Ukrainian English

Андрій Любка: «Питання не в стінах, а в головах»// Читай

09 серпня 2020
Новини

http://chytay-ua.com/

Фото: Христина Пошелюжна

З власником ужгородського кафе-музею «Під замком» паном Юрієм, письменник, перекладач, есеїст, колумніст Андрій Любка зустрічається як зі старим другом. Їм обом є про що поговорити. Пригадати, як у студентські роки Андрій разом з друзями організовували у цих стінах поетичні читання; поскаржитись на недолугу місцеву владу; покритикувати недоречні архітектурні рішення. Господар кафе-музею ділиться планами – організувати вечір для молоді на тему «Якби я був мером, я б…».

Але я нахабно втручаюся в їхній діалог, і ми з Андрієм починаємо інтерв’ю. Про його творчість і новий роман. Про карантин і книгарні. Про кордони і межі. Про стіни і мости. Про них і нас. Про свободу і обмеженість. Про Балкани і вино. Про життя.

Андрію, тобі ще не набридли однотипні питання на інтерв’ю?

Ні, але я вже не пам’ятаю, коли мені було дійсно цікаво. «Що тебе надихає?», «Про що наступний роман?», «Коли ти почав писати вірші?», «Чому зараз не пишеш?»... Хто взагалі це читає?

А було б цікаво дізнатися, чому ти припинив писати поезію…

Мені самому цікаво. Якби цьому було раціональне пояснення, я б його заперечив і виправив. Взагалі-то я планував, що після тривалої паузи напишу збірку віршів. Уявляв, що напишу її якось по-іншому, подамся на декілька місяців в глушину без зв’язку, медитуватиму і писатиму вірші. Писати їх на листках, а ті, що не будуть подобатися – просто спалювати. Так я собі це уявляв, проте досі не організував. А з 2015 року припинив записувати рядки, які у перспективі могли б стати віршами.

Герой твоєї нової книги буде так вчиняти з написаними віршами, які йому не подобаються?

Ні, герой мого нового роману просто пиячить. Одного дня він прокидається зі страшним похміллям, вирішує змінити своє життя і одружитися. На кому? У нього є п’ять кандидатур, і ось починається ця одіссея.

Один з моїх друзів, прочитавши його, навіть сказав, що роман є трохи дивним, бо виглядає дещо примітивнішим за мої попередні книги. Роман не те, що примітивніший, просто в ньому присутній цей рибальський гумор. Чоловічий і місцями брутальний – гумор пияків і рибалок. З такого роману було б добре починати письменницьку кар’єру. Зрештою, якби не карантин, можливо я б і не сів писати цю стьобну історію про богемне життя п’яного поета. Це досить скандальна історія, багатьох вона обурить. Поки усі писали свої великі романи, я написав малий. «Малий український роман» – про літературний процес в Україні.

Чи можна тебе назвати одним з небагатьох письменників, які заробляють на життя письменництвом?

Так, я один з небагатьох, і так, заробляю. Але письменництво в моєму розумінні це цілий комплекс різних аспектів: написання книг, переклади, колумністика, виступи на заходах…

А письменництво в Україні можна назвати професією?

Звісно. Єдине, що це не така професія, яку можна знайти у класифікаторі професій, затвердженому урядом. У широкому сенсі, який маю на увазі, я б говорив не про письменництво, а про літераторство і літераторів – людей, причетних до літератури. На відміну від слова «письменник», тут не закладено пафосу, небуденності, ексцентричності. Слово літератор є приземленішим і точніше описує те, чим я займаюся.

Ти б радив молодим людям освоювати ремесло літератора в соціально-економічних реаліях України?

На цьому порозі, з висоти свого досвіду і віку (сміється – прим.ред.) я вже можу робити певні висновки. От ми з тобою сидимо в кафе, де я починав читати вірші ще у 2004 році, коли став студентом філфаку. Тоді ми перезнайомились з тими, хто писав вірші, заснували літературну студію, потім почали виходити за межі університету в пошуках ширшої авдиторії. Мені здавалося, що частина з них була обдарованіша, талановитіша за мене. Дівчата писали такі гарні вірші, з багатими римами, несподіваними метафорами, чітко поділеними складами, така собі лінакостенківщина. Але зрештою вони не видали навіть дебютної збірки. Я знайомий зі сотнею людей, які видали першу книгу, а потім на десяток років зникли з літературного процесу.

Я веду до того, що все це – про покликання, «маніакальний стан», як каже Юрко Винничук. А якщо хтось прочитає в інтерв’ю, що я раджу молодим людям ставати письменниками…це працює не так. Якщо література для тебе найголовніше – ти будеш письменником. Крапка.

Література завжди була для мене найважливішою. Навіть коли працював в політичному секторі й ходив на роботу, я завжди повертався до неї. Усвідомлював, що моя теперішня робота це просто інструмент для заробляння грошей на оренду квартири і життя. За студентських років я не просто хотів писати, я прагнув вести ще й відповідний спосіб життя. І мені він уявлявся не як в Умберто Еко, який сидить затвірником у бібліотеці, а як у паризької богеми 20-х років: виступати в таких-от кафе, вилазити на стіл, щось вигукувати. Власне, так і було! Те, що письменництво – це робота, розумієш згодом: якщо будеш тільки бухати і зустрічатися з людьми, нічого не зробиш. Письменництво – це такий собі добровільний карантин і самоізоляція.

Як гадаєш, карантин і скасування основних книжкових подій вплинули на ринок книговидання критично?

Так, карантин вплинув критично: книги не продаються, бо немає нагоди їх купувати. Зазвичай з «Книжкового Арсеналу» в Києві чи Форуму видавців у Львові відвідувачі повертаються з торбами, повними книг, які потім читатимуть цілий рік, а до частини з них так і черга не дійде. Зараз цієї можливості нас позбавили. Видавці, природно, засмучені. А читачі, позираючи на купи непрочитаного, не поспішають з придбанням нових. Уже декілька видавництв закрилося, а решта відчуватиме згубні наслідки карантину ще протягом тривалого часу.

Всю зиму я поспішав з перекладом однієї книги, вихід якої планувався в травні – під «Книжковий Арсенал», але вона так і не вийшла. Тепер не буде Форуму видавців, гадаю, що вихід мого перекладу знову відкладається.

Слухай, але ж «Книжковий Арсенал» і Форум видавців вже давно не про купівлю книг, а про нетворкінґ, про знайомство з авторами і, власне, читачами?!

Я з тобою не погоджусь. Ідея Форуму видавців у Львові – книжковий базар. Ще будучи студентом я повертався з Києва чи Львова з повними торбами книг, бо у наших книгарнях їх не було. Знаєш що тоді продавали у наших книгарнях? «Жони руских імператоров», «Поварьонная книга», гороскопи, кросворди, а з україномовної літератури хіба що шкільні підручники.

Це вже потім на арсенал і форум почали їздити автори: спочатку просто підписувати книги, а потім брати участь в заходах, вечірніх читаннях. Книжкові базари трансформувалися у фестивалі. Попри те, що організатори намагаються задіяти якомога більше «розмовних форматів», видавці переслідують ту саму ціль – продати якомога більше книг. І це проста математика: чим більше книг вони продадуть, тим ширшими будуть їхні можливості в тому, аби запросити автора, поселити його, організувати автографсесію чи презентацію… Все це вигідна, суха математична видавнича калькуляція.

А нетворкінґ… я взагалі не вірю у такі слова. Всі ці фокусні теми і дискусії мені завжди видавалися трохи натягнутими. Усе це надбудова. А першооснова в українських реаліях – це книга, розмова довкола книги і можливість її продати. Бо, приміром, у Франкфурті книги не продаються. Там це виставка, демонстрація без мети продажу. Ти ходиш, домовляєшся, комунікуєш, от там, можливо й слід говорити про якийсь нетворкінґ.

Видавництво по-українськи – бізнес, який довго окуповується. Наведу приклад. За перші декілька місяців новинка продається досить швидко, розлітається приблизно 40% накладу, а решта накладу розпродується протягом 2 років. Але друкарні, верстці, коректурі треба заплатити вже зараз. Крім того, треба видавати іншу книгу, а вона заштопорилася, бо оборотних грошей катма. Коротше, усе це напрочуд складна ситуація.

Для чого в такому разі ти береш участь в заходах з натягнутою тематикою?

За останні років п’ять, у дискусіях на тему «Письменник і війна» або «Література і війна», або «Поезія і війна» я брав участь разів з сорок. І жодного разу я не почув нової, свіжої думки. Усім нам чудово відомо, що війна дуже сильно впливає на людей, тим більше на літераторів, які за своєю натурою є надчутливими.

Зазвичай, дискусії на загальну тематику відбуваються в рамках певних проєктів на які виділено фінансування іноземними фондами, що прагнуть доносити певні суспільно-важливі меседжі. Я не кажу, що це непотрібно чи неважливо. Як на мене, література в чистому вигляді є набагато цікавішою, більше мені імпонують дискусії навколо книги, яка принесла якусь нову ідею.

Дуже люблю слухати, як автори читають свої тексти, як відчувають ритм написаного. І мене дивує, що письменники на презентаціях не читають книг. Якось я подивився презентацію Макса Кідрука: він розповідає про все, окрім власної книжки, це мене здивувало… Моя воля, я приходив би на презентацію, вітався з присутніми й одразу починав читати, а через 40 хвилин відповідав би на запитання.

З якою метою ти озвучуєш написаний текст?

Я перечитую написане вголос ще під час роботи з текстом. Сідаючи «вранці» за роботу (зазвичай я сідаю за роботу в другій половині дня), відкриваю написане вчора і починаю зачитувати, аби вловити тональність і продовжити в тому ж ритмі. Пишу запоями. Під час роботи над текстом намагаюся нікуди не їздити, не ходити, ні на що не відволікатися, адже кожна пауза дає стилістичну тріщину. Якщо я вже налаштувався на одну довжину речення, мушу зберігати її протягом усього твору. Ретельно стежу навіть за розміром абзаців, аби вони не були завеликими. Довго розмірковую над доречністю підкреслення тексту короткою фразою, поза абзацом. Візуальні блоки – важливі. Але звучання і кількість складів – важливіші.

13 розділ про оперу роману «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан» побудований як музичний твір. Я дуже довго над ним працював, і пишучи його, слухав оперу. Не всі читачі вловили це музичне відлуння, але у багатьох відгуках на книгу вони зауважували, що 13 розділ є найсильнішим. Навіть ті, хто критикував роман і називав його нудним, відзначають 13 розділ як особливий. Я не хотів просто переповідати сюжет опери, мені хотілося сплавити зал і сцену, аби не було зрозуміло, що важливіше: реальність чи фікція. Цей момент хворої психіки й дав можливість, вплести музику в речення.

Ти вже згадав про брак актуальних книг в книгарнях на початку нульових. На твою думку, проблема з неякісним асортиментом в регіональних книгарнях досі актуальна?

От зайди завтра в одну з трьох книгарень Ужгорода, дізнаєшся.

Я сьогодні в одній уже була…

Найбільша книгарня Ужгорода – «Кобзар». За останній час вона скоротилася вдвічі. Асортимент там непоганий, принаймні значно ліпший за часи мого студентства. Тоді я все читав російською мовою, українською мовою перекладної літератури майже не було. Тепер у нас є можливість замовляти книги одразу зі сайтів видавництв з непоганими знижками, вони приходять поштою, забрати їх можна тоді, коли зручно.

Проблема неякісного асортименту в книгарнях втратила актуальність. Інше діло, що цих книгарень немає! На місто обласного значення є всього лишень три книгарні і одна спеціалізована від видавництва, а у райцентрах їх взагалі немає! Скажімо, у Виноградові, звідки я родом, з кількістю мешканців в 30 тис. моєї книги придбати не можна. Немає мережі книгарень, відповідно, немає й тиражів. Можливо, люди б й купували книги, якби було де їх придбати, але книгарні не відкриваються, бо вони не є самоокупним, у зв’язку з тим, що люди не читають. От таке собі замкнене коло. Це найбільша проблема книжкового ринку…

… в тому що люди не читають?

І в цьому також, але я мав на увазі відсутність державної політики підтримки книгарень. Якби місто запровадило символічну орендну плату для книгарні в 1 гривню, то можливо вони й відкривалися б. Але комерційну оренду районні книгарні, на відміну від банків, аптек чи ломбардів, потягнути не можуть.

Так, так, є інтернет і сайти книгарень чи видавництв. Але мешканці райцентрів або сіл підуть туди тільки цілеспрямовано, якщо вони чітко знають що хочуть. Тут немає відсотку випадкових продажів. Його я називаю «фактором вокзалу». В привокзальному кіоску я завжди накуповував купу газет чи журналів, які потім читав у потязі. От уяви собі, людина прогулюється містом, аж тут їй на очі потрапляє книгарня, вона думає чому б не зайти, і виходить звідти з книгою автора, якого до того не знала, або з книгою, про існування якої навіть не здогадувалася!

Наскрізною темою твоєї творчості є кордони. Тис з компанією з «Карбіда» торував тунель крізь державний кордон, а інтелектуальний тревелог «У пошуках варварів» увесь пронизаний кордонами і межами. Ти ще не вичерпав для себе тему кордонів?

Я сказав про кордони усе, що хотів. У мене немає якихось нових ідей чи думок на цю тему.

В Ужгороді кордон тут поруч, і неможливість його перетнути навіть зараз, під час карантину, – одна із феноменальних для мене речей, загадкових з самого дитинства. Ну добре, існування кордонів можна виправдати проблемами чи воєнними конфліктами з сусідньою країною. У нас з словаками проблем немає, то нащо цей кордон? Мені б хотілося дожити до того часу коли тут, в Ужгороді, кордону не буде. Це символізуватиме повернення до старих порядків, коли кожен міг мандрувати вільно.

Як мислить дитина? Вона задає прості й наївні, але водночас дуже мудрі питання. Я зростав над двома кордонами (у Виноградові сходяться кордони з Угорщиною і Румунією), і жоден з них не міг перетнути. Чому? Як може кордон проходити по воді? Такі-от питання турбували малого мене.

Але саму тему я вичерпав. Так, ти маєш рацію.

У глобалізованому, інформаційному світі поняття кордону розмивається. Це добре чи погано?

Поняття кордону не розмивається. Виявилося, що для збереження національної ідентичності кордон не настільки важливий, як ми думали. Якось я подорожував автостопом з Польщі в Чехію і перетнув «кордон» перейшовши міст. Там немає кордону. Але це не означає, що поляки стали чехами, а чехи припинили їсти кнедлики і запивати пивом.

Кордон дає людям відчуття безпеки. Людина хоче оточити себе парканом, зайти в свою печеру, відчувати, що вона перебуває не на відкритому просторі, бо насправді свобода нас підсвідомо лякає. Це по-перше. А по-друге, кордон існує для того, аби на ньому заробляли: різниця в цінах і митах є суттєвою статтею доходів для державного бюджету. І я промовчу про контрабанду й інші ганебні речі.

Але сенсу, як на мене, в кордоні немає. Це одна з моїх мрій: щоб у нас не було кордону з Європейським Союзом. І я не закликаю вступати в ЄС, це не обов’язково. Маю на увазі вільне пересування.

Тема кордонів є для тебе важливою з дитинства. А з 2014-го тема кордонів стала надважливою і болісною для усіх українців. Що, на твою думку, нам слід робити з нашим східним кордоном: побудувати через нього міст чи відгородитися від нього стіною?

Тема кордонів для українців стала актуальною задовго до 2014 року. Ця війна якраз й тому гібридна, бо вони заволоділи умами людей. Хоча й слово «заволоділи» у цьому контексті не зовсім доречне, адже «мєстноє народонасєлєніє» уже було прихильним до Росії. У березні 2014-го на окупованих територіях почали глушити українські телеканали, але вони й не дивилися українських каналів! Вони дивилися російські серіяли і російські новини. На дворі 21 століття! Для того, аби розібратися, що з нашого боку барикад не хунта і бандерівці – достатньо було зайти в інтернет. Анексія територій, окупація, війна – це завершення процесу заволодіння мізками.

Грядуть місцеві вибори – ось і побачимо, кого приведуть до влади на прифронтових територіях. Хоча ми вже мали змогу побачити, кого обрали мешканці прифронтових, звільнених українською армією, територіях до парламенту. Вони обрали тих самих упирів. Їх не зупинила навіть бідося на сусідніх територіях, підконтрольних ДНР. Попри все вони прагнуть стати частиною цього «руського міра».

Стіна, на кшталт стіни на кордоні Ізраїлю і Палестини обов’язково потрібна. Але питання не в стінах, а в головах. Кордон проходить в голові. І ми наразі не знайшли панацеї від цієї «хвороби», адже стін в голові не зведеш.

Це дуже тривалий, стратегічно виважений, розрахований на прийдешнє покоління, процес. І він вимагає величезних коштів. Чи готові українці вкладати в інфраструктуру звільнених територій, в українізацію тамтешнього населення? І тим самим відтерміновуючи поліпшення інфраструктури власного міста чи облаштування україномовного класу власної дитини? Я не впевнений.

Ти щойно сказав, що свобода нас підсвідомо лякає. Чому?

Людина, як біологічна істота, потребує захисту. Вона хоче мати свою нору. Для людини уявлення про свободу і безпеку це поняття неволі, облаштованої на свій лад. Для нас свобода – це замкнений простір, але Наш Замкнений Простір. Так організовано суспільство: ми дотримуємося стадності, прагнемо жити разом, відчувати поряд плече, бути захищеним.

Але можливість вільно перетинати кордони, наприклад, з ЄС, це ж також свобода?

Певною мірою, так. Але більше – це стадний інстинкт. Подорожування стало популярним, модним трендом. І подивися – куди ми подорожуємо! Людина не хоче поїхати туди, куди вона хоче. Бо вона навіть не знає куди хоче. Вона хоче поїхати туди, де були інші й зробити таке ж фото з того ж ракурсу, що зробили ті, інші. Все, що у нас є - бажання наслідувати інших. Якщо ти це називаєш свободою, тоді гаразд.

Раніше ти вів доволі активне суспільно-політичне життя. Чому після усієї цієї боротьби ти не пішов у політику?

Колись я дуже хотів піти у політику. Моє перше інтерв’ю у загальноукраїнській газеті «Україна молода» у 2007 році назвалося так: «Я помру або молодим письменником, або старим президентом» (сміється, пригадуючи, він; сміюся, почувши це - я, - прим.ред.).

Я справді думав, що стану президентом, і навіть робив для цього певні кроки. Потім я хотів бути народним депутатом України. Тепер я все це пригадую як якусь маячню. Мабуть тоді в мені промовляв юнацький максималізм і цей період треба було просто пережити, хоча, маю сказати, що частина політичного темпераменту у мені залишилась. Я продовжую писати колонки на політичні теми, хоча активна політика мене більше не цікавить. Гадаю, що в активній політиці можна менше змінити, аніж поза її межами. Бути частиною якоїсь політичної партії одразу обмежує твою здатність вільно висловлюватися, приналежність до певних політичних сил автоматично дискредитує твої погляди в очах інших.

Але ж в такому разі в тебе була б можливість запровадити механізм оренди приміщення для книгарні в райцентрі за 1 гривню…

По темпераменту я не підходжу для політики. Я дуже авторитарна людина, швидко дратуюся, якщо щось йде не по-моєму, мене бісить багато речей. Але у спокійному стані я демократ, так.

А щодо твого питання. Можливо. У мене була можливість стати народним депутатом України від опозиційних сил. Як ти оцінюєш шанси депутата опозиційної партії пролобіювати такий законопроєкт? Ніхто навіть не буде розбиратися наскільки класний мій проєкт, за нього не проголосують, бо він ініційований представником не тієї партії.

Йдемо далі. Можливо слід очолити Міністерство культури України? Я вважав, що у міністра культури більше важелів впливу, ширше поле для маневрів. Але це також не так. Ймовірність провести швидкі зміни – це утопія, яка потоне в купі папірців, службових записок, затверджень і «мокрих печаток». До прикладу: в Українському інституті книги програму перекладу запускали 3 роки! Три роки знадобилося для того, аби розробити механізм, виділити окрему статтю бюджету. Ба навіть й зараз угоди з іноземними видавцями укладати не можна, бо немає механізму виплати винагороди – для цього теж треба ухвалювати новий закон. І над цим працювали справжні професіонали, вони буквально прогризли цю бюрократичну стіну!

Чому взагалі я став «порохоботом»? Бо я побачив, яким чином вони закладали інституційні, фундаментальні речі. Вони (колишня влада) не просто профінансували ту чи іншу кінострічку, а створили ефективний механізм фінансування Держкіно. Вони не просто закупили книги в ту чи іншу бібліотеку, а створили Український інститут книги. Такі речі граються в довгу.

А яким би було твоє перше рішення на посаді міністра культури України?

Безкоштовний вхід у всі музеї людям до 21 року – якраз у період коли формується їхня система координат. Це те, що я бачив в Австрії, і те, що я хотів би імплементувати у нас. На вартості квитків до музею держава заробляє небагато.

Культура може бути поза політикою?

Культура є частиною політики. Політика – це форма організації нашого суспільства, а культура є одним із фундаментальних базисів. Винищення, наприклад, слов’ян, перетворення східноєвропейських країн у Другій світовій війні на колонії, де люди мали вимерти, а решта мала займатися сільським господарством було продиктовано культурою і науковими досягненнями. Німці казали: у нас є Фауст, Бетговен, у нас є велика наука, ми ліпші, ми вищі, а решта – дикі варвари, їх треба винищити. У цьому сенсі, безумовно, культура є частиною політики, так.

Ти можеш не писати колонки на політичні теми, не бути членом політичної партії, і навіть не ходити на вибори, але те, що ти робиш є частиною великого політичного процесу. Мені дуже сподобалось одне пояснення, чому насправді почалася Перша світова війна – не тому, що у Сараєві вбили Франца Фердинанда, не атентат Гаврила Принципа; йшлося про те, як за сорок років до війни змінилося мистецтво. Світосприйняття людства трансформувалося, воно дійшло до деструктиву, до межі, і уся ця змінена парадигма виливалася в абстрактних формах, зокрема в кубізмі, в конфлікті фігур на полотні, в пошуках нових форм і нової мови. Світ виявився застарим для нового мислення. Світ не встигав за пертурбаціями. Мова змінилася, а світ залишався старим. Щось мало відбутися. І відбулося. Війна, на мій погляд, почалася прямо з цих полотен.

Слово це важлива зброя для країни, яка вже шостий рік веде війну зі своїм східним сусідом?

О, це таке пафосне запитання. Безумовно, важливе, але як ми побачили, його мало хто слухає. Ми намагаємося розмірковувати про якусь там роль письменника… А давай подивимось на результати останніх виборів. Ми побачили що 99% письменників підтримували Порошенка. Тобто інтелігенція масово закликала маси прокинутися. Її ніхто не слухав.

Слово – це важлива зброя, коли воно сприймається. Але демократія, плюралізм думок і взагалі свобода слова – це найбільше благо для слова і, водночас, його прокляття. В момент краху радянського союзу газета «Літературна Україна» мала тираж 2 мільйони, а зараз не виходить взагалі, або виходить мізерним накладом в 500 примірників. Я кажу про те, що в умовах обмеження слова, воно дуже цінувалося, люди вичитували між рядків, а в умовах плюралізму слово знецінилося.

Давай на завершення повернемося до твоєї творчості. В одному із своїх інтерв’ю ти вжив словосполучення «справжній роман». Ти вже написав свій справжній роман?

Гадаю, що ні, ще не написав. З того, що подобається в літературі мені, то найближчим до справжнього роману є «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан». Наступною моєю книгою, за планом, буде книга есеїв, мікроісторій, які продовжать серію «Спати з жінками» і «Саудаде». Потім я планую написати історичний роман і можливо він стане моїм «справжнім романом», хтозна.

У романі «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан», я йду за героєм, розкриваю його поступово, а я хотів би написати роман з декількома десятками персонажів, вибудувати світ з багатьма зв’язками. Зараз якраз читаю книги для написання цього історичного роману. Я уже знаю про якого героя він буде, я знаю, де він бував, і навіть сам побував в ключових точках його життя: у Болгарії, у Румунії, у Стамбулі і на Чернігівщині. Мені потрібні роки, аби зібрати матеріали, систематизувати їх і переосмислити.

Це правда, що твої книги не можна читати на голодний шлунок, адже про їжу ти пишеш так, ніби про симфонію…

Штука в тому, що я пишу голодним. Коли я поїм, хочу спати, тому під час роботи відтягую цей момент якомога далі, можу годинами писати, поки світла голова. Можливо, я так «смачно» пишу, бо сам хочу їсти.

Але я люблю готувати. До речі, в «малому українському романі» буде навіть один з рецептів.

Твоя найпопулярніша книга це досі «Карбід» чи у «У пошуках варварів» вдалося перевершити славу контрабандистів із Ведмедова?

«Карбід» – досі найпопулярніша. Як на мене, «У пошуках варварів» взагалі пройшла непоміченою. Зрештою, вона й не мала продаватися добре, бо це така книга, яку прочитають не всі. Подорожі Балканами мало кого цікавлять. Відверто кажучи, я навіть не хотів її писати. Вона почалася з есею, який я готував англійською мовою для румунського журналу про Овідія, і поїздки в Констанцу.

В один момент я зрозумів, що моя освіта, захоплення і масив поїздок дають можливість написати про Балкани щось геть інше, те, що ніколи до того не виходило в Україні. Цей нонфікшн про кордони, про постать Овідія, який, ніби провідник, мав би об’єднати варварів.

Ти кажеш, що книга «У пошуках варварів» пройшла непоміченою, але ж вона потрапила до короткого списку у номінації «Книга року ВВС - Есеїстика-2019». Це стало для тебе несподіванкою?

Ні, несподіванкою не стало. Було несподіванкою, що вона не виграла (сміється).

Мабуть, це найсерйозніша моя книга, але там є й багато життєвих історій, смішних і сумних. В Україні не видавалося настільки масштабного дослідження про Балкани, з аналізом історії, ментальності народів, культурної ідентичності, кухні, кордонів і приводів для воєн…

Взагалі-то могли й дати мені за неї премію…

Як ти оцінюєш ринок нонфікшину в Україні. Він взагалі є?

Є. Якщо зайдеш на сайт «Книгарні Є» (а я цим займаюся щотижня) і подивишся топи продажів, то побачиш, що половина (а часом й більшу частину) складає нонфікшн.

Проте, як на мене, популярність нонфікшину в Україні – це взагалі якась маячня. Якби книги про Старбакс, Тойоту, про ефективне планування свого дня чи про позитивне мислення мали хоча б якийсь результат, то ми мали б здійснити феноменальний економічний стрибок, а наше суспільство мало б еволюціонувати до незвіданих висот. Чому не так? Бо ці книги є пустими, не адаптованими під українські реалії.

В Україні є навіть непоганий зріз українського нонфікшину, але у нашому суспільстві досі є велика недовіра до всього українського, своєму ми не дуже довіряємо і цінуємо. Досі є частина людей, які радше читатимуть Фредеріка Беґбедера, Філіпа Рота чи Мілана Кундеру, але тільки не українське, це не достойне їхньої уваги…

Не можу відмовити собі в задоволенні, щоб не поставити цього останнього питання: в якій країні ти куштував найсмачніше вино?

Торік у Болгарії. Для мене це стало справжнім відкриттям. Тоді я місяць жив у Румунії, готувався до лекції, і знайшовши вільний час вирішив поїхати на грецько-турецько-болгарський кордон у Тракійську долину. Відтоді – це мої улюблені вина, шкода тільки, що у нас вони не продаються. Ідеальне співвідношення ціни і якості. До того я куштував болгарські вина, проте не мав жодних ілюзій, і ніколи не звертав уваги на південь країни – Тракійську долину (Фракія). Вино таке насичене, аж густе, в ньому відчувається і сонце, і земляні нотки. Найсмачніше вино, яке я досі куштував. Ще й коштує два-три євро.

Христина Пошелюжна

Редактор рубрики Інтерв'ю, відповідальна за фото та юридичні питання.

Сторінка автора в Facebook.

 
author photo

Коментарі:

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua