Ukrainian English

Любка: «Я б хотів отримати не якусь і навіть не декілька, а всі премії…»

19 червня 2017
Новини

— Андрію, ви є відомим письменником в Україні, для когось стали навіть кумиром, та й і за кордоном вас уже знають. А кого ви поважаєте з теперішніх письменників? Хто є вашим кумиром? І чи спілкуєтеся ви з кимось і з них?

— У мене є три улюблені сучасні українські письменники. Двоє із них мають ім’я Юрій – це Юрій Андрухович та Юрій Винничук, а третій – Сашко Бойченко. І частково вони є або, принаймні, були моїми кумирами, бо зараз вони є моїми друзями. Та я їх люблю не тому, що ми дружимо, а тому, що спочатку мені подобалася їхня творчість, а потім я в різний спосіб із ними знайомився. Тепер це знайомство переросло в дружбу. Скажімо, колись, ще будучи студентом мого першого університету в Ужгороді, я з бібліотеки, каюся, вкрав той випуск журналу «Сучасність», де був опублікований роман «Рекреації» Юрія Андруховича. Надто він мені подобався. І лише через кілька років я познайомився з автором особисто. Ми почали дружити, стали приятелями. Тепер це мій друг, а не кумир, але все одно він є моїм улюбленим українським письменником. Приблизно так само виглядало знайомство із Сашком Бойченком, але в трохи інший спосіб. Я знав про нього багато, читав його тексти, а познайомився з ним особисто, коли брав у нього інтерв’ю.

— Зараз в Україні відкриваються багато письменницьких гуртків. Як ви ставитеся до цього? І як ви вважаєте, чи справді вони вчать письменників?


— Ви маєте на увазі гуртків в центрі літературної освіти?

— Так.


— Ну, це ж не гурток. Ми живемо в трохи інші часи, і зараз це по-іншому виглядає. Скажімо, у ті часи, коли я ще був студентом, було популярне таке поняття, як «літературна студія». Тоді ніхто б не подумав, що хтось може читати якісь лекції про це. У цей час, наприклад, ми хотіли організувати в університеті літературну студію при кафедрі української літератури. Така студія була ще в радянські часи. Потім нам порадили піти у Спілку письменників, щоб вони нами опікувалися, мовляв, так буде краще. Тоді на факультеті нас зібралося десь із 15-20. 
На мій погляд, у будь-якому випадку для письменника (потенційного, чи вже реалізованого) важливо мати коло спілкування. Насамперед, «своє» коло спілкування здатне підтримати у бажанні стати літератором. Звичайно, можу сказати, що ніхто ще не став добрим письменником завдяки таким курсам. Як на мене, письменництво – це робота абсолютно самотня, коли ти сидиш і пишеш, а не ходиш і пиячиш. Хоча оті «пиятики»¸ власне, розмови про літературу, рекомендації один одному книжок, знайомство із поетами з різних міст, які потім можуть допомогти організувати тобі презентацію або надрукувати твої твори... і так далі – все це може непогано вплинути на розвиток творчої особи, але передусім має бути власне бажання бути письменником і, найголовніше, – це писати, просто писати.

— Скажіть, Андрію, із вашого власного досвіду чи може український письменник жити лише з письменницької праці? 

— Ну, я живу, можна сказати саме з письменницької діяльності і більше ніде не працюю. Але тут ідеться не лише про гонорари в Україні. Скажімо, я ще веду колонки в різних виданнях, перекладаю книжки з кількох мов, пишу тексти на актуальні теми, літературні есе, крім того, інколи виступаю в інших країнах. У підсумку, можна звести кінці з кінцями. Це не є якесь таке супербагате життя, але, я гадаю, що таких письменників є в Україні близько 10-15, тобто, в принципі, «середня температура по палаті» для нас усіх однакова. Я б сказав навіть – для нас це нормальна ситуація. Але українські письменники, якщо це, наприклад, не Ірен Роздобудько, чи Василь Шкляр, не живуть зі своїх гонорарів лише в Україні. Для того, щоб жити із цих гонорарів, потрібно продавати стільки книжок, на скільки в нас немає книгарень. Ось у чому проблема.

— Взагалі, для вас бути письменником це відпочинок чи важка праця?

— Мені здається, бути письменником – це досить важка праця. Просто цю працю я дуже люблю, тому завжди шукаю можливість сидіти і працювати: писати або перекладати. Наприклад, востаннє я перекладав роман «Комо». Почав роботу над ним наприкінці грудня і відтоді перекладав щодня. Тобто і на Новий рік, і першого січня, і другого січня, і на Різдво. Коли я починаю працювати, то вже працюю безвідривно щодня. Середній робочий день 6-8 годин. А інколи ще години дві сиджу біля комп’ютера втомлений, про щось думаю, або щось клацаю у фейсбуці. Загалом, це таки щоденна праця, але для мене вона приємна і класна. 

— Тепер перейдемо до вашої творчості. Ви раніше публікували поетичні збірки, а зараз усе частіше виходять ваші прозові твори. Що стало поштовхом до цього? Чому ви перейшли з поезії на прозу? І чи пишете ви ще вірші? 


— Вірші я пишу, але наразі я незадоволений їхньою якістю і тому не поспішаю видавати. Але, можливо, після моєї наступної книжки, а це буде роман, вже вийде нарешті збірка поезій. Просто мені здається, що з віршами вже немає сенсу поспішати. Я б хотів писати кращі вірші, ніж писав раніше, і для цього потрібно більше часу, більше якоїсь концентрації, потрібно знайти якусь нову мову. Я б не хотів самоповторюватися. 
Через те вірші перестали бути номером один, хоча, я вважаю, поезія – найкраще, що може бути у літературній творчості. Найвищим пілотажем в літературі є саме поезія і тому, мені здається, треба трохи більше з нею працювати. Хай поки відстоюється, я шукаю новий, так би мовити, голос. А зараз я працюю з прозою. Проза дозволяє працювати більш систематично, ніж вірші, бо вірші можна писати лише тоді, коли є натхнення або якийсь особливий змінений стан, а от із прозою ситуація простіша: коли в тебе є ідея, коли в тебе є план, коли ти розумієш, яким твій твір має бути, коли ти знайшов ту довжину речення, яким має бути розказана історія – тоді ти починаєш писати, і так до завершення. Це вже більше робота.

— Є у вас особистий «рецепт» написання віршів або оповідань, які б мали успіх у читачів?

— Чесно кажучи, немає. Наприклад, у книжці «Кімната для печалі» є 11 різних оповідань і я тепер уже знаю, яке читачам найбільше з них сподобалося, хоча мені здавалося, що буде зовсім інше. Там є оповідання «Сім демонів Магдалини», воно про заборонену любов. У ньому йдеться, наприклад, про собаку Райнера Марія Рільке і жінку, його господиню, Марію Магдалину і взагалі про любов, яку потім викреслюють із життя. Це оповідання я писав у Швеції. В мене було багато часу, і я просто сидів і виписував ці речення, дуже старався. Ще з жодним літературним твором я не працював так довго, ретельно добираючи слова, і це, напевно, кращий написаний мною літературний твір, але це не означає, що його любитимуть читачі. Я потім робив таке міні-опитування, і виявилося, що це оповідання входить аж у другу п’ятірку із 11. Втім, читачам найбільше подобається майже автобіографічна історія «Жінка і сірники», розказана простою мовою від першої особи. І тому ніколи з цим не вгадаєш. 

— Скільки часу вам доводиться працювати, щоб написати книгу? Наприклад, скільки часу ви писали вашу нову книгу «Саудаде»?

— «Саудаде» дивна книжка, тому що вона не із тих, над якими я працював постійно. «Саудаде» це короткі оповідання на три з половиною сторінки, як і збірка «Спати з жінками». Це ті тексти, які я пишу час від часу, і вони потім складаються в книжку. Тобто я не думав: «Ага, напишу такий текст, щоб потім увійшов у ту книжку». Наприклад, збірка «Спати з жінками» вийшла у 2014 році, і відтоді до 2017 року я писав ті тексти для різних видань, які виходили в Україні і за кордоном, або взагалі ніде не виходили, були лише в мене. Писав у перервах між іншими роботами, скажімо, двічі або раз на місяць. А потім вони вклалися у книжку. Так само я писав інші оповідання. Це виглядало так: напишу оповідання і потім півроку займаюся чимось іншим – перекладаю, кудись їжджу і так далі. Чесно кажучи, я ніколи не працюю над чимось так, щоб взяв і довів одразу до кінця. Хіба що новий роман, який зараз пишу. Він забере, за моїми підрахунками, півтора року. Я його почав писати минулого року, а вийде він, скажімо, взимку наступного, десь у лютому, чи березні. Якщо я зможу ще його докінчити.

— Якщо не секрет, яка назва цього роману?

Назви ще поки що немає. Для назви мушу знайти ще якусь фразу чи відповідні слова... Ні, цього ще не готовий сказати.

— Ви також займаєтеся перекладанням. Чим керуєтеся, обираючи текст для перекладу?

— Річ у тому, що я не працюю перекладачем на замовлення, я перекладаю лише те, що мені подобається. Я читаю літературу тими мовами, з яких перекладаю, і тоді, коли мені твір дуже подобається, і мені здається, що я міг би його добре перекласти, розумію, що якоюсь мірою він про мене, або відповідає мені, або я би так хотів писати, – тоді беруся до перекладу. 
Наприклад, книгу Лідії Осталовської «Акварелі» я переклав тому, що мене цікавила тема ромів. Роман «Комо» я переклав, бо мені сподобався стиль життя головного героя. Він приїжджає у якийсь відмінний від його життя світ і хоче писати, але насправді ще не час для цього, і він починає пиячити, внаслідок чого з ним відбуваються різні історії. Це така, на мій погляд, легка, щира і чуттєва історія з гумором. 
Я теж чимало їжджу світом, зустрічаюся із письменниками, тому подумав, що, в принципі, міг би і сам написати щось таке, адже і зі мною траплялися подібні ситуації. 
І ось тому завжди вибір тексту є приватним. Потім моє завдання – знайти видавця і переконати його в тому, що це треба видати. Тобто це не так, що видавець шукає перекладача. В моєму випадку навпаки – я читаю книжку і, якщо вона мені подобається, шукаю видавця і її перекладаю.

— Ви є лауреатом двох літературних премій «Дебют» та «Київські лаври». А яку ще премію хотіли б отримати? Можливо, їх декілька?

— Я б хотів отримати не якусь і навіть не декілька, а всі премії (сміється). Хоча, гадаю, бажання кожного письменника отримати ті премії, які є йому близькими естетично. Наприклад, я б не прагнув отримати премію Спілки письменників, чи О. Гончара, але я б хотів, щоб ті премії, які близькі мені по-іншому, були виразником, свого роду, моєї місії. Я певен, що кожен письменник має якісь амбіції і хотів би чогось досягнути. Але варто додати, що є два виміри, які, до речі, часто не поєднуються. Це так звана читацька любов, коли тебе дуже люблять читачі, і любов критиків та літературних журі, коли тебе шанують деякі інші письменники. Ми часто бачимо, як письменник отримує літературну премію в Україні, а потім заходимо на сайт книгарні «Є», дивимося топ 20 продажів наступного тижня і бачимо, що його книга не входить навіть у двадцятку. Тобто читачам абсолютно байдуже щодо думки журі літературної премії, вони не кинулися в книгарню купляти цю книжку. Це такий парадокс. Але я думаю, що кожен письменник потайки мріє про те, щоб його любили і читачі, і журі літературних премій.

— Як мені відомо, окрім літератури, ви захоплюєтеся риболовлею. Що вас у ній захоплює? Чому саме риболовля?

— Риболовля – це спосіб побути на самоті. Коли ти прокидаєшся о 5 ранку, протираєш очі, їдеш на озеро, сидиш, щось думаєш. Навкруги спокій, тиша, прохолода... Встає сонце, гарячішає... Ти ловиш рибу, або не ловиш, у залежності від того, чи вона є. 
Я, наприклад, не люблю їсти рибу, яку я ловлю, мені більше подобається морська. Просто риболовля – це можливість побути з самим собою, відшукати внутрішній спокій. Можна за той час вигадати якогось персонажа, якусь історію, чи ще щось. Для мене риболовля – це така зарядка, я її до себе під’єдную і заряджаюся.

— Також ви багато подорожуєте. У яких країнах мрієте побувати, в яких ви ще не бували?

— Взагалі, мене все менше цікавить Європа. Хіба що ще лише Балкани. Мрію побувати в якихось екзотичних країнах, де ще не був. Хотів би побувати в Ірані, відвідати Киргизстан, пройтися Тибетом. І, безумовно, потрапити в Австралію, тому що в Австралії з моїх друзів ще ніхто не був, і тому мені це цікаво.

— Ви зіграли головну чоловічу роль у кліпі гурту Rock-H «До милої». Вам сподобалось бути актором? Чи б хотіли ви перекваліфікуватися в актори, якщо б була така можливість?

— Ну, я не зовсім там грав, тому що в головній ролі чи то письменник, чи то художник. Ніби то я сам. Якщо чесно, мені не дуже сподобалося, я не зовсім задоволений з того, як усе вийшло.

— Чому?

— Я гадаю, будь-яка звичайна людина, яка бачить себе зі сторони, скажімо по телевізору, не може бути собою задоволена: знаходить у собі багато мінусів. Звичайно, кліп класний, усі його хвалять, але я не можу сказати, що це те, чим би я хотів займатися у професійному житті.

— І наостанок, ваші побажання та настанови тим, хто лише розпочинає свою творчу діяльність.

— Я знаю з власного досвіду одну таку річ. Я писав вірші, бо їх неважко писати, але завжди мріяв про те, що буду писати товсті книжки, що це буде проза, романи і так далі, що вони будуть цікаві, захоплюючі, мудрі і гарні. Я так думав навіть за якимось келихом вина, чи склянкою того, що ми тоді пили. Я усім розповідав, що над чимось працюю, або складав плани, що буду писати. І завжди собі думав: «Ага, поки що я не працюю, бо мені ще треба, наприклад, то зробити, туди поїхати, написати курсову, а потім я вже влітку сяду і буду писати». І ні фіга. Як завжди, знаходиш собі сотні виправдань і пояснень... 
Насправді, порада майбутнім письменникам є тільки одна: сідати і писати вже, не чекаючи, коли буде більше часу, чи створяться виняткові умови для цього. 
Наприклад, коли я жив у гуртожитку, то не писав чотири роки прозу, бо думав, що справжній прозаїк має сидіти в окремій кімнаті, а не в середовищі, коли інші кудись ходять, гуляють, а ти залишився і пишеш. Зараз, скажімо, коли я навіть лечу в літаку, то можу витягти комп’ютер і писати. Тепер мені, в принципі, ніщо не заважає. 
Тому, основна моя порада майбутнім письменникам – УЖЕ ПОЧИНАТИ ПИСАТИ.

Розмову вела: Андріана П'ясецька, студентка Української академії друкарства

 

Джерело: КНИГОБАЧЕННЯ

Коментарі:

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua