Ukrainian English

Любка про Сполучені Штати Америки, улюблені страви та нову книгу

24 листопада 2017
Новини

Андрій Любка про Сполучені Штати Америки, улюблені страви та нову книгу

Холодного осіннього дня ми підготували для вас теплу й душевну розмову за кавою з одним із найвідоміших українських письменників — Андрієм Любкою.

 Андрію, ти повернувся із найдовшого туру у своєму житті, туру Сполученими Штатами Америки. Розкажи про свої враження? Як ти ставишся до таких тривалих поїздок і чи важко відриватись від дому?

— Важко. Перед тим у мене також був довгий тур із «Карбідом», який охоплював 25 міст і тривав два місяці. Але то був тур Україною. Мені не все було так цікаво. А тур Америкою мені був цікавий передусім, як людині. Я побачив багато чого нового у Північній Америці. Коли ти їздиш Україною, все-таки більше сприймаєш це як роботу: ти не мусиш ходити в музеї чи гуляти центральними вулицями, бо ти вже там був. Із Америкою все інакше. Передусім, мене цікавив туристичний момент подорожі. А поза тим, зараз «Карбід» перекладається англійською, тому цей тур став ще й можливістю вийти на слід доброго комерційного видавця.

— Потрапити саме у США було однією з твоїх мрій, чому?

— У Штати мені хотілося, бо я виріс на американській поезії. Це те, що формувало мій смак у юнацькому віці. Але виявилося, що Америка бітників, і та Америка, яка реальна — вони трохи відрізняються. І це, в принципі добре, бо будь-яка подорож тим і корисна, що вона руйнує стереотипи: ти приїжджаєш туди зі своїми заготовками, які розбиваються об реальність.

— Що «розбилося» найперше?

— Мабуть, загальна думка про те, що Америка — це передова держава абсолютно у всіх розуміннях і те, що це країна суцільного драйву. Це неправда. Так, Нью-Йорк драйвовий, класний. Але, як і будь-які інші великі міста, Нью-Йорк існує поза межами своєї країни. До прикладу: якби турист приїхав у Київ, то чи зрозумів би він Україну? Для того, щоб її зрозуміти — потрібно поїхати на Полтавщину, подивитися Приазов’я, відвідати Галичину і так далі, а Київ не дає загального уявлення. Великі міста — це держава в державі. Америка виявилась дуже консервативною, повільною та розслабленою. Особливо, маленькі міста, в яких і живе ця реальна Америка: люди не виходять зі своїх машин, нікуди не ходять. Це замкнуте коло: робота, супермаркет, паб і так далі.

— У турі ти бачився лише з українською публікою?

—Тур був організований таким чином, що мене запрошували здебільшого університети, де були кафедри славістики. Тому, я бачився переважно з українцями та з іноземцями, які цікавляться Східною Європою. Багато людей приходило на зустрічі не тому, що їм цікава література, а тому, щоб дізнатися «інсайт» і поговорити про те, що я думаю про Україну, про Росію, про конфлікт і що буде далі: тобто людей більше цікавив політичний вимір.

— Що американці знають про українську літературу?

— Їхні знання дуже обмежені, тому що українська література може для них існувати тільки в тому вимірі, наскільки вона перекладена іноземними мовами, а відповідно, у нас вона слабо перекладена: кілька топових авторів, твори яких видані при університетських видавництвах. І це велика проблема, оскільки, це водночас дуже добра якість і погане розповсюдження, бо ці книги тільки при університетських бібліотеках. Їх неможливо знайти у книгарнях. Люди знають, хто такий Сергій Жадан, Юрій Андрухович. Зокрема, знають поезію Олега Лишеги, бо він отримав американську премію Пен-клубу (International PEN) свого часу.

Англомовний західний світ не перекладає, не має традиції читати перекладну літературу, якщо це тільки не Умберто Еко. Видавництва не йдуть на це, бо англомовний світ дуже великий, є безліч авторів, яких можна видавати й не платити за переклади чи авторські права.

— Чому перекладати англійською взялися саме «Карбід»?

— Це мені самому було цікаво, про що я й запитував у перекладачів. Я не думав, що американців зацікавить книга про вигадане забите містечко на Закарпатті, про персанажів, які перевозять через кордон цигарки. Але виявилось, це дуже актуальна для них тема, бо там є південний кордон з Мексикою, де абсолютно те саме відбувається, що й у нас: перестрілки, тунелі, контрабандні перевезення і це дуже знайома американцям історія. А потім я поїхав в Канаду і думав собі, що там це вже точно нікому не буде цікаво. Та розмовляючи із канадійцями у Вінніпезі, виявилось, що і для них це рідна тема. Контрабанда процвітає тут, зокрема між ними та американцями, які закуповуються тут, особливо ліками.

— Чому в Україні така непроста ситуація з перекладами?

— Тому що немає перекладачів. Три роки тому, коли я поїхав у Бразилію і потрібно було перекласти кілька віршів португальською, виявилося, що такого перекладача в Україні не існує. Є люди, які можуть перекласти меню, інструкцію, але не поезію.

— Повертатися додому для тебе — це повертатися в Ужгород. Можна вважати, що ти тут «пускаєш корені»?

— В принципі, давно можна так вважати. Кілька років тому я вирішив, що хочу тут жити. Це абсолютно моє місто, мені тут добре, тут добре працюється. Можливо, є питання щодо якості й наповнення культурного життя, але в плані творчої роботи — для мене це ідеальне місто. Думаю, саме тому тут розвинулась така потужна школа художників. Ужгород — гарне, тихе, недороге місто, скрізь близько.

— Ти ведеш колонки у різних виданнях, зокрема на політичні теми, Влітку проявив активну позицію і став на захист будинку Фунданича, історичної пам’ятки в Ужгороді. Людям цікава й важлива твоя думка у цій сфері. Чи варто чекати тебе у політиці?

— Я колись вже займався політикою, вона дуже мене цікавить. Це моя друга освіта. Але активна політика — ні. Я вважаю, що це марнування часу. Впливати на неї можна іншими шляхами.

— Прочитавши кілька твоїх книг, слідкуючи за твоїми публікаціями у соціальних мережах, я зауважила, що ти часто торкаєшся тем кулінарії, рецептів, приготування страв чи, навіть, досліджуєш їх походження. Не думав про кулінарну книгу?

— Я люблю готувати. Про книгу рецептів ми справді думали, була така ідея у видавця. Зміст книги — аби письменники з різних регіонів, які справді готують, поділилися улюбленими рецептами: я би представляв Закарпаття, Винничук — Галичину, Марія Матіос, до прикладу, Буковину і так далі. Задумка є ☺

— Що ти найбільше любиш їсти восени?

— Восени немає нічого прекраснішого, ніж лечо*. Воно дуже кольорове і вітамінне. Але те, що в цю пору я люблю найбільше — це карпатські чаї з імбиром і медом. Приготувати, бодай, три літри цього запашного напою і зігріватися осінніми вечорами.

— Опиши свій ідеальний вечір

— Зазвичай, вечорами я працюю. Але, коли вже говорити про ідеальний — то це пити вино і читати книжку. Звісно, багато вина не вип’єш, бо після кількох келихів читати вже не хочеться, хочеться іншого (усміхається).

— Що очікувати читачам від тебе найближчим часом?

— Зараз я закінчив редактуру сербського роману, який переклав («Fama o biciklistima» Svetislav Basara), думаю, він вийде друком вже у грудні. А ще я пишу роман. Це буде роман про Ужгород, наші дні. Книга про помсту, у якому Ужгород — один із головних героїв. Його вулиці, чим і як живе це місто. Загалом, я писав різні тексти і цей роман буде трохи відрізнятися від попередніх: це буде психологічний роман і я намагаюся наблизити його до тієї точки напруги, щоб його можна було б вважати трилером…

Мар’яна Ничка

Фото: Наталія Павлик
Атмосфера: Кафе «Антресоль Mrs.Greenwich» м. Ужгород


Лечо* — класична страва угорської кухні ,обов’язковими складниками якої є  болгарський перець, ріпчаста цибуля та помідори.  

 

Джерело: Друг Читача

 

Коментарі:

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua