Ukrainian English

Любка в інтерв'ю журналу "Країна": "Упізнаваність обтяжує"

17 березня 2021
Новини

"Упізнаваність обтяжує. Не можеш піти в бар і напитися, як свиня"

 

 

У Моринцях живе близько 30 родичів Тараса Шевченка

– Вчора повернувся з лиж. Треба спішити. Наступного тижня в Ужгороді обіцяють 13 градусів тепла, – каже по відеозв'язку Андрій Любка.

Недавно ви їздили в Моринці на Черкащині, батьківщину Тараса Шевченка. Буде новий роман?

– Давно хотів туди потрапити. Значно більше українців бували на місці поховання Шевченка на Чернечій горі, ніж на землі, де він народився. Дійшов висновку, що нам цікавіші смерть і поразка, ніж життєлюбство. Хрест великомученика цінніший за колиску. Хотів дізнатися більше про ті місця.

Це село – поза основними маршрутами. Туди важко добратися без автівки. Проїхав 1925 кілометрів в обидва боки. Дорога важка, часом її просто немає.

 
Андрій ЛЮБКА, 33 роки, письменник. Народився 3 грудня 1987‑го в латвійській Ризі, де навчалася на медика його мати. Батько був військовим. Тривалий час жив у Виноградові на Закарпатті. Закінчив Мукачівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Але військової кар’єри не продовжив. Медкомісія виявила вроджену ваду аортального клапана серця. Один з організаторів студентських мітингів та університетського страйку в Ужгороді під час помаранчевої революції. 2006‑го був одним із радників опозиційного кандидата в президенти Білорусі Олександра Мілінкевича. За участь в акціях відбув 15 діб у білоруській в’язниці, вислали з країни. Закінчив факультет української філології Ужгородського національного універ­ситету. 2014‑го отримав ступінь магістра балканських студій Варшавського університету. Працював у пекарні, прессекретарем і помічником народного депутата. Автор трьох збірок поезії і восьми книжок прози. Перекладає з польської, хорватської та англійської. Лауреат літературних премій ”Дебют”, Фонду Ковалевих за найкращу прозову книжку року та імені Юрія Шевельова за модерну есеїстику. Член українського ПЕНу. Захоплюється гірськими лижами, риболовлею та кулінарією. Любить збирати гриби. Улюблена народна пісня – ”Дубе зелененький”. Подобаються фільм ”Леон-кілер” Люка Бессона, роман ”Марш Радецького” Йозефа Рота. Їздить автівкою Renault Duster. Улюблена страва – пельмені. Напій – односолодове віскі. Дружина 27-річна Юлія – вчителька й перекладачка. Мають доньку 7-місячну Уляну. Живе в Ужгороді
Андрій ЛЮБКА, 33 роки, письменник. Народився 3 грудня 1987‑го в латвійській Ризі, де навчалася на медика його мати. Батько був військовим. Тривалий час жив у Виноградові на Закарпатті. Закінчив Мукачівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Але військової кар’єри не продовжив. Медкомісія виявила вроджену ваду аортального клапана серця. Один з організаторів студентських мітингів та університетського страйку в Ужгороді під час помаранчевої революції. 2006‑го був одним із радників опозиційного кандидата в президенти Білорусі Олександра Мілінкевича. За участь в акціях відбув 15 діб у білоруській в’язниці, вислали з країни. Закінчив факультет української філології Ужгородського національного універ­ситету. 2014‑го отримав ступінь магістра балканських студій Варшавського університету. Працював у пекарні, прессекретарем і помічником народного депутата. Автор трьох збірок поезії і восьми книжок прози. Перекладає з польської, хорватської та англійської. Лауреат літературних премій ”Дебют”, Фонду Ковалевих за найкращу прозову книжку року та імені Юрія Шевельова за модерну есеїстику. Член українського ПЕНу. Захоплюється гірськими лижами, риболовлею та кулінарією. Любить збирати гриби. Улюблена народна пісня – ”Дубе зелененький”. Подобаються фільм ”Леон-кілер” Люка Бессона, роман ”Марш Радецького” Йозефа Рота. Їздить автівкою Renault Duster. Улюблена страва – пельмені. Напій – односолодове віскі. Дружина 27-річна Юлія – вчителька й перекладачка. Мають доньку 7-місячну Уляну. Живе в Ужгороді

Шевченко відкрився для вас новою гранню?

– За 207 років після його народження там не лишилося нічого, що могло б відкрити нове про Шевченка. Навіть хати в музеї – це муляжі, відбудовані 30 років тому. У Києві його прижиттєвих речей більше, ніж у Моринцях.

Мене цікавив ландшафт тих країв. Він незвичний для ужгородця – суцільні яри й пагорби, але приємний, бо нагадує гори. Я нарешті побачив байрак і леваду, про які читав у віршах Тараса.

Чим живе ця земля нині?

– Мене цікавило, з чого живуть ці люди, куди ходять на роботу? Чи можуть узимку себе обігріти й не збанкрутувати. Як використовують туристичний потенціал сіл. З'ясувалося, на нуль відсотків. Занепад на території, яка могла бути золота. Купа хат стоїть пусткою. Багато з них продається за безцінь. Можна купити будиночок навпроти садиби Шевченка. І ніхто з місцевих не відкрив там готелю.

Для місцевих Шевченко – людина чи легенда?

– У Шевченковому селі живуть близько 30 його реальних родичів. З фотографом хотіли зняти інтер'єр сільської хати, де був би портрет Шевченка на стіні. "Його портрет можна знайти в будь-якій хаті", – казали місцеві. Шевченко – авторитет для земляків.

Та я не заздрю творчим людям, які там живуть. Бо це стіна. Хоч куди поїхав би, буде одне запитання: "А ти з того села, де народився Шевченко?" У Моринцях був поет на прізвище Відоменко (Олександр Відоменко (1931–2017) – троюрідний правнук Тараса Шевченка по його брату Йосипу. – Країна). Він приречений бути номером два.

Наскільки ми туристична країна?

– Україна не надається для туризму. Не можна нічого побачити без напруження й дискомфорту. Туризм – це квест. Єдиний вихід – їхати машиною. І в кожному селі буде цікаве. На жаль, весь наш культурний спадок – несистематизований. Відсутні туристичні маршрути. Маєш сам вигадувати.

Дорогою з Ужгорода в Моринці ви заїхали в село Гальчин на Житомирщині, де народився останній кошовий гетьман України Михайло Чайковський. Вдалося щось дізнатися для роману про отамана Чайку, над яким працюєте?

– Побачив садибу Чайковського. Він жив понад 200 років тому. Шукати інформацію про нього ефективніше в архівах, старих книжках і публікаціях. Та й місцеві не уявляють, ким був Чайковський.

Він брав участь у повстанні проти Російської імперії. Змушений був тікати з рідного села. Його маєтки забрали. Родичів не лишилося. Це Джеймс Бонд ХІХ століття. На службі різним державам скрізь досяг успіху. Працював на поляків проти турків, потім – на султана. Перейшов в іслам, зробив велику кар'єру. Наприкінці життя взяв участь у спробі перевороту проти султана. Зрікся його й перейшов на бік російського царя. З одного боку – це авантюрист, з іншого – ніби зрадник. Тричі змінював релігію, тричі зраджував, зокрема й себе. Це й робить його цікавим. Йому було нудно на одному місці. Під час пиятики міг придумати план по­встання. Або ж пересваритися з друзями. Такого мисливця за пригодами я хочу показати в романі.

Нещодавно вийшов ваш роман "МУР", що розшифровується, як "малий український роман". Час великого минув?

– Навпаки. Він в Україні настає. 10 років тому, коли з'явився роман Оксани Забужко "Музей покинутих секретів", усі наголошували, що це великий роман. Тепер це звично. Такі стали популярні. Видавці бачать у них комерційний сенс. Упіймавши цей тренд, захотів трохи поглузувати з нього.

Критики жваво зустріли "МУР". Яку мету ви ставили собі?

– Микола Рябчук недавно писав, що українських письменників більше цінують за кордоном. Це правда. Український критик чомусь вважає, що він має рознести твір у пух і прах. Замість аналізу, літературознавства. І навіть, якщо книжка цікава й приємна, намагається знайти, за що вкусити автора. Фокусується більше на його постаті, ніж на книжці.

"МУР" – виклична й провокаційна книжка. Написав її навесні торік у розпал карантину. Тоді було заборонено навіть виходити з дому, всі були пригнічені. Захотілося створити щось знущально-сатиричне. Висміяв незграбні фемінітиви, які відлякують від української мови. Хотів показати, що є різні погляди на тренди. Головні герої – двоє рибалок, які обговорюють це. Риболовля – українська психотерапія, розрядка. У цьому сенсі "МУР" – національний роман.

Його називали сексистським. Ми не втрачаємо людяності в надмірній увазі до гендерної рівності? До чого нас штовхають суспільні стереотипи?

– До нової цензури. І це мене лякає. Свобода мистецького вислову починає бути загрожена. Часто твори світового мистецтва критикують за сексизм. Але він з'являється не тому, що так захотів автор, а тому що він є в житті. Чому письменник не може працювати з цією темою? Автор не повинен ставитися до героя негативно чи позитивно, це роль читача. Письменник спостерігач, а не суддя. Натомість нас закликають бути суддями й самоцензуруватися. І найстрашніше – починають втручатись у твори минулого. Картини, де жінка чи чоловік зображені безправними, вважають неполіткоректними. Але ж ми не можемо перекреслити існування тих часів.

За вашою книжкою "Карбід" знімають художній фільм. Сподівалися на це?

– Не очікував. Це мій перший роман. Не знав, чи він удасться. Зняли короткий відеотрейлер – вступ до фільму. Попередній склад Держкіно затвердив зйомки короткометражки. Однак прийшло нове керівництво – і гроші дали на "Скажене весілля" й подібні речі. Хоча ми з режисером Олексієм Доричевським і командою навіть їздили вибирати плани для зйомок на Закарпатті. Зараз вони шукають інвестора. Думаю, фільм міг би вийти в копродукції. Скажімо, зі Словаччиною. Адже книжка про контрабанду. А контрабанда, як секс, потребує двох.

 
Андрій Любка стоїть біля пам’ятника ”Тарас мандрує” між селами Моринці та Шевченкове Звенигородського району на Черкащині. Композицію створив київський скульптор Анатолій Кущ. Лютий, 2021
Андрій Любка стоїть біля пам’ятника ”Тарас мандрує” між селами Моринці та Шевченкове Звенигородського району на Черкащині. Композицію створив київський скульптор Анатолій Кущ. Лютий, 2021

Ви знімалися в музичному кліпі гурту "Рокаш". Хотіли би спробувати себе в кіно?

– Мені ближчий театр. Можливо, колись напишу п'єсу.

Здається, у вас була співпраця з музикантом?

– Це була не моя ідея. У Львові працював клуб "Кабінет". Усіх, хто проводив там літературні вечори, записував продюсер і звукорежисер Андрій Іздрик. Виставляв на сайт. Діджей із Хмельницького Dimka special-K почув мої вірші, нарізав і поклав на музику. Крутилося на ютюбі. Я пізніше дізнався про це.

Одна з ваших книжок зветься "У пошуках варварів". Вона тільки про подорож Балканами чи й про українців, які шукають варварів де завгодно, але не в дзеркалі?

– Хотілося, аби запитання, які ставлю до балканських народів, українці поставили собі. Почали думати. Наше суспільство від письменника чекає відповідей. Так не має бути. Він повинен порушувати питання, на яке читач сам шукає відповідь.

В анотації до книжки сказано, що, подорожуючи, ви "вдавали із себе словака". Навіщо?

– Моя подорож Балканами відбулася 2015 року. Я мав машину-євробляху зі словацькими номерами. Тому мене вважали словаком. Іноді цим користувався. Коли порушував правила руху, в мене летіли далеко не ніжні слова. Тоді казав: "Вибачте, ми словаки, такий забитий народ. Лише вчимося їздити".

Хто вам був цікавий передовсім?

– Люди. У країнах колишньої Югославії є ностальгія за соціалізмом Йосипа Броз Тіто. Бо після його правління почалася війна. Мені показували пачку цигарок із 1970-х із зіркою. Вони їх не курять, бережуть як реліквію.

Ви перекладаєте з польської, сербської і хорватської. Який досвід дає переклад?

– Більше уваги до слова. Коли перекладаєш, мусиш відтворити закладене значення й авторську стилістику. Навчився більше працювати зі своїми текстами. Вибирати лексичний регістр, користуватися словниками. Після написання відкладаю роботу на кілька місяців. Тоді чітко бачиш хиби.

Багато українських літераторів мріють жити тільки з письменства. Вам вдається?

– Вдається. Але в широкому значенні цього слова. Навчився не ходити на роботу. Я її сам створив. Пишу книжки й отримую гонорари, перекладаю. Пишу колонки. Це мої найстабільніші гроші. Беру участь у фестивалях. Маю презентації, поїздки й круглі столи. За них теж платять. До цього прийшов поступово. Зараз одночасно можна купити п'ять моїх книжок. Тому є змога отримувати додаткові гонорари за додруковування тиражів. Романи починають публікуватися за кордоном. Торік "Карбід" вийшов у Лондоні, "Твій погляд, Чіо-Чіо Сан" – у Північній Македонії й Польщі. Це створює фінансову подушку. Хоча не певен, чи зміг би з того жити в Києві. Ужгород – дешевший.

Що важливіше – похвала чи критика?

– Я не вмію приймати подарунки. Донедавна вони викликали в мене опір: "Мені нічого не треба. Я все маю". Коли хтось хвалить, здається, що це брехня.

Не можу сказати, що й критика важлива. Варта уваги трапляється рідко. Значно цінніша думка друзів, яким довіряю. Коли не впевнений у тексті, надсилаю Сашку Бойченку або даю почитати дружині.

Почуваєтеся популярним?

– Радше відомим. Але не сказав би, що це плюс. Упі­знаваність обтяжує. Не можеш піти в бар і напитися, як свиня. Бо на ранок усе місто знатиме, а у фейсбуці напишуть: "Та це ж не письменник, а п'яниця".

Популярність – підступна річ. Те, що люди знають тебе в обличчя, не означає, що вони читають твої книжки.

Що для вас щастя?

– Вміння задовольнятися тим, що маєш, знаходити гармонію. Жадібність до успіху – токсична, бо вона з'їдає нормальність людини. Для щастя треба бути задоволеним собою. Це баланс між амбіціями й умінням кайфувати від малих речей.

Вірите у випадок?

– Вірю. Багато з них мене формували. 2012 року я жив і працював у Києві. Посварився з колегами. Випив, сказав усе, що думаю про них. Звільнився. Ця пауза дала змогу переосмислити пріоритети. Подався на польську стипендію Gaude Polonia. Переміг і поїхав до Варшави. І знову – випадок. На пиві дізнався від поляка, що в університеті є магістерська програма балканістики. Мене завжди вабили Балкани, але в Україні немає такого курсу. Це змінило мою долю. Я закінчив навчання, поїхав у подорож Балканами, видав про це книжку. Випадкова сварка в Києві мене врятувала. А міг би бути бюрократом-консультантом, який займається політикою і не має часу на літературу.

У вас недавно народилася дочка. Сімейне життя вас змінило?

– Передовсім це відчуття повнокровності, реалізація себе й соціальної ролі. Багато речей усвідомив. У 16 років не розумів людей, які проти революцій. Здавалося, всі мають брати вила й виборювати кращу долю. Тепер знаю, що все складніше. Не чорно-біле, а спектральне. Людина має дбати про тих, за кого відповідає. Це поглиб­лює розуміння людської сутності.

Є й мінуси. Я не можу працювати всю ніч, як раніше. Маю підлаштуватися під спільний графік. Але переваг більше. Сімейне життя унормовує.

Ви затятий рибалка й кулінар. Яка рибна страва – улюблена?

– Риба, яку ловлю, мені не смакує. Люблю морську. Але подобається короп, запечений із кмином. Смажу сомів, карасів. Та якби зараз був у ресторані, то їв би лосося чи тунця.

Про що мрієте?

– Мрій немає, є плани. Поки що є враження, що все можу. Хочу поїхати в довгу подорож Латинською Америкою.

2010‑го ви казали, що мрієте навчитися грати на фортепіано. Ця мрія ще жива?

– Жива. У мене мільйон таких бажань. Торік ходив у магазин дивитися клавіші. Поговорив із консультантами. Але вирішив, що купити в інтернеті буде дешевше, і процес відклався. Коли мені стане нудно, я таки куплю синтезатор.

Ще планую придбати металошукач. Ідея виникла торік під час карантину. Вирішив, що візьму старі карти й шукатиму стоянки давніх римлян, монети, обладунки, шоломи та зброю. Але я швидко перегораю. Металошукач був би на один сезон.

"Пише так багато, що не встигаю редагувати"

– Коли виходив часопис "Потяг-76", Юрій Андрухович добирав авторів, а я їх редагував, – розповідає публіцист, літературний редактор Олександр Бойченко, 50 років. – Котрогось дня 2008-го він приніс мені вірші Андрія Любки: "Поет молодий, але вже готовий. Поправ, може, якусь кому чи двокрапку – та й пускай до друку", – каже. – Наступного року ми познайомились особисто – на фестивалі "Потяг до Яремче". І там моментально відчули ще один потяг, забігли в гастроном і виявили повні полиці спільних інтересів. Так відтоді й повелося. Наша дружба пройшла випробування незліченною кількістю текстів, поїздок, виступів і посиденьок. Ми винаймали пів року у Варшаві одну на двох квартиру, й ані разу жоден із нас не застосував до іншого ні вогнепальної, ні холодної зброї. А як він готує бограч і лечо!

Єдине, що мене трохи бентежить, – це темпи й масштаби його роботи. Щороку він пише й перекладає дедалі більше. Аж так, що я вже не встигаю того всього редагувати. Але то таке: ніхто не досконалий, мусить якийсь недолік бути і в Андрія Любки.

 

 

Коментарі:

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua