Ukrainian English

Андрій Любка: кожна країна має своїх «сусідів-варварів»

03 серпня 2019
Новини

Хтось каже, що географічні кордони та уявлення про них впливають на людську ментальність більше, ніж виховання чи прочитані книжки. Інші намагаються відгородитися межею від тих, кого вважають «варварами» та «чужими». А дехто й взагалі стверджує, що всі кордони існують лише в наших головах. Кому ж вірити? Можна, наприклад, спробувати повірити новій нон-фікшн книжці Андрія Любки «У пошуках варварів», яка незабаром вийде у видавництві Meridian Czernowitz й обіцяє нам розповісти багато цікавого про густо посічені кордонами Балкани.

Після «допрем’єрного» прочитання книжки спілкуємося з автором про процес її написання, закладені в ній метафори, міжнаціональне порозуміння та про місця, в яких можна спробувати пошукати своїх власних «варварів».

 

– Андрію, дякую за дозвіл прочитати нову книжку до її офіційного виходу. Як ти сам визначаєш для себе її жанр? Автобіографічна повість, репортаж, подорожні записки, науково-популярна розвідка про Балкани? Чи може щось межове, сказати б, «на кордоні»? Бо для подорожніх записок характерніший теперішній час, а не минулий, як у тебе, а для дослідження бракує посилань.

– Я сам жанр цієї книжки визначити не можу. Це нон-фікшн. Для мене це есей, але з елементами репортажу й подорожніх нотаток. Здається, така міжжанрова природа – сильна сторона цієї книжки. Бо серйозні пасажі про історію чи менталітет балканців чергуються з веселими оповідями зустрічей у дорозі; я намагався поєднати бажання розповідати фахово (як балканіст) і легко, по-пригодницьки. Умовно кажучи, історія про те позитивне, що Османська імперія залишила по собі на Балканах, може закінчитися спогадом про пиятику з сербом, коли під час сварки він у полемічному запалі видає весь набір стереотипного ставлення балканців до турків, показує ісламофобію й національні травми. Наскрізна метафора варварів, кордону, взаємних стереотипів, а також мотив подорожі в автомобілі зшивають ці досвіди докупи

– Історії фактичного написання, наскільки я розумію, передують роки активних подорожей. Це чотири десятки відвіданих країн, у сумі – понад 4 роки закордоном. На якому етапі викристалізувався задум книжки?

– Щоб написати книжку, я не тільки об’їздив, а й трохи пожив на Балканах: пів року в Румунії, два місяці – в Сербії, півтора – в Словенії, більш ніж місяць у Хорватії, майже місяць у Боснії, два тижні – в Македонії. А три роки тому в Бухаресті я написав коротенький есей «У пошуках варварів». Він був опублікований тільки англійською і в ньому йшлося про Овідія й кордон у дельті Дунаю, який був (і до певної міри залишається) лімесом західної цивілізації.

Протягом цих трьох років у мене визріло переконання, що концепт варвара, який живе на іншому березі річки (боці кордону), можна поширити й на весь регіон Балкан. Пояснити через нього ненависть і війни, що часто спалахують у цьому регіоні.

А чому варвар? Бо ми не знаємо його, не розуміємо його мови, ставимося з недовірою, воліємо його підкорити чи знищити під час етнічних чисток. Той есей англійською написаний у 2016 році, а цю книжку я всівся писати минулої осені. Тому не можу сказати, що це щось нове – тема кордону загалом чи не найважливіша для мене з дитинства (і звідси кілька автобіографічних штрихів у тексті).

 

– Стиль книжки дещо нагадує «Саудаде»: в оповідь вплетені охудожнені твої та чужі життєві історії, подекуди повчально-сумні, подекуди майже анекдотичні. Скільки в таких історіях правди, а скільки свідомої фікції?

– Ця книжка – нон-фікшн, я нічого не вигадував для неї, не додавав для влучності моїх аргументів ситуацій, яких не було насправді. Навпаки – я багато чого замовчав, не описав, щоб не завантажувати читача понад міру фактами чи історіями. З «Саудаде», умовно кажучи, я запозичив принцип центрифуги: коли цікаве, смішне, ліричне, пригодницьке й серйозне чергується, а читачеві комфортно й не нудно читати.

– Усі ці історії об’єднані спільною темою кордону і образом варвара або чужинців. Чи можливо, на твою думку, не витворювати собі «варвара» та припинити бачити «чужого»? І чи потрібно це?

– У мене є власна концепція, і її довжина вимірюється цілою книжкою, тут викласти її аж так коротко не вийде. Скажу лишень, що це не Овідій і не французькі просвітники вигадали образ варварів чи диких мешканців Східної Європи. Так, вони створили його, але використовували для цього підручний матеріал. Більшість стереотипів не висмоктані з пальця насправді – вони базуються на чомусь реальному, хоч і гіперболізованому.

 

Важливо піддавати свої упередження й стереотипи ревізії, бо все змінюється. Я помітив таку штуку: кожен народ має серед своїх сусідів одного, на якого проєктує свої негативні, «варварські» погляди, на тлі якого він сам собі здається кращим і цивілізованішим. Наприклад, для українців це були молдовани – пам’ятаєте всі ці анекдоти про них? Разом із початком війни наш фокус варваризації значною мірою змістився на Росію – часто можна зустріти думку, що це азійці, нащадки монголів, а ми, мовляв, культура і Європа. Схожі процеси відбуваються скрізь, тому греки в такому ключі дивляться на всі інші народи Балкан, серби – на албанців, хорвати – на сербів, а словенці, наприклад, взагалі не вважають себе «дикими» балканцями й на кожному кроці підкреслюють свою приналежність до Центральної Європи.

– Поширеній метафорі «borders as blinders» (укр. «кордони як шори») можна протиставити ту, здається, не чужу тобі думку, що кордони можуть водночас бути джерелом змін, зіткнень й взаємного збагачення культур. Чи збагатив тебе твій досвід «міжкордоння»: народження в Латвії й зростання в Україні?

– Не збагатив, але заінтригував. Бо я народився в Ризі, а виріс на Закарпатті, за 20 кілометрів від Угорщини й Румунії. Мама казала мені: «Ти народився в Латвії, але не за кордоном». Дитиною я собі уявляв, що кордон – це щось далеке, містичне, а виявилося, що Рига тоді не була закордоном, а Угорщина, на яку я часто дивився через Тису, – якраз була. Цей парадокс довго не давав мені спокою.

Я хотів поширити свою книжку ще й на Балтику і Кавказ, але вирішив обмежитися Балканами. Фактично це буде перша в Україні комплексна книжка про Балканський півострів як цілісний регіон. І, здається, це буде один із перших в Україні «репортажів», зібраний не з окремих статей, а написаний як одна книга.

– Ти вивчав балканістику у Варшаві й відомий також як перекладач. У книжці «У пошуках варварів» ти наводиш, окрім життєвих прикладів, приклади з літератури, таким чином «наближаючи» Балкани до нас. Яких авторів та авторок із Балкан іще не видали, але дуже хотілося б побачити українською? Можливо, перекласти самому?

– Я й намагаюся перекладати сам. Скажімо, цього року вийде найвідоміший сербський роман про війну в Юґославії – «У трюмі» Владимира Арсенієвича. Хочу також перекласти роман хорватської письменниці Дубравки Уґрешич про еміграцію і повість бачванського руснака Николи Шанти про долю руснаків (найдавніша українська діаспора), що опинилися між двома вогнями сербо-хорватської війни: одні їм не вірили, бо вони пишуть кирилицею, а інші їх переслідували, бо вони греко-католики й визнають зверхність Папи. Якщо ж узяти Балкани загалом, то простір колишньої Югославії в нас представлений на доброму рівні, та мені сумно, що в нас майже нічого не перекладається з грецької, албанської та румунської літератур.

 

– Твої книжки також «перетинають кордон» у своєрідний спосіб: їх досить жваво перекладають іншими мовами. Чи стикався ти з ситуаціями, коли якісь реалії або жарти не надавалися до перекладу іншою мовою, ставали маркерами інакшості? Як розцінюєш це явище часткової «неперекладності» культур?

– О, і як автор, і як перекладач часто з цим стикаюся, бо закорінений у культуру гумор переважно неперекладний. А я не люблю, коли в книзі мільйон приміток, бо вважаю, що пояснений жарт уже не такий смішний. Одна з політичних проблем України на Балканах пов’язана з неперекладністю руського і російського, тому, наприклад, серби й болгари впевнені, що Київська Русь має більше стосунку до Росії, ніж до України.

Якщо ж ідеться про мої тексти, то одного разу трапилася кумедна ситуація в перекладі німецькою. В одному з моїх віршів є фраза: «люблю фотографуватися на голих ландшафтах, скажімо, восени». Чомусь у німецькому перекладі вона вийшла такою: «люблю фотографуватися голим на купах листя восени».

Коли під час вечора в Берліні актор прочитав її, публіка дуже знітилася, почервоніла, люди потім обходили мене стороною. А я навіть не розумів, про що йдеться, поки наш консул Юрко не розповів про цю нефортунну помилку в перекладі.

 

Розмовляла Ганна Гнедкова, ЧИТОМО

Коментарі:

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua