Ukrainian English

Андрій Любка як дитина зламу століть

15 січня 2018
Новини

Магнетизм цієї прози інтонаційний: природність та невимушеність, прихильність і зацікавленість у слухачеві.

 

Магнетизм цієї прози інтонаційний: природність та невимушеність, прихильність і зацікавленість у слухачеві.

 

 
© pohnews.org

Наприкінці минулого року відбулося вже традиційне вручення Премії імені Юрія Шевельова (заснована 2013 р.) Лауреатом став Андрій Любка за книжку есеїв "Саудаде" (Чернівці : Книги — ХХІ ; Meridian Czernowitz, 2017. — 192 с.). 

Уже книжка 2014 р. "Спати з жінками" закріпила репутацію Андрія Любки як доброго есеїста. "Саудаде" цю репутацію підтвердила, хоча між збірниками автор успішно дебютував як романіст. 

Що криє в собі загадкова назва книжки? Саудаде як предмет своєрідної національної гордості португальців, галісійців, бразильців означає особливий емоційний стан: мікс просвітленого суму, ностальгії за втраченим, туги за нездійсненним, марноти всього — з відтінком шляхетної світлої романтики та особливого катарсису, що його приносить нещасливе кохання. Можна сказати, що все це достеменно знаходить читач у мініатюрних есеях Андрія Любки, а на додачу — ще й добрий гумор, дотепність та іронію, яскраві картини авторських мандрів, зворушливі спогади, кумедні трафунки та гірко-сумні докори нашим лінощам, недбальству, негосподарності, безініціативності як бракові належної самоповаги.

Есеїстика для Андрія Любки — життєва необхідність: як людина достеменно творча, активна й мобільна, він постійно сповнений вражень, ідей, міркувань, різнорідних імпульсів, тож мусить бодай частину втілювати в цю дуже органічну для нього форму. Дитина глобалізаційної доби, "україномовний європеєць", — він ще в тій попередній книжці переймався актуальним питанням: "Чи може українець бути космополітом?" — хай навіть і з іронічними модуляціями. Актуальність зумовлена міцною прив'язаністю до власних коренів та витоків, попри всі нові тяжіння і враження. Тобто глобальна географія письменника має виразний характер системи концентричних кіл. Виноградів — Закарпаття — Україна — Європа — "далі — скрізь" (останнім часом уже й друга півкуля, про це, очевидно, буде невдовзі, в інших книжках)… Любов до річок, передовсім Тиси та Дунаю (вони тут майже дійові особи) як сполучних артерій Центрально-Східної Європи, а часом і "кордонів цивілізацій"… Зрештою, і Львів, і Відень, і Чернівці та Ужгород у нього особливі, свої, побачені інакше, ніж ми їх бачили або уявляли. А такі міста, як угорський Печ, він відкриває читачеві, дослівно, як піонер, адепт, апологет і тлумач. Автор не просто добре знає Європу: відчуває її у всій багатоскладовості, у драматичних нашаруваннях та карколомних звивах. 

Часто ліричний, іронічний, часом і саркастичний, надто коли йдеться про звичні й узвичаєні наші неподобства. Чому, справді, немає в нас музичного фестивалю Бейли Бартока, уродженця Виноградова? Чому взагалі не освоєно в нас його музичну спадщину, таку насправді близьку нашому мелосові, а водночас таку всеєвропейську та модерну? А між іншим — якби проводився такий фестиваль — напевно, угорцям складніше було б нині заварити оту кашу з приводу мови навчання!

Перефразовуючи його власні слова про Альфреда Шнітке, скажу, що Андрій Любка є дитиною зламу століть і тисячоліть; далі цитую: "з усіма його (того зламу. — Е.С.) суперечностями, винаходами, трагізмом та культом масовості". І, як Шнітке все це намагався поєднати в музиці, письменник прагне такого синтезу у своїй есеїстиці; істотною мірою й досягає цього. Цитований есей "Танґо в божевільні" містить цікаву характеристику композитора, яка водночас не зазіхає на музикознавство, як не претендує на шевченкознавство есей "День", на франкознавство — есей "Не перший, але й не другий", водночас пропонуючи свіжий погляд на класику й класиків. І це важливо як свідчення, що класика — ще не музейний запасник і не камера безстрокового схову. Натомість любов до "високої" музики є в цьому випадку, либонь, виявом доброго слуху як пізнавальної активності та довіри до світу, адже музика також осмислює всю повноту буття. "…Альфред Шнітке дуже тонко відчув напругу, онтологічний конфлікт, який існує між егоїзмом, нарцисизмом кожного музичного інструмента й інтересами спільності, оркестру. Конфлікт цей між індивідуальністю (солістом) і колективом (оркестром) виводив його музику на раптові й неймовірно багаті поля інтерпретацій". Або таке: "Здається, коріння фірмового для Шнітке універсалізму ховається у змішаному етнічному походженні, а отже, і кризі ідентичності, а також у зіткненні досвідів"… 

Полемічність його здебільшого толерантна, щоправда часом за рахунок дошкульної іронії, як-от про польські екскурсії Галичиною в есеї "Галичина: невіднайдена Троя"… Часом це просто милі жарти, як "Безалкогольний день народження", "Мій приятель Джордж" або "Слава, що йде попереду тебе", — хоч вони зазвичай теж бувальщини, і до того ж насправді не такі прості, як може видатися. Зрештою, саме таких більшість: "Слідами Вацлава Гавела", і "Біблійна історія в тюремній камері", і "Власник зйомної квартири", прочитавши який, надто чутливий читач ладен заплакати разом із героєм, хоч автор і не ставив цього за мету.

Проте є речі вельми серйозні, проблемні та драматичні, здатні закарбуватися у свідомості, зворохобити. Есей про бачванських руснаків "270 років самотності": пам'ятаю, яка вражена була, прочитавши його вперше… А ще — цей автор знає ціну мовчанню: "саме в мовчанні зріють добрі, мудрі, потрібні слова" ("Залягти на дно в Бухаресті"). В добу девальвації слів, маніпуляцій зі словами це і важить, і промовляє.

Часом автор буває трішки дидактичним — либонь дитяча мрія стати священиком так нагадує про себе. Але відчуття міри схиляє пом'якшувати такі пасажі дрібкою гумору чи іронії. Зрештою, то він не нас навчає, а сам навчається, милуючись кристаликами досвіду: "Можна проїхати багато тисяч кілометрів, але так ніде й не побувати. Насправді подорожує не той, хто перетинає міста й держави, а той, хто готовий прийняти світ таким, як він є. Тому під час мандрівок оминайте більшість туристичних місць, люксові ресторани й готелі глобальних мереж". І ще: "Заповідь справжнього мандрівника мала б звучати так: дорога любить тебе, довірся їй — і будеш винагороджений". ("Маловіште: слідами арумунів").

Автор знає, що тексти його добрі, добротні, читабельні, тому спокуса всі їх надрукувати в книжці велика. Ба й справді — чому б не додати сюди і вступне слово (первісно, можливо, усне) до першого роману: адже то добрий текст, не гірший за інші, і, як часто буває в автора, там є таке заховане дзеркальце, здатне розсувати межі того, що мовлене дослівно, та обдаровувати читача тим "прирощенням змісту", котре сприймається як бонус і як вияв довіри, як випробування на сприйнятливість, а заодно — й винагорода за неї ("Карбід, або Песимізм"). Ну і додаткова промоція роману теж, мовляв, не завадить.

Андрій Любка належить до письменників, котрим усе, таки дослівно — все, править за матеріал, усе варте уваги, й ніщо не видається зайвим. Та ж таки "непозбувна бентега", яка певний час (і доволі довго як для соцмережі!) пурхала в стрічці Фейсбуку, наче воланчик у пляжному колективному бадмінтоні, — знайшла тут своє місце ("Новий прекрасний сніг"), аби трохи згодом хтось мудрував над курсовою про творчість Любки і мордувався питанням: це він "обіграв" — чи таки сам і запустив-запостив ув обіг? Досвід колумніста й блогера дисциплінує, структурує різноманітний матеріал, робить есеї сумірними між собою і, як музичний клавір, "добре темперованими". Лише іноді в кінці або навіть і всередині оповіді автор проказує: "Але це вже інша історія". Та й то це просто прийом, обіцянка, інтрига. Є тут і добрі приводи згадати, що починав Андрій Любка як поет: той-таки, до прикладу, есей, що дав назву всій книжці, чи "Forget-me-not". У певному сенсі, ліричним поетом він залишається навіть тоді, коли самому собі видається гумористом ("Газетний гороскоп", "Пайка без паяльника", "Різдвяний стартап"). Водночас ці безневинні усмішки зберігають смак і колір, і живі деталі нашого життя в недалекому минулому, у ті ж дев'яності, коли діти, перепродуючи жуйки чи пиво, могли заробити більше за дорослих — хоч би тому, що дорослим, бувало, взагалі не платили… Пам'ять дитинства, жива, яскрава та свіжа, надає справжнього чару й переконливості таким образкам: "Пам'ятаю наше найпростіше правило, наш закон: якщо росте дерево, то не просто так, значить, на нього треба одразу ж залізти, і тоді ти побачиш щось важливе. До кожної пригоди, можливості й повороту на дорозі ми мали відкрите серце. Йди перед себе — і кудись прийдеш".

Джерело: ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ

 

 

Андрій Любка - лауреат премії імені Юрія Шевельова

25 грудня 2017
Новини

Цьогорічним лауреатом премії імені Юрія Шевельова став Андрій Любка — романіст, поет, перекладач та есеїст. Про це 23 грудня повідомляють організатори премії.

«Вітаємо цьогорічного лауреата премії імені Юрія Шевельова Андрія Любку», — йдеться на сторінці Києво-Могилянської бізнес-школи.

 
 
 

Премію Андрій Любка отримав за видану цьогоріч книжку «Саудаде», яка складається з понад 60 коротких історій про особисте, мандри, музику.

Цього року члени журі премії імені Юрія Шевельова за найкращу есеїстику відібрали, крім книги Андрія Любки, також книгу «О-мовлення місця» Тараса Возняка та «Корабель шаленців» Тараса Лютого.

Премія імені Юрія Шевельова — нагорода за художню та наукову українську есеїстику, опубліковану протягом останнього року. Вона була започаткована 2013 року Києво-Могилянською бізнес-школою, видавництвом «Дух і Літера», Українським центром міжнародного ПЕН-клубу та Українським науковим інститутом Гарвардського університету. Премія носить ім’я Юрія Шевельова, який започаткував модерну українську есеїстику.

Лауреатами премії від часу заснування були Тарас Прохасько, Андрій Портнов, Кость Москалець, Олександр Бойченко та Вахтанґ Кебуладзе.

Джерело — Радіо Свобода.

 

«Найкращі тексти виходять, коли мене просто «несе», -- Любка

20 грудня 2017
Новини

Андрій Любка – український поет, прозаїк, перекладач і есеїст. Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007), «ТЕРОРИЗМ» (2008), «Сорок баксів плюс чайові», книжки прози «КІЛЕР. Збірка історій» (2012), книжки есеїв і колонок «Спати з жінками» (2014), роману «Карбід» (2015), збірки оповідань «Кімната для печалі» (2016) та збірки історій «Саудаде» (2017). Багато друкувався в літературних альманахах, брав участь у численних літературних фестивалях у Берліні, Варшаві, Інсбруку, Стамбулі, Празі, Москві, Дармштадті, Києві. Вірші Любки перекладалися німецькою, португальською, російською, білоруською, чеською та польською мовами.

Докладніше про життя і творчість письменника – в його інтерв’ю «Галицькому кореспонденту».

 http://gk-press.if.ua/wp-content/uploads/2017/12/25359968_10155349182278337_530834438_n-768x944.jpg 768w, http://gk-press.if.ua/wp-content/uploads/2017/12/25359968_10155349182278337_530834438_n-600x738.jpg 600w, http://gk-press.if.ua/wp-content/uploads/2017/12/25359968_10155349182278337_530834438_n.jpg 781w" sizes="(max-width: 488px) 100vw, 488px" style="box-sizing: inherit; height: auto; max-width: 100%; clear: both; display: block; margin-left: auto; margin-right: auto;">

– Ти сам постійно в дорозі і на дорозі. Не втомили оці дорожні вітри?

Воно якось так дивно складається, що коли я подорожую, то на четвертий-п’ятий день уже хочу додому, у свій душ і в своє ліжко, скучаю, як не дивно, за рутиною: вівсянкою з мультиварки, зеленим чаєм із домашнього надщербленого горняти, за ранковим читанням новин біля вікна й таке інше. А потім повертаюся додому, і за тиждень мені починає зривати дах від нудьги, хочеться кудись їхати, рухатися, щось робити. На щастя, перебороти такий потяг мені вдається короткими поїздками в угорський Дебрецен чи словацькі Кощиці – туди я їжджу в оперний театр, а ввечері повертаюся в Ужгород.

– Наскільки тебе як письменника мотивує оця, я би навіть сказав, апокаліптична гострота життя?

Мабуть, ніяк. Тобто тут ідеться про два різні письма: вірш – це шок, укол, різкий біль, і все це треба одразу ж записати. Натомість для прози мені потрібен спокій, бажані тиша й одинокість. Мушу сконцентруватися, охолонути від емоцій, відключитися від цього світу. Коли пишу в Ужгороді, то планую таким чином, щоб з’їздити в супермаркет, закупитися, а потім тиждень не вилазити з хати, повністю поринути в текст, вжитися в сюжет. За кордоном писати легше, бо менше турбують дзвінками, не приходять контролери для перевірки лічильників, сусіди не запрошують на дні народження і так далі.

– Як ти працюєш зі своїми текстами? Це імпульс і фіксація чи кропіткі пошуки слова?

Я входжу в роботу періодами: є місяці, коли я лише пишу, не думаючи ні про що інше, працюю, створюю так звану «чернетку». А потім перемикаюся на переклади чи подорожі, кілька місяців займаюся цим, зовсім не згадуючи про свій текст, навпаки – мушу його забути. А коли забуду, то можу читати його як чужий, так званим «свіжим оком», тоді легше редагувати або й узагалі видаляти цілими сторінками. У такий спосіб виходить, що за рік я можу одну книжку написати і одну перекласти, чергуючи писання, перекладання і редагування. Пишу я досить швидко, думаю, це відчувається й при читанні. Я пробував писати повільно, ретельніше добирати слова, але тоді в мене виходить якась «жуйка». Річ у психотипі: я холерик, тому найкращі тексти виходять, коли мене просто «несе».

– Розкажи, чим для тебе є твої заняття літературою, крім того, що це твоя професія і зарібок грошей. Які глибинні інстинкти ти нею задовольняєш?

Це щось дуже природне для мене, природнішим є хіба читання. Я почав писати у сім років, бо мені хотілося вигадувати сюжети – наприклад, а що відбулося з героями після закінчення казки? Крім того, писання є спробою самотерапії, втихомирення власних страхів, комплексів, задоволення мрій. Я жив у маленькому містечку, там було нудно, тому я вигадував різні неймовірні пригоди, бачив себе героєм, убивцею, моряком чи пілотом літака, мріяв – і записував ці мрії. Перша моя прозова книжка називалася «Кілер» – подивившись фільм із Жаном Рено і маленькою Наталі Портман, я почав вигадувати іншу, не таку трагічну розв’язку й написав про це оповідання. Крім того, я ніколи не знаю фіналу своєї книжки, мені відомі лише герої і точка, де вони перетинаються, а потім – пустка, тож я пишу, щоб довідатися продовження сюжету, мені самому цікаво.

– Від чого залежать твої темпи писання: від настрою, пори року, навколишньої ситуації?

Від спокою й самотності. Є періоди, коли я взагалі не пишу, навіть колонки. Наприклад, влітку. Не знаю, з чим це пов’язано. Можливо, через те, що я «сердечник» – у мене вроджена вада серця, тому спеку я не люблю й не найкраще почуваюся в липні. Та й увага розсіяна – навіть читати не хочеться, не кажучи вже про писання. Я не міг писати під час Євромайдану, бо в мене аж руки тремтіли від збудження, місця собі не міг знайти.

– Що тебе розчарувало найбільше останнім часом?

Я не розчаровуюся, бо не був зачарованим нічим. Намагаюся зберегти критичне мислення, хоча час від часу піддаюся спокусі й вірю в нового «месію», який змінить Україну за лічені місяці. Крім того, я люблю чорний гумор, а він є природною вакциною від зачарування й пафосу.

– Що потрібно тобі для натхнення? Що таке натхнення взагалі, у твоєму розумінні?

Либонь, натхнення – це вигадка графоманів. Натхнення приходить під час роботи. Треба сісти за комп’ютер, відкрити чисту вордівську сторінку й думати, пробувати писати, намацувати перше речення, а потім воно поллється само. З віршами трохи інакше, бо вони б’ють тебе в голову, як алкоголь, тобі залишається тільки записувати. Я ніколи не пишу під градусом чи під травою, мені в цих станах хочеться чогось іншого, не такого «високого», скажімо – перемагають низькі інстинкти (сміється).

– Чи можна сказати, що це в тебе подібне до трансу? Є відчуття, що вірші приходять зовні?

Є відчуття, що вірші не приходять, бо за останні три роки я не написав жодного поетичного рядка. Це пов’язано з тим, що останнім часом я працюю переважно з прозою, а це зовсім інший підхід до побудови речень, це інакший тип мислення. Чесно кажучи, я б хотів повернутися до віршів, та й цілком можу їх писати і тепер, але мені нецікаво. Виходять якісь самоповтори, а я шукаю нової мови. Коли вона, ця мова, прийде, тоді й вірші почнуться.

– Ти взагалі маєш страхи?

Я боюся змій, але живу в Ужгороді, а вже в назві міста є певна зміїність. Таким чином, я борюся з власними страхами. Боюся збожеволіти. Боюся боятися.

– Популярність. Як ти справляєшся з нею?

А з нею треба якось справлятися? Популярними є актори чи попсові співаки, а популярність письменника – це дуже умовна штука. Я живу в маленькому місті, працюю вдома, не так часто контактую з людьми, намагаюся уникати великої кількості виступів і турів (мій ідеал – Селінджер, жити відлюдкувато й лише писати, без ніяких презентацій і фотокамер). Але я вдячний популярності, вдячний людям, які купують і читають мої книжки, бо завдяки їм я можу займатися лише творчістю, а це кайф.

– Поет і жінки. На твою думку, наскільки це сильна зброя у міжстатевих стосунках – поезія?

Я досить скептичний щодо цього, навряд чи жінку можна спокусити віршем. Це радше працює навпаки: жінки мають суттєвий вплив на поетів і поезію, можуть розбурхувати емоції й у такий спосіб надихати. З власного досвіду скажу, що найкраще натхнення – від страждання, від нерозділеної любові, тому сувора правда літератури така: найкращі музи – ще ті сучки!

– Добрі українські письменники почали вдаватись до співу, музики. Це Андрухович, Іздрик, Жадан – всі вони вийшли на музичну сцену. Як вважаєш, це веління голосу, бажання співати, потреба живого контакту через перетворення читача на слухача чи щось інше? Ти не плануєш таких колаборацій?

Був ще Покальчук, з нього, здається, все це почалося. Усі ці письменники почали займатися музикою в досить зрілому віці, тобто йдеться про урізноманітнення життя, коли тобі стає нудно тільки писати – шукаєш себе в інших сферах, які любиш; це природно. У мене для цього є риболовля. Крім того, у мене досить вузькі музичні смаки – я люблю класичну музику, тож якби колись і хотів співпрацювати з музичною командою, то це був би оркестр, бодай камерний.

– Можеш розповісти про найбільші помилки і чого вони тебе навчили?

Найбільша моя помилка – кілька років роботи в політиці. Це дуже брудний світ, і якщо ти потрапляєш туди молодим ідеалістом, то на тебе чекають жорна. Але звідти я виніс цікаві спостереження, бо намагався зрозуміти логіку політиків, аж поки не усвідомив, що логіки там немає, бо це вузол амбіцій, комплексів і бажання наживи. У романі «Карбід» одним із найколоритніших персонажів є мер, тому я вважаю, що свої «політичні» роки прожив недарма – назбирав матеріалу для книжки, хай і гостро сатиричної.

– На твою думку, українцям вистачає іронії, а головне – самоіронії? Може, проблема в тому, що її замало?

Думаю, вистачає. У нас у генах є певна здатність дивитися на світ прищуреним оком, з дулею в кишені, ще й лукаво при цьому усміхаючись. Недарма новітня українська література починається з «Енеїди». Якби не почуття гумору, не іронія, то ми б давно перетворилися на спільноту самогубців – після усіх окупацій і голодоморів нам би не вдалося опанувати себе й жити далі. Це ще й основа нашої демократичності, бо до будь-якої влади, навіть проєвропейської і реформаторської, ми ставимося як до зграї ідіотів, кепкуємо з них, жорстоко насміхаємося. Тому наші «месії» так швидко й згорають.

– Світ, складається враження, поволі закипає – Anonimous, WikiLeaks, а з іншого боку, все більші намагання корпорацій підкорити все і всіх… Що ти відчуваєш з цього приводу?

Я вдома не маю телевізора, тому значною мірою потік негативної інформації мене оминає. Замість новин намагаюся читати книжки, переважно художню літературу, бо до мотиваційної й бізнесової книжкової продукції ставлюся з гумором. Крім того, борюся з жагою споживання – не купую собі нових речей, яких не потребую. Це і є моя відповідь на захланність корпорацій і божевільний потяг споживачів купувати. Мій телефон – стара кнопочна Nokia, планшет – трирічний китайський з надщербленим екраном, але він працює, тому новий я не купую. А щойно відчуваю якусь тривогу про майбутнє світу, теорію змов і корпорації – йду на природу, рибалю, гуляю горами, заварюю карпатський чай. І попускає (сміється).

– Інтернет відкрив певний ящик Пандори стосовно конструювання текстів. Якщо раніше, щоби стати літератором, потрібно було пробиватись на люди через фізичний друк книжки, то тепер поле відкрите всім. Як відрізнити літературу від графоманії, на твою думку?

Не знаю, це завжди суб’єктивно. Думаю, література – це коли в читача є відчуття, ніби письменник говорить саме з ним, наче текст спеціально для нього й про нього написаний. Тобто твір до тебе промовляє й проймає тебе, це відчуваєш шкірою. Інтернет відкрив дорогу молодим, тепер уже не треба роками чекати на першу журнальну публікацію, бо й журналів літературних як таких не залишилося. Тішить те, що, попри весь технічний прогрес, люди й надалі прагнуть читати книжку, їм хочеться тактильної розкоші паперу, прагнеться шурхоту сторінок і запаху друкарської фарби.

– Існує твердження про еволюцію від поезії до прози. Прокоментуй, будь ласка.

Поезія, як на мене, – це найвищий щабель розвитку мови, це концентроване буття плюс філософія і витончена форма. Тому я вважаю, що слід говорити лише про деградацію від поезії до прози.

– Наскільки важливою для тебе є реакція на те, що ти робиш?

Не буду брехати, реакція є важливою. Ясна річ, хочеться, щоб твої книжки хвалили й радили іншим, тут нема чого встидатися. З іншого боку, є критика, яка не займається аналізом, а просто намагається образити автора, – до таких речей я ставлюся негативно й намагаюся якомога швидше забути. Хочеться, щоб рецензії допомагали письменнику розвиватися, вказували на хиби в тексті, на нелогічності, на слабші сторони. Хочеться конструктиву.

– Розкажи детальніше про те, на що особливо ти б радив звернути увагу, назви свій власний список топів і хітів.

Якщо я маю право щось комусь радити, то напередодні темної й холодної зими раджу взяти два прекрасні романи: «Марш Радецького» Йозефа Рота і «Якоб вирішує любити» Каталіна Флореску. Це дві книжки, які мені справили найбільшу приємність минулої зими. А з музики – послухайте альбом молодої американської композиторки МіссіМаццолі (MissiMazzoly) «Vespers for a new dark age», це просто фантастика!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

Джерело: Галицький кореспондент

 

"Саудаде" - найкраща книга року на Закарпатті

19 грудня 2017
Новини

Найкращою книгою Закарпаття у 2017 році стала «Саудаде» Андрія Любки

 
 
 
Найкращою книгою Закарпаття у 2017 році стала «Саудаде» Андрія Любки

Сьогодні, 19 грудня, в Ужгороді, у книгарні «Кобзар» підбили підсумки щорічного конкурсу «Книга на Миколая», якому передувала акція «Письменник за прилавком».

 

У номінації «Найкраща книга» перемогу отримала книга «Саудаде» Андрія Любки, «Найкраще краєзнавче видання» – «Ужгород. Невигадані історії» Тетяни Літераті, у номінації «Дитяча книга» перемогу отримала Галина Малик "Віршики для Одарочки", «Найкращим науковим виданням» стала книга «Екскурсії Ужгородм» від колективу авторів, серед яких Роман Офіцинський.

Нагадаємо, щорічна передсвяткова акція «Письменник за прилавком» тривала в Ужгороді з 1 по 15 грудня. 

Джерело: http://zaholovok.com.ua/naikrashchoyu-knigoyu-zakarpattya-u-2017-rotsi-stala-%C2%ABsaudade%C2%BB-andriya-lyubki

 

Crossing borders with the Ukrainian writer Andriy Lyubka

15 грудня 2017
Новини

When reading Andriy Lyubka’s writing, one quickly understands that borders weave throughout his works. They are present in his latest best-selling collection of essays Saudade, which takes its name from the Portuguese and means, in essence, the presence of absence. They are present in his novel Carbide, a magical and sometime surreal tome that was shortlisted this year for the prestigious Angelus Central European Literature Award.

Lyubka, one of Ukraine’s most prominent writers, was raised at the footprints of two borders, at the very edge of Ukraine, in a place where Slovakia and Hungary are so close they can seemingly be touched.  Where the ambiance is otherworldly.

Lyubka was on the cusp of turning thirty when he traveled to the United States and Canada in late October and early November 2017. On November 3 and 7, respectively, he appeared in Toronto at St. Vladimir Institute and at the Munk School for International Affairs, University of Toronto. In his conversations with Professor Maxim Tarnawsky of the university’s Department of Slavic Languages and Literatures, Lyubka talks about his life, art, and the presence of those absent borders.

With his permission, we present two essays from Saudade that Lyubka read during his presentations.

from Cholvent

“Without them we are all a bit like orphans; that is precisely what this recipe teaches us. Because if you remove meat, beans, or pearl barley from chovlent, the dish will not come out right. For harmony, all the ingredients are necessary. That is why without the Jews our landscapes, cities, and traditions look more solitary, poorer. Unfortunately, history cannot be changed, but we can still spend time together, if only for a moment, and remember all the neighbors next to whom we lived and sat at the same table.” 

Read the full essay here.

from Galicia: The Undiscovered Troy

“I go amissfor Agnon and I appear to find ourselves in different places. Well, it seems to be all here—Koloyeva Street, the spring from which imbibed the Polish king Jan Sobieski, the hotel where the writer stayed, and the sites of the former Great Synagogue and the Beth Midrash (today, they host the market stalls and shops)There is the Jewish kirkut, the burial place called okopysko by the locals. The landscape and the setting are the same, but the theatre is staging a different show performed by a different acting troupe.”

Read the full essay here.

Lyubka’s Canadian tour was sponsored by the Danylo Husar Struk Programme in Ukrainian Literature of the Canadian Institute of Ukrainian Studies at the University of Alberta. The Ukrainian Jewish Encounter was a tour co-sponsor.

St. Vladimir Institute, Toronto, November 3, 2017
(in Ukrainian)

 

00:00-01:51
Maxim Tarnawsky, Professor, Department of Slavic Languages and Literatures, University of Toronto.

01:52-04:40
Natalia A. Feduschak, Director of Communications, Ukrainian Jewish Encounter.

04:42-09:23
Maxim Tarnawsky, Professor, Department of Slavic Languages and Literatures, University of Toronto.

09:24-38:02
Andriy Lyubka, commentary and readings.

38:03-1:00:37
Question and answer.

University of Toronto, Munk School of Global Affairs, November 7, 2017
(in English)

 

00:00-01:30
Maxim Tarnawsky, Professor, Department of Slavic Languages and Literatures, University of Toronto.

01:30-04:29
Natalia A. Feduschak, Director of Communications, Ukrainian Jewish Encounter.

04:30-09:01
Maxim Tarnawsky, Professor, Department of Slavic Languages and Literatures, University of Toronto.

09:02-14:22
Andriy Lyubka.

14:23-1:00:42
Commentary, readings, question and answer.

 

Text, video, and photos: Natalia A. Feduschak

 

Source: UJE

 

Сторінка 4 з 49

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua