Ukrainian English

Літературного персонажа Андрія Любки зрадила тернополянка

19 квітня 2015
Новини

 

Літературного персонажа Андрія Любки зрадила тернополянка

Кажуть, коли він куди-небудь заходить, жінки знімають обручки, змінюють статуси у соціальних мережах на “в активному пошуку” – все це про секссимвола української сучасної літератури Андрія Любку, який цього уїк-енду відвідав Тернопіль.

У Файне місто Любка привіз, окрімсвоїх друкованих творів, переклад книги польської мисткиніЛідії Осталовської “Акварелі”. Якщо коротко – це художній репортаж про геноцид циган. Вартує 100 грн. Андрій перекладав “Акварелі” кілька місяців – майже півроку за інтенсивним графіком – по 5-6 годин удень.

Виявляється, під час Другої світової війни у кількісному відношенні ромів (циган) було винищено більше, ніж навіть євреїв. Про геноцид євреїв ми знаємо значно більше тому, що роми не розповідають про це. “Ці “інопланетяни Європи” не мають традиції стежити за своєю історією, — сказав Андрій Любка на зустрічі з тернополянами. — Можливо, тому що їхнє минуле зазвичай драматичне”.

За освітою Любка – балканіст – досліджував війну Югославії у 90-их роках. Саме тоді почав дізнаватися про знищення етносами один одного: “Коли православні, католики і мусульмани – відповідно, серби, хорвати і боснійці воювали на теренах Югославії, найбільше там страждала українська діаспора, не меншого утиску зазнавали і цигани”.

За сюжетом книга-трилер “Акварелі” —не про циганів, а про художницю, чеську єврейку Діну Готлібову. Читаємо і, здається, спочатку це всього лише біографічний трилер, і лише десь збоку відображена історія ромів. Десь на 50 сторінці з’являються звичаї циган: по-циганськи душа називається “мулом”, за циганськими традиціями біля покійника не можна палити вогонь… Потім про те, звідки цигани увійшли в Європу, хто вони, якими мовами говорять. Голівудськість цієї історії полягає в тому, що Діна Готлібова – реальний персонаж, яка померла всього-на-всього в 2009 році в рамках зразкового хеппіенду.

В першій антології фестивалю “Ї”, яка днями вийшла друком (вартість – 50 грн.), є оповідання Андрія Любки “Імперія завдає удару у відповідь”, яке ще ніде не друкували і ніде не озвучене автором. Отож право “першої ночі” належало Тернополю. У вечір презентації “Акварелей” Андрій прочитав його для місцевої публіки.Оповідання – про переживання чоловіка через жіночу зраду. Родзинка твору – для жіночої аудиторії читати це не надто приємно. Але корисно. Автор цих рядків ніколи й не здогадувалася, що чоловіки можуть тримати “таке” у голові. Оповідання нібито від імені типового Козла, якого зрадила дівчина (до речі, за словами Любки, героїня – тернополянка). Перший варіант назви оповідання був “Сто варіантів помсти”.

“Якщо герой поводиться героїчно і благородно – це, звісно, про автора. Коли ж персонаж Дебіл, потрапляє у халепи і робить погані речі, – письменник вигадав цю історію або почув від друзів”, — так жартома Андрій Любка пояснив відсутність біографічного в оповіданні”Імперія завдає удару у відповідь” :)).

Ірина ЮРКО.

Фото автора.

 

Любка: «У дитинстві я мріяв, що колись вийде моя книжка, а на її обкладинці буде написане моє ім’я»

09 квітня 2015
Новини

Андрій Любка: «У дитинстві я мріяв, що колись вийде моя книжка, а на її обкладинці буде написане моє ім’я»

 

 

Андрій Любка – український письменник, перекладач

Про мрії і реальність

Моє дитинство було досить складним, зважаючи на купу різних факторів. Водночас, це був час найпримітивнішої радості, коли я міг бути щасливим, бо у мене є вільний час, бо є свіжі черешні і клює риба. А з часом все ускладнювалося і для задоволення треба було все більше. А тоді від найменших дрібниць можна було бути щасливим.

Коли я в дитинстві писав вірші, то мріяв, що вийде моя книжка, і на її обкладинці буде написане моє ім’я.

Мої мрії залежали від моїх захоплень. Коли я займався футболом, мені хотілося отримати Золотий м’яч; коли я займався греко-римською боротьбою, мені хотілося бути найсильнішим. Тоді я був зовсім малий. Я якось їздив на міжнародні змагання і виступав у категорії до 33 кг. Тобто, бути найсильнішим, коли тобі нема 33-х кілограм. А коли я вже почав цікавитися дівчатами, то перестав ходити на купу різних гуртків типу, футбола і греко-римської боротьби і записався на класичні танці. З того часу я мріяв, як я рятую цих дівчат із якихось небезпечних ситуацій. А коли вже дівчата знудили мене, то я мріяв про подорожі; коли стало багато подорожей, тепер вже і не знаю, про що мрію.

Вже в університеті я мріяв, що мене колись визнають, і я, скажімо, отримаю Нобелівську премію. Це дуже важливий етап. І коли ми відверто говоримо із друзями-письменниками, виявляється, що всі бачили себе нобелівськими лауреатами.

Колись я хотів написати текст «Нобелівська лекція». Ніби от я тепер, у свої 20, пишу нобелівську лекцію, яку виголошу колись. Зміст полягав у тому, що увесь пафос моменту поєднувався би із тим, що якийсь шмаркач із Ужгорода пише: «Шановні пані та панове! Для мене велика честь стояти на цьому місці…» Але я так і не написав цей текст. Я був дуже ледачий.

Хотілося б знайти гармонію між тим, що я б я хотів і своїми можливостями. Бути врівноваженою спокійною людиною, щоб мрії не мучили тебе своєю нездійсненністю, а ти, як камінь, відточував себе до кращого виконання того, чим ти займаєшся.

Мій найбожевільніший вчинок - це було знайти собі божевільну дівчину. Вона сказала мені одного разу вночі, коли ми проходили повз транспортний міст біля 16-поверхівки  в Ужгороді, що якщо ти справді любиш, то маєш перейти річку. Вона, напевне, щось хотіла довести своїм подругам. Ну, і я перейшов цю річку, добре, що Уж такий, що до колін вода. Загалом було божевіллям зустрічатися з такою дівчиною. Але водночас, це одні з найприємніших спогадів у моєму житті.

Свій перший вірш я написав у 7 класі. Але починав я з прози. Писав якісь казки у класі 3-5. А вірші - вже пізніше. Вірші - це вища форма мистецтва. Тому до віршів я прийшов у зрілому віці семикласника.

 Два роки тому під час Форуму видавців, де зустрічі проходять у різних локаціях, однією з таких точок був Інститут сухопутних військ, в який я колись безуспішно вступав перед тим, як вступати в УжНУ. Мене закосили тоді через те, що мене порок серця. Десь про це пронюхав їхній зам по виховній роботі, і він сказав, що треба запросити цього письменника до нас, нехай він розкаже нашим курсантам, як він сюди вступав. Ну, я погодився. 10 ранку. Я прокидаюся з будуна, продираю очі, іду в цей інститут. А це режимний об’єкт. Приходжу на прохідну і кажу: «Доброго дня! Я на зустріч» - «Яку зустріч?» - «Ну, тут має відбутися літературна зустріч» - «З ким?» - «З Андрієм Любкою» - «А ви хто?» - «Андрій Любка» - «То ви йдете на зустріч із собою?» - «Так» - «А ви не можете зустрітись із собою в якомусь іншому місці?» - «Можу, але мене запросили» - «А нащо вам приходити на зустріч із собою на територію інституту сухопутних військ?» - «Ні, та це має бути з курсантами» - «То ви йдете на зустріч із курсантами чи з собою?»… Мене так і не впустили тоді. На цю зустріч із собою я так і не потрапив. Оскільки у мене не було перепустки. Тому я досі перебуваю у пошуках себе.

Про творчість

Текст має водночас задовольняти тебе і бути доступним читачеві. Він має подобатись і студентці, і професору. Я добре ставлюся до того, що поки що мої тексти священику не подобаються. Але я б хотів, щоб різні прошарки населення сприймали ці тексти позитивно.

У житті важлива думка самого себе. Важливий свій внутрішній ценз: чи добре ти робиш, чи погано, чи морально це, чи аморально. Ввечері, лягаючи спати, ти залишаєшся сам із собою, і ставиш собі ці питання. Якщо в тебе є зерно самокритичності, ти вже на правильному шляху.

Мій новий роман про вигадане місто Ведмедів, яке знаходиться у Закарпатті на кордоні з Угорщиною. Головний герой – історик Михайло Олексійович, який сам себе називає Тисом, за аналогією до імператора Тиберія, який називав себе за річкою у Римі. Місто Ведмедів знаходиться над річкою Тисою, то і герой назвав себе Тисом, і вважає, що він історична постать. І ось цей кумедний вчитель історії вигадує одну ідею, яка змінить долю України і світу, і реалізовує її. А далі вже треба читати.

Рибальство для мене друга справа після літератури. Власне, ідеї я вишукую, сидячи над річкою.

Мені здається, що у кожного із письменників-рибалок має бути своя річка або море. Я хотів би пройти свою річку, над якою виріс – над Тисою. Подивитися, як вона починається з потічка на горі, потім у Виноградові стає такою, що  по ній можна плавати на човні і ловити рибу, в середній Угорщині вона стає судноплавною, а потім вона зникає, розчиняючись у  Дунаї. Взагалі, річка є доброю метафорою життя людини – як воно розвивається, а потім, зрештою, зникає.

Писання текстів великих обсягів схоже мені на будь-яку іншу роботу, коли ти багато працюєш, удосконалюється і в тебе виходить краще чи гірше. Але в цьому все одно є домішки певного містицизму. Останні кілька років я не пишу віршів. Ну, пишу, але значно менше, ніж колись студентом. Мені здається, що містицизм полягає в тому, що вірші з’являються. Не ти їх пишеш, креслячи олівцем, чи стукаючи по клавіатурі. Вірш приходить, і ти його записуєш. І навіть коли твоя книжка успішна, вдала, навіть ти її такою вважаєш, ти розумієш, що це не тому, що ти такий класний, а тому, що ти – це інструмент, яким це писали. Література – це круто. А бути письменником – це бути ручкою у руках провидіння. І невідомо за що ти можеш бути покараний кілька років. От як я. Можливо, я десь згрішив із цією справою. Можливо, був занадто марнославним. Це дуже тонкі енергетичні матерії. І якщо ти спалюєш якийсь місток, то відбудувати його дуже важко. Більше того, ти не в силах цього зробити.

Я ненавиджу ранки.  От прокидаєшся зранку о 9 з гіркотою, що ти вже все проспав. Відколи я повернувся в Ужгород,  моїм головним завданням є себе змусити а) прокидатися раніше, б) працювати зранку.

Один із найважливіших моментів, який серйозно псує мені життя, це те, що я не уявляю писання в оточенні інших людей. Якщо я одружуся колись, то не уявляю, як це буде, коли я пишу, і вона ходить навколо, і ходить, кола намотує, і мене дратує, чимось стукає… Умовно кажучи, я описую історію головного героя, який зараз покінчить життя самогубством, тобто якийсь кульмінаційний момент, а вона заходить і каже: «Чого ти не купив горох?» Як оце писання співставити із несамотністю, я ще не знаю.

Я пишу дуже дивно: ходжу, щось говорю, їм яблуко… Шукаю слова. Весь час рухаюся. І не хотів би, щоб мене хтось побачив у цей момент. Коли людина сидить і говорить зі своїм монітором – це ж дивно.

Про досвід

Це, можливо, буде звучати тенденційно і модно, але я завжди буду україномовним. Для мене це дуже важливо. Живучи у Києві, і спілкуючись із російськомовними друзями, і маючи майже напівросійськомовну дівчину, я російською не  говорив.

Мені здається, я би ніколи не закохався в російськомовну дівчину. Коли я чую російську від дівчини, у мене відключаються усі зацікавлення щодо неї. Я не уявляю, як би вона говорила зі мною російською під час сексу.

Мені подобаються люди, які досягли внутрішньої гармонії. Цілісні. Які знайшли себе, своє місце і задоволені тим, що вони роблять і в який спосіб вони це роблять. Незалежно від сфери. Якщо йдеться про літературу, люблю Юрка Андруховича – абсолютно цілісна, самодостатня,  щаслива людина. Він кайфує від того, що робить. Він дійшов до того рівня, коли його кайф передається іншим. Мені дуже сподобався Юрій Клованич. Ми були у його кельтському дворі, де він готує свої самогонки і сири. Мені здалося, що це людина, яка знайшла себе. 30 років пропрацювавши редактором, він це все закинув і зараз працює із землею і напоями. Коли я дивився на нього, мені хотілося рівнятися на нього: закинути цей леп-топ, сидіти, гнати слив’янку і бути щасливим.

Коли починаєш зустрічатися із жінкою, добрий спосіб казати їй, мовляв, знаєш, я проаналізував і мені здається, що саме це моє перше кохання – до тебе. Тому що то все було, як каже один мій знайомий, - лупина.

Я дуже коротко ходив у садочок, але одразу закохався у молоду дівчину, не знаю, яка у неї була посада, вона наливала мені молочний суп. Вона буда дуже гарна і дуже мені подобалася. І от коли вона налила мені другу порцію, я сказав їй, що її люблю, і, можливо, це був єдиний раз, коли я не збрехав.

Я дуже люблю готувати і, напевне, буду як Юрій Винничук: вдома готує він. І коли в мене з’явиться сім’я, я теж буду готувати. Люблю всі ці вправи на дрібну моторику.

Слава - це дивна штука. Я не мріяв про це, але мені хотілось було відомим, хотілося отримати якесь визнання. Тепер, коли я якесь маю, вважаю, що слава має надаватися зрілим людям, бо вона як рентген просвічує все добре, яке є в тобі, і збільшує, як під лупою, і всі негативні риси вона теж підсилює. Від неї інколи заносить. Я точно знаю, що мене заносило, і це було загрозливо, у першу чергу, для мене. Це був час, коли я ще вчився в університеті, і коли вийшла перша книжка, коли почалися запрошення на фестивалі; коли я був студентом, але вже мав творчий вечір у Берліні – це трошки крутило голову. Зараз мені  з усього цього смішно.

Думаю, що, можливо, варто залишити одну таку точку, де ти не говориш про літературу, не даєш інтерв’ю, не виступаєш, не модеруєш. Бо має бути щось для життя, якийсь простір. Може,  Ужгород був би добрим для цього місцем. Не має виникати думок, що ти не можеш пройтися містом з якоюсь дівчиною, бо всі подумають, що між вами щось є; чи остерігатися людних місць, коли ви пиячите, бо ти не хочеш, щоб тебе побачили п’яним. Це ненормально. Тому у мегаполісі було добре жити. У Варшаві я губився, там було спокійно. Оця містечковість, з одного боку, класна, бо ти можеш прийти на базар, купити у якоїсь жінки червоної паприки і поговорити з нею, а з іншого боку вона формує манію переслідування.

Сашко Бойченко – людина з найкращим почуттям гумору у нашій країні. Він робив зі мною інтерв’ю для чернівецької газети і дуже класно написав вступ. Типу, Андрія не треба представляти, він за свої, не пам’ятаю точно, здається, 24, встиг багато: народитися в Ризі і так далі… Це було смішно, ніби то моя заслуга була, що я народився в Ризі. До 15 років вважалося, що я народився у Виноградові, а вже потім, я досягнув того, що міг народитися в Ризі. А коли стану ще дорослішим, то буду родом із Парижа, наприклад.

Дім – це ліжко. Часто доводиться спати у потягах, готелях, хатах друзів, тому дуже класно, коли повертаєшся нарешті і лягаєш у своє ліжко, вимикаєш телефон, щоб зранку ніхто не розбудив, і після довгої подорожі висипаєшся. Тоді відчуваєш, що ти повернувся.

Рідним містом для мене, звісна річ, є не Рига, де я народився, але і не Виноградів, де я виріс. Рідним для мене є Ужгород. Саме тут я став дорослим.

У мене порок серця, я би дуже хотів, щоб у мене було нормальне серце. Слава Богу, я вже два роки не курю. До того я завжди вважав, що помру від інфаркту. Але, можливо, із здоровим серцем не було би особливого відчуття світу, не було би основи для поезії.

Мені здається, що людина безпроблемна, без фобій і страхів, недосконалостей і комплексів, психічних розладів не може писати віршів. Має бути якийсь їжачок, який боляче колеться всередині тебе, і тільки ти про нього знаєш – це і є тим моторчиком, який примушує писати вірші.

Я не вірю в Долю як таку, в якій ти не можеш нічого змінити. Я вірю в Долю як одну із Мрій. Людина має намагатися прожити цікаве життя, і за одне життя встигнути змінити кілька ролей, мати насичену біографію, за якою хочеться зняти фільм.

Я не даю порад молодим письменникам. Мені здається, що я не експерт, який би міг давати поради, як кому розвиватися.

Коли ти слухаєш людську історію, ти перетворюєшся на магніт, який привласнює собі якісь факти, риси, які ти потім можеш використати. Письменник ніколи не розкаже тобі так соковито, як людина не з цієї сфери.

Марнославство - це те, з чим я борюся. І з надмірною егоїстичністю. Колись я був страшенно непунктуальний, а зараз я страшенно пунктуальний. Тобто мені це вдалося перемогти. А от із цими двома рисами ще треба щось робити.

Мені соромно, що я не завжди був відповідальним у роботі з текстами. У книжці «Тероризм» є кілька віршів, які я вважаю гріхами молодості. А тоді мені здавалося, що все, що я написав, дуже класно. Тоді я дбав про те, щоб книжка була товстою, бо чим товстіша книга, тим ти вагоміший автор. Якщо ти випускаєш книжку у світ, вона має бути зроблена добре. А вона не дуже добра.

Якби я хотів мати кредо, то я взяв би його з слів свого командира взводу Володимира Павловича Захарова: «Хочеш випити – випий. Не хочеш – примусь себе». Це так і вжитті: хочеш щось зробити – зроби, а не хочеш – змусь себе.

Записала Олександра Машіка

Фото - Наталія Боднар

 

Джерело: Нове Закарпаття

 

Andrij Ljubka: Club der Landstreicher

31 березня 2015
Новини

Club der Landstreicher


Andrij Ljubka

aus dem Ukrainischen übersetzt von Christian Weise

Patriotismus beginnt in dem Augenblick, wenn der Mensch einen Stock nimmt und damit beginnt, den steinernen verkarsteten Boden aufzubrechen, wenn er in die alte Kiste steigt, wenn er mit Neugier das Nachbarhaus oder eine verlassene Fabrik betrachtet.

Als Kind habe ich immer gedacht, ich lebe an einem uninteressanten, vergessenen provinziellen Ort. Gut, die Natur ist zwar manchmal schön - außer im Frühjahr und Spätherbst -, aber weiter gibt es nichts Interessantes, der Blick sucht die Turmspitze einer alten Kirche oder den Wachturm eines Schlosses am Horizont festzuhalten, überall nur Ruinen, Hütten und sprichwörtlich fluchtartig verlassene Gebäude. Die kindliche Vorstellung malte sich sonnige Tage italienischer oder portugiesischer kurzgeschorener Rabauken aus, die herumlaufen und Krieg spielen im benachbarten Kolosseum oder in mittelalterlichen Leuchttürmen am Meer. Uns blieben nur eine verlassene Ziegel-Fabrik, eine Weide, Dornenbüsche, „Schwimmbecken" am Ortsrande, in denen früher Kalk gelöscht wurde und nun große Frösche lebten. Wie bei anderer Gelegenheit Serhij Zhadan schrieb, „deshalb sind wir auch mit so einer Wut aufgewachsen".

Auch wenn die Tage der Kindheit lang waren und leer wie Fässer, so gelang es doch sie mit etwas zu füllen. Mit den Freunden liefen wir die Ruinen des Schlosses Kankiv im Umkreis von Wynohradiw auszukundschaften – wir planten und begannen sogar mehrere Male Ausgrabungen, die aber wie ich gestehen muß nicht länger als zwei Stunden dauerten – stiegen auf den Schwarzen Berg, der einen vulkanischen Ursprung hat, auch auf ihm kann man theoretisch Steine von interessanter Form und Farbe finden – tatsächlich aber niemals – liefen zum großen Fischweiher im Umland, wo wir aus Baumstämmen Flöße bauten und einen Mast mit einem Segel aufrichteten, um auf weite Seereise zu gehen – das Kunstwerk versank ungefähr drei Meter vom Ufer – brachen auf in den Wald und beobachteten Vögel, verglichen sie mit den Abbildungen in ornithologischen Atlanten, lernten Pilze zu unterscheiden, erforschten einen alten Weinkeller, der einst einer zahnlosen Witwe gehört hatte, tauchten in der Theiß nahe der Brücke, denn dort war angeblich während des Krieges ein Panzer untergegangen, den wir sogleich herausziehen wollten, um dann auf ihm zur Schule zu fahren. So wurde in die leeren Umrisse der Karte des Kopfes und des Herzens Meter für Meter die Geographie des Vaterlandes eingetragen.

Ich erinnere mich an unsere ganz einfache Regel, unser Gesetz: Wenn ein Baum wächst, dann geschieht das nicht einfach so, das bedeutet, man muss sofort auf ihn klettern und dann wirst Du etwas Bedeutendes sehen. Unser Herz war offen für jedes Abenteuer, für jede neue Gelegenheit, für jede Abweichung vom Weg. Geh vor Dich hin und irgendwo kommst Du an. Eine andere Wahl gab es nicht, deshalb füllten wir unsere Tage mit Ausflügen, Entdeckungen, Ausgrabungen, interessierten uns für Familiengeschichten und Gerüchte vom Hörensagen, auf denen auch der Grund von ganz Mitteleuropa ruhte: diese Erzählungen handelten von Umzügen, Untertauchen, Verstecken, Vergeltung, Rekrutierung, Nationalisierung, Tod und anderen Fluchten. Man wollte auch Geschichte über Rebellen, Rächer, Kämpfer, aber so etwas Gutes wurde in Transkarpatien verleugnet. Wir streunten in der Gegend herum, gruben jeden Stein um, der uns unter die Füße kam.

Wie groß war meine Überraschung, als ich las, dass an einem anderen Ende Europas, im Baltikum, ebenso Menschen waren, die einfach herumstreunerten. Ich wurde stark daran erinnert bei einer Biographie über Cesław Miłosz, der Mitglied des „Akademischen Clubs der Landstreicher von Wilna" war. Wie Andrzej Franaszek in seinem Buch schreibt, „... im „Akademischen Club der Landstreicher von Wilna" herrschten demokratische Regeln. Nach Miłosc vereinten die Landstreicher „Zunge rausstrecken", politisch und geistig in der Opposition zu sein. Die Landstreicher kämpften nicht so sehr um Symbole des Mittelstandes oder dem Lebensstil von Handelsreisenden, die nach Geld rennen, sie reagierten darauf mit Achselzucken oder einem ironischen Lächeln... Vor allem herrschte in dem Club der Geist der Belustigung. Bei einem ihrer Treffen knüpften die Landstreicher ihre Rucksäcke mit Schnüren zusammen und unternahmen einen Spaziergang einer nach dem anderen in einer Kette, jeder mußte sich an der Schnur festhalten. Sie hielten den Verkehr auf und marschierten so durch die Straßen, und sogar neben der Droschke, in der der Kommandant der Wilnaer Polizei saß." Aber das war alles viel später, als die Kinder herangewachsen und Studenten geworden waren, aber bis dahin ging Miłosc mit Freunden in Wilna – diesem „Jerusalem des Nordens" – so weit, wie er konnte. Er eröffnete sich die Welt, erforschte sie, nutzte, was er unter den Füßen und vor den Augen fand. Später – ich betone es noch einmal – endete dies in einer Mitgliedschaft in einer ganzen Universitätsorganisation, die mit ihrer Verschlossenheit und Rigorosität der Regeln an eine Freimaurer-Loge erinnerte. Aber das war nichts Ernsthaftes, nur eine Formung einer eigenen mentalen, politischen und in gewisser Weise staatsbürgerlichen Position, Einstellung zum Leben, Interesse für die Welt. Wie in allen intellektuellen Kreisen von Wilna gab es einen gewissen Humor und gesunden Spott, so klang beispielsweise der Nach¬name Miłosc im Club nicht so versnobt wie bei einem künftigen Nobelpreisträger: „Jajo".

Ähnliche Geschichten habe ich von vielen Menschen gehört, die in ganz anderen Teilen der Welt aufgewachsen sind. Nach ihren Möglichkeiten waren sie alle in der Kindheit Land-Streicher und durchstöberten die deutschen Burgen Transsilvaniens oder tobten herum in der Steppe der Sloboda-Ukraine. Im Inneren waren sie alle durchdrungen vom Interesse an der Welt, das Lesen von Büchern an den hoffnungslosesten Orten inspirierten Phantasie und zu Abenteuern, später formte dies Patriotismus, eine liberale Weltsicht, eine ironische Haltung gegenüber allem Vergangenen. Kurz kann man alle geistig Unruhigen, die nicht sitzen blieben am Ort ihrer gottverlassenen Löcher, und die später die Welt änderten, einfach so nennen: Club der Landstreicher.

Quelle: 16.3.15Pat

Andrij Ljubka, Dichter, Essayist, Kritiker, geboren am 3. Dezember 1987 in Riga. Autor „Acht Monate Schizophrenie“ (2007, Lyrik) und „Terrorismus“ (2008). Seine Gedichte erschienen u.a. in „Kyivska Rus“, „SCHO“, „Vsesvit“, „Der Zug– 76“, „Korzo“, „Kryv – bas Kurrier“ u.a. Teilnehmer an vielen ukrainischen und europäischen Literaturfestivals. Laureat des Literaturpreises „ Debüt“ (2007). Übersetzungen in Ungarisch, Tschechisch, Portugiesisch, Deutsch, Russisch und Polnisch. Übersetzt von Christian Weise. Gedichte von Andrij Lyubka auf dem Zeitzug

 

 

 

 

 

Zeitzug

 

 

Andrij LUBKA: Z tej i innej strony Portu Wrocław

26 березня 2015
Новини


 

Zacznę banalnie, od powiedzenia, że marzenia się jednak spełniają. Przynajmniej tak było ze mną i Portem. Kiedy przyjechałem do Polski na stypendium Ministra Kultury „Gaude Polonia” w 2010 roku, moi serdeczni przyjaciele – Sława Lisiecka i Zdzisław Jaskuła – zaprosili mnie, wtedy neofitę, który ani nie znał języka polskiego, ani nie znał samej Polski, do wspólnej podróży do Wrocławia. Powiedzieli, że to bardzo piękne miasto, nawet piękniejsze niż Łódź, a jeszcze poznam tam najlepszego wydawcę poezji w Polsce. No i pojechaliśmy, fajna wyszła wycieczka, odwiedziłem wtedy Biuro Literackie, pooglądałem książki (po polsku jeszcze nie czytałem, więc nie kupiłem) i pomyślałem, że kiedyś to i ja może dorosnę do poziomu, kiedy mój tomik ukaże się w tej oficynie.

Było to w lutym czy na początku marca, a potem kierowniczka mojego stypendium – Bogumiła Berdychowska – poleciła mi pojechać i zobaczyć największy w Polsce festiwal poetycki. Sprawdziłem tę informację u swojego tutora, Bohdana Zadury, który tę opinię potwierdził i powiedział, że jeżeli ja chcę coś kumać z poezji polskiej i z polskiej sceny poetyckiej, to muszę pojechać na Port Literacki. Tak też zrobiłem – i były to moje drugie odwiedziny Wrocławia.

Od tej pory stałem się fanem tego festiwalu – dzięki niemu poznałem mnóstwo świetnych polskich pisarzy, miałem wiele okazji przyglądać się poetom pierwszej rangi z Europy i świata, a kiedy nareszcie nauczyłem się polskiego, mogłem czytać współczesną poezję polską. Książki Biura były dla mnie również otwarciem na poezję światową, ponieważ na Ukrainie z tłumaczeniami i wydaniem poezji obcej dotąd jest bardzo trudno. Co roku, przyjeżdżając na Port Literacki, miałem zawsze możliwość spotkać się z ukraińskimi kolegami, których w programie było całkiem sporo. Bywało tak, że przez lata kogoś nie widziałem na Ukrainie, a sposobność, żeby porozmawiać, mieliśmy dopiero we Wrocławiu. A więc na Porcie z roku na rok czułem się coraz bardziej swojsko, choć coś mnie – nie będę kokietował i ukrywał – męczyło. Mianowicie to, że i ja bardzo chciałem stać się uczestnikiem tego festiwalu.

Cztery lata jeździłem na Port Literacki jako widz, w końcu jednak moje marzenie się spełniło. Dzięki błyskotliwemu tłumaczeniu Bohdana Zadury (sam mu tego nie mówiłem, niech to przeczyta tutaj – uważam, iż w niektórych miejscach polskie tłumaczenie jest lepsze i stylistycznie bardziej wyrafinowane niż oryginał ukraiński) w Biurze Literackim ukazał się zbiór moich opowiadań „Killer”, i już z tą książką zaproszono mnie na festiwal. Przypomniałem sobie tę długą, wieloletnią drogę, siedząc na scenie teatru we Wrocławiu, kiedy w 2014 roku mieliśmy wspólny występ z Saszkiem Irwańciem oraz Ingą Iwasiów na Porcie Literackim. Z nieco głupią satysfakcją wtedy pomyślałem, że oto teraz ja siedzę z drugiej strony – zawsze byłem tu widzem, czytelnikiem i słuchaczem, a teraz siedzę na scenie. Głupio? Tak. Ale jak przyjemnie!

Piszę to prawdziwie i nic nie upiększając, bo może akurat słowa te czyta ktoś z przyszłych autorów Biura i uczestników Portu – uda Ci się, to naprawdę możliwe! A więc lubię ten Port, dzięki któremu odkryłem dla siebie do tej pory nieznaną poezję, fajnych ludzi i piękny Wrocław. I jak się mówi w Polsce: sto lat! Albo, jak mówimy po ukraińsku: многая літа / mnohaja lita!

 

Link: Port Literacki Wroclaw

 

Любка: Вирішив жити насиченим інтелектуальним життям у красивих декораціях

21 березня 2015
Новини
Андрій Любка: Вирішив жити насиченим інтелектуальним життям у красивих декораціях
Письменник Андрій Любка живе в Ужгороді, хоче одружитися і пише роман про вигадане місто на Закарпатті. 

Дуже багато людей вважають мене епатажним, провокаційним, аморальним. А я дуже хороший. Мій імідж пов’язаний частково з моїм життям, частково з моїми віршами», — зізнався письменник Андрій Любка під час зустрічі з учасниками літературного клубу УжНУ. Ще в жовтні минулого року він переїхав жити до Ужгорода, опісля перебував у тривалих від’їздах і тільки в лютому знайшов час для зустрічі з читачами, переважно читачками, адже хто, як не студентки, найбільше цінує його творчість і цитує напам’ять рядки з віршів та есеїв. 

В УжНУ Андрій Любка прочитав ще неопубліковане оповідання «Тарзанка», яке написав у грудні. Воно вийде друком у квітні у книжці про волонтерів видавництва «Клуб сімейного дозвілля». 

Також Андрій розповів, що за останній рік написав два вірші, хоча у студентські роки писав 20 віршів за місяць, що знаходить у себе тексти, особливо в «Тероризмі» і ранніх віршах, які йому хочеться викреслити. Натомість його улюблений вірш — таки «Спати з жінками», про що пише в однойменній книжці. «Ця книжка частково розкриває мій імідж. Як людина, я найбільше представлений у «Спати з жінками», — додав письменник. 

Зізнався Любка і про те, що вже хотів би одружитися: «Наразі в мене немає дівчини, тому до весілля ще дуже далеко. І хлопця в мене теж немає (усміхається — Авт.). Приїхав в Ужгород у листопаді, але побув усього два тижні, потім поїхав знову. Тому навіть квітки не маю, бо вона би засохла». 

Тож про раптову зміну місця проживання, потребу в паспорті, творчі проекти і погляд на закарпатську літературу — у бліц-інтерв’ю, яке записав ProZak із письменником Андрієм Любкою. 

— Як тобі живеться в Ужгороді після Варшави, Києва? Чим пояснена така зміна місця проживання? 

— Я вирішив, що буду жити в Україні. Перед Варшавою жив у Києві, але зрозумів, що Київ я не люблю, бо він російськомовний, завеликий і так далі. Тому вирішив повернутися в Ужгород, у маленьке місто до кордонів, купити собі машину, їздити на рибалку і жити насиченим інтелектуальним життям у красивих декораціях. У Києві треба кудись бігати, ходити на роботу і так далі. В Ужгороді ходити на роботу нема сенсу, тому можна сидіти вдома (усміхається — Авт.). 

— Як пишеться в Ужгороді? 

— В Ужгороді пишеться добре. Тобто я продовжую писати свій роман, хоча в Чернівцях писалося краще, бо там були повністю створені умови, але тут теж пишеться. Це буде роман про вигадане місто в Закарпатті, його дія відбувається у 2015 році. 

— Бачиш себе тут через рік, два? 

— Так, звичайно. Моє рішення тривале в часі. Якби в мене були гроші, я купив би собі тут квартиру. Скоро відкриються кордони і тут буде до всього близько. Тут усе зручно, тут я їжджу на рибалку. 

— Як щодо історії з біометричним паспортом, яку ти описав у колонці? 

— Мені потрібно зробити паспорт, бо нема куди ставити печатки. Але там такі довгі черги, що якби я записався два тижні тому, то мав би здавати документи 4 квітня. 

— На допис відреагували? 

— Ні, звісно (усміхається — Авт.). 

— Чи не виникає бажання поставити свої вірші на музику або й цілий альбом записати, подібно до Жадана і «Собак»? 

— Це потрібно вміти, дуже любити музику. 

— Але ж було кілька спроб, коли твої вірші ставили на музику? 

— Але це не я робив і це не та музика, яка мені подобається. Наприклад, коли працюю, то слухаю класичну музику, коли не працюю, то слухаю оперу. Коли пишу, то не можу слухати музику зі словами, бо це мене відволікає. 

— Чи цікаві тобі проекти з гуртом «Рокаш»? Що зараз готуєте? 

— Це буде талант-шоу народних музик і ми вже провели один відбір у Нижньому Селищі. Спільно з Віктором Янцо були в журі конкурсу і відбирали кращих із народних колективів. Загалом у проекті заплановано 5 різних майданчиків, на яких відберуть кращих виконавців. Потім у Мукачеві відбудуться гранд-концерти за участі цих музикантів і з цих музикантів сформують «Рокаш-оркестр». 

— Чи пишеш щось про революцію, війну? Як узагалі ставишся до того, щоб писати твори одразу після подій? 

— Крім оповідання про волонтерів, яке написав у грудні, не пишу нічого про злобу дня. Свої думки про сучасність публікую в колонках. Воно відходить туди, а література мене зовсім інша цікавить. 

Не потрібно дуже швидко реагувати у творах на війну чи революцію. Ти ще не розібрався у процесах, не знаєш, добре це було чи погано. Вірш можна написати, а для прози має пройти 5—10 років. Треба збайдужіти до описуваного, коли це вже не буде жива рана. Наприклад, Мілан Кундера написав «Нестерпну легкість буття» через 14 років після Празької весни. 

— Як дивишся на закарпатську літературу? 

— Добре ставлюся до закарпатської літератури. Дуже багато відомих імен з’явилося. Мені здається, що закарпатські письменники вийшли з цього природного гетто, тобто оточення горами. У кожного свої досягнення: у Гавроша — фільм, Сергій Дмитрович отримав нагороду, Дочинця читають спраглі філософії, Галина Малик має дитячі проекти… Бракує якоїсь спільності, а найбільше — видавництва. Без цього процеси не виглядають закарпатським феноменом. Якби було видавництво з нормальною мережею розповсюдження, то закарпатська література досягнула би більшого. 

— Від зміни місця проживання чи змінюється твій погляд на жінку? 

— Так, коли я жив в Ужгороді, то мені здавалися дуже сексуальними темношкірі жінки, бо їх тут не було (усміхається — Авт.). Коли жив у Варшаві, де було багато різних, то я був за рівноправність. Ні, не змінюється. 

— Де хотів би ще пожити? 

— Я хотів би пожити ще у трьох країнах — у США, в Німеччині (Берлін — моє улюблене місто), в Сербії, можливо, в Боснії, Сараєві. 

— Коли найближчі творчі вечори з Андрієм Любкою? 

— Якщо в Ужгороді, то виступатиму на еротартфесті «Березневі коти».

— Зараз почуваєшся щасливим? 

— Мабуть, так. Не в сенсі дуже великого щастя, але я задоволений тим, чого досягнув копіткою працею, маю змогу займатися тим, що люблю. Тобто зараз займаюся писанням. Не ходжу на дурну роботу, на яку ходив роками, працював у політиків і взагалі в різних сферах, які навряд чи були мені корисні. Сьогодні працюю зі словом: пишу, перекладаю і є певна сатисфакція в цьому. 

Наталія Каралкіна21.03.2015

Джерело: газета Ріо

 

Сторінка 45 з 69

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua