Ukrainian English

Вийшла книжка Задури в перекладі Любки

10 липня 2015
Новини

 

НАЙГІРШЕ ПОЗАДУ

 

 
Рік видання: 2015
К-ть стор.: 164
Обкладинка: м’яка, 192х120х16
Вага: 
ISBN 978-617-614-101-3
Видавництво Книги – ХХІ

Переклад: Андрій Любка

 

Купити книжку можна ТУТ

 

«Найгірше позаду» пропонує увазі читача вибрані вірші з п’яти останніх збірок Богдана Задури («Питання часу», «Усе», «Нічне життя», «Воскресіння пташки» та «Крапка над і»), таким чином показуючи творчість поета у різноманітті й часовій еволюції. Задура є одним із найважливіших сучасних польських поетів. Попри 70-річний вік його називають молодим і викличним експериментатором. Життя, спогади, чорний гумор, спортивні події й телевізійні шоу, інфаркт, лікарі й ліки – у цих віршах є все, але найбільше в них щирості, простоти і вдумливої іронії. Для найширшого кола читачів.

 
 

Осталовська: «Нон-фікшн – це поглиблена розповідь про справжній світ»

24 червня 2015
Новини

Лідія Осталовська: «Нон-фікшн – це поглиблена розповідь про справжній світ»

 

Лідія Осталовська. Фото Пьотра Вуйціка

Лідія Осталовська. Фото Пьотра Вуйціка

Польська репортерка Лідія Осталовська пише переважно на соціально болючі теми, пише про тих, хто живе на узбіччі або зазнає фізичних чи моральних переслідувань. Зокрема – про національні меншини. Найбільше визнання їй принесли книги про ромів, остання з яких – «Акварелі» ‒ нещодавно вийшла українською мовою у видавництві «Книги-ХХІ». Цього року Лідія Осталовська за підтримки Польського інституту та Посольства Польщі відвідала Київ, де взяла участь у «Книжковому Арсеналі». Про ідею зайнятися ромською проблематикою, відмінність її вивчення від дослідження Голокосту євреїв, про репортерські прийоми і враження від Києва часів війни авторка говорить скромно і без пафосу. Зрештою, як і належить репортерці.

- З чого почалося nвоє зацікавлення ромською проблематикою?
- На початку 1990-х до Варшави приїхала сила-силенна ромів. Вони шокували нас бідністю й способом життя. Матері годували дітей груддю на тротуарах найелегантніших вулиць, чоловіки зі старшими дітьми чіплялися до перехожих. Усі жебрали, повторюючи: дай, пані! Мені заманулося довідатися, звідки вони, чому покинули свої краї. Я знайшла їх за містом, над Віслою. Вони жили в кочовому поселенні у примітивних землянках. Сказали, що приїхали з Румунії, що на Батьківщині їм живеться ще гірше. Я вирішила це перевірити.

- І подалася в Румунію?
- Так. Я поїхала в Румунію з провідником, ромом. Він знав місцевий діалект і навіть мав тамтешнє коріння. Йому здавалося, що Румунія – це ромський рай, саме таку легенду він почув від матері. Та виявилося, що важкі злидні й дискримінація, в яких там жили роми, нищать їхні норми й традиції. Мій провідник дуже важко це переживав, щовечора не міг заснути через те погане, що бачив упродовж дня. Багато говорив. Більше, ніж зазвичай роми розповідають не-ромам. Я зрозуміла, що ромська меншина в посткомуністичних державах Європи – це складна й тематично багата сфера. Тому почала їздити й до інших країн: Чехословаччини, Угорщини, Македонії, Болгарії. І до Великобританії, яка в ті часи стала місцем масової ромської міграції.

download

- А чи це зацікавлення було якось пов’язане з «відкриттям» іншої важкої історичної сторінки – Голокосту євреїв? Адже в Польщі саме ця тема першою сколихнула громадську думку, стала піонерською, якщо йдеться про національні меншини, їхню історію, утиски?
- На зорі дев’яностих нові ромські лідери з Освєнцима/Аушвіца почали говорити по свої жертви. Організували навіть скромне вшанування в Біркенау біля пам’ятного каменю, який до того встановили там не зовсім легально. У такий спосіб вони спробували нагадати, що в часи нацизму загинула половина їхньої спільноти. З часом поляки довідалися, що цигани також були жертвами. А зустрічі в Біркенау переросли в поважні заходи до Дня пам’яті винищення ромів. Щороку цей день відзначають 2 серпня, на річницю ліквідації так званого Ціґанлаґер, ромського блоку в концентраційному таборі Аушвіц-Біркенау.

- Як польське суспільство сприйняло нову для себе інформацію про винищення ромів? І яким тепер є ставлення до ромів? Чи існує у вас ромофобія?
- Винищення ромів не всі взяли до уваги, але ж і не всі поляки цікавляться історією. Однак про це дедалі частіше розповідають у школах, пишуть у газетах, показують у телевізійних репортажах. Расистам і ксенофобам це не до вподоби, але вони далеко не є більшістю. Упередження щодо ромів пов’язані з їхньою складною економічною ситуацією й культурною інакшістю. Подібне відбувається скрізь у Європі. Словаки будують стіни, французи виселяють ромів на периферії, чехи заганяють їх у новітні ґетто, поляки ж хочуть, щоб ромські іммігранти повернулися до себе додому. Думка, що ми повинні домовитися, ще не перемогла.

farbywodne

- Одна з твоїх книжок називається «Циган – це циган» (Cygan to Cygan), але у своїх текстах Ти також вживаєш термін «ром». Ми подібні мовні коливання маємо й в Україні. Яка відмінність між цими словами?
- У 1971 році під Лондоном відбувся І Світовий Конгрес Ромів. Представники цієї меншини вирішили, що з того часу замість слова «циган» ‒ не ними, важливо нагадати, вигаданого – має вживатися слово «ром». Вибрали собі також прапор і гімн. Інформація про цю зміну не одразу дійшла до громадської думки, зокрема в комуністичних країнах. Та й самі роми не завжди про це знали. Зрештою, донині чимало людей вживають слово «циган». Моя книжка вперше вийшла в 2000 році, вона віддзеркалює тодішню ситуацію. З часом ми звикли до назви «ром». В «Акварелях» я керувалася простим правилом: якщо пишу про час до 1971 року, то вживаю слово «циган», після 1971 – «ром». Це не знімає всіх сумнівів і запитань, що їх ставлять і самі роми, і науковці, зате точно нікого не ображає.

- Зазвичай вважається, що репортаж – це щось пов’язане з мандрівкою, а твоя подорож відбулася в часі, адже «Акварелі» – це історичний репортаж. Цікаво, в який момент журналістка-репортерка Осталовська вирішила, що цього разу напише не текст для газети, а зробить ґрунтовне дослідження, візьметься за написання цілої книжки?
- Репортаж – це жанр, який виріс із записів мандрівників. Колись у далекі краї їздили лише обрані, а тепер подорожувати може кожен. Незвичайне, найцікавіше в репортажі назвав Ришард Капусцінський. Йдеться про контакт зі світом. «Те, про що ми пишемо в репортажах, походить від людей і стосунків я-він, я-інші, їхня якість і температура потім впливатиме на цінність тексту. Ми залежимо від людей, і репортаж, мабуть, є найбільш співтворчим письменницьким жанром», ‒ писав він у книжці «Подорожі з Геродотом». «Акварелі» вимагали йти на контакт із людьми з минулого, але ця книжка є не лише історичним репортажем. Бо розповідає про сьогодення, про наші часи. Врешті-решт, так само, як ми нині розповідаємо про Голокост. Кожен трішки інакше, залежно від того, поляк ви, німець, єврей чи ром. Такого типу подорож – історична й географічна – вимагала часу. Ну, і більше місця, ніж може дати щоденна газета.

На презентації в Києво-Могилянській Академії. Фото Марії Малиніної

На презентації в Києво-Могилянській Академії. Фото Марії Малиніної

- Польский репортаж добре знають і справді цінують у світі. На твою думку, в чому таємниця цього феномену?
- Польські автори вірні фактам, збирають матеріал прискіпливо, як журналісти, але ще й сумлінно працюють над літературною якістю тексту. Література факту виявляється затребуваною в часи, коли читача бомбардують ньюзами, новинами-одноденками. Нон-фікшн – це поглиблена розповідь про справжній світ, і читачі, вочевидь, скрізь потребують цього.

- Якою була реакція польських ромів на твою книжку? Скільки часу минуло, поки тобі вдалося побудувати з ними довірливі відносини? Наскільки близько вони тебе підпустили?
- Без польських ромів я не змогла би займатися цією темою. Вони пояснювали мені свій світ, допомагали в пошуку контактів, знаходили місцевих провідників у країнах Центральної й Східної Європи. Повірили мені не одразу. Репортаж про польських ромів я написала останнім у серії, але він був справді щирим. І вони допомогли мені у зборі матеріалу для «Акварелей». Надали доступ до документів, пов’язаних із міжнародною суперечкою про акварельні портрети ромів, що їх у таборі Аушвіц-Біркенау виконала Діна Ґотлібова. Пояснили, яке моральне значення для них мало винищення ромів нацистами. Про книжку відгукуються позитивно. Я сподіваюся, що не підвела їх.

- І наостанок: цьогоріч ти була гостею київського «Книжкового Арсеналу». Які враження?
- Це фантастичний захід! Знаю, наскільки важко живеться українцям. А вони читають, попри інфляцію й війну. Це вражає!

Запитував Андрій Любка, ЛІТАКЦЕНТ

 



Джерело: <a href="http://litakcent.com/2015/06/23/lidija-ostalovska-non-fikshn-ce-pohlyblena-rozpovid-pro-spravzhnij-svit/">ЛітАкцент</a>

 

Любка виступить у Хмельницькому

23 червня 2015
Новини

У суботу, 27 червня 2015 року, Андрій Любка виступить у місті Хмельницький на екологічно-мистецькому фестивалі "GREEN FEST". Це буде нетиповий виступ, адже Андрій вперше на сцені зустрінеться з Дмитром Свириденком, Dj Dimka Special-K, який і є автором двох альбомів аудіовіршів - "Перед вибухом поцілуємося" і "Я ненавиджу ранки". Всі аудіозаписи віршів, покладених на музику, що ви їх могли слухати в мережі Інтернет, створив Дмитро, але цей проект існував як мережевий, Андрій з Дмитром ніколи спільно не виходили на одну сцену. Отож, це буде перший спільний виступ, під час якого прозвучать найпопулярніші з відомих "аудіовіршів". Не проґавте! :-)

Виступ відбудеться о 16:20-17:00 на акустичній сцені фестивалю в Молодіжному парку. Існуватиме можливість купити книжки Андрія й отримати автографи.

GREEN_FEST - це найбільший фестиваль до Дня молоді, що відбудеться 27-28 червня на території Молодіжного парку в м.Хмельницький.
Два насичених дні, десятки заходів, що проходитимуть в рамках фестивалю, дві сцени, декілька тематичних майданчиків дадуть змогу кожному знайти щось цікаве для себе та відкрити нові можливості.

Bjq8-k 9HWQ

 

Любка: В українців радянське уявлення про культуру як розвагу у когось на ювілеї

15 червня 2015
Новини

 

Любка: В українців радянське уявлення про культуру як розвагу у когось наювілеї

 

Розмовляла Ольга Беца

Зараз в Україні збільшилася кількість літературно-мистецьких фестивалів у різних містах, а також й в маленьких містечках. Багато письменників не тільки беруть участь у подібних заходах, а ще й організовують їх. Зокрема, поет та перекладач Андрій Любка – активний учасник не тільки українських, а й міжнародних літературних фестивалів. Крім того автор є організатором різних мистецьких подій в Ужгороді, а також місцевого літературного фестивалю – “Березневі коти”.

– Нещодавно ти повернувся жити до Ужгорода. Як змінилось від цього твоє життя, як впливає життя в маленькому місті на тебе, твою творчість?

– До повернення в Ужгород, я жив у Варшаві, а потім в Києві. Більшу частину свого дня в Києві я витрачав на роботу, у Варшаві – на навчання, оскільки тоді я був студентом університету. Я повернувся до Ужгорода, і тут я не працюю, відповідно, що весь час – для мене. Я можу робити все, що хочу. У мене завжди було багато ідей, але не було часу для того, аби їх реалізувати. Тепер я маю можливість займатись тільки творчістю.

Я повернувся в листопаді, за цей час я дописав свій роман, який скоро вийде друком, переклав збірку віршів Богдана Задури. Роман вже редагує Сашко Бойченко, а художниця Галина Венглінська малює ілюстрації. Цікаво, що дія роману закінчується 24 серпня 2015 року, тому десь до цього часу книга вже має з’явитись у продажі. Цей переїзд – добра можливість керувати своїм часом, займатись лише творчістю. Тому, можна навіть сказати, що я переживаю якийсь творчий бум, з часу повернення в Ужгород.

ANDRIJ_LUBKA3

У мене завжди було багато ідей, але не часу для їхньої реалізації. Тепер я можу робити все, що захочу

– Чи впливає якось на тебе саме місто, його затишна атмосфера?

– Ужгород для мене рідне місто. Я тут виріс. Приїхав сюди ще коли мені було 16. Тут пройшов етап становлення моїх поглядів. Тут я вирішив, що я люблю в житті, в літературі. Тому, це місто – найпотаємніші вібрації якого я відчуваю. Саме місто ідеальне для творчої роботи. От якщо ти живеш в Ужгороді – в тебе поруч кордони, ти живеш в екологічно чистому місті з чудовою кухнею, прекрасною якістю продуктів, і водночас маєш часу на творчість – це ідеально. Але якщо повертатись до більш приземлених речей, то якщо ти живеш в Ужгороді, а гонорари отримуєш київські, то це ідеальна ситуація. На жаль, я не знаю чи зміг би знайти саме тут якусь роботу, яка б мене влаштовувала. Може, я б знайшов роботу, яка б мене цікавила, але, як я завжди жартую, що в Ужгороді такі зарплати, що ходити на роботу немає сенсу. Зараз я сам собі формую день, я є фрілансером і це вимагає самодисципліни.

Читайте також: Андрій Любка про бразильські джунґлі та Artes Vertentes

– Але чи достатньо тобі літерного і культурного двіжу у місті?  

– Не впевнений, чи про це буде аж так приємно прочитати ужгородцям, але я вибрав Ужгород як місце власного життя саме через те, що тут глухо, майже нічого не відбувається. Літературного двіжу у місті, будьмо відверті, немає – і тому є час спокійно й достатньо плідно працювати.

А для літератури головне не двіж, тусовки, презентації й таке інша, а тиша кабінету, лад чи безлад на письмовому столі. Все інше – бажане, але не обов’язкове. Тому в Ужгороді тихо, спокійно, навіть сонно, але це ідеальне місце для творчої праці.

Натомість двіж я влаштовую деінде – приблизно двічі на місяць я виступаю десь в Україні чи за кордоном, власне там я й живу соціальне життя, в Ужгороді ж працюю, бігаю, ловлю рибу, маю купу часу для читання й кордони чотирьох центральноєвропейських країн.

– А чи варто в такий доволі складний час для країни взагалі проводити подібні фестивалі?

– У цьому контексті найважливішим питанням є таке радянське уявлення про те, що культура це завжди розваги та танці у когось на ювілеї. Тобто, от зараз у нас культурна пауза, зараз вийде якийсь гурт, всі напилися, будемо зараз відриватись – ось це культура. Культура – це не розваги.

Культура – це самозаглиблення, якийсь такий духовний розвиток, інтенсивна душевно-інтелектуальна робота. От що таке культура. Дивлячись на культуру, ти замислюєшся над чимось, ти вириваєшся з буденності. Не можна вважати, що в цей час, в час війни, недоречно проводити культурні заходи. Навпаки – дуже доречно. Ми маємо пізнати себе, зрозуміти хто ми. Якраз мистецтво вчить людей ставити собі подібні питання.

– Наскільки знаю, ти був організатором фестивалю «Березневі коти». На прикладі цього фесту розкажи як воно «організовувати культуру» у малому місті. Що потрібно для цього, до кого звертатись?

– Ой, це колись я був організатором, а те, чим я займався на фестивалі цьогоріч, краще окреслити словом «куратор». Тобто в мене були два вечори, на які я запросив двох письменників Міклоша Нодя з Угорщини й Юрія Андруховича. Для цих двох вечорів я знайшов спонсорів і партнерів, це не було важко, оскільки це відомі й значимі культурні діячі. А загалом можна сказати, що в мене опустилися руки, тож якби не вік Коврей, справжня душа й мотор «Березневих котів», то фестивалю вже давно б не було. Мені просто неприємно спілкуватися з бюрократами, узгоджувати якісь папери, просити гроші й таке інше, ця біганина й суєта втомлює, а з часом починаєш розуміти її безрезультатність.

Поки у нас не відбудеться реформи культури, після чого різні культурні ініціативи у формі громадських організацій зможуть брати участь у проектних конкурсах на фінансування, не думаю, що я братимусь за організацію чогось. Та й, чесно кажучи, не дуже маю часу: пишу, перекладаю, пишу колонки, подорожую, та й загалом маю правило щодня, навіть у вихідні, працювати мінімум шість годин. Коли з таким розкладом займатися організацією культурних івентів?

– Ти часто їздиш на різні європейські й не тільки літературні фестивалі, яких фестів не вистачає в Україні?

– Мені всього вистачає. В Україні досить багато фестивалів є хороших. Мій улюблений – MERIDIAN CZERNOWITZ. Такий собі німецький фестиваль в Україні. Все ідеально організовано. Є от Книжковий арсенал, є Форум видавців, у Вінниці  фестиваль Artgnosis, фестиваль Ї в Тернополі. Дуже багато подій, весь квітень і травень були розписані різними фестивалями.

Останнім часом, в зв’язку з тим, що багато запрошують на якісь такі великі, потужні фести, мені сумується за якимось не зовсім квартирниками, а за чимось таким, як ми це колись робили в Ужгороді. Просто хтось приїздив, і ми йшли на дачу, розпалювали вогнище, читали один одному вірші. Якоїсь такої розхлябаності мені бракує.

Душею  хотів би, що б ми сіли і якось так проводили час. А такі офіційні фестивалі – ти сідаєш, мікрофон, запитання, модератори – це теж класно, але часом хочеться повернутись в цю молодість, коли тебе нікуди не запрошували, коли ми читали з поетом Віком Ковреєм один одному вірші, коли ми обговорювали, чому хтось любить Уітмена, а не любить Вознесеньського. Коли ми якось сперечалися, ділилися книжками, враженнями, було якось все живіше.

– Тобто тобі не вистачає зараз фесту не письменник для читача, а письменник для письменника? Яким він має бути?

– Це я, вочевидь, кокетую, коли так кажу. Всього мені вистачає, особливо читань – половину запрошень я взагалі відхиляю, бо не маю часу, письменник же має писати, а не весь час їздити, як мандрівний цирк. З кількома друзями-письменниками ми обмінюємося щойно написаними текстами, рецензуємо й даємо один одному поради, так би мовити. А при розмовах за келихом і біля каміну читання зайве, краще просто поговорити, розказати щось із життя, спробувати зрозуміти іншу людину.

Для писання й читання є інший час, і для мене особисто він завжди має бути ізольований, самотній, тихий. Гучна весела юрба друзів – то інша історія.

ANDRIJ_LUBKA

Культура – це самозаглиблення, інтенсивна душевно-інтелектуальна робота

– Цьогоріч ти вже відвідав кілька українських літературних фестивалів. Поділись враженнями.

– Я вперше був на «Книжковому Арсеналі» — і вражений якістю організації цього заходу, все працювало, як швейцарський годинник, тому дало результат: книжкові події стали модними, відвідуваними масово. Тернопільський фестиваль  «Ї» вже традиційно виглядав дуже добре, він поволі перетворюється на ключову культурну подію року у місті.

Найбільше здивував фестиваль «Artgnosis» у Вінниці – його вперше провела команда молодих людей, що формували програму відповідно до власних смаків, тобто робили фестиваль для себе. І вийшло дуже круто, відчувалося, що захід організований з любов’ю, продуманий до дрібниць, сподіваюся, він стане щорічним.

Цікавий досвід маю отримати влітку: поїду на «Зелену сцену» до Чернігова, місцева молодь організовую літературні читання просто в одному з центральний скверів, під відкритим небом. Це дає змогу залучити до культури нових людей, випадкових перехожих, містян. Щось подібне наприкінці червня відбудеться в Хмельницькому – там буде молодіжний фестиваль «Green fest» на пляжі річки. Я ще ніколи не виступав на пляжі, це має бути особливий експіріенс, до того ж виступлю разом із талановитим ді-джеєм Dimka Special-K.

– Який цікавий досвід із закордонних фестів ти запримітив і який міг би бути цікавий в Україні? Можливо, формат подій?

– Чесно кажучи, ні, все в нас є, різноманіття подій і форматів дуже багате. Тішуся, що в Україні останнім часом стає все популярнішим формат публічних панельних дискусій між письменниками, інтелектуалами, творчими особистостями й всіма тими, кого ми називаємо opinion leaders. Хочеться, щоб таких заходів було більше. А закордоном нам слід вчитися формули фінансування культури, її популяризації, механізмів охорони авторського права й меценатської підтримки мистецтва.

– Зараз почали проводити фестивалі і культурні івенти для людей з Донбасу. Чи вважаєш ти, що через те, що цього раніше не робили, забивали на ці депресивні регіони, в Україні сталася така ситуація?

– Ні, зовсім ні. Культурних івентів на Волині чи Поділлі також не надто багато проводять, не кажучи вже про зовсім забуту, наприклад, Миколаївщину, правда? Війна і сепаратизм почалися там, де України не було, де її не було в головах, у ментальності людей. А цього культурною політикою так просто не виховаєш. Бо якщо взяти, приміром, Барселону, й почати щотижня там проводити українські культурні акції, то через п’ять років це місто все одно не захоче називатися українським.

Україна не проводила культурну політику в Ужгороді і Чернівцях так само, як у Донецьку чи Єнакієві, за 24 роки скрізь була пустка і совок. Більше того, ці роки Донбас керував Україною, а не навпаки. А коли від паразитичного регіону, який ненавидить і зневажає Україну й українське всіма фібрами, забрали дійну корову, він почав вередувати – мовляв, ми далі хочемо диктувати правила, керувати всім, визначати майбутнє. Тому я особисто й не наполягаю на відвойовуванні й поверненні Донбасу, тепер в України є більше шансів, вона цілісніша й не така внутрішньо суперечлива, як було всі роки Незалежності.

ANDRIJ_LUBKA2

Після втрати Донбасу Україна стала цілісніша й не така внутрішньо суперечлива

– Чи відчуваєш ти на собі відповідальність з початком війни як лідер думок?

– Ні, зовсім ні, бо який з мене лідер думок?

– На жаль, війна стала поштовхом до виходу багатьох нових поетичних книг. а ти не поспішаєш із новою поетичною збіркою?

– Є видавці, котрі зараз пропонують мені видавати нову поетичну книжку, але я не хочу, немає зараз матеріалу для неї. Навіть якщо зробити так, як полюбляють зараз поети – дати багато ілюстрацій, розтягнути якось ті тексти, але для такого також треба мати, як мінімум, 33 тексти, не менше. В мене на разі є лише третина, тому нової поетичної книжки в найближчому майбутньому не буде. Тому, ми вирішили перевидати стару збірку. Невдовзі вийде вже третє видання «40 баксів плюс чайові», хай вона ще трохи продається, і, можливо, за цей час мені прийдуть нові вірші. Зараз вони абсолютно не пишуться.

 

Не те, що вірші мене покинули, просто я став більш вибагливим. Раніше все те, що приходило мені в голову – я записував. Зараз змінилася ситуація – я не все записую, тому що дещо вважаю якимось дурним, банальним, нецікавим. Я просто підвищив планку. Наприклад, в «Тероризмі», який зараз мені не дуже подобається, є багато таких «прохідних» віршів, від яких зараз я б відмовився.

 

Різниця між мною тодішнім і теперішнім полягає в тому, що зараз я подібні вірші не записую. Вони приходять мені в голову, такі собі дурні ідеї, але я бачу, що в них немає такої соковитості, тої образності, немає метафоричного диму. Але я далі продовжую мислити поетичними образами. Моя письменницька свідомість залишається поетичною.

Джерело: ЧИТОМО
 

Сторінка 43 з 69

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua