Ukrainian English

Андрій Любка: “Я пишу аби дізнатися кінцівку твору"

12 вересня 2019
Новини

 

Андрій Любка: “Я пишу аби дізнатися кінцівку твору.”

 

Епатажний, харизматичний, артистичний, привабливий, іронічний, вічно закоханий та сп’янілий – чи то від вина, чи від натхнення… Таким уже не перше століття суспільна уява малює портрет поета – улюбленця часу.

Байрон, Ростан, Беккер, Вольтер, Мандзонi – всі вони певним чином поєднували ці риси. Як і наш сучасник – закарпатський письменник Андрій Любка, ім’я якого вже стало одним із найгучніших у молодій українській літературі.

У свої 31 Андрій Любка уже є знаним поетом, прозаїком, журналістом і перекладачем. З-під його пера вийшли резонансні романи “Карбід” (2015) і “Твій погляд, Чі-Чіо-сан” (2018), а також збірки поезій “Вісiм місяців шизофренії” (2007),“Тероризм: Навчальний посібник, вибрані поезії” (2008), “Сорок баксів плюс чайові” (2012) та книжки короткої прози “Кілер. Збірка історій” (2012), “Спати з жінками” (2014), “Кімната для печалі” (2016), “Саудаде” (2017), “Кілер+” (2018).

Письменник має ступені бакалавра української філології (Ужгородський університет) і магістра балканських студій (Варшавський університет), вільно володіє кількома мовами, постійно представляє Україну на міжнародному рівні на літературних і перекладацьких форумах і конференціях, є лауреатом низки премій та відзнак.

 

– У країні зі складною воєнною, політичною та фінансовою ситуацією ви постійно публікуєтеся. У чому секрет вашої творчої затребуваності та успіху?

– Я не бачу тут суперечності. Навпаки – статистика показує, що після початку війни українці почали читати й купувати книжок більше. Фінансова криза, складна ситуація в державі, коли стоїть питання про завтра, про життя і смерть – усе це змушує людей більше думати про нематеріальне. Тому театри переповнені, а полиці книгарень вгинаються від нових книжок. Люди шукають способу втекти від понурої реальності у цікаву книжку. Зокрема про те, як інші пережили війну. Саме тому таким популярним у нас знову став Ремарк.

А мій секрет простий. Я вирішив не писати те, чого чекає публіка. Я пишу лише те, що цікаво мені самому – тому тексти виходять щирими та справжніми. Читачі відчувають це.

– Знаю, що ви були одним із ініціаторів Помаранчевого майдану в Ужгороді у 2004 році та підтримували опозиційного кандидата на президентських виборах у Білорусі (2006), за що навіть відсиділи у білоруській в’язниці п’ятнадцять діб та згодом були вислані з країни. А яку роль у вашому житті відіграла Революція Гідності?

– Так склалося, що наприкінці листопада 2013 року я брав участь у Міжнародному форумі перекладачів у Вроцлаві. Тож студентські мітинги (ту фазу революції, яку ми називаємо Євромайданом) я бачив лише в новинах. Та коли студентів побив “Беркут”, я вирішив, що не можу залишатися осторонь. Купив квиток на літак “сьогодні на сьогодні” та вже 1 грудня був у Києві. Загалом, на самому Майдані я в різний час і з перервами пробув десь півтора місяці, бо жив тоді у Вроцлаві.

– Чи виступали ви на Донбасі?

– Кілька разів мені доводилося бувати там. Вперше поїхав  ще в 2015 році, презентував у прифронтових і звільнених українською армією містах свій роман “Карбід”. Востаннє був там цього лютого, коли на запрошення Сергія Жадана ми виступали в школах, будинках-інтернатах і бібліотеках.

На такі зустрічі приходять зовсім різні люди: дітки, вчителі, наші вояки. До речі, не можу сказати, що атмосфера на літературних виступах там відрізняться від чернівецької чи черкаської.

– Які, на ваш погляд, найсильніші та найслабші cторони українського книжкового ринку?

– Найслабше в тому, що половина українців не хоче читати українською – їм навіть зарубіжних авторів зручніше читати в російських перекладах. Друга проблема, що в нас бракує книгарень, тобто читач не має доступу до книги. Наприклад, у місті, де я виріс (Виноградів – понад 30 тисяч населення!) неможливо купити мою книжку.

Сильною стороною нашого ринку я б назвав його готовність вчитися – ми дуже швидко, практично на льоту, засвоїли багато з передового західного  досвіду.

 

– Якщо би ви мали можливість і владу змінити щось в Україні – в державі чи в свідомості українців – за що би взялися?

– За викорінення всього імперського, бо це та хвороба, яка не дає нам бути собою і розвивати власну державу.

Онуки жертв Голодомору голосують за організаторів Голодомору. Мешканці звільнених українською армією міст Донбасу масово голосують за проросійські партії – хіба ж це не ознака психічної хвороби?!

–  Коли ви почали писати та коли вперше відчули себе письменником?

– Років у шість я написав свою першу казку аж на цілий “тонкий” зошит. А письменником  відчув себе десь із третьої книжки – саме з тієї, за яку отримав гонорар. Бо до того писання було для мене чимось на кшталт хобі або ж, якщо йдеться про вірші, методом психологічної терапії, розвантаження.

– Чи вважаєте ви себе успішним письменником? Що таке успіх для вас?

– Так, вважаю, бо вже п’ятий рік не займаюся нічим, окрім літератури. В Україні не так багато письменників, які можуть жити зі своїх гонорарів. Це не просто успіх, це велике щастя для мене – робити те, що я люблю, ще й отримувати за це гроші.

Все це було би неможливим без читацької підтримки: скажімо, перший тираж мого нового роману – 10 тисяч, це велика цифра для української літератури.

– Стан, коли пишеться книжка: який він?

– Це стан повної опанованості, свого роду манія. Бо коли я пишу, намагаюся відмежуватися від усього, закинути подалі всі інші справи, відмовляюся від контактів з оточуючими.

Я працюю циклами: то багато подорожую, проводжу презентації, активно виступаю на різних фестивалях в Україні та за кордоном, а потім замикаюся в кімнаті й довгими тижнями сиджу перед комп’ютером, пишу, аж поки не хочеться закинути все і знову на якийсь час вийти до людей.

– Хто ви більше – письменник або читач?

– Мабуть, читач, бо читаю дуже багато. Взагалі вважаю, що письменник не може бути добрим, якщо він мало читає. Крім цього, я ще й перекладач: окремі книги, які найбільше мене вразили, перекладаю з сербської, хорватської та польської мов для українського читача.

– Які книжки ви би радили читати? Які ваші улюблені?

– З українських книжок я би порадив “Володарку Понтиди” Юрія Косача. Я лише минулого року її прочитав уперше – і вона вразила мене. Це шедевр, це світовий рівень! А яка смачна в цього письменника мова! До речі, вашим читачам буде цікаво, що автор – також емігрант, він жив у США. У нього складна й суперечлива біографія, але це не применшує того факту, що він, либонь, найкращий український прозаїк останніх п’ятдесяти років.

А із закордонних я би порадив “Марш Радецького” Йозефа Рота і “Якоб вирішує любити” Каталіна Флореску. Мій улюблений поет – Овідій і його “Скорботні елегії”.

– Чи поміж ваших творів є ті, які ви любите найбільше? Які першими спадають на думку, коли вас просять щось почитати?

– Я дуже не люблю читати свої вірші, мені чомусь соромно. Здається, що це нечоловіча справа – бавитися поезією.

З прози я би порадив свій останній роман – “Твій погляд, Чіо-Чіо-сан”. Це психологічний трилер. Мабуть, це найкраща моя книжка. Хоча за накладом його випереджає веселий, авантюрний роман про контрабанду – “Карбід”, виданий іще чотири роки тому.

– Що робить тексти без рим і ритму поезією? Чим верлібр, на вашу думку, відрізняється від прозової мініатюри?

– Римовані вірші у світі – це якийсь анахронізм, майже ніхто так не пише, бо це вже більше схоже на якусь пісню. Як на мене, важливими є не формальні ознаки, а справжність. Бо вірш – це як фотографія емоції, рентген. Якщо ми читаємо його, якщо автор не бреше – то разом із ним переживаємо сум чи радісну мить. Вірш – це тоді, коли читаєш і думаєш, що це про тебе,  що це ти сам написав.

– Як приходять сюжети?

– Я пишу для того, щоби дізнатися кінцівку твору. Зазвичай вигадую початок, у мене в голові оживає якийсь персонаж, починає діяти – і я сідаю писати, аби побачити, куди ж заведе його сюжет.

– Чи була у вашому житті мить, яка змінила геть усе? 

– Був такий момент. Це трапилося у 2004 році, коли я вступав до військового інституту. Тоді в мене раптом знайшли вроджену ваду серця, я не пройшов медкомісію та не зміг продовжити свій шлях до офіцерського звання, хоча на той час уже закінчив середнє військове училище. Для мене та хвилина була трагедією, крахом всесвіту. Я думав, життя закінчилося. У відчаї подав документи до цивільного університету на українську філологію. А тепер дуже радію, що так і не став військовим. Можливо, та мить не зруйнувала, а врятувала мені життя.

–Що “любить-не-любить” Андрій Любка?

– Люблю спати до обіду, барбарисові льодяники, оперу і риболовлю. Не люблю пиво, нудних людей і не пунктуальність.

– Про що ви мріяли в дитинстві?

– Я хотів бути військовим. Загалом, дитинство у 90-ті роки дуже щасливим не назвеш, тому я, зрозуміла річ, мріяв про всілякі матеріальні штуки: новий велосипед, ігрову приставку, поїздку на море. Але головною моєю мрією був… тато. Щоправда, я боявся комусь про це розказати. Я ріс у неповній родині.

– Кому і чому ви вдячні? За що?

– Я вдячний своїй мамі, бо вона виховала мене в дуже складний час. Пожертвувала собою (не закінчила університет, бо народила мене) і потім, у дуже скрутні роки, робила все, аби я був щасливим.

На жаль, мені легко це сказати вам в інтерв’ю, а от подякувати їй, виявити свою любов – значно важче. Мені якось аж незручно, соромно говорити з нею про це. Тому сподіваюся, що вона прочитає це інтерв’ю – та про все довідається…

 

 

10 фактів про нову книжку Андрія Любки

01 вересня 2019
Новини

10 фактів про нову книжку Андрія Любки:

зображення viber 2019-08-31 18-13-30

 

 

1. Це вже десята за ліком (ювілейна!) книжка письменника.

2. Повна назва книги: «У пошуках варварів. Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани».

3. За жанром це нон-фікшн, есей, що часом переростає в репортаж чи подорожні замітки. Книжку можна читати як пригодницький роман про людину, яка сіла в машину й погнала у невідоме, маючи вдосталь часу і обмаль грошей. А можна і як путівник Балканами – з розповіддю про найважливіші місця і найгарніші краєвиди, найсмачніші страви і найцікавіших людей, яких автор зустрів на своєму шляху.

4. За обсягом це найбільша з усіх книжок письменника (384 сторінки!).

5. Щоб написати цю книжку, автор не тільки об’їздив всі країни й закапелки між Трієстом і Одесою, а й трохи пожив на Балканах: пів року в Румунії, два місяці – в Сербії, півтора – в Словенії, більш ніж місяць у Хорватії, майже місяць у Боснії, два тижні – в Македонії. Це вже не кажучи про два роки навчання на балканістиці у Варшавському університеті.

6. Нова книга – це розповідь про землі й народи між Одесою та Трієстом, про краї, де починаються й не закінчуються Балкани. Чому серби не люблять хорватів, а словенці не вважають себе балканцями, як Дунай не лише ділить, а й сполучає Європу, де й коли македонські даїшники видурюють хабарі, в яку дівчину з Бухареста автор міг би закохатися, скільки можна випити ракії в Сараєві й узо в грецькій таверні – про це та інше Любка розповідає інколи з гумором, а інколи й по-науковому ретельно, долає кордони і ставить під сумнів стереотипи, знайомиться й свариться, шукає нічліг і вдає із себе словака – одне слово, робить усе, що й треба робити, шукаючи варварів.

7. Прем’єра книжки відбудеться на Міжнародному поетичному фестивалі Meridian Czernowitz у Чернівцях у неділю, 8 вересня 2019 року. Після того книжку буде презентовано у Львові на Форумі видавців (21 вересня), на Одеському Міжнародному літературному фестивалі (25-29 вересня) та на Міжнародному фестивалі Frontera в Луцьку (4-6 жовтня).

8. Це перша в Україні цілісна й фахова книжка про Балканський півострів, про держави, що там розташовані, про менталітет і культуру народів, які заселяють його, про історію й сучасність.

9. В оформленні обкладинки використано картину Павле Сімича "Заснування села Неузине" (1835) з фондів Національного музею Сербії в Белґраді.

10. У другій половині вересня також відбудеться онлайн-презентація книжки на сторінці письменника у фейсбуці. Її зможуть переглянути всі охочі з України та закордону, ідея в тому, щоб автор не просто розказав про свою нову книгу, а й погомонів з читачами, відповідаючи на їхні запитання онлайн.

Цю книжку можна замовити з автографом автора – й отримати її Новою Поштою у будь-якому куточку України: https://docs.google.com/forms/d/19Sllv_OuyIvhc9hpCIwxyM6i1E5_-J0X9CL0BjaLqFw

 

"У пошуках варварів" -- нова книжка Андрія Любки

15 серпня 2019
Новини

 

Андрій Любка презентує свою десяту книжку на 10-му «Меридіані»

 

Міжнародна літературна корпорація MERIDIAN CZERNOWITZ видає нову книжку письменника Андрія Любки «У пошуках варварів. Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани».

За жанром це нон-фікшн, приватний щоденник численних подорожей до популярних місць, столиць, але також до загублених у часі й просторі провінцій та невизнаних республік. Як ідеться в анотації, «нова книжка Андрія Любки – це розповідь про землі й народи між Одесою та Трієстом, про краї, де починаються й не закінчуються Балкани. Чому серби не люблять хорватів, а словенці не вважають себе балканцями, як Дунай не лише ділить, а й сполучає Європу, де й коли македонські даїшники видурюють хабарі, в яку дівчину з Бухареста автор міг би закохатися, скільки можна випити ракії в Сараєві й узо в грецькій таверні – про це та інше Любка розповідає інколи з гумором, а інколи й по-науковому ретельно, долає кордони і ставить під сумнів стереотипи, знайомиться й свариться, шукає нічліг і вдає із себе словака – одне слово, робить усе, що й треба робити, шукаючи варварів».

Письменник Андрій Любка додає: «це моя ювілейна, десята книга, і тому дуже символічно, що її премєра відбудеться на ювілейному, десятому «Меридіані». Якщо вдасться, то до наступного, одинадцятого фестивалю підготую сюрприз – наступну, одинадцяту книгу!».

Обкладинку до видання зробила Анна Стьопіна. В її оформленні використано картину Павле Сімича «Заснування села Неузине» (1835) з фондів Національного музею Сербії в Белґраді.

Перша презентація книжки відбудеться у Чернівцях 8 вересня у Центральному палаці культури (пл. Театральна, 5, 3-й поверх). Початок о 20:30. Вхід вільний. Наступна – під час Форуму видавців у Львові (21 вересня, початок о 16:30, Дворик гуртожитку Львівського навчально-наукового інституту Державного вищого навчального закладу «Університет банківської справи», вул. Миколая Коперника, 14). Модератор обох презентацій – Олександр Бойченко.

Джерело: Meridian Czernowitz

 

Держкіно профінансує екранізацію оповідання Любки

12 серпня 2019
Новини

Держкіно профінансує екранізацію оповідання Андрія Любки з книжки "Кімната для печалі" в режисурі Едуарда Томільченка. 

67817955 2342524269160407 7681146742259056640 n

Вітаю нашу творчу команду проекту «ВИКЛИК» і Студія ВІАТЕл з ПЕРЕМОГОЮ в Одинадцятому конкурсному відборі кінопроектів Державного агенства України з питань кіно!

А саме:
Rina Lopushin
Галина Криворчук (Halyna Kryvorchuk)
Yevgeniy Sakhno
Serafyma Vutianova
Pavel Koval
Artur Razinkov

Велике Дякую Вам та всім хто допоміг зняти тізер! 
І вже дуже скоро ми продовжимо роботу над нашим фільмом.

Проект «ВИКЛИК» - це історія по силу духу та витримку. Головний герой Андрійко має надію і вірить у повернення в родину, але його доля складається інакше.

Сценарій написаний за мотивами оповідання українського письменника Andriy Lyubka
«Ніч поїздом і кілька годин автобусом»

Режисер - Едуард Томільченко 
Оператор - Євген Сахно 
Продюсери - Марина Лопушін, Галина Криворчук

Нагадаємо, це буде вже друга екранізація творів письменники: раніше світ побачила короткометражна стрічка "Лишатися не можна тікати" режисерки Марини Лопушин за оповіданням Андрія Любки "Королева рами". 

Джерело: https://www.facebook.com/eduard.tomilchenko/posts/2342536605825840

 

Андрій Любка: кожна країна має своїх «сусідів-варварів»

03 серпня 2019
Новини

Хтось каже, що географічні кордони та уявлення про них впливають на людську ментальність більше, ніж виховання чи прочитані книжки. Інші намагаються відгородитися межею від тих, кого вважають «варварами» та «чужими». А дехто й взагалі стверджує, що всі кордони існують лише в наших головах. Кому ж вірити? Можна, наприклад, спробувати повірити новій нон-фікшн книжці Андрія Любки «У пошуках варварів», яка незабаром вийде у видавництві Meridian Czernowitz й обіцяє нам розповісти багато цікавого про густо посічені кордонами Балкани.

Після «допрем’єрного» прочитання книжки спілкуємося з автором про процес її написання, закладені в ній метафори, міжнаціональне порозуміння та про місця, в яких можна спробувати пошукати своїх власних «варварів».

 

– Андрію, дякую за дозвіл прочитати нову книжку до її офіційного виходу. Як ти сам визначаєш для себе її жанр? Автобіографічна повість, репортаж, подорожні записки, науково-популярна розвідка про Балкани? Чи може щось межове, сказати б, «на кордоні»? Бо для подорожніх записок характерніший теперішній час, а не минулий, як у тебе, а для дослідження бракує посилань.

– Я сам жанр цієї книжки визначити не можу. Це нон-фікшн. Для мене це есей, але з елементами репортажу й подорожніх нотаток. Здається, така міжжанрова природа – сильна сторона цієї книжки. Бо серйозні пасажі про історію чи менталітет балканців чергуються з веселими оповідями зустрічей у дорозі; я намагався поєднати бажання розповідати фахово (як балканіст) і легко, по-пригодницьки. Умовно кажучи, історія про те позитивне, що Османська імперія залишила по собі на Балканах, може закінчитися спогадом про пиятику з сербом, коли під час сварки він у полемічному запалі видає весь набір стереотипного ставлення балканців до турків, показує ісламофобію й національні травми. Наскрізна метафора варварів, кордону, взаємних стереотипів, а також мотив подорожі в автомобілі зшивають ці досвіди докупи

– Історії фактичного написання, наскільки я розумію, передують роки активних подорожей. Це чотири десятки відвіданих країн, у сумі – понад 4 роки закордоном. На якому етапі викристалізувався задум книжки?

– Щоб написати книжку, я не тільки об’їздив, а й трохи пожив на Балканах: пів року в Румунії, два місяці – в Сербії, півтора – в Словенії, більш ніж місяць у Хорватії, майже місяць у Боснії, два тижні – в Македонії. А три роки тому в Бухаресті я написав коротенький есей «У пошуках варварів». Він був опублікований тільки англійською і в ньому йшлося про Овідія й кордон у дельті Дунаю, який був (і до певної міри залишається) лімесом західної цивілізації.

Протягом цих трьох років у мене визріло переконання, що концепт варвара, який живе на іншому березі річки (боці кордону), можна поширити й на весь регіон Балкан. Пояснити через нього ненависть і війни, що часто спалахують у цьому регіоні.

А чому варвар? Бо ми не знаємо його, не розуміємо його мови, ставимося з недовірою, воліємо його підкорити чи знищити під час етнічних чисток. Той есей англійською написаний у 2016 році, а цю книжку я всівся писати минулої осені. Тому не можу сказати, що це щось нове – тема кордону загалом чи не найважливіша для мене з дитинства (і звідси кілька автобіографічних штрихів у тексті).

 

– Стиль книжки дещо нагадує «Саудаде»: в оповідь вплетені охудожнені твої та чужі життєві історії, подекуди повчально-сумні, подекуди майже анекдотичні. Скільки в таких історіях правди, а скільки свідомої фікції?

– Ця книжка – нон-фікшн, я нічого не вигадував для неї, не додавав для влучності моїх аргументів ситуацій, яких не було насправді. Навпаки – я багато чого замовчав, не описав, щоб не завантажувати читача понад міру фактами чи історіями. З «Саудаде», умовно кажучи, я запозичив принцип центрифуги: коли цікаве, смішне, ліричне, пригодницьке й серйозне чергується, а читачеві комфортно й не нудно читати.

– Усі ці історії об’єднані спільною темою кордону і образом варвара або чужинців. Чи можливо, на твою думку, не витворювати собі «варвара» та припинити бачити «чужого»? І чи потрібно це?

– У мене є власна концепція, і її довжина вимірюється цілою книжкою, тут викласти її аж так коротко не вийде. Скажу лишень, що це не Овідій і не французькі просвітники вигадали образ варварів чи диких мешканців Східної Європи. Так, вони створили його, але використовували для цього підручний матеріал. Більшість стереотипів не висмоктані з пальця насправді – вони базуються на чомусь реальному, хоч і гіперболізованому.

 

Важливо піддавати свої упередження й стереотипи ревізії, бо все змінюється. Я помітив таку штуку: кожен народ має серед своїх сусідів одного, на якого проєктує свої негативні, «варварські» погляди, на тлі якого він сам собі здається кращим і цивілізованішим. Наприклад, для українців це були молдовани – пам’ятаєте всі ці анекдоти про них? Разом із початком війни наш фокус варваризації значною мірою змістився на Росію – часто можна зустріти думку, що це азійці, нащадки монголів, а ми, мовляв, культура і Європа. Схожі процеси відбуваються скрізь, тому греки в такому ключі дивляться на всі інші народи Балкан, серби – на албанців, хорвати – на сербів, а словенці, наприклад, взагалі не вважають себе «дикими» балканцями й на кожному кроці підкреслюють свою приналежність до Центральної Європи.

– Поширеній метафорі «borders as blinders» (укр. «кордони як шори») можна протиставити ту, здається, не чужу тобі думку, що кордони можуть водночас бути джерелом змін, зіткнень й взаємного збагачення культур. Чи збагатив тебе твій досвід «міжкордоння»: народження в Латвії й зростання в Україні?

– Не збагатив, але заінтригував. Бо я народився в Ризі, а виріс на Закарпатті, за 20 кілометрів від Угорщини й Румунії. Мама казала мені: «Ти народився в Латвії, але не за кордоном». Дитиною я собі уявляв, що кордон – це щось далеке, містичне, а виявилося, що Рига тоді не була закордоном, а Угорщина, на яку я часто дивився через Тису, – якраз була. Цей парадокс довго не давав мені спокою.

Я хотів поширити свою книжку ще й на Балтику і Кавказ, але вирішив обмежитися Балканами. Фактично це буде перша в Україні комплексна книжка про Балканський півострів як цілісний регіон. І, здається, це буде один із перших в Україні «репортажів», зібраний не з окремих статей, а написаний як одна книга.

– Ти вивчав балканістику у Варшаві й відомий також як перекладач. У книжці «У пошуках варварів» ти наводиш, окрім життєвих прикладів, приклади з літератури, таким чином «наближаючи» Балкани до нас. Яких авторів та авторок із Балкан іще не видали, але дуже хотілося б побачити українською? Можливо, перекласти самому?

– Я й намагаюся перекладати сам. Скажімо, цього року вийде найвідоміший сербський роман про війну в Юґославії – «У трюмі» Владимира Арсенієвича. Хочу також перекласти роман хорватської письменниці Дубравки Уґрешич про еміграцію і повість бачванського руснака Николи Шанти про долю руснаків (найдавніша українська діаспора), що опинилися між двома вогнями сербо-хорватської війни: одні їм не вірили, бо вони пишуть кирилицею, а інші їх переслідували, бо вони греко-католики й визнають зверхність Папи. Якщо ж узяти Балкани загалом, то простір колишньої Югославії в нас представлений на доброму рівні, та мені сумно, що в нас майже нічого не перекладається з грецької, албанської та румунської літератур.

 

– Твої книжки також «перетинають кордон» у своєрідний спосіб: їх досить жваво перекладають іншими мовами. Чи стикався ти з ситуаціями, коли якісь реалії або жарти не надавалися до перекладу іншою мовою, ставали маркерами інакшості? Як розцінюєш це явище часткової «неперекладності» культур?

– О, і як автор, і як перекладач часто з цим стикаюся, бо закорінений у культуру гумор переважно неперекладний. А я не люблю, коли в книзі мільйон приміток, бо вважаю, що пояснений жарт уже не такий смішний. Одна з політичних проблем України на Балканах пов’язана з неперекладністю руського і російського, тому, наприклад, серби й болгари впевнені, що Київська Русь має більше стосунку до Росії, ніж до України.

Якщо ж ідеться про мої тексти, то одного разу трапилася кумедна ситуація в перекладі німецькою. В одному з моїх віршів є фраза: «люблю фотографуватися на голих ландшафтах, скажімо, восени». Чомусь у німецькому перекладі вона вийшла такою: «люблю фотографуватися голим на купах листя восени».

Коли під час вечора в Берліні актор прочитав її, публіка дуже знітилася, почервоніла, люди потім обходили мене стороною. А я навіть не розумів, про що йдеться, поки наш консул Юрко не розповів про цю нефортунну помилку в перекладі.

 

Розмовляла Ганна Гнедкова, ЧИТОМО

 

Сторінка 4 з 58

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua