Ukrainian English

Lyubka in Estonian - Kas ukrainlane saab olla kosmopoliit?

29 липня 2017
Новини

Kas ukrainlane saab olla kosmopoliit?

Prindi

Andrii Ljubka (Saatesõna ja tõlge Riina Roasto)

1

Saateks. Seal, kus pidi olema Ukraina...

Seepärast näivadki me linnad nagu orvud: kirevad ja ilmale sobimatus rüüs, räpase varruka kõrval pihta pandud kuldne pross, suu rokane, küüned pikad ja mustad, soeng sakris ja vildakas, keel vigane ja valutav kui haav, särk määrdunud, lausa rasvaplekkidega, samas on näha, et see on puuvillane, kallis ja kvaliteetne kaup.

Selliste sõnadega kirjeldab Andrii Ljubka esseekogumikus „Naistega magamine” oma kodumaad, Ukrainat. Teose ilmumisaastaks on 2014, mis on vaid aastakene hiljem sellest, kui mina Ukrainasse saabusin. Kuna võib arvata, et raamatus trükivalgust näinud lood on suuremas osas paberile pandud varem, siis võibolla langebki Ljubka esseede sünd kokku ajaga, mil mina Ukrainaga tutvusin.

Ehkki Ljubka sõnad mõjuvad vahest kirjandusliku liialdusena, väidaksin (vahest samasuguse kirjandusliku liialdusega), et umbes selline Ukraina 2013. aasta sügisel välja nägigi. Täpsemalt pean silmas Lvivi, linna, kus olen nüüdseks elanud neli aastat, ja just Lvivist siin juttu teengi. Sest olgugi et olen otsatus Ukrainas ringi reisinud mujalgi, poleks mõistlik teha järeldusi paikade kohta pelgalt põgusa kokkupuute ja esmamulje põhjal.

Mulle meenuvad kentsakad reklaamplakatid sobimatult majade seintel ja igal vabal nurgal, kuhu neid vähegi üles riputada andis, lipilapilised fassaadid äärelinnas, kus iga perekond oli rõdu kaunistanud oma maitse ja äranägemise järgi; ühes kohas, mäletan, oli keegi paneelmaja seina sisse raiunud endale täitsa isikliku ukse. Mulle meenuvad augulised teed, mida mööda arutud autod kehvadest teeoludest hoolimata täiskäigul kihutasid. Sügisel, kui augud olid täitunud vihmaveega, pritsis nii mõnigi Lada jalakäija või teepervel väntava ratturi poriga üle. Meenuvad tänavale küündivad järjekorrad rongijaama piletikassa ees, kus tuli kannatlikult oma korda oodata ka siis, kui olid pileti ostnud internetist. Sest „Internetist ostetud pilet tuleb lasta vaksalis õigele plangile ümber trükkida,” nagu mõni kassatädi järelpärimise peale pahaselt poetas. Mäletan ka ajast ja arust Moskvitši-taksosid, kus turvavööd, kui see olemas oli, mitte mingi hinna eest kinnitada polnud vaja. „Miilits seda ei kontrolli,” väitis lahke sohver ikka, pritsides järjekordsest august läbi põrutades märjaks järjekordse jalakäija. Andrii Ljubkat tõlkides valdas mind seega ühtepuhku äratundmisrõõm, sest kui mina siia saabusin, näis minulegi Ukraina sakris ja vildakas, ilmale sobimatus rüüs, rasvaplekkidega, ehkki särk ise - uhked Austria-Ungari impeeriumi ja Poola aegsed majad Lvivi vanalinnas - on kallis ja kvaliteetne kaup.

Ma ei tea öelda, milline oleks Ukraina praegu, kui vaid loetud kuud pärast minu siia saabumist poleks Kiievis alanud Euromaidan; ma ei saa väita, et ilma nende sündmusteta oleks praegu Lviv karvapealt seesama, mis see oli toona, küll aga näen ja panen imeks iga päev, kui palju on Lviv nende kolme Euromaidanile järgnenud aasta jooksul muutunud. Ehkki reklaamplakatid ja lipilapilised fassaadid on mõistagi alles, on nende lähedusse kerkinud märksa maitsekamad uuselamupiirkonnad, kus plakatite jaoks on ettenähtud kohad ja kortermajade käekäigu eest kannab hoolt äsja moodi läinud korteriühistu. Ehkki teed on endiselt hüplikud, on nende kõrvale tekkinud siledad rattateed, mida mööda on eriti agarad väntama paari viimase aasta jooksul linnapilti lisandunud eripalgelised hipsterid. Ehkki järjekorrad vaksali kassa ees ulatuvad siin-seal senini paraaduksest välja - rivis enamasti vanema põlvkonna esindajad -, pääseb internetist ostetud piletiga nüüd juba otse rongi. Paari aasta tagused plangid on ajast ja arust, sest nüüd kuulub kontrolöri igapäevaste töövahendite hulka ka e-pileteid läbi piiksutav masinavärk. Ehkki Moskvitši-taksod on endiselt liikvel, pakub neile uuemate autodega konkurentsi hiljuti linna saabunud Uber, kuhu sisenedes muide tuleb kinnitada turvavöö - ehkki miilits seda ei kontrolli. Sest mis miilitsast veel juttu, kui nüüdseks on see ametlikult asendunud Euromaidani järgsete reformide käigus loodud politseiga, mis oma korruptsioonivastase strateegiaga on võitnud paljude kodanike usalduse. Kõik, mida Ljubka oma esseedes mainib, meenub mulle, ja ehkki pea kõike kohtab Ukrainas ka nüüd, on kõik ühteaegu muutunud. Parafraseerides - või muudkui muutes - tõlgitud esseede viimase lause viimaseid sõnu, võiks öelda, et seal, kus pidi olema Ukraina, sinna kerkibki Ukraina.

Riina Roasto

Kas ukrainlane saab olla kosmopoliit?

Neil pole miski samamoodi, neil on kõik teisiti kui meil: keel, linnaarhitektuur, parkide planeering, naiste riietus, politsei, isegi vesi on neil teistsugune, puhtam.

Just veest me juttu alustamegi. Luisa, Austria Grazi Rahvusvahelise Kirjanike Maja järelvalvaja, näitab mulle maja, kus elan ja töötan terve oktoobri, ning teatab: „Vett võite juua otse kraanist, Austria tunneb oma vee kvaliteedi üle uhkust.” Vesi - maailma rikkus, maailma nappus - siin on tõesti mille üle uhkust tunda. Ma ei kosta tema sõnadele midagi, noogutan vaid tänulikult. Ma ei hakka üldse rääkimagi sellest, et Kiievi Holosijivskõi linnaosas (sugugi mitte kõige räpasemas) võib vesi olla mädanenud pirni värvi, sest see jutt võib venida pikaks. Ja vaevalt Luisa mind usukski. Samal põhjusel ei hakka ma ka isegi mitte naljatlemisi uurima, millal saab sooja vett ja mis kell tuleb kraanist ainult külma.

Sest siin on kõik teistmoodi, isegi naljad on siin teistsugused. Huumorit on üleüldse kultuurist kultuuri, keelest keelde tõlkida kõige raskem, raskem kui luulet, nii et lõppkokkuvõttes ei pruugi see niikuinii naljakas olla. „Prügi tuleb sorteerida ja viia alla maja taha erinevat värvi konteineritesse. Tühjad patareid tuleb jätta televiisori kõrvale, majahoidja korjab need pärast ise kokku,” jätkab Luisa, mina muudkui noogutan vaid viisakalt pead ja kohman „okei”, justkui oleksin ma väikesest peale niimoodi elanud - ilma et vett kinni keerataks, ilma et elektrit kolm korda nädalas välja lülitataks, eraldi konteineritega igat sorti prügi jaoks.

Siia Grazi, rahvaarvult Austria teise linna (pärast Viini) jään ma kuuks ajaks külaliskirjanikuks. Kõige paremal sügiskuul, oktoobris, tuleb tunnistada. Grazist saab alguse esimene Alpi mäeahelik. See kombinatsioon siin ja praegu - oktoober Alpides - on imede ime. Kui igas oktoobris kingitaks mulle Alpid ja igas Alpis kingitaks oktoober, oleksin ma kindlasti õnnelik inimene. Grazi elanikel on olemas kõik: ooper, nelikümmend tuhat tudengit, uhke palee, jõgi, lennuväli, parimad restoranid ja veinikeldrid, kümmekond muuseumit, head teed, haiglad, koolid, ja viimaks veel Alpid - seega kõik. Või siiski mitte. Üks ukraina kirjanik pole neile piisav, et saavutada täielikku õnne. Nii nagu enne ei olnud piisav makedoonlane, sakslane, türklane, ja pärast ei ole piisav šotlane või jaapanlane. Rikas linn võib lubada endale kutsuda kirjanikke, kunstnikke, muusikuid, nii et tulge aga ja elage meie juures, Graz on innustanud paljusid, ehk jagub sellelt aristokraatlikult energiaväljalt teilegi!

Räägitakse, et uued mõtted tuleb „läbi magada”. Nii on ka uue linnaga: uinud, ja ärkad juba nagu kodus. Sina oled siin oma ja su ümber on kah omad. Siin oleme kõik grazlased (kas moodustasin selle sõna õigesti?)

Sa oled siin oma, sa tead kõiki reegleid, sa ei paista rahva seast välja. Sina, kaasaegne kosmopoliit, maailmakodanik, üks sadadest miljonitest, ukrainakeelne eurooplane. Haa, sa tunned lühemat teed ooperist koju, sa oled siin oma, peaaegu kohalik.

Nii mõtisklen, kui jalutan hilisõhtul džässikontserdilt koju. Tänaval sõidab vastu politseiauto. Seest kisub krampi, ma kangestun, olen valmis kõige hullemaks. Kuidas muidu, sest kui sa kas või kordki elus oled saanud miilitsalt kumminuiaga, siis edaspidi tekib refleks juba ainuüksi siis, kui silmad korravalvuri vormiriietust. See tekib juba eos.

Siin on tõesti kõik teisiti, mina üksi olen ikka seesama. Sest ega iseenda eest kuhugi ei pääse. Ei muutu sa iial kellekski teiseks, kui tarmukalt sa end oma kosmopoliitsuses ka ei veenaks. Ja nii tuleb ikka leida tee tagasi koju, seada end sisse seal. See tundub täitsa võimalik. Sest ega Karpaadid jää Alpidele milleski alla, ja oktoober pole meilgi kehvem. On lihtsalt teistsugune.

Keegi elas siin enne meid

Kinnisvaraagent - õite täpne nagu eriagent - võtab portfellist võtmekimbu ja otsib õigeid. Neid on suurem hulk, nagu mulle näib, nende seas peaks olema ka võti paradiisi. Ja sellesse kesklinna vana kivimaja kolmanda korruse korterisse, mille ukse ees me hingetult peatusime.

Alles eile seletasin maaklerile läbi telefonitoru, et otsin elukohta, tahan üürida korteri kusagil tasases piirkonnas kesklinna lähedal või kesklinnas. Kesklinnas, sest minu jaoks on oluline käia jala. Mitte minna parki või mööda kaldaäärt jalutama - ma tahan lihtsalt käia jala. Kinos, raamatukogus ja toidupoes. Kinnisvaraagent kujuteldava telefonitraadi teises otsas klõbistab veidikene arvutis ning paneb siis ette üürida korter „küll sugugi mitte kesklinnas, aga lähedal ja kohe metroojaama juures”. Pean talle seletama, et olen üles kasvanud väikelinnades, harjunud käima jala ja igasuguse transpordi kasutamine, väljaarvatud jalgratas, tekitab minus väsimust ja stressi, sest see tähendab juba kuhugi sõitmist. Seepärast kesklinnas ja jalgsi, punkt.

Ja nüüd seisame siin selle korteri ees, mille ma võibolla üürin. Teeme ukse lahti, astume sisse, paneme tule põlema, vaatame ringi, kõnnime kiirel sammul läbi esiku, köögi ja kahe toa. „Siin on keegi enne elanud,” lausun ilma igasuguse küsiva toonita, rohkem iseendale kui sellele võltsilt naeratavale maaklerile. - „Tõepoolest, see on mugav ja kodune korter, suurepärane variant, parim hinna ja kvaliteedi suhe, noh, kas võtame ära?” Härra Võti, nagu olin teda jõudnud mõttes kutsuma hakata, lausa särab. - „See pole sugugi see, mida ma silmas pidasin,” ma vajun raskelt aknaalusesse tugitooli, nagu oleks mul hing kinni löödud. „Selles korteris siin on keegi hiljuti surnud, kas pole?” Maakler kohmetub ning kukub siis seletama midagi kellestki vanamemmest, kes kaks kuud tagasi suri, koristusfirmast, kes siin aga juba kõik ära puhastas ja kõik jäljed pühkis, ning hästi kenadest lastelastest, kes eaka sugulase eest kuni viimsete päevadeni hoolt kandsid. Seejärel pärib ta aga pisut hämmeldunult: „Aga kuidas te ära arvasite?”

Silmitsen oma kätt, mu ihukarvad on turris, käsi kananahal. Ahmin õhku, palun Võtmel akna avada. „Kas teie siis tõesti ei tunne midagi?” uurin veidi üllatunult. „Seda õhku, kus on hiljaaegu põlenud küünlad? Kas te tõesti ei taju, et riiul näib miskitpidi kentsakas, ebaloomulik, sealt on puudu asjad, mis seisid seal aastaid: pildiraamid, tolmused vaasid, tuhatoosid, mille sees hoiti kõrvarõngaid, kaelakeesid, ehteid; tikitud rätid, kuhu mässiti lihavõttepühade armulaualeib; ajast ja arust nahkmapp tähtsaimate paberite jaoks; plekist teekarbid, kuhu pandi ravimeid; kas te tõesti ei näe, et riiul on ilma kõige selleta, nagu orb?” Nii juhtub, kui tegeled energiatega, sõnadega - astud tuppa ja tunned, et kardin ripub miskitpidi valesti ees, et laua koht pole akna all, sest see aken pole mitte valguse jaoks, vaid selleks et minna ja välja vaadata, sealt kedagi silmata. Selleks on see mõeldud, seepärast on see siin.

Ent mitte üksnes majades pole see nii, ka linnad ei ole meie looming, meie kätetöö. Iga nurgake, sopike, sein, kõnniteeäär on läbi mõeldud ja kindla eesmärgiga, mida meie pole päriselt mõistnud. Meie oskame ruumi vaid lammutada, lõhkuda, enda suva järgi seada, lihtsakoeliseks muuta. Seepärast näivadki me linnad nagu orvud: kirevad ja ilmale sobimatus rüüs, räpase varruka kõrval pihta pandud kuldne pross, suu rokane, küüned pikad ja mustad, soeng sakris ja vildakas, keel vigane ja valutav kui haav, särk määrdunud, lausa rasvaplekkidega, samas on näha, et see on puuvillane, kallis ja kvaliteetne kaup. Sellised on meie linnad - Užgorod, Kiiev, Tšernivtsi, Perejaslav -, nagu vägistatud ooperilauljad, nagu tühi suu, kus järel vaid üksainus hammas - kuldne.

Kõik meie majad - kohutaval kombel ka peaaegu kõik niiöelda kordatehtud - on jaburad. Me ei ela mitte üksnes linnades, mida me ei armasta, vaid me ei oska nendega ka nagu kord ja kohus ümber käia. Sinna, kus pidi olema park ja vaade Dneprile, on kerkinud majamürakas. Seal, kus pidi olema kirik, on kaubanduskeskus. Surnuaia peal seisab televisioon. Ja seega seal, kus pidime olema meie, seal on teised; seal, kus pidi olema Ukraina, pole teda ollagi.

Kogumikust „Naistega magamine”. Ukraina keelest Riina Roasto

 

Source: http://www.kirikiri.ee/article.php3?id_article=893

 

«У нас є культ успіху, але немає культу повсякденної роботи», -- Любка

24 липня 2017
Новини

«У нас є культ успіху, але немає культу повсякденної роботи»

 
Письменник Андрій Любка розкрив літньошколярам «Дня» таємниці своєї внутрішньої «кухні» та пояснив, у чому переваги деміурга
21 липня, 2017 - 12:33
 
 
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Цьогорічним літньошколярам «Дня» пощастило: їм випала нагода поговорити з Андрієм Любкою — талановитим письменником, перекладачем, блогером та колумністом багатьох видань, зокрема газети «День». Він рідко буває в Києві, але охоче погодився на діалог зі студентами, тому ця зустріч була особливо приємною для «школярів». Усе почалося із аплодисментів — ними ж і закінчилось. А як інакше? Це була продуктивна розмова для майбутніх журналістів, адже пан Андрій окреслив проблеми, які можуть виникнути в процесі написання будь-яких матеріалів, та, звісно, розповів про насолоду від паперових книжок і газет (до речі, він якось поділився у «Фейсбуці», що ранкову каву п’є саме із нашим виданням) і пошук натхнення. Тож захоплення цікавими пізнавальними текстами перейшло і до захвату від особистості їхнього іронічного автора.

Анастасія ХАЗОВА, Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки:

— Ви ведете власні авторські колонки, зокрема в газеті «День». Яке місце у вашій творчій діяльності займає блогерство та колумністика і чи взагалі відносите це до творчості?

Андрій Любка: — Найгірша моя проблема — теми. Коли я починав писати колонки 2014 року, то мені здавалося, що це дуже класна можливість. Колонка — це шанс висловитися на тему, яка не конче мусить бути актуальною сьогодні. Це твої приватні три з половиною тисячі знаків. Ти можеш щось розказати, донести якусь інформацію, забутий факт, нагадати про вбитого письменника, будь-що. Виявляється, що приблизно за два-три місяці теми, які ти хочеш донести до людей, вичерпуються. Адже писати про те, що відбувається зараз, не дуже хочеться. Хочеться писати щось ліричне, або вічне, або мудре. І його часом теж немає. Ось чому, з одного боку, колумністика — це велике щастя для автора. По-перше, це дисциплінує. Наприклад, коли я знаю, що до півночі я маю надіслати новий текст. З другого боку — це велике прокляття. Але я, скажімо, зі своїх колонок склав дві книжки: «Спати з жінками», яка вийшла три роки тому, і моя остання книжка «Саудаде». Це — тексти, якими я надурюю редакторів. (Усміхається.) Вони хочуть, щоб я писав щось актуальне, щоб була дискусія, коментарі... Часто мені вдається обдурити редакторів і написати «будь про що». І часто це виявляється цікавішим читачам, ніж мої актуальні роздуми про те, чому Марі Ле Пен, наприклад, зараз буде створювати нову партію або піде із Національного фронту. Наприклад, на сайті «Дня» остання моя колонка «Що зі мною не так». Це не дуже формат колонки, але виявляється, що потім ці тексти мають вищу вартість, ніж класичний текст, у якому ти пишеш про актуальні теми.

«НАЙБІЛЬШЕ НЕ ВИСТАЧАЄ РОБОТИ»

Олександр САВЧЕНКО, старший лейтенант Збройних сил України:

— Наскільки важко в наш час розвиватися молодим письменникам в Україні, з якими труднощами вони стикаються і як їх долати?

А.Л.: — От немає такого слова «труднощ» в однині. Є тільки «труднощі». Але якщо говорити про одну проблему — то це непослідовність. Якщо ми хочемо досягнути успіху в якійсь справі, ми цією справою займаємось. У нас більшість молодих авторів вважають, що вони стануть добрими письменниками лише тоді, коли довго систематично питимуть. Є люди, які весь час розказують про свої творчі плани, над чим вони працюють. Але все закінчується лише на репродукуванні оцього богемного життя Парижа. Вже ніхто так не п’є, як Рембо, Верлен чи навіть Єсенін — ті приклади, на яких вони виховалися. Але їх цікавить не так література, як оцей богемний флер життя. Він частково романтичний, частково бунтівничий. Але мало хто працює над собою. Не можна написати роман, якщо його не писати. Якщо ти хочеш чогось досягти — пиши систематично, регулярно, в плюс або в мінус — лише тоді ти починаєш жити як професійний письменник. Я із 2014 року не ходжу на роботу, а займаюся літературою та перекладаю.

Найбільше не вистачає роботи. У нас немає культу Франка — як людини, що багато зробила, у нас є культ успіху, культ богеми, якогось збирання лайків у «Фейсбуці», але немає культу повсякденної роботи.

О. С.: — А якщо говорити про труднощі у виданні своїх робіт?

А.Л.: — Все пізнається у порівнянні. Зараз якщо ти щось написав, то ти можеш це видати, публікувати. Немає Валуєвського циркуляра. Молодий поет завжди буде мати проблеми, бо те, що він пише, нікого не цікавить. Це — реальність. Але це добре. Молодий поет має страждати. Він має конфліктувати зі світом.

Скрізь є проблема першої виданої книжки. Молодий автор завжди, у всіх країнах, стикається з цією проблемою. Торік ми для видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» перекладали антологію сучасної молодої поезії США, і кілька оцих молодих американських поетів прилетіли потім в Україну. Коли ми з ними говорили, вони захоплювалися: «Як у вас класно! В Америці вже ніхто не читає, нікому це не цікаво, а у вас люди приходять слухати поезію».

Коли шведські поети приїхали на Форум видавців, де сидять 95% студентів, із яких 75% — студентки, після виступу один із них мені сказав: «Слухай, у наступному житті я хочу народитися українцем». Тому ці проблеми — скрізь. Також треба розуміти різницю між поезією і прозою, перша ніколи не була комерційною і ніколи не буде комерційною. Треба розуміти, яку вагу в нашому суспільстві має поезія. Як бездержавна нація, ми не мали можливості протягом століть ані підтримувати поезію, ані навіть створювати прозу.

«БУТИ ДЕМІУРГОМ ДОБРЕ, ПОГАНО — БУТИ АВТОРОМ»

Юлія КАРМАНСЬКА, Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки:

— Під час однієї зі своїх презентацій ви сказали, що отримуєте насолоду від ролі деміурга, тому можете вбити головного героя на початку книжки. Проте ваші вірші та романи теж творять вас як письменника. Яким чином на вас впливають власні книжки та що вони у вас змінюють?

А.Л.: — Слава Богу, я не належу до своїх читачів, і свої книжки на мене ніяк не впливають. Мені здається, що бути деміургом добре, погано бути автором. Тут я погодився б з тою концепцією, що автор помер.

От зараз я можу обговорювати роман, який я пишу, — і цей діалог плідний, адже я його ще творю, ще можу змінити. Мені цікаві нові фрази, цікаво наповнити текст новими живими шматками із життя. Коли вже вийде книжка — нічого змінити не можна. Напевно, для письменника немає нічого більшого, ніж те, коли книжка пішла від нього. Він не має на неї ніякого впливу. Можна, звісно, зробити видання друге, перероблене, доповнене. Але все одно ти живеш тим твором, і він тобі цікавий лише в момент написання.

І ви згадували про роман — мій перший роман починається з того, що дзвонить будильник, прокидається жінка і хоче будити чоловіка, а він у ліжку мертвий. Це кайф — коли ти можеш зробити із, о’кей, вигаданою, але все одно із якоюсь особою все, що заманеться. І я відчув, що цей герой весь час буде плутати мені карти. Я не можу залізти в його шкіру, і тому він буде борюкатися. Він не буде мені під силу, я його не розумію. Єдиний нормальний вихід, який залишався, це — вбити його в першому ж реченні. І коли я його «вальнув», повірте, потім можна описувати вже інакше, куди ходили герої, що робили... Він уже не живий, і в цьому є деміургічна насолода письменника. А коли книжка вийшла, цього зробити вже не можна.

«НОБЕЛЬ — ЦЕ ПРЕМІЯ ЗАСЛУГ»

Олександр ПОДВИШЕННИЙ, Національний університет «Острозька академія»:

— Скажіть, будь ласка, кого з українських письменників сучасності ви б висунули на здобуття Нобелівської чи Пулітцерівської премії? За що взагалі варто давати премії?

А.Л.: — Це складне питання, тому що, як правило, премію отримують люди, які не просто дуже добре пишуть, а які відомі членам журі. Йдеться про те, що у нас є багато письменників середньоєвропейського рівня, але, на жаль, у нас дуже мало перекладачів і маємо дуже чітку диспропорцію. У нас є традиційний шлях українських письменників на європейські ринки — починається у Польщі, потім його підхоплюють німецькі видавці, й він вже стає відомий у німецькомовному просторі.

Три роки тому я полетів на фестиваль у Бразилію, де треба було перекласти десять віршів португальською мовою, — перекладача, який міг би працювати з поезією, не знайшлося. Був перекладач, який вміє працювати з договором, міг перекласти, скажімо, інструкцію, але фізично ми не знайшли перекладача, який міг би зробити вірші. Фізично — за гроші.

У нас традиційно дуже слабка позиція в англомовному літературному світі: по-перше, вони мало перекладають, їх не цікавлять інші літератури. По-друге, у нас немає авторів, які би пробилися і зробили комерційний фурор, крім Андрія Куркова. І тому коли ми читаємо, що в Британії вийшла нова книжка, то це йдеться переважно про університетські видання, малі наклади і про дуже закриту групу читачів. Відповідно, ці тексти залишаються невідомими широкому загалу, і таким чином не потрапляють у літературні огляди. Для того, щоб отримати Нобеля, треба отримати перед тим хоча б 10 — 15 інших літературних премій в інших країнах і таким чином довести, що ця творчість стала частиною європейського контексту. Нобель — це радше нагорода, яка видається як визнання всіх попередніх заслуг. У цьому сенсі, звісно, ми програємо. Тому що у нас із шведською мовою великі проблеми, і з усіма північними мовами — теж. Переклад — це та сама творчість. Як і писання — тобі треба написати ці слова по-новому. Неможливо добре перекласти вірші без довгих років роботи, а за ці довгі роки роботи ніхто не платить...

Важливо розуміти, що могла б отримати Нобелівську премію, наприклад, Ліна Костенко, але вона абсолютно неперекладна. Вона створила прекрасні вірші українською мовою. Без цього ювелірного підходу до слова, який у неї є в українській мові, ті меседжі, що вона хоче дати світові, порожні. Якщо ви перекладете це англійською мовою і його прочитають шведи, то навряд чи вони дадуть за ці слова Нобелівську премію.

Я не думаю, що для письменника премії — дуже важливо, особливо у своїй країні, і це якийсь показник. Найбільше моє досягнення наразі — це те, що в якийсь момент змінилася ситуація, і я зміг займатися лише тим, що я люблю і що хочу робити — писати. Завдяки тому, що є читачі та мої книжки стали більш-менш популярними, я можу займатися тим, що люблю, і тим, що в мене більш-менш виходить, тому що все інше виходить ще гірше. І тому це найбільше щастя і найкраще визнання.

«У РОЗДУМАХ ПРО ТЕКСТ ЯКРАЗ І КРИЄТЬСЯ СУТЬ ЛІТЕРАТУРИ...»

Любов РИБАЛКО, Одеський національний університет імені I.I. Мечникова:

— Наразі за вашим оповіданням тривають зйомки фільму «Королева рами». Наскільки я розумію, вони будуть дебютними. Розкажіть докладніше про це. Чи цей процес ще триває та чи задоволені ви результатом?

А.Л.: — Це оповідання про Ужгород, його знімають у Києві. У головній ролі львівська акторка із Театру імені Леся Курбаса — Наталка Рибка-Пархоменко. В принципі, фільм мав би з’явитися восени, перший етап зйомок завершено. Мені приємно, що вони (режисер Марина Лопушина, оператор — Юрій Данькевич. — Авт.) знімають цей фільм. У мене є кілька таких так званих відеопоезій, але це були аматорські роботи. А це вже фільм із бюджетом, костюмами, кастингом акторів тощо. Я жодного впливу на цей фільм не мав.

Дискусійним моментом стала назва — її хотіли змінити. Я довго над нею думав, і вона мені подобається. «Королева рами» — у ній відлунює «Королева драми», тобто є оцей хіпстерський компонент. А з другого боку — «Королева рами», бо це оповідання про раму велосипеда. Це реальна історія з Ужгорода після Другої світової війни. Після певних наших розмов, здається, мені вдалося їх переконати в тому, щоб назва залишилася. Література чим добра? Література класна не тим, що написано, а тим, що несказане, так? Тобто оцим процесом співтворчості, коли читач сам щось уявляє. Скажімо, для кінематографістів було незрозуміло, чому цей брат підставляє іншого брата, навіть попри те, що йому подобається його дружина. І вони мусили дозняти ще один елемент, якого не було у книжці. Як вони малі десь бігають, граються і як мама більше любить одного брата, а інший завжди на другому місці, і як цей змалку просто плекає злість, заздрість і таким чином формує своє життя. Потім він стає таким негідником і мерзотником, який завжди заздрить братові, що в нього є сім’я, родина, що він порядний, його поважають, а цього ніколи не любили. Мені здається, що оповідання, в якому цього фрагмента нема, — краще, тому що читач сам мусить поставити собі питання: «А чому так сталося? Невже цей так сильно любив цю дружину? Невже це така погана людина чи є якісь інші мотиви?». І от у цьому розкопуванні правди, у цих роздумах про текст якраз і криється суть літератури, як на мене. Оцей післясмак, коли ти прочитав, але якась думка тобі муляє, і ти далі думаєш про цих героїв: «Що вони роблять? Чому вони зробили так?..»

«САМОТНІСТЬ РЕГЕНЕРУЄ»

Марія ГОРШКОВА, Хмельницький національний університет:

— Дві ваші останні книжки — це мала проза, перейнята пошуком гармонії. Чи знайшли ви власну гармонію, чи допомагає у цьому письмо?

А.Л.: — Гармонію я знайшов, власне, у писанні. Гармонію я знаходжу в риболовлі. Я б не сказав, що книжка «Кімната для печалі» пройнята пошуками гармонії. Це радше книжка про світлу меланхолію, про самотність. У нас не люблять самотність. Ці книжки «для лідерів» кажуть, що тобі треба будувати соціальні кола, заводити потрібні знайомства, спілкуватися, вести переговори. Ніхто не каже про те, наскільки корисно побути наодинці, наскільки корисно побути самому і наскільки, в принципі, корисно постраждати чи трохи себе пожаліти. Наскільки цей процес справді регенерує. Для мене самотність можна порівняти з розеткою, за допомогою якої ти заряджаєшся енергією. От я йду на риболовлю, рибалю, і це можливість подумати про багато таких речей, про які я не маю часу думати навіть удома, адже вдома я беру книжку. А коли ти береш чужу книжку, ти припиняєш вести власні роздуми. Самотність у «Кімнаті для печалі» насправді й сумна, але це для мене такий дуже світлий стан або навіть процес. І тому гармонія — в аскетизмі...

Нагадаємо, Літня школа журналістики «Дня»-2017 проходить за підтримки Центру інформації та документації НАТО в України.

Марія НИТКА, Анастасія ХАЗОВА, Літня школа журналістики «Дня»-2017
 
джерело: Газета "ДЕНЬ"
 

"Письменники - це люди, що можуть лобіювати посили, цікаві їх країні" - Любка

06 липня 2017
Новини

"Письменники - це люди, які можуть лобіювати посили, цікаві їх країні" - Андрій Любка

 

"Письменники - це люди, які можуть лобіювати посили,  цікаві їх країні" - Андрій Любка
Андрій Любка розказав про Інститут книги, його призначення та про читання в Україні й за кордоном Фото: Тарас Подолян

12 липня відбудеться друге засідання конкурсної комісії з обрання директора Інституту книги. Всього на посаду претендують дев'ять осіб, серед яких літературознавці, письменники, чиновники та громадські діячі. Письменник Андрій Любка розказав про Інститут книги, його призначення та про читання в Україні й за кордоном.

На "Книжковому арсеналі" міністр культури Євген Нищук розповів про виділення в Інститут книги 50 млн грн для оновлення фондів. На кіно в цьому році виділи 500 млн. Для популяризації літератури 50 млн вистачить?

50 мільйонів для оновлення фондів у цілій країні на рік - це не цифра. У нас стільки сіл і містечок, що добре, якщо до кожного з них потрапить хоча б пару книг. Створення Інституту книги я вітаю обома руками. Але йому ще треба наповнитися сенсом і грішми. Дві головні функції цієї організації: популяризація читання в Україні та поширення української літератури закордоном. Коли ми запрошуємо на фестиваль якогось швейцарця - знаємо, що нам це нічого не коштує. Пишемо лист у посольство Швейцарії або в її культурні фонди й кажемо, що хотіли б бачити його на тому чи іншому заході. Вони оплачують письменнику переліт, готель, гонорар, окремий гонорар перекладачу. Вони самі раді, що є зацікавлення їх літературою. Коли автора з України запрошують на фестиваль за кордон, то кажуть, що оплатять проживання та гонорар. Питають, до кого звернутися в Україні, щоб оплатили переліт. А у нас такої інституції немає. Такі зв'язки - можливість майже безкоштовно рекламувати свою культуру. На всіх зустрічах, де я був закордоном, ставили багато літературних питань. Але потім цікавилися Україною. Письменники - це люди, які можуть лобіювати ті ідеї і посили, які цікаві їх країні. У Польщі Інститут книги почав будувати нові бібліотеки у малесеньких містах з скла і бетону, а не оновлювати фонди. Тепер там відбувається все у місті: від зборів громади до показів фільмів. Вони дали цим бібліотекам окремий бюджет, який можна виграти лише конкурсно. Бібліотека може отримати окремі гроші на свій проект, якщо запрошує польського письменника, або перекладача, й оплачує йому гонорар. Жоден захід не проходить без цього. Таким чином вони стимулюють, щоб малі міста не лише проводили локальні заходи, а давали можливість заробити письменникам й дізнатися про них читачам. Це наповнення культурного життя маленького міста. Ще таким чином письменників стимулюють подивитися, як і чим живе країна. І схема працює. Автор написав книжку, має за неї гонорар й тур по сільським бібліотекам. В таких місцях книг купують найбільше, бо приїзд до них будь-якого письменника - то велика подія. Проїхавши такий тур, автор має запас грошей на півроку, щоб спокійно писати нову книгу.

Письменники - це люди, які можуть лобіювати ті ідеї і посили, які цікаві їх країні.


Ви відвідали з виступами Німеччину, Австрію, Польщу, Туреччину. Як закордоном популяризують читання?

Минулу книжку дописував у Швеції на маленькому острові Готланд. Головним там є майже середньовічне місто Вісбю. Населення - 22 тисячі людей, робити - нічого. Коли втомлювався писати - ходив. У центрі міста натрапив на найгарнішу й найновішу споруду. Думав, що може то податкова чи міська рада. А виявилося - бібліотека. Я зайшов туди й хотів щось взяти, та забув паспорт. Мені сказали, що почитати книжки можна без документів. Там немає охорони. Є рамка як у магазині, а на книжці - штрихкод. Стоять пуфи, на яких можна лежати, безкоштовний ксерокс і апарат з напоями. Там є диски з музикою і фільмами, їх можна в навушниках там же дивитися. У них проводяться гуртки й презентації. Бібліотека - не як установа, а як місце зустрічей. Я спитав у відвідувача: "А як ви виховуєте любов до батьківщини?". Відповів, що ніяк. Діти й так горді, що живуть в такій країні, де високі соціальні стандарти. Вона багата й має високий рівень освіченого населення. Я спитав, як вони викладають шведську літературу. Відповіли, що її немає. У молодшій школі є предмет читання. Там викладають легкі і зрозумілі тексти, щоб привчити. А в старшій школі це переростає в дискусійний клуб, де вчитель відходить на задній план. Кожен учень має обрати книжку, прочитати її. Потім готує презентацію, щоб зацікавити інших. Дітям цікаво, бо вони можуть ділитися своїм знанням, навчаються ораторським здібностям. У них немає примусу читати про тяжкі будні, як у нас. Вони обирають те, що їм сподобалося, будь якого світового письменника.

У центрі міста натрапив на найгарнішу й найновішу споруду. Думав, що може то податкова чи міська рада. А виявилося - бібліотека.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Письменник намагався викрасти танцівницю зі стрип-клубу

Що має робити держава взагалі, та Інститут книги зокрема, щоб принадити українців до читання?

Базова умова - щоб 99 відсотків населення вміло читати. Друга - людині має мати гроші, щоб купити книжку. Третя - має бути достатня кількість книгарень. У нас людина в райцентрі й у маленькому селі майже не має доступу до книжки. Крім бібліотеки, в якій стоїть 50 томів умовного Горького, а яких навіть сторінки не розрізані. Треба створити ситуацію, коли книжка знаходитиметься у зоні доступу. Краще стало з появою інтернету. Книгу можна замовити з сайтів поштою. Я подивився на географію своїх замовлень. Купують з великих міст, та більше половини - це маленькі населені пункти, де я ніколи не був. У таких місцях книги зазвичай беруть тільки в бібліотеці. Туди приходять школярі, щоб взяти книжки за шкільною програмою та пенсіонери, бо там є періодичні видання. Ці люди щось, але читають. Але ми втратили повністю "знищене покоління", тобто людей віком від 35 років і далі. Вони виростали в 1990-х роках, у них система цінностей базована на "блатних" принципах. На презентаціях книжок таких людей майже немає. Вони зараз працюють на роботах, непогано заробляють, продуктивні, часто їздять за кордон, але не читають. Держава крім молоді, має залучати до читання це "знищене покоління". Одного разу мене запросили виступити в Сокальській виправній колонії. Там сидять злочинці засуджені за вбивство на певний строк та до довічного позбавлення волі. Мені там провели екскурсію. Потім була зустріч з засудженими. Я читав їм свій роман про контрабанду "Карбід". Їм було цікаво, сміялися, ставили питання. Питали, чи не міг би я описати їх. Один після підходив й просив електронну скриньку, щоб надіслати сюжетів для наступних творів. А потім я попросився подивитися їх бібліотеку. Вона дуже зачитана, людям нічого робити, читають майже всі. Але книжки там на рівні 1960-х років. Майже немає книжок, виданих в Незалежній Україні. У тому закритому просторі бібліотека могла б бути не лише засобом перевиховання, а способом інтегрувати цих людей в суспільство. Сучасна література якраз і цікава тим, що описує сучасне життя та сучасні проблеми. А ці люди читають радянські романи про піонерів, які не мають художньої цінності. Такі речі треба виправляти.

Ми втратили повністю "знищене покоління", тобто людей віком від 35 років і далі


Колись була дискусія про те, що через електронну книжку книжок звичайних не стане. Зараз про це не хвилюються. Чи треба хвилюватись, що читання у будь-якому вигляді перестане цікавити сучасну людину?

Був великий шум щодо електорнних книжок, та виявилося, що нічого подібного не сталося. Про них мають турбуватися видавці. Письменнику важливо, щоб читали його тексти. В паперовій формі - це бонус, але не обов'язково. Мій видавець розказав, що після 2014 року, коли почалася війна і девальвація, його оборот збільшується щороку мінімум на 25 відсотків. Все більше людей купують книжки. Маю два пояснення. Перше - люди більш гостро відчувають небезпеку. Світ змінився, а книжка - можливість трохи глибше проживати життя. Люди, які фізично доторкнулися до війни - почали шукати сенс у житті. У списках бестселерів у книгарнях знову з'являється антиутопія англійського письменника Джорджа Орвелла "1984" про тоталітаризм, масовими тиражами видається Ремарк та Хемінгуей. Це свідчить, що люди шукають відповідей. Друге пояснення простіше. Річ у тому, що в українців немає грошей. Коли знецінилася гривня доходи настільки упали, що збирати гроші немає сенсу. Збираєш якийсь час, а у підсумку виходить, що назбирав 100 євро. Побоюючись того, що гривня ще впаде, люди почали витрачати ці гроші. В тому числі і на книжки. Людина яка має навик до читання - читає і газети, і сайти. Читання - це специфічне отримання інформації. У 1970-ті роки, коли в кожній оселі з'явився телевізор, всі казали що почалася аудіовізуальна епоха. Що всі слухатимуть лише радіо та дивитимуться в "голубі екрани", а книжка відпаде. Зараз купа людей не дивляться телевізор. Всі сидять у гаджетах: дивляться сторінки в соціальних мережах та читають новини. Це значить, що людина повернулася в той стан, коли основну масу інформації вона отримує читанням. Зараз люди не дивляться новини, щоб дізнатися, що відбулось. Вони заходять на сайт і мають інформацію. Читання стало основним заняттям. Це хороший знак.

Побоюючись того, що гривня ще впаде, люди почали витрачати ці гроші. В тому числі і на книжки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Дівчина поїхала на канікули й більше не повернулася

Кажуть, що люди 21 століття звикли до коротких текстів. Все, що не вміщається в екран мобільного телефону - тепер називається "лонгрідами". Навіть письменники перейшли на коротші твори. З чим це пов'язано?

Есеї раніше завжди були довшими. Зараз перейшли в розряд коротших текстів, оскільки зникла сама культура. Нема літературних журналів де це друкувати. Тексти скорочують далі. Ми дійдемо до того, що автори писатимуть неймовірно інформаційний, концентрований абзац. Його подаватимуть як велику цитату або й взагалі афоризм. Автор пишуть такі тексти, щоб заробляти. Книжка виходить рідко. Гонорари надходять час від часу. А можливість їх писати - це регулярні гроші. Раніше ми читали щоденники та листи письменників, щоб більше дізнатися про їхнє життя. Зараз щоденником стали колонки. Там письменники описують власні переживання та події. Після смерті сучасного покоління літераторів замість епістолярних зібрань видаватимуть їхні колонки.

 

Джерело: Газета по-українськи

 

 

Письменник намагався викрасти танцівницю зі стрип-клубу. Любка?

23 червня 2017
Новини

 

Письменник намагався викрасти танцівницю зі стрип-клубу

 

Письменник намагався викрасти танцівницю зі стрип-клубу

 

 

 

Збірка з 60-ти коротких історій "Саудаде" Андрія Любки з'явилася у видавництві "Меридіан Черновіц".

"Саудаде" - це португальське слово, що означає світлу меланхолію. В книжці йдеться про пригоди Андрія в подорожах Європою і Південною Америкою.

"У книжці немає тексту, довшого за 5 сторінок. Більшість мають 3 сторінки. Я цю книжку не писав. Зібрав із колонок, які друкував в одній газеті. Редактори хочуть, щоб автори писали актуальні тексти. А я їх ненавиджу всією душею. Їх найтяжче писати, але їх найбільше коментують та поширюють у соціальних мережах. Ми домовилися, що я писатиму половину текстів про сучасні проблеми, а половину - про власні пригоди і думки. Часто є вірш або велике оповідання, який автор написав заради однієї фрази. Чогось, що йому сподобалось і він вважав, що це діамант. Та навколо цього діаманту він написав ще 15 сторінок тексту, через який неможливо продертися. Коли пишу обираю таку ситуацію й описую її максимально коротко. Щоб не засмічувати простір навколо неї зайвим", - каже Андрій Любка.

Редактори хочуть, щоб автори писали актуальні тексти. А я їх ненавиджу всією душею

В оповіданні "Ідеальна пара" письменник розказує, як захотів одружитися. Разом з друзями почали вибирати найкращу пару з огляду на професію. Найкращою жінкою для письменника назвали лікарку. Бо жменю потрібних пігулок для чоловіка завжди знайде. Небажаною назвали вчительку через її повчання. Ідеальними визнали жінку-автомеханіка або директора рибного господарства. В одному з текстів автор розчарувався в жінці, з якою щойно познайомився. Побачив її занадто великі й сильні ноги. Губи іншої ж назвав ідеальними, бо були схожі на губи коропа. Андрій Любка - затятий рибалка. Ще в одному тексті автор розповідає, як з другом відвідали стриптиз-клуб. Йому здалося, що одну з дівчат тримають у заручниках. Вирішив визволити її. Дівчина здала його охоронцям.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Обережно! Ця книга небезпечна" - Андрій Любка видасть нову збірку

"Есеї радніше завжди були довшими. Зараз перейшли в розряд коротших текстів, оскільки зникла сама культура. Нема літературних журналів де це друкувати. Тексти скорочують далі. Ми дійдемо до того, що автори писатимуть неймовірно інформаційний, концентрований абзац. Його подаватимуть як велику цитату або й взагалі афоризм. Автор пишуть такі тексти, щоб заробляти. Книжка виходить рідко. Гонорари надходять час від часу. А можливість їх писати - це регулярні гроші", - каже Любка.

Ми дійдемо до того, що автори писатимуть неймовірно інформаційний, концентрований абзац

Письменник розповідає про свій візит до Тернополя. П'яний організатор зустрічі спав на лавці, коли Андрій вийшов з поїзда. Потім пояснював, що читав його книги й помітив, що там багато написано про алкоголь. Вирішив підготуватися. У Польщі на зйомній квартирі познайомився з хазяїном-актором. Чоловік багато пив. У такому стані письменник залишив хазяїна в квартирі, закрив двері й забрав ключі. До книжки увійшли історії про останнього президента Чехословаччини Вацлава Гавела, останнього з поетів "золотої доби" римської літератури Овідія, українського поета Богдана-Ігоря Антонича та угорського композитора Белу Бартока.

Після смерті сучасного покоління літераторів замість епістолярних зібрань видаватимуть їхні колонки

"Це книжка моя не як письменика, а як людини. Тут описую власне дитинство, пригоди та друзів. Раніше ми читали щоденники та листи письменників, щоб більше дізнатися про їхнє життя. Зараз щоденником стали колонки. Там письменники описують власні переживання та події. Після смерті сучасного покоління літераторів замість епістолярних зібрань видаватимуть їхні колонки. Є автори, які намагаються себе прикрасити. В мене ж купа дурнуватих текстів. Ситуації завжди намагаюся довести до того, що ліричний герой історії виглядає, як придурок. Моїм улюбленим текстом є "Виманювання коропа": тут поєднані мої улюблені теми - мандри, риболовля, жінки, вино і проминання часу",- каже Любка.

Зараз письменник працює над новим романом, дія якого відбувається в Ужгороді. Вихід книги планує на лютий 2018-го. Збірка "Саудаде" коштує 110 грн.

Торік Андрій Любка видав збірку оповідань "Кімната для печалі".

 

Автор: Катерина Лук'яшко

 

Джерело: Газета по-українськи

 

Любка: «Я б хотів отримати не якусь і навіть не декілька, а всі премії…»

19 червня 2017
Новини

— Андрію, ви є відомим письменником в Україні, для когось стали навіть кумиром, та й і за кордоном вас уже знають. А кого ви поважаєте з теперішніх письменників? Хто є вашим кумиром? І чи спілкуєтеся ви з кимось і з них?

— У мене є три улюблені сучасні українські письменники. Двоє із них мають ім’я Юрій – це Юрій Андрухович та Юрій Винничук, а третій – Сашко Бойченко. І частково вони є або, принаймні, були моїми кумирами, бо зараз вони є моїми друзями. Та я їх люблю не тому, що ми дружимо, а тому, що спочатку мені подобалася їхня творчість, а потім я в різний спосіб із ними знайомився. Тепер це знайомство переросло в дружбу. Скажімо, колись, ще будучи студентом мого першого університету в Ужгороді, я з бібліотеки, каюся, вкрав той випуск журналу «Сучасність», де був опублікований роман «Рекреації» Юрія Андруховича. Надто він мені подобався. І лише через кілька років я познайомився з автором особисто. Ми почали дружити, стали приятелями. Тепер це мій друг, а не кумир, але все одно він є моїм улюбленим українським письменником. Приблизно так само виглядало знайомство із Сашком Бойченком, але в трохи інший спосіб. Я знав про нього багато, читав його тексти, а познайомився з ним особисто, коли брав у нього інтерв’ю.

— Зараз в Україні відкриваються багато письменницьких гуртків. Як ви ставитеся до цього? І як ви вважаєте, чи справді вони вчать письменників?


— Ви маєте на увазі гуртків в центрі літературної освіти?

— Так.


— Ну, це ж не гурток. Ми живемо в трохи інші часи, і зараз це по-іншому виглядає. Скажімо, у ті часи, коли я ще був студентом, було популярне таке поняття, як «літературна студія». Тоді ніхто б не подумав, що хтось може читати якісь лекції про це. У цей час, наприклад, ми хотіли організувати в університеті літературну студію при кафедрі української літератури. Така студія була ще в радянські часи. Потім нам порадили піти у Спілку письменників, щоб вони нами опікувалися, мовляв, так буде краще. Тоді на факультеті нас зібралося десь із 15-20. 
На мій погляд, у будь-якому випадку для письменника (потенційного, чи вже реалізованого) важливо мати коло спілкування. Насамперед, «своє» коло спілкування здатне підтримати у бажанні стати літератором. Звичайно, можу сказати, що ніхто ще не став добрим письменником завдяки таким курсам. Як на мене, письменництво – це робота абсолютно самотня, коли ти сидиш і пишеш, а не ходиш і пиячиш. Хоча оті «пиятики»¸ власне, розмови про літературу, рекомендації один одному книжок, знайомство із поетами з різних міст, які потім можуть допомогти організувати тобі презентацію або надрукувати твої твори... і так далі – все це може непогано вплинути на розвиток творчої особи, але передусім має бути власне бажання бути письменником і, найголовніше, – це писати, просто писати.

— Скажіть, Андрію, із вашого власного досвіду чи може український письменник жити лише з письменницької праці? 

— Ну, я живу, можна сказати саме з письменницької діяльності і більше ніде не працюю. Але тут ідеться не лише про гонорари в Україні. Скажімо, я ще веду колонки в різних виданнях, перекладаю книжки з кількох мов, пишу тексти на актуальні теми, літературні есе, крім того, інколи виступаю в інших країнах. У підсумку, можна звести кінці з кінцями. Це не є якесь таке супербагате життя, але, я гадаю, що таких письменників є в Україні близько 10-15, тобто, в принципі, «середня температура по палаті» для нас усіх однакова. Я б сказав навіть – для нас це нормальна ситуація. Але українські письменники, якщо це, наприклад, не Ірен Роздобудько, чи Василь Шкляр, не живуть зі своїх гонорарів лише в Україні. Для того, щоб жити із цих гонорарів, потрібно продавати стільки книжок, на скільки в нас немає книгарень. Ось у чому проблема.

— Взагалі, для вас бути письменником це відпочинок чи важка праця?

— Мені здається, бути письменником – це досить важка праця. Просто цю працю я дуже люблю, тому завжди шукаю можливість сидіти і працювати: писати або перекладати. Наприклад, востаннє я перекладав роман «Комо». Почав роботу над ним наприкінці грудня і відтоді перекладав щодня. Тобто і на Новий рік, і першого січня, і другого січня, і на Різдво. Коли я починаю працювати, то вже працюю безвідривно щодня. Середній робочий день 6-8 годин. А інколи ще години дві сиджу біля комп’ютера втомлений, про щось думаю, або щось клацаю у фейсбуці. Загалом, це таки щоденна праця, але для мене вона приємна і класна. 

— Тепер перейдемо до вашої творчості. Ви раніше публікували поетичні збірки, а зараз усе частіше виходять ваші прозові твори. Що стало поштовхом до цього? Чому ви перейшли з поезії на прозу? І чи пишете ви ще вірші? 


— Вірші я пишу, але наразі я незадоволений їхньою якістю і тому не поспішаю видавати. Але, можливо, після моєї наступної книжки, а це буде роман, вже вийде нарешті збірка поезій. Просто мені здається, що з віршами вже немає сенсу поспішати. Я б хотів писати кращі вірші, ніж писав раніше, і для цього потрібно більше часу, більше якоїсь концентрації, потрібно знайти якусь нову мову. Я б не хотів самоповторюватися. 
Через те вірші перестали бути номером один, хоча, я вважаю, поезія – найкраще, що може бути у літературній творчості. Найвищим пілотажем в літературі є саме поезія і тому, мені здається, треба трохи більше з нею працювати. Хай поки відстоюється, я шукаю новий, так би мовити, голос. А зараз я працюю з прозою. Проза дозволяє працювати більш систематично, ніж вірші, бо вірші можна писати лише тоді, коли є натхнення або якийсь особливий змінений стан, а от із прозою ситуація простіша: коли в тебе є ідея, коли в тебе є план, коли ти розумієш, яким твій твір має бути, коли ти знайшов ту довжину речення, яким має бути розказана історія – тоді ти починаєш писати, і так до завершення. Це вже більше робота.

— Є у вас особистий «рецепт» написання віршів або оповідань, які б мали успіх у читачів?

— Чесно кажучи, немає. Наприклад, у книжці «Кімната для печалі» є 11 різних оповідань і я тепер уже знаю, яке читачам найбільше з них сподобалося, хоча мені здавалося, що буде зовсім інше. Там є оповідання «Сім демонів Магдалини», воно про заборонену любов. У ньому йдеться, наприклад, про собаку Райнера Марія Рільке і жінку, його господиню, Марію Магдалину і взагалі про любов, яку потім викреслюють із життя. Це оповідання я писав у Швеції. В мене було багато часу, і я просто сидів і виписував ці речення, дуже старався. Ще з жодним літературним твором я не працював так довго, ретельно добираючи слова, і це, напевно, кращий написаний мною літературний твір, але це не означає, що його любитимуть читачі. Я потім робив таке міні-опитування, і виявилося, що це оповідання входить аж у другу п’ятірку із 11. Втім, читачам найбільше подобається майже автобіографічна історія «Жінка і сірники», розказана простою мовою від першої особи. І тому ніколи з цим не вгадаєш. 

— Скільки часу вам доводиться працювати, щоб написати книгу? Наприклад, скільки часу ви писали вашу нову книгу «Саудаде»?

— «Саудаде» дивна книжка, тому що вона не із тих, над якими я працював постійно. «Саудаде» це короткі оповідання на три з половиною сторінки, як і збірка «Спати з жінками». Це ті тексти, які я пишу час від часу, і вони потім складаються в книжку. Тобто я не думав: «Ага, напишу такий текст, щоб потім увійшов у ту книжку». Наприклад, збірка «Спати з жінками» вийшла у 2014 році, і відтоді до 2017 року я писав ті тексти для різних видань, які виходили в Україні і за кордоном, або взагалі ніде не виходили, були лише в мене. Писав у перервах між іншими роботами, скажімо, двічі або раз на місяць. А потім вони вклалися у книжку. Так само я писав інші оповідання. Це виглядало так: напишу оповідання і потім півроку займаюся чимось іншим – перекладаю, кудись їжджу і так далі. Чесно кажучи, я ніколи не працюю над чимось так, щоб взяв і довів одразу до кінця. Хіба що новий роман, який зараз пишу. Він забере, за моїми підрахунками, півтора року. Я його почав писати минулого року, а вийде він, скажімо, взимку наступного, десь у лютому, чи березні. Якщо я зможу ще його докінчити.

— Якщо не секрет, яка назва цього роману?

Назви ще поки що немає. Для назви мушу знайти ще якусь фразу чи відповідні слова... Ні, цього ще не готовий сказати.

— Ви також займаєтеся перекладанням. Чим керуєтеся, обираючи текст для перекладу?

— Річ у тому, що я не працюю перекладачем на замовлення, я перекладаю лише те, що мені подобається. Я читаю літературу тими мовами, з яких перекладаю, і тоді, коли мені твір дуже подобається, і мені здається, що я міг би його добре перекласти, розумію, що якоюсь мірою він про мене, або відповідає мені, або я би так хотів писати, – тоді беруся до перекладу. 
Наприклад, книгу Лідії Осталовської «Акварелі» я переклав тому, що мене цікавила тема ромів. Роман «Комо» я переклав, бо мені сподобався стиль життя головного героя. Він приїжджає у якийсь відмінний від його життя світ і хоче писати, але насправді ще не час для цього, і він починає пиячити, внаслідок чого з ним відбуваються різні історії. Це така, на мій погляд, легка, щира і чуттєва історія з гумором. 
Я теж чимало їжджу світом, зустрічаюся із письменниками, тому подумав, що, в принципі, міг би і сам написати щось таке, адже і зі мною траплялися подібні ситуації. 
І ось тому завжди вибір тексту є приватним. Потім моє завдання – знайти видавця і переконати його в тому, що це треба видати. Тобто це не так, що видавець шукає перекладача. В моєму випадку навпаки – я читаю книжку і, якщо вона мені подобається, шукаю видавця і її перекладаю.

— Ви є лауреатом двох літературних премій «Дебют» та «Київські лаври». А яку ще премію хотіли б отримати? Можливо, їх декілька?

— Я б хотів отримати не якусь і навіть не декілька, а всі премії (сміється). Хоча, гадаю, бажання кожного письменника отримати ті премії, які є йому близькими естетично. Наприклад, я б не прагнув отримати премію Спілки письменників, чи О. Гончара, але я б хотів, щоб ті премії, які близькі мені по-іншому, були виразником, свого роду, моєї місії. Я певен, що кожен письменник має якісь амбіції і хотів би чогось досягнути. Але варто додати, що є два виміри, які, до речі, часто не поєднуються. Це так звана читацька любов, коли тебе дуже люблять читачі, і любов критиків та літературних журі, коли тебе шанують деякі інші письменники. Ми часто бачимо, як письменник отримує літературну премію в Україні, а потім заходимо на сайт книгарні «Є», дивимося топ 20 продажів наступного тижня і бачимо, що його книга не входить навіть у двадцятку. Тобто читачам абсолютно байдуже щодо думки журі літературної премії, вони не кинулися в книгарню купляти цю книжку. Це такий парадокс. Але я думаю, що кожен письменник потайки мріє про те, щоб його любили і читачі, і журі літературних премій.

— Як мені відомо, окрім літератури, ви захоплюєтеся риболовлею. Що вас у ній захоплює? Чому саме риболовля?

— Риболовля – це спосіб побути на самоті. Коли ти прокидаєшся о 5 ранку, протираєш очі, їдеш на озеро, сидиш, щось думаєш. Навкруги спокій, тиша, прохолода... Встає сонце, гарячішає... Ти ловиш рибу, або не ловиш, у залежності від того, чи вона є. 
Я, наприклад, не люблю їсти рибу, яку я ловлю, мені більше подобається морська. Просто риболовля – це можливість побути з самим собою, відшукати внутрішній спокій. Можна за той час вигадати якогось персонажа, якусь історію, чи ще щось. Для мене риболовля – це така зарядка, я її до себе під’єдную і заряджаюся.

— Також ви багато подорожуєте. У яких країнах мрієте побувати, в яких ви ще не бували?

— Взагалі, мене все менше цікавить Європа. Хіба що ще лише Балкани. Мрію побувати в якихось екзотичних країнах, де ще не був. Хотів би побувати в Ірані, відвідати Киргизстан, пройтися Тибетом. І, безумовно, потрапити в Австралію, тому що в Австралії з моїх друзів ще ніхто не був, і тому мені це цікаво.

— Ви зіграли головну чоловічу роль у кліпі гурту Rock-H «До милої». Вам сподобалось бути актором? Чи б хотіли ви перекваліфікуватися в актори, якщо б була така можливість?

— Ну, я не зовсім там грав, тому що в головній ролі чи то письменник, чи то художник. Ніби то я сам. Якщо чесно, мені не дуже сподобалося, я не зовсім задоволений з того, як усе вийшло.

— Чому?

— Я гадаю, будь-яка звичайна людина, яка бачить себе зі сторони, скажімо по телевізору, не може бути собою задоволена: знаходить у собі багато мінусів. Звичайно, кліп класний, усі його хвалять, але я не можу сказати, що це те, чим би я хотів займатися у професійному житті.

— І наостанок, ваші побажання та настанови тим, хто лише розпочинає свою творчу діяльність.

— Я знаю з власного досвіду одну таку річ. Я писав вірші, бо їх неважко писати, але завжди мріяв про те, що буду писати товсті книжки, що це буде проза, романи і так далі, що вони будуть цікаві, захоплюючі, мудрі і гарні. Я так думав навіть за якимось келихом вина, чи склянкою того, що ми тоді пили. Я усім розповідав, що над чимось працюю, або складав плани, що буду писати. І завжди собі думав: «Ага, поки що я не працюю, бо мені ще треба, наприклад, то зробити, туди поїхати, написати курсову, а потім я вже влітку сяду і буду писати». І ні фіга. Як завжди, знаходиш собі сотні виправдань і пояснень... 
Насправді, порада майбутнім письменникам є тільки одна: сідати і писати вже, не чекаючи, коли буде більше часу, чи створяться виняткові умови для цього. 
Наприклад, коли я жив у гуртожитку, то не писав чотири роки прозу, бо думав, що справжній прозаїк має сидіти в окремій кімнаті, а не в середовищі, коли інші кудись ходять, гуляють, а ти залишився і пишеш. Зараз, скажімо, коли я навіть лечу в літаку, то можу витягти комп’ютер і писати. Тепер мені, в принципі, ніщо не заважає. 
Тому, основна моя порада майбутнім письменникам – УЖЕ ПОЧИНАТИ ПИСАТИ.

Розмову вела: Андріана П'ясецька, студентка Української академії друкарства

 

Джерело: КНИГОБАЧЕННЯ

 

Сторінка 3 з 45

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua