Ukrainian English

"Poza Majdanem czeka nas terror" - Andrij Lubka

28 січня 2014
Новини

 

Aktywista Andrij Lubka o protestach na Ukrainie [ROZMOWA]

 

Dziennik Bałtycki

rozm. Tomasz Słomczyński

 

"Poza Majdanem czeka nas terror". Aktywista Andrij Lubka o protestach na Ukrainie [ROZMOWA]

Andrij Lubka (© arch. prywtane)

 

- Przekroczyliśmy barierę strachu. Władza sięga teraz po terror indywidualny. Nie możemy rozchodzić się do domów, bo w domach jesteśmy bezradni, narażeni na niebezpieczeństwo. Więc rozwiązaniem są tylko zwycięstwo albo rozejm, który uczestnikom manifestacji gwarantować będzie nietykalność. Dlatego ci, którzy rzucali koktajlami Mołotowa, nie mogą już zejść z Majdanu, bo zacznie się terror - mówi ukraiński aktywista Andrij Lubka w rozmowie z Tomaszem Słomczyńskim
12 stycznia wyjechałeś z Ukrainy. Wtedy na Majdanie był spokój...
To był Majdan bez punktu wyjścia, stojący wobec pytań: "Jaka droga jest dla nas najlepsza?", "Co nas poprowadzi do zwycięstwa?" "Co zrobić, żeby nie stać w miejscu?". Ale nic się nie działo. 

30 listopada miała miejsce akcja Berkutu. Wtedy było gorąco, ale potem przyszły święta. Z doniesień prasowych wynikało, że Majdan może umrzeć śmiercią naturalną. 
Tak, w czasie świąt było bardzo mało ludzi na Majdanie. Co prawda barykady zostały, scena została, wieczorami może było trochę więcej ludzi, ale już prawie nikt tam nie nocował w namiotach. Ja spędziłem tam półtora miesiąca. Wyobraź sobie, że jesteś codziennie na mrozie, a jest na przykład -10 stopni... Nie możesz czytać, nie możesz przywieźć laptopa i obejrzeć sobie filmu. Wstajesz o szóstej rano i dzień ciągnie się potem jak w kolejce do lekarza. Minuta za minutą, nic się nie dzieje. Po dwóch dniach wstajesz agresywny. Radykalizacja Majdanu postępowała, bo ani władza, ani opozycja nie słuchali protestujących. 

Opozycja nie słuchała protestujących? 

Pamiętajmy, że nie opozycja stworzyła Majdan, który powstał w zeszłym roku. Stworzyli go aktywiści społeczni i dziennikarze, którzy napisali o Mołdawii, gdzie zorganizowano wiec z udziałem prawie stu tysięcy ludzi, na którym wyrażano chęć wstąpienia do Unii Europejskiej. Zróbmy to u nas - mówiło się na Ukrainie. Jeszcze w listopadzie pisano, że 100 tysięcy protestujących to niewyobrażalna liczba na Ukrainie. No i zorganizowano demonstrację. Na początku to było 2-5 tysięcy ludzi, najwięcej 10 tysięcy, taki, powiedzmy, niewielki koncert w centrum Kijowa. Potem opozycja postawiła dużą scenę, ze światłami i dźwiękiem. To było potrzebne, a aktywiści nie mieli na to pieniędzy. W zamian opozycja otrzymała od protestujących możliwość przemawiania do ludzi i uczestniczenia w protestach. Ale bez flag partyjnych. 
Продовження тут: Dziennik Batycki

 

 

Дискусія в Ґданську: Ukraina – stara władza kontra nowe społeczeństwo

20 січня 2014
Новини

24 січня 2013 року у Ґданську (Польща) відбудеться перша в Польщі у публічна дискусія про Євромайдан та революцію в Україні. Подію організовує Європейський центр Соліднарності Балтійський культурний центр та Колеґіум Східної Європи, ініціатор - польський письменник Євген Соболь. У дискусії візьмуть участь український письменник Андрій Любка, відомий польський політичний діяч, засновник "Солідарності" та віднедавна персона нон ґрата в Україні Збіґнєв Буяк та аналітик-міжнародник Ігор Любашенко. Модератор - Малґожата Ноцунь, заступник редактора журналу "Нова Східна Європа".

YALE9qqgfZ0

 

Запрошуемо на першу в Польщі відкриту дебату про Євромайдан “Україна - стара влада проти нового суспільства”, яка відбудеться в Гданську - місті „Солідарності” 24 січня 2014 р. о 18.00 годині (Надбалтицький Центр Культури, Ратуша Старого Міставул. Коженна 33 / 35). Чи масові протести в Києві змінили українське суспільство? Чи є можливий конструктивний діалог між владою  і опозицією? Як буде розвиватися геополітична ситуація в Україні після непідписання президентом Януковичем угоди про асоціацію з Євросоюзом?  - ці питання будуть обговорюватися учасниками подій у Києві та політологами.

 

 

 

Програма дебати

 

18.00 Мультимедійна презентація "Майдан - мистецтво протесту"

 

Андрій Любка, український поет, прозаїк і публіцист

 

д-р філолог. наук Евгенюш Соболь, український літературознавець і критик

 

Партнер - колектив Вавилон '13.

 

18.20 Дискусія

 

Збігнєв Буяк, діяч демократичної опозиції, один з засновників "Солідарності"

 

Андрій Любка, український поет, прозаїк і публіцист

 

Ігор Любашенко, експерт Польського інституту міжнародних справ

 

Дебату буде вести Малгожата Ноцунь, заступник головного редактора часопису "Нова Східня Європа".

 

 

 

Організатор

 

Європейський Центр Солідарності

 

Співорганізатори

 

д-р філолог. наук Евгенюш Соболь

 

Надбалтицький Центр Культури

 

Колегіум Східної Європи імени Яна Новака-Єзьоранського

 Подія в соцмережах: https://www.facebook.com/events/1455145978037563/

 

Co masowe protesty w Kijowie powiedziały nam o ukraińskim społeczeństwie? Czy istnieją szanse na konstruktywny dialog? Jak będzie się rozwijać sytuacja geopolityczna Ukrainy po niepodpisaniu przez prezydenta Janukowycza umowy stowarzyszeniowej z Unią Europejską? – o tym będą dyskutować w Gdańsku uczestnicy wydarzeń na Majdanie i analitycy polityczni.

W nawiązaniu do refleksji o przyszłości Ukrainy, jaka została podjęta podczas międzynarodowej konferencji Europa z widokiem na przyszłość w listopadzie 2013 roku, Europejskie Centrum Solidarności serdecznie zaprasza na debatę publiczną Ukraina – stara władza kontra nowe społeczeństwo. Dyskusja będzie się toczyć wokół ostatnich wydarzeń na Ukrainie – decyzji władz o niepodpisaniu umowy stowarzyszeniowej z Unią Europejską, masowych protestów w Kijowie i innych aglomeracjach ukraińskich, brutalnego tłumienia demonstracji przez władze oraz braku konstruktywnego dialogu ze społeczeństwem.

Podczas dyskusji eksperci postarają się zanalizować obecną sytuację, zastanowią się nad modelem relacji społeczeństwo — władza, nad strukturą ukraińskiego establishmentu i poszukają odpowiedzi na pytanie, jak może wyglądać przyszłość Ukrainy — bilateralne relacje z Rosją, dialog z Unią Europejską, przyszłość ukraińskiego społeczeństwa obywatelskiego. Punktem wyjścia do dyskusji
będzie relacja uczestników protestów w Kijowie, którzy odniosą się też do relacji medialnych z wydarzeń na Majdanie. 

program debaty

18.00 prezentacja multimedialna Majdan — sztuka protestu
Andriy Lyubka, ukraiński poeta, prozaik i publicysta
dr Eugeniusz Sobol, ukraiński literaturoznawca i krytyk literacki

Partner — zespół filmowy #Babylon '13

18.20 debata
Zbigniew Bujak, działacz opozycji demokratycznej, współzałożyciel NSZZ „Solidarność”
Andriy Lyubka, ukraiński poeta, prozaik i publicysta
Igor Lyubashenko, analityk Polskiego Instytutu Spraw Międzynarodowych

debatę poprowadzi
Małgorzata Nocuń, zastępczyni redaktora naczelnego dwumiesięcznika Nowa Europa Wschodnia



START: godz. 18.00
WSTĘP: wolny

Джерело: http://www.nck.org.pl/pl/wydarzenie/2096/ukraina-stara-wladza-kontra-nowe-spoleczenstwo#

 

Андрій Любка: «Янукович перетворив українців на своїх особистих ворогів»

12 січня 2014
Новини

 

Олена ГУТИК

 

Де ж іще бути письменнику, як не на Майдані?

Андрій Любка: «Янукович перетворив українців на своїх особистих ворогів»

Так вважає Андрій Любка, тож півтора місяця бере активну участь у акціях народного протесту. Про своє ув’язнення у Білорусі, про те, чому Майдан перетворюється на фестиваль, про “украЇнців” і “укрАінців” Андрій розповів кореспонденту “ВЗ”.

- Андрію, ви активний учасник Євромайдану. Як вдається його поєднувати з навчанням у Варшаві?

- Варшавський університет я закінчую цього року. Мій інститут власне займається дослідженням проблематики Східної Європи, тому на свою вже майже двомісячну відсутність я отримав повну підтримку й розуміння. Директор, який був зі мною на Євромайдані, зауважив, що жодна лекція не здатна дати стільки досвіду, скільки справжня революція.

- Виходить, Майдан представляє для вас ще й науковий інтерес…

- Радше письменницький, аніж науковий. Майдан є знаковою історичною подією. Хто знає, може, найближчих років тридцять нам не доведеться побачити нічого більш грандіозного. Зараз я приглядаюсь до Майдану, як Мілан Кундера приглядався до «Празької весни» і потім, за п’ятнадцять років, написав «Нестерпну легкість буття»… Де іще бути письменнику, як не на Євромайдані? У Європі сьогодні не так багато точок, де було б настільки цікаво, як тут. Справжнє життя відбувається зараз в Україні, бо революційні події оголюють характери, можна відстежувати мораль суспільства.

- Якось цей інтерес привів вас до Білорусі, де ви потрапили у в’язницю і досі є там персоною нон ґрата. Чим розлютили режим Лукашенка?

- У 2006-му Лукашенко провадив чергові свої вибори, і мені надали статусу офіційного спостерігача. Крім того, я співпрацював з білоруською молодіжною опозиційною організацією «Малады фронт». Білоруські колеги запросили мене, аби розповів, як відбувалась у нас Помаранчева революція. Першого дня нам вдалось організувати мирну антилукашенківську демонстрацію, а вже наступного - спецназ почав змітати з площі усіх підряд. Мене побили і відправили до в’язниці на 15 діб. Не був особливим чи одиноким у цій ситуації, бо так само чинили і з багатьма іноземними журналістами: зі мною у камері сидів хлопець з канадського Квебеку, оператор грузинського телебачення… Усім нам на 10 років заборонили в’їзд у Білорусь. Вже маю домовленість з білоруськими друзями-письменниками, що у квітні 2016 року, коли спливе дія заборони, святкуватимемо «повернення» - проведемо мій творчий вечір у Мінську.

- Тоді ви віч-на-віч зіткнулись з поняттям диктатури. Чи бачите аналогії з сучасною Україною?

- Мені здається, що ситуація в Україні значно гірша за білоруську. Лукашенко є постсовєцьким ідеологічним диктатором. Він не обкрадає Білорусь, просто вважає, що єдиний знає, як для країни буде краще. Йому не потрібно провадити якісь махінації, переводити комунальну власність у приватну. Лукашенко думає, що Білорусь – це він. Янукович же не знає, як було би добре для України, його це не хвилює. Віктору Федоровичу потрібна лише влада - аби використовувати її для збагачення Сім’ї. Тобто у Білорусі ідеологічна диктатура, а у нас – кримінально-олігархічна. Позбутися останньої надзвичайно складно, бо вона сягає найглибшого дна. Ця злочинна система проникла у містечка, як-от Дрогобич чи мій рідний Виноградів, і тримається на тому, що прокурор має змогу красти, зловживати службовим становищем, але у певний момент він повинен прикрити Сім’ю. Прокурори, судді фактично отримують «індульгенції», але найгірше, що ці «індульгенції» отримують навіть «тітушки»… Усі корумповані ланки тримаються одна за одну, створюють незворушний фундамент. Звичайна людина є на цьому тлі заляканою і безправною.

- Останнім часом образ Януковича міфологізується. То кажуть, що він тиран, то що маріонетка в руках олігархічних кланів. То бідолашному пороблено, і він не знає, що насправді відбувається в країні…

- Я одразу виключаю думку, що це мудра людина і стратег. Ця людина припустилась усіх можливих помилок, бо не зважає ні на що, окрім власного інтересу. Посадив Юлю, не підписав Угоди про асоціацію. Переплюнув навіть Кучму, бо завів Україну у ситуацію, коли компромісного виходу не існує! Можна було залишатись у стагнації і не рухатись ані в Євросоюз, ані в Митний союз, але ж Януковичу були потрібні гроші… Зараз полюбовного вирішення ситуа­ції бути не може, Янукович перетворив українців на своїх особистих ворогів, він повинен відповісти перед законом.

- Чому, на вашу думку, «точкові репресії» влади є настільки відкритими? Чи можуть вони перейти у масові репресії?

- Репресії вже стали масовими, бо з проблемами зіткнулись більшість активістів Євромайдану, яких можна було ідентифікувати. Відбуваються вони у показовій формі, бо це своєрідне публічне покарання. Це практика тюремного наглядача: принизити гідність людини, зламати її опір. Тому Майдан розганяли кийками, тому даішники зараз зупиняють водіїв, які брали участь в автопробігу до Межигір’я. Але кожне побиття, підпал чи зачистка закликають до боротьби все більше людей. Майдан перетворюється у революцію за графіком. Зараз там 10 тисяч людей, і цього цілком достатньо для варти громадянського суспільства, а як тільки буде потреба - людей стане кількасот тисяч.

- Ви казали, що Майдан перетворюється на фестиваль, і що хотіли б відвідати Межигір’я. Це бажання здійснилося. Що далі?

- Продовжувати цю тактику. Плацдарм у вигляді Майдану повинен бути, але люди, які півтора місяця перебувають на Майдані, як я, хочуть перейти до активніших дій. Не можна чекати круглого столу, якщо ми просто стоїмо на Майдані і слухає­мо музику. Завершуються різдвяні святкування, і ми очікуємо нової хвилі протестів. Потрібно розпочати блокування приватних резиденцій. Якщо ми просто будемо перекривати дорогу з Межигір’я, і гарант не зможе їхати на роботу, то цього буде достатньо, щоб вимагати переговорів. Треба дестабілізувати роботу депутатів-«регіоналів», вимагати від них вийти з фракції. Потрібно влаштовувати переговори з депутатами, аби набрати більшість і відправити уряд у відставку.

- Що маєте на увазі, говорячи про круглий стіл?

- Круглий стіл має створити домовленість про дочасні президентські вибори. Зрозуміло, що немає сенсу чекати до 2015-го, аби за рік нас посадили у тюрми, притисли податкові, відрахували з університетів.

- Ви неодноразово висловлювались про існування в Україні двох політичних націй. Майдан якось змінив вашу позицію?

- По-перше, позиція взята з книжки Миколи Рябчука “Дві України: реальні межі, віртуальні війни”, де він описує ментальну різницю між “украЇнцями” і “укрАінцамі”. По-друге, кримінально-олігархічна окупація прийшла до нас зі сходу та півдня країни. Ці кілька мільйонів виборців обрали для України такого президента. Тому Майдан не міг змінити мого уявлення про дві політичні нації. Якщо ми переможемо і дійде до формування нової конституції, то там варто прописати механізм децентралізації влади: спільний бюджет, спільні міністерства, але у питаннях освіти, наприклад, регіони керуватимуть самі собою.

Довідка «ВЗ»

Андрій Любка – український поет, прозаїк, есеїст. Народився 3 грудня 1987 року у Ризі (Латвія). Довгий час мешкав у місті Виноградові Закарпатської області. Закінчив Мукачівське військове училище. У 2009 році закінчив українську філологію Ужгородського національного університету. Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007), «ТЕРОРИЗМ» (2008), «Сорок баксів плюс чайові» (2012) і книжки прози «КІЛЕР. Збірка історій» (2012). Лау­реат літературних премій «Дебют» та «Київські лаври». Твори перекладені на понад десять мов, окремими книжками виходили в Австрії та Польщі. Живе в Києві.

Джерело: газета "Високий замок", 10 січня 2013 року

 

Коронація

27 грудня 2013
Новини

Коронація

 

І

290597 275170879184628 1587011315 o

Це був ранок перед коронацією. У кімнаті нічого не вказувало на особливий, урочистий статус цього дня, все залишилося таким же, як учора: велике вікно й масивні штори, що розбігалися донизу V-подібним вирізом, ліжко й бароковий портрет бородатого чоловіка у пишному вбранні, вочевидь, аристократа; камін і дзеркало над ним; круглий дубовий, але вишуканий стіл, п’ять стільців навколо нього; шафка з годинником, стрілки й цифри на якому виблискували позолотою; бордовий м’який килим на підлозі з жовтавим обрамленням та левом у центрі, і тьмяно-блакитна гравюра королівських ловів на стелі; стіни, бездоганно вистелені оксамитом гранатового кольору; срібний семиколонний підсвічник на столі; височезні білі двері з бронзовою ручкою у формі змії з відкритою пащекою. У ліжку спав чоловік, недбало розкинувши руки й ноги на всю ширину, немовби пливе чи повзе; він лежав на животі, а обличчя його ховалося у подушках – мабуть, від ранкового світла. Шостий стілець із комплекту стояв біля ліжка. На ньому сиділа підкреслено скромно вбрана жінка: довга чорна сукня, яка закривала плечі й закінчувалася біля ніг у чорних черевичках на невисокому підборі; брошка розміром з горіх у вигляді птахи з діамантами на місці очей; чорне волосся, зібране ззаду у пучок елегантним метеликом. Можна було б припустити, що це черниця, але вся її гордовита, породиста постава заперечувала це. Як і обличчя з довершеними й гармонійними лініями, що світилося сніжною білістю на фоні чорного одягу.

Анжела сиділа біля його ліжка уже півтори години. Саме її Стефан попросив розбудити його. Зрештою, саме вона сиділа біля його ліжка ввечері у кромішній темряві, коли він довго не міг заснути і час від часу голосно зітхав. Які слова на початку дня треба сказати людині, яку сьогодні коронують? Як поводитися з не-королем, який за кілька годин стане королем? Понад дві години тому Анжела прокинулася, швидко вдягнулася і непропорційно довго до попереднього поспіху стояла перед дзеркалом, розчісуючи волосся. Немов намагалася якомога на довше відтягнути момент, коли доведеться пройти через вісім кімнат до спальні Стефана, щоб розбудити його і почати приготування до коронації.

Жінка безшумно пройшла в потемках через західне крило палацу і дослівно просочилася у кімнату Стефана, не здійнявши ані найменшої звукової хвилі, шурхоту, скрипу. Спальня лежала у передранковому мороці, немов у темному молоці. Той, хто створював і оздоблював цю кімнату, знався на магії кольору. Червоний, бордовий і темно-жовтий домінували у цьому просторі, створювали ілюзію ошатності, заможності, авторитарного, міцного спокою. Натомість вікно, вікно з кожною хвилиною все більше загорялося: денне світло набирало на силі і на фоні кривавих потемків ставало не білим, а ніжно-золотавим. Ніч поволі ставала днем, і ця сутичка, цей конфлікт кольорів відвойовував собі метр за метром спальні, наповнюючи її таким світлом, яке видавалося сплетеним із тонких, майже невидимих ниточок, світлом, яке хотілося помацати і світлом, в якому можна було загрузнути, немов у сипучому піску, - либонь, саме у таких сітях із променів плутаються наші душі, повертаючись із сновидних марень назад у тіло. Результатом цього двобою золота й крові користалася, як це завжди буває, третя, невоююча сторона. Поки денне світло важко й повільно борикалося з темно-червоними сутінками, заганяючи їх назад в оксамит, килим, дерево, кутки й затінені закутки, тріумфувала, пожираючи всю цю на кольорову гамму, стеля. Саме там, нагорі, відбувалася кульмінація простору: темно-блакитний колір настельної гравюри, підсвічений знизу жовто-червоним, створював якийсь особливий різновид сяйва – небесний і урочистий. Саме дивлячись на це таємниче свято неба мали прокидатися королі.

Панувала тиша, нечутно було навіть дихання. Анжела непорушно сиділа біля ліжка, і спинка стільця цілком могла би конкурувати з бездоганно прямою лінією спини жінки, яка жодного разу за цей час не здригнулася і не поворухнулася. Вона боялася необачним рухом завчасно розбудити Стефана. Для початку їй потрібно було знайти слова, якими б годилося привітати майбутнього короля. Жінка навіть не дивилася на нього, її погляд був спрямованим у протилежному напрямку – на дзеркало, у якому відбивалося і вікно, і вся кімната, і ліжко, і чоловік у ньому, і вона сама. Саме там, у палаючій скляній поверхні дзеркала, Анжела прагнула знайти слова, які мала б зараз вимовити.

Її руки лежали на колінах, тонкі продовгуваті пальці зібрані в кулак. З приходом ранку можна було помітити, що руки ці ще біліші за білосніжну білість її обличчя, з чого можна було зробити висновок, що пальці були не просто складеними у кулак, а до болю стисненими; вся сила, яка була у цій жінці, вся її лють і любов, її розпач і крик, що застиг у горлі, слова, які закам’яніли в ній, ніч, яка з неї не вийшла, - усе, що було в цій жінці, було стисненим, зпружиненим у ці на позір малесенькі кулачки. Анжела собою, своєю поставою, уособлювала закляття, і вона розуміла це. Закляття пробудження. Досить було їй поворухнутися – і все мало б водномить розсипатися на міріади шматочків, тому вона заклякла, як скульптура: сила, міць, енергія, струм, який був у ній, міг триматися купи тільки у цій єдино можливій позі. Анжела була заклятою, вона була щільно закупореною посудиною, в якій бовтався, немов під часу шторму, непогамовний розряд невідворотного.

 

ІІ

 

Це був ранок перед коронацією, і місто за вікном гучно до неї готувалося. Здавалося, що всі мешканці водночас заходилися щось робити, та що там мешканці – усі живі істоти повилазили зі своїх лігв і нір, щоб взяти участь у вселенському мурашнику, який на долю простолюдина випадає раз на життя – в урочистості коронації.

І не тільки простолюдина, бо навіть монархи рідко удостоюються честі брати участь у коронації. Боляче бути міщанином і розуміти, що ніколи блакитна кров не потече твоїми жилами, але ще пекельніші муки переживають ті члени найсвітлішої родини, які народилися в королівській сім’ї, але їм так і не суджено сісти на престол. Здається, ближчих до корони немає, але все життя вони проведуть на других ролях, на запасній сцені, поза світлом слави й уселенської любові. Бо королем може бути тільки хтось один.

Коронація також буває лише раз, тому вся галаслива метушня, яка панувала в місті, була піднесеною й радісною. Звідусіль чулися вигуки, іржали коні, тягнучи підводи з водою, якою молоді жінки мили бруківку в центрі міста, свистіли жандарми на перехрестях, завзято жестикулюючи й розводячи в різні боки потоки гужового транспорту, хлопчиська-газетярі у фірмових картатих кашкетах плуталися між ногами перехожих, наполегливо пропонуючи купити газету з біографією Стефана й розкладом святкових богослужінь у храмах міста. Долинав стукіт молотків, які безупинно вдарялися об дерево на міському Ринку, де будували амфітеатр для знаті, що хотіла першою почути промову короля. Між робітниками де-не-де походжали вельможі, відповідальні за вчасне і якісне виконання замовлених робіт; їхній знервований і втомлений вигляд, запалі, вигаслі й почервонілі очі вказували на те, що ось уже кілька днів і ночей вони у своїх турботах провели без сну й відпочинку. Зовсім по-іншому – свіжими й бадьорими – виглядали купці, які відкривали свої крамнички й прикрикували, пришвидшуючи служок, що розкладали товар, різноманітні наїдки й напої, готуючись до небувалої святкової торговиці.

Шмигали сюди-туди військові, шукаючи свій підрозділ. Кожен різновид військ вислав до столиці свій найкращий відділ, який мав віддати честь новому Головнокомандувачу, королю. Солдати, багато з яких уперше приїхали до найбільшого міста країни, цілу ніч швендяли кнайпами, горлаючи пісень, лигаючи ром й затискаючи в обіймах пишнотілих служниць, тож зараз з важкими головами продиралися крізь натовпи посполитого люду на шикування у центрі міста. Піхотинець вітався з артилеристом, кавалерист – із офіцером флотилії; в очах рябіло від натертих до блиску кокард, орденів, зірок на погонах, зброї, парадної форми, чорних чобіт, на яких полискувало ранкове сонце.

Грюкали й дзенькали музиканти королівського оркестру, які зграйкою збіглися біля центрального собору й поволі діставали з чохлів свої інструменти. Площею розливалася какофонія молотків, криків, знервованої лайки, бубна, сурми і скрипок, аби раптом змовкнути під ваговитим дзвоном годинника з вежі собору – бем, бем, бем, і так сім разів. Настав ранок коронації.

Одразу за собором робітники під наглядом жандармів і військових повільно штовхали височезну конструкцію на дерев’яних колесах, покриту чорним сукном. Вона була схожа на троянського коня. Навколо неї з’юрмилося стільки вельмож і армійців, які з такою пильною увагою стежили за її переміщенням і встановленням, що можна було зробити висновок – конструкція ця мала якесь особливе значення. Робітники, крекчучи, виштовхали її на сам центр маленької площі за собором. Можливо, це була сцена, з якої монарх мав привітати свій народ?

 

ІІІ

 

Це був ранок перед коронацією, і місто за вікном гучно до неї готувалося, немов намагаючись розбудити Стефана. Зрештою, він і сам уже давно прокинувся, але не хотів цього усвідомлювати. Навіть крізь подушки і заплющені повіки він відчував, що кімната повниться холодним сяйвом світанку. Чув, що місто закипіло метушнею, а палац – святковими приготуваннями.

Відчував спиною, кожною свою клітинкою, що у кімнату ще годину тому зайшла Анжела – нечутна, як привид, тривожна, як морок, плавна, як світло. Вона сиділа зовсім поруч, і здавалося, що обоє зайняті тим же заняттям – не дати відчути іншому свою присутність, не видати її скрушним видихом, нервовим рухом.

Анжела сьогодні мала розбудити Стефана, і він про це знав. Тому й лежав, не рухаючись, дякуючи їй за останню розкіш кількох хвилин напівдрімоти у ліжку. Вона була його будильником, механізмом долі, який мав сьогодні штовхнути його під корону. Цілу ніч Стефан не спав, крутився в ліжку, провалюючись у чорну тяжку безодню дрімоти, цілу ніч намагався звідти видряпатися, ранячи руки й обдираючи шкіру, шия його затекла від довгого вдивляння вгору, туди, де був вихід, де був його порятунок. Цілу ніч вилізав він звідти, але так і не виліз.

Ще вчора йому здавалося, що краще взагалі не спати. Бо якщо заснути ввечері – прокинешся зранку королем, світ зміниться. Якщо ж не заснути – то можна і не впасти в безодню, з якої ніколи не виберешся. Коли він почув чи радше відчув як відчинилися двері й у кімнату запливла Анжела, було вже пізно і засинати, і прокидатися. Світло нового дня було його вироком, його призначенням, його ешафотом. Сьогодні він мав стати королем.

Як довго Стефан мріяв про це! Ціле, цілісіньке життя йому здавалося, що саме він, а не його двоюрідний брат – цей, чесно кажучи, невихований грубий мужлан – має сидіти на троні й дарувати своєму народу й країні радість мудрого керування. Ціле життя, від перших усвідомлених хвилин він хотів стати монархом, діла й вислови якого увійдуть в історію світу. Тому так важко, з притиском давалася йому любов до двоюрідного брата Андрія, який був королем.

Немає нічого гіршого, ніж бути так близько до трону – і не сидіти на ньому. Часто Стефан міркував, що волів би бути пастухом на віддаленій гірській луці, ніж сидіти одразу за королем. У другому ряді. Завжди позаду, весь час у тіні. Хоч і розумніший, і красивіший, і благородніший, і вихованіший, але все одно Стефан мав перебувати весь час у когорті, у плеяді, у почті, це було найважчим його тягарем, прокляттям – він був одним із. Тільки одним із. А не королем.

Усе життя минуло у цій його внутрішній боротьбі: треба любити свого брата і свого короля, але в той же час безмежно важко не бачити на його місці себе. Його брат Андрій – гульвіса, тринькало державної казни, мстивий і ниций покидьок, який не цурався вбивати своїх ворогів отрутами, дарувати їм жінок, які ночами виймали із своїх суконь гострі ножі смерті, який пересварився з усіма оточуючими державами, який, урешті-решт, ненавидів свій народ, вважаючи його тупим і бездарним тяглом у плузі, що має забезпечувати його коштовностями й блиском королівського достатку. Це він, цей горе-король, цей чиряк на тілі народу, допровадив до війни, довгої, як пісня, і трагічної, як пиятика. У цій війні його держава втратила колонії й триста тисяч солдатів убитими, вісім років тривала вона, ця пухлина, яка поволі пожирала країну й людей. І ось минулого тижня вона закінчилися – Андрія вбили на полі битви. Хоча злі язики кажуть, що він був настільки п’яним, що сам упав із коня й наштрикнувся на спис убитого воїна.

Хай там, як а Стефан завжди вважав себе кращою кандидатурою на пост короля. Бо вихованіший, бо справді любить свій народ, бо позбавлений пагубної тяги до вина й воєнного азарту, бо має родину й сина. Перші п’ятнадцять років усі чекали від короля Андрія сина, який би міг у майбутньому стати спадкоємцем престолу. Але сина все не було. Андрій поміняв трьох дружин, нарікаючи на їхнє безпліддя, аж поки всім навколо стало ясно, що прокляття безплідності висить саме на ньому, на королі. З того часу тверезим його ніхто не бачив, усіх трьох дружин стратили, як державних зрадниць, а всім навколишнім країнам було оголошено жорстоку війну.

У Стефана ж був син, і придворні часто поглядали на нього, як на шанс для країни. Та Андрій правив так довго, що Стефан також устиг зістаритися, а його син, Юрій, вирости й стати дорослим чоловіком. Із часом Стефан усе більше втрачав інтерес до престолу, а відколи померла його дружина – взагалі збайдужів до зовнішнього життя, займався садівництвом у заміському палаці і тільки скрушно хитав головою, коли до нього долітали новини про чергові поразки Андрія на фронті. Тим часом його син Юрій став молодим офіцером, який дослівно виріс на війні й став легендою для солдатів. Його мужність і звитяга несли славу про нього в народ, який ширив легенди про молодого племінника короля.

Світ складений із енергетичних посудин, у яких переливається сила життя, і здавалося, що поволі всі батькові мрії й найнахабніші сподівання передалися синові; Стефан чахнув між квітами свого саду у зітханнях за покійною дружиною, а Юрій ріс на полі бою серед крові й жорстокості. Стефан, загублений між саджанців і пелюстків, замазюканий і замріяний, забував, що належить до монаршої родини, а в жилах його тече блакитна, як небо, кров; його син Юрій натомість точно знав, що в жилах тече червоний вогонь крові, але в очах своїх солдатів бачив, що вони сприймають його наступним королем, і це тільки додавало йому сил у герці. Не було такої ночі, щоб він засинав, не уявляючи себе королем.

І ось король Андрій помер – насправді байдуже в який спосіб – і не залишив по собі родини, крім них, Стефана і Юрія. Сталося те, чого Стефан чекав ціле життя, і вже добру половину життя чекав Юрій. Корона переходила до їхньої гілки сім’ї. Радів цьому і двір, і народ, і Юрій. Не радів тільки Стефан, який лежав у ліжку, намагаючись не видати Анжелі, що вже давно, а може й узагалі – не спить.

 

ІV

 

Це був ранок перед коронацією, і місто за вікном гучно до неї готувалося, немов намагаючись розбудити Стефана, але в ньому жило, жевріло єдине бажання. Анжела раптом поворухнулася, немов намагаючись підвестися, але, немов зупинена кимось невидимим, за мить знову опустилася на стілець і заклякла. Чомусь їй подумалося, що ще зарано. Ще кілька хвилин.

Стефан чув цю її погамовану спробу встати, тому серце камертоном розлило переляк у всьому його старечому тілі. Тепер у кімнаті знову нависла зловісна тиша, він хотів ковтнути слину, яка грудочкою страху назбиралася у його горлі, але не міг, бо боявся видати, що вже теж не спить. Так і лежав, затамувавши подих, з усіх людських і нелюдських сил напружившись і напружинившись.

Приблизно так само сиділа Анжела, покликана долею розбудити свого володаря, який сьогодні мав стати королем. У неї також у горлі набубнявіла гіркота сліз, яким ніколи звідти не вирватися. Жінка намагалася опанувати себе, але це їй не вдавалося – можливо тому, що знала своє пружинне покликання запустити невідворотній механізм цього ранку.

Стефан лежав із почуттям останньої вдячності до цієї жінки, яка своєю холодною красою зігрівала його останній ранок. У житті чомусь завжди так, що мрії збуваються, але – чорт забирай! – не тоді, коли мають. Сьогодні він мав стати королем, а востаннє таке бажання він відчував добрячий десяток років тому, коли ще жила його дружина Марія. Зараз це йому вже було непотрібно, але виявилося, що це не їхній родині належить свята корона, а короні належить їхня родина. Отож, корона мала перейти від покійного брата до найближчого родича, таким чином узаконюючи спадок влади до іншої гілки сім’ї.

Ця корона зараз Стефанові видавалася терновим вінком. Він мав його надягти перед обідом під час урочистої меси в соборі, але пазурі й кігті долі вже зараз, у ліжку, дерли його чоло. Колись він вважав себе ідеальним претендентом за престол, але зараз був би щасливим, якби Андрій продовжував правити. Колись родина і син робили його в очах придворної знаті фаворитом престольних перегонів, а зараз його рідний син ставав його прокляттям. Стефан уявив як кровожерно сьогодні в соборі Юрій спостерігатиме за процесом коронації, і йому стало ще гірше. Така в минулому бажана корона сьогодні ставала важливішою за нього самого, майбутнього короля.

Бо син Юрій ще тиждень тому, одразу ж по смерті Андрія, зібрав головних військових і домовився про підтримку. Згідно з його планом, вони мали повернутися до столиці, провести коронацію батька Стефана й таким чином передати корону до іншої гілки сім’ї, а одразу по цьому стратити немічного старого за собором. Аби в той же день проголосити королем улюбленця народу і війська Юрія.

Можна назвати це змовою чи путчем, але насправді це була коронація. І робітники під чорним сукном притягнули під собор не троянського коня і не сцену, а шибеницю. Шибеницю для короля, для Стефана. Повісити його мали ще в той час, коли народ викрикуватиме «Хай живе король!». І тоді на поміст вийде його спадкоємець, його коханий єдиний син Юрій.

Може, й справді краще бути пастухом на віддаленій гірській луці, ніж членом монаршої родини, але весь час у другому ряді, в тіні корони. Бо насправді вони належали короні, цьому проклятому і прекрасному шматку золота з діамантами. Так, вони належали короні, а не корона належала їм. Приблизно про це й думали Стефан і Анжела того ранку у залитій сяйвом кімнаті. Обоє боялися поворухнутися, щоб не запустити механізм долі, щоб не розпочати цей триклятий день. День коронації.

 

V

 

Це був ранок перед коронацією, і місто за вікном гучно до неї готувалося, немов намагаючись розбудити Стефана, але в ньому жило, жевріло єдине бажання – не прокидатися.

 

24 липня – 9 листопада 2013

 

 

 

 

Любка і Дереш у Львові

17 грудня 2013
Новини
«Подорожі. Люди. Чудеса» - саме таку назву має зустріч двох унікальних людей, подібних за покликанням, але таких різних за вдачею. Вони багато мандрували, вчилися, писали, пили, відкривали для себе нові простори пізнання світу реального і того, котрий вони виписують на папері чи екрані лептопа. Кожен із них здобував популярність по-своєму. Запальний Андрій і загадковий Любко – ну чим не вибухова суміш?

Львів напередодні Різдва і з революційним настроєм. Їм буде про що вам розповісти. Це буде справжній передноворічний подарунок - з іще ніколи не читаними текстами, розповідями про найцікавіші подорожі та найкращих людей, яких вони зустрічали в житті. І обов"язково - про чудеса, неймовірні історії, які колись із ними трапилися.

Андрій Любка і Любко Дереш зустрінуться з вами в четвер, 26 грудня, о 19:00 у конференц-залі Львівського палацу мистецтв.

Модератор: Марта Чавага

Квитки: перші три ряди - 50 грн., решта - 40 грн.

Попередній продаж квитків за телефоном: 0630753984
Сторінка події в соцмережі: http://vk.com/event62573973

g7y1KVWNV9g

 

Сторінка 48 з 57

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua