 45 тисяч людей, об’єднавши, примиривши різні погляди, інтереси, релігії.

От що говорить про концерт, якому присвячена однойменна книжка, перекладач Андрій Любка: «Місто ще лежало в руїнах після кількарічної облоги, а країна залишалася розсвареною після страшної громадянської війни. І саме цей концерт став символом повернення Боснії до нормального, мирного життя. На виступ U2 вперше йшли разом православні, католики і мусульмани, які ще донедавна були учасниками й жертвами братовбивчої війни. У той вечір музика об’єднала їх, мистецтво загоювало роз’ятрені рани, ця ніч була святкуванням кінця війни, Боно кричав: «Viva Sarajevo! Fuck the past, kiss the future!» Міжнародні інформаційні агенції писали: «За ці дві чарівні години гурт U2 зробив те, чого не змогли зробити військові, політики та дипломати: він об’єднав Боснію». Книжка Баздуля поєднала в собі елементи нон-фікшну й емоційний авторський погляд на концерт, який сам Боно вважає найважливішим в історії гурту U2».

Мухарем Баздуль

Українському читачеві Мухарем Баздуль уже відомий своїм оповіданням «Моцарт», що в перекладі Олени Ковальської було опубліковане у Центральноєвропейському часописі «Потяг 76. Балканський експрес» (2007): http://www.books-xxi.com.ua/products/potyag-76-balkanskij-ekspres-chasopis

Під час свогоперебування у Львові Мухарем Баздуль радо поспілкується з представниками ЗМІ.

Довідка про автора:

Мухарем Баздуль (1977) є одним із найпопулярніших балканських письменників, що ввійшли в літературу після розпаду Юґославії. Народився у Травнику (Боснія і Герцеговина), закінчив філософський факультет у Сараєві, де й жив до 2012 року. Друкується (книжки й журналістські матеріали) в Боснії і Герцеговині, Чорногорії, Хорватії та Сербії, опублікував п’ятнадцять книжок, переважно романи й оповідання. Володар кількох літературних премій у країнах колишньої Юґославії, зокрема нагороди за найкращу книжку року в Боснії (2000). Його твори перекладено англійською, німецькою, польською, чеською, болгарською і македонською мовами. Живе у Белґраді.

Книжку можна замовити тут: https://docs.google.com/forms/d/19Sllv_OuyIvhc9hpCIwxyM6i1E5_-J0X9CL0BjaLqFw/edit

MERIDIAN CZERNOWITZ видає психологічний трилер Андрія Любки

У люблінському видавництві "Warsztaty Kultury" виходить зібрка оповідань Андрія Любки "Кімната для печалі" в перекладі Богдана Задури. У 2016 році це видавництво опублікувало польський переклад роману "Карбід", який став фіналістом Центральноєвропейської літературної премії Angelus. 

Перша презентація "Pokoju do smutku" відбудеться на фестивалі Inne Brzmienia в Любліні 29 червня о 18:00 в Cafe Proba.

Andrij Lubka „Pokój do smutku”

Polskie tłumaczenie zbioru opowiadań „Кімната для печалі” wydanego na Ukrainie w 2016 roku i nominowanego do ukraińskiej nagrody Książka Roku BBC 2016.

„Pustka. Błogosławione miejsce wyciszenia i spokoju.”

Zbiór opowiadań, którego głównym bohaterem autor uczynił pusty pokój. Każda z opowiadanych historii to odrębne studium samotności i smutku. Metaforycznie pusty pokój oznacza po prostu melancholię, która dopada w hotelu, opuszczonym domu, cerkwi, budynku sierocińca, ale też na słonecznej plaży. Bohaterowie opowiadań Lubki wskrzeszają romantyczny sposób odbioru świata – żyją w wyobraźni i własnych uczuciach, w których szukają schronienia przed codziennością. Z zamiłowaniem wspominają szczegóły minionego życia. Rozbudzone zmysły przywołują zapach tajemniczej nieznajomej, kobiety, której nie widziało się wiele lat, wspomnienia z dzieciństwa. Przeszłość, niczym w powieści Prousta, jawi się w żywych barwach i to w niej usytuowane jest szczęście.

Andrij Lubka (ur. 1987 w Rydze) – jeden z najciekawszych ukraińskich literatów młodego pokolenia; poeta, pisarz, eseista, tłumacz i felietonista. Zdobywca licznych nagród literackich, m.in. „Debiut” (2007) oraz „Kijowskie Laury” (2011). Dwukrotny stypendysta (2010, 2012) programu Gaude Polonia Ministra Kultury i Dziedzictwa Narodowego. Uczestnik festiwali literackich na całym świecie – od Rio de Janeiro do Stambułu. Tłumaczony na języki: polski, niemiecki, angielski, portugalski, rosyjski, chiński, czeski, serbski, macedoński, litewski, słowacki i turecki. W 2017 roku nominowany do Literackiej Nagrody Europy Środkowej „Angelus” za powieść „Karbid”, a za zbiór opowiadań „Pokój do smutku” został laureatem Nagrody Fundacji Kowaliwów (USA) w kategorii Proza. Na podstawie jednego z opowiadań z tego zbioru nakręcono film.

Наступний герой проекту Української академії лідерства та bit.ua «Найкращі шукають найкращих» – поет, перекладач, есеїст і колумніст Андрій Любка. За свої 30 років він устиг здобути членство Українського центру міжнародного літературного PEN-клубу, стати фіналістом конкурсу «Книга року BBC 2015» і престижної в центральній Європі літературної премії ANGELUS 2017 за роман «Карбід».

Ми поговорили з Андрієм про бунтарську юність, консервативне Закарпаття і поразки, які надихають. 

Добре пам’ятаю момент, коли дізнався, що мені «пощастило» мати ваду серця. Я мріяв про кар’єру військового, навчався у військовому училищі і збирався вступати до військового інституту. Але лікарі виявили, що в мене хворе серце, тому довелося терміново вирішувати, в якому напрямку рухатися далі.

Я пишу з чотирьох років. В останній день прийому документів в Ужгородський університет я вступив на філологію і почав думати про кар’єру письменника, якого читають. Все відбувалося дуже природно, без жодної стратегії. Спочатку я писав вірші. Але поезією на життя не заробиш. Я міркував про діяльність викладача, а потім трохи займався журналістикою. Однак розумів, що це не моє, тому що не завжди виходило написати те, що від мене вимагали.

За півроку до виходу своєї першої прозової книги «Кілер» я написав роман «Рідність», який нікому не показував і ніде не друкував. Тоді я захотів перевірити, чи вийде в мене сконструювати текст на 400 сторінок. Коли виявилося, що це мені під силу, то вже нічим іншим, крім письменництва, я вирішив не займатися. Іноді треба багато чого спробувати, щоб зрозуміти, що тобі дійсно підходить.

У другому класі я почав прогулювати уроки. Не вчився взагалі, але читати любив. Пам’ятаю, як на уроці мене публічно присоромила вчителька, і це справді було неприємно. А потім було читання на швидкість, і виявилося, що я, такий «дурний і безперспективний», читаю швидше за всіх. Це була мить тріумфу. Тому я точно знаю, що поразки, так само, як і перемоги, можуть мобілізувати і надихати.

В університеті нас звинувачували у збоченні, деградації моралі й ставили у приклад Тичину.

Я був поганим студентом, навіть бунтарем. Єдиний раз закінчив семестр на відмінно на першому курсі. А потім почалась Помаранчева революція, мітинги, страйкові комітети. Я почав займатися громадською діяльністю і з кожним роком усе менше ходив на пари.

Навчання для мене було нецікавим, до того ж від нього віяло «совком». Тому ми з друзями організували НЛО «Ротонда» (НЛО – неформальне літературне об’єднання) й почали видавати газету «Апокриф». Через неї ми вступили у конфронтацію з керівництвом факультету: нас звинувачували у збоченні, деградації моралі, ставили у приклад Тичину. А ми у відповідь влаштували провокаційний флешмоб: на великій перерві повісили на кафедру української літератури табличку «Кафедра радянської літерату

У 17 років мені хотілося бути брутальним, когось вражати, все заперечувати, носити сережку у вусі й фарбувати волосся. Я жив у провінційному закарпатському місті Ужгород, де поширені патріархальні традиції, а Симоненка вважають найкращим поетом. Тому я вирішив писати неримовані вірші, в яких багато сексу, наркотиків і матюків. Тоді я був переконаний, що треба провокувати, наповнювати біографію, шукати пригоди й поспішати жити, бо поети зазвичай помирають молодими.

Часом я можу тиждень не виходити з дому.

У 19 я поїхав на вибори президента Білорусі, щоб підтримати демократію. Мене затримали на мітингу, і я провів два тижні за ґратами. Думаю, я поїхав туди спеціально, щоб сісти у в’язницю, тому що хотілося екшену. Це була така форма самовираження. Зараз я заспокоївся і знайшов свій шлях, тому в подібних заходах участі не беру. Часом взагалі можу тиждень не виходити з дому, бо майже весь свій час присвячую текстам.

Моїм найкращим рішенням було все кинути. До 2012 року я жив у Києві, працював у Верховній Раді помічником народного депутата й заробляв у шість разів більше, ніж в Ужгороді. Але тоді я майже нічого не писав, тому що дуже втомлювався від сотень подій і можливостей, які начебто дає велике місто. Але в якусь мить я зупинився, все кинув і поїхав навчатися до Варшави. То був прекрасний час: два роки я читав книжки і вивчав сербську мову. Там я зрозумів, що хочу повернутися до Ужгорода, щоб писати.

Успіх – це коли після тебе щось залишається. Бути популярним за життя, а потім стати забутим — означає, що ти нічого не досяг. Якщо доведеться обирати – стати доларовим мільйонером чи щоб після смерті тебе читали, я оберу останнє.

Я працював у Верховній Раді помічником народного депутата й заробляв у шість разів більше, ніж в Ужгороді.

Українська академія лідерства — це 10-місячна освітня програма особистісного розвитку для випускників середніх шкіл, заснована на цінностях. Заняття курсу розраховані на вдосконалення у трьох напрямках: фізичному, емоційному й інтелектуальному. Мета академії — сформувати молодих лідерів, які матимуть вплив на українське суспільство.

Українська академія лідерства діє у Києві, Львові, Миколаєві, Полтаві та Харкові. Випускники академії вступають у провідні заклади України і світу (Лондонський університет мистецтв, Варшавську школу економіки, Український католицький університет і Києво-Могилянську академію), створюють власні соціальні проекти, досягають вершин у спорті.

Додатковий набір студентів 19–20 років триватиме на сайті ual.org.ua за спеціальним промокодом #ual20182019bit. Або пишіть у приватні повідомлення на сторінці Української академії лідерства в Facebook.

Джерело: https://bit.ua/2018/06/andrij-lyubka-ual/