Ukrainian English

Любка: «Якби процес творчого вдосконалення існував, поети були б ідеальними»

25 березня 2013
Новини

 

 

 

Андрій Любка: «Якби процес творчого вдосконалення існував, поети були б ідеальними»

Андрій Любка – не просто український поет та есеїст, він впевнено заявив про себе за кордоном. Приймав участь у численних літературних фестивалях в Берліні, Варшаві, Інсбруку, Стамбулі, Празі, Москві, Дармштадті, а його вірші перекладені кількома європейськими мовами. Журналу «RIA-Львів» поет розповів про свої захоплення у літературі та житті, творчу працю і дружбу.

andrey_ly

- Як зрозумів, що хочеш стати письменником?

- От тільки зараз зрозумів, що я письменник. А вперше це відчув ще в школі, коли нам дали завдання написати твір із зарубіжної літератури, і я написав його на три сторінки римовано. Вчителька шалено мене хвалила. Це була перша слава, мені всі аплодували, вчителька поставила мені 12 балів і потім по-особливому до мене ставилася. Це мене дуже надихнуло. Я продовжував писати. А вже в університеті коли почав читати багато світової якісної літератури, то зрозумів, що все давно написано, і для того, щоб добре писати, потрібно це робити інакше. Шукати свій голос. А ще мені подобається коли люди грають на фортепіано. Сам не навчився, але в якийсь момент зрозумів, що коли друкую на клавіатурі, цей момент мене підхоплює, і я вже не розумію що пишу, воно ллється, і я ніби граю на фортепіано. Література є для мене способом приватного кайфу.

- При такому записуванні, думки часто випереджають «клацання на клавіатурі», як встигаєш все записувати?

- Бувають такі напливи, але частіше це трапляється з віршами. Із прозою не так. Якщо з віршами для мене все зрозуміло, тобто, вони сходять вже готовими, а з прозою мені цікаво розвивати сюжет. Коли я пишу оповідання, то не знаю хто буде героєм, в мене є один образ, одне речення і я ними бавлюся. В мене є твір про самотню дівчинку, яка приїхала до великого мегаполісу, і коли в неї є вільний день, наприклад, субота, вона обирає собі «жертву» і переслідує її. Ходить, як шпигун, за цією людиною, намагається уявити розпорядок дня цієї людини, її життя, звички… Закінчитися оповідання мало тим, що один чоловік розуміє, що за ним стежать і я задумався над продовженням. Вони могли познайомитися і з цього розвинулася б якась любовна історія, чи він міг подумати, що це якась навіжена, з якою він колись щось натворив, міг її побити і втекти, або просто вони могли розійтися… І я застиг у цьому кайфі вирішення долі для свого героя. Цей уявний герой ніби отілеснений, і дуже цікаво думати, що ж йому подарувати, який кінець. В момент. Коли я думав про долю цієї дівчинки, у мене «сів» лептоп. Я так і не дописав цього твору. Кайф був перерваний, тоді я писав на емоціях, а зараз включається мозок. І стає не цікаво.

- От ти пишеш починаючи зі школи, а не було бажання зайнятися чимось серйознішим, а це залишити як хобі?

- Я завжди хотів бути військовим. Ходив до військового училища, закінчив його. Але це було не те військо. Я собі уявляв романтично: ми воюємо, стріляємо… А склалося так, що весь час потрібно чистити картоплю, підмітати плац, вчитися марширувати. І тоді я вступив на філологію, бо люблю це. Але я з радістю був би рибалкою. Рибальство – це одне з найбільших задоволень у моєму житті. Якби було можливо, я би ловив рибу, писав вірші і так би жив.

 

- Тобі 24 роки. Чи не заважає твоя слава у цьому віці, адже ти досить відомий навіть за кордоном?

- Ні. Вона ошелешувала в університеті, коли викладачка читала вірш, потім говорила: «О, це ви, пане Андрію!». Всі звертали увагу. Однокурсниці… У нас 3 хлопці і 90 дівчат (сміється). А зараз це навіть якась відповідальність. Крім того, я розумію, що чим більшою є відомість, тим більшою стає критика. Якась «битовуха» виникає, якісь конфлікти з друзями, розмови за спиною…

 

- Популярність заважає дружбі?

- Вважаю, що вона досить сильно руйнує дружбу. Хтось думає, що ти живеш у своїх образах, ти думаєш, що друзі заздрять і тому так віддаляються від тебе.

 

- Що легше писати вірші чи прозу?

- Вірші. Проза вимагає зосередженості. Ідеально, коли текст пишеться на одному диханні – так пишуться вірші. Наприклад, оповідання ще можна за два-три дні написати, а от роман, повість – це довга форма, до того ж, життя героя повністю залежить від твого настрою. Одного дня сідаєш писати з гарним настроєм – герой веселий і радісний, а потім в тебе щось стається, і важко продовжувати цю веселість героя.

 

- Мрієш написати роман?

- Я написав. Але не видаю, бо вважаю його поганим. Можливо відішлю його на «Коронацію слова» під іншим ім’ям. Цікаво, якою буде його доля.

 

- Між виданням твоїх збірок пройшло чотири роки. Ти в одному з інтерв’ю сказав, що за ці роки написав мало віршів. Для тебе важлива кількість?

 

- Хотілося б писати більше. Коли цим займаєшся, хочеться, щоб були книжки, а виходить так, що пишеш-пишеш два роки, а на збірку не вистачає. Ця пауза між двома книжками пішла на користь.

 

- На скільки для тебе важливий процес творчого вдосконалення?

- Я до кінця в нього не вірю. Якщо входиш в поезію, то не порожній, а зі своїми думками. Просто з часом змінюєшся, стаєш іншим. Якби все розвивалося, то зараз поети були б ідеальними. Відбувається не еволюція, а просто зміни в людині.

 

- Майже в кожному твоєму інтерв’ю є питання про дівчат, про твоїх героїнь. Не набридає?

- Набридає, тому що насправді твір – це дуже приватна справа. Лише ти і ще хтось знає про це. І якщо відкрити оцю завісу – це означає втратити щось інтимне, що є лише між вами. Я не люблю про це говорити, але насправді вже досить довгий час пишу вірші лише одній жінці.

 

- Як в тебе складаються стосунки із старшими колегами?

- Дуже добре. Мені із старшими значно цікавіше, ніж з моїми ровесниками. Винничук, Андрухович, Прохасько, Бойченко – це люди, з якими мені приємно поспілкуватися. Ми дружимо.

 

- Що ти думаєш про втручання політики в культурну сферу?

- Некультурні люди не можуть керувати культурою. А такий хаос відбувається. У нас проблеми не лише з культурою. Якщо система гнила, то вона гнила всюди. Якщо це окупаційна влади, тим більше, «совки», то до сучасного, тим більше, українського, вони ставитимуться із зневагою і відвертим нехтуванням. Це вороги.

 

- Твої книжки видаються за кордоном, а чи не виникало бажання, поїхати туди, щоб жити там і працювати?

- Я час від часу їжджу за кордон, працюю, але жити там не хотів би. Там ти, все одно, чужий, гість. Тому мені добре в Україні. Але, можливо, тому, що я маю можливість дихати цією свободою, нормальним життям, я повертаюся додому і не нарікаю.

 

Досьє:

Андрій Любка

Дата народження: 3 грудня 1987 року

Освіта: Мукачівське військове училище, Ужгородський національний університет, спеціальність філологія

Діяльність: український поет, перекладач, есеїст

Напрямок: сучасна поезія

Премії: Дебют-2007, «Київські лаври» (2011)

Збірки: «Вісім місяців шизофренії» (2007), «Тероризм» (2008), «Сорок баксів плюс чайові» (2012) та книжки прози «КІЛЕР. Збірка історій» (2012)

(с) Дар'я Бура
"RIA-Львів" №33 (132) січень-лютий 2013

Джерело: Даша Бура ЖЖ

 

 

 

 

"Кілер" Андрія Любки виходить у Польщі

13 березня 2013
Новини

okladka  killer a

Вихід книги у світ запланований на травень цього року.

Сам Андрій у своєму Facebook пише:

– Переклав книжку польською Богдан Задура. Видає видавництво "Biuro Literackie" (Вроцлав). Дата прем'єри – 2 травня 2013 року (у Польщі книжки надходять у продаж до всіх книгарень в якийсь визначений день). Ось так – із інтригуючим зубастим серцем – виглядатиме обкладинка.

 Обкладинка книги викликала дискусію у соціальних мережах. Зокрема, один з коментарів, з яким погодився автор "Кілера", так трактує зображення на книжці: "Дуже вдалий образ на обкладинці. Серце, яке береже сліди зубів та укусів. Болючий спогад залишається після навіть найпрекраснішої любові і ятрить навіть через багато років. Жодні стосунки не зникають безслідно, вони регулярно нагадують про себе болем".

На своєму сайті видавництво подію коментує так:

Maj z prozą: Killer Andrija Lubki

2013-03-13


 

Biuro Literackie zapowiada polską premierę zbioru opowiadań Andrija Lubki Killer. W skład tomu weszło jedenaście utworów powstałych w trzech krajach na przestrzeni trzech lat. Książkę, będącą prozatorskim debiutem urodzonego na Ukrainie Lubki, przełożył Bohdan Zadura.

Tom ukaże się 2 maja w ramach "Maju z prozą". To nowy pomysł wydawniczy Biura Literackiego zakładający grupowanie premier jednej serii w danym miesiącu. W maju swoje premiery będzie mieć jeszcze kilka innych pozycji prozatorskich, w tym Zapominanie ElenyEdmunda White’a.

Andrij Lubka przyszedł na świat w 1987 roku w Rydze. Do tej pory dał się poznać przede wszystkim jako poeta i tłumacz - wydał trzy zbiory poetyckie: Osiem miesięcy schizofrenii(2007), Terroryzm (2008) oraz Czterdzieści baksów plus napiwek (2012). Wiersze Lubki zostały przetłumaczone na dziesięć języków, w tym: angielski, serbski, czeski oraz polski.

Autor sam przekłada również tomy polskich poetów: Marcina Świetlickiego i Bohdana Zadury. I właśnie Zadura, autor wydanej niedawno książki Zmartwychwstanie ptaszka, przetłumaczyłKillera. Tom ukaże się dokładnie rok po opublikowaniu książki w ojczyźnie autora.

Już wczeœniej Biuro Literackie publikowało tłumaczenia z poezji ukraińskiej autorstwa Bohdana Zadury: Piosenki dla martwego koguta Jurija Andruchowycza, Historie ważne i nieważneAndrija Bondara (nominowane do Angelusa 2012), 34 wiersze o Nowym Jorku i nie tylko Wasyla Machno, Ruchomy ogień Ostapa Sływynskiego, Historię kultury początku stulecia Sierhija Żadana oraz antologię poezji ukraińskiej Wiersze zawsze są wolne.

W świecie opowiadań Andrija Lubki motywami przewodnimi są przemoc i seks - tytułowy Killerprzedstawia historię zabójcy wiedzionego pożądaniem. Za pomocą potocznych zwrotów i wulgaryzmów autor wzmaga w czytelniku wrażenie, że czyta najgorszą prasę brukową przedstawiającą "ciemną stronę świata".

Dzięki temu lektura przebiega szybko i jest niezwykle wciągająca. W utworach z narracją pierwszoosobową bohater mocno zaznacza swoją obecność i nawiązuje kontakt z czytelnikiem, np. zdaniami: "Żebyście nie pomyśleli, że jestem bezdusznym bydlakiem, to opowiem wam o czymś innym".

Ukrainiec słynie ze swego literackiego i politycznego nieokiełznania. Swego czasu literaturę ukraińską nazwał suką, książki zaś dziwkami. W 2006 roku podczas białoruskich wyborów prezydenckich pełnił funkcję obserwatora oraz członka grupy doradców kandydata na prezydenta Aleksandra Milinkiewicza.

Lubka otrzymał za swą twórczość znaczące nagrody, między innymi "Debiut" (2007) i "Kijowskie laury" (2011), był ponadto stypendystą kilku programów literackich, w tym Gaude Polonia. Brał udział w wielu ukraińskich i europejskich akcjach i festiwalach literackich.

Treść opowiadań Andrija Lubki bywa autoteliczna, lecz nieraz wskazuje na konkretne umiejscowienie akcji. Autor podaje nazwy ulic, na przykład w jednym z opowiadań studentki kształcą się na Uniwersytecie Użhorodzkim - tym samym, na którym Lubka ukończył filologię ukraińską.

Łatwo dać się wciągnąć w tę przewrotną grę, przeglądając przygotowaną przez Lubkę bogatą galerię ukraińskich osobowości, zajętych różnymi aspektami fizyczności. Podane na tacy przez autora losy bohaterów przywodzą na myśl między innymi Czechowa oraz tradycję szlachecką.

 

Джерело:САЙТ ВИДАВНИЦТВА

 

Два нові аудіотреки

07 березня 2013
Новини

Два нові аудіотреки Dj Dimka Special-K на вірші Андрія Любки

 

 

Андрій Любка: “Шевченківську премію дають тому, хто потисне руку Президенту”

07 березня 2013
Новини

Львівська газета "Ратуша"

Письменник Андрій Любка: “Шевченківську премію дають тому, хто потисне руку Президенту”
 
“Він починав в українській літературі так, що це було схоже на тимчасовість і несерйозність. Проте став найпопулярнішим та найбажанішим поетом останньої генерації. А в останній поетичній збірці він змінив настрій, геть змінив стилістику”, — приблизно так поет і організатор літературних зустрічей Юрій Кучерявий означив молодого українського поета родом із Закарпаття Андрія Любку на вечорі минулого четверга у “Новому Ноєвому ковчезі” — новому приміщенні арт-об’єднання “Дзига”. Як і завжди на зустрічах із Любкою, набився повний зал прихильників його творчості чи, точніше сказати, прихильниць. 
 
Андрій приїхав до Львова лише на день, фактично, він заїхав сюди дорогою до Варшави, де нині мешкає і навчається. Проте за цей день він устиг чимало: зустрітися з друзями, пройтися по львівських кав’ярнях, провести двогодинний творчий вечір, записати передачу на місцевому телебаченні й дати інтерв’ю нашому виданню. Від себе додамо: Андрій Любка подорослішав, в його думках вчувається зрілість, у його судженнях — життєвий досвід. Хоча погляди і принципи загалом не змінилися: він, як і раніше, не любить нинішнього Президента та Спілку письменників України, з любов’ю ставиться до української мови (хоча й “за” перехід на латинський алфавіт) та хоче стати довершеним славістом.
 
Про себе: люблю Балкани за їх покинутість
 
— Як тобі навчається у Варшаві, якщо порівняти з Ужгородським університетом? Здається, в Ужгороді тобі не дуже подобалося.
 
— Я любив жити в Ужгороді. Це досі моє улюблене місто українське. Але…
 
— Не хочеш говорити про навчання в Ужгородському університеті, аби нікого не образити?
 
— Навпаки. Я б їм мстився і мстився за ці втрачені роки. Це був типовий радянський філологічний факультет, і це такий жах. Не тільки те, що вони ви¬кладають, бо у Львові такий самий факультет у принципі, але й те, як вони сприймають все інше. Якщо це вірші не в стилі, наприклад, Павличка, то тебе не сприймають ніяк. Ось викладачка з кафедри української літератури завжди повторювала: були колись такі чудові поети, як Тичина (а я сидів на першій парті), і є в нас тепер такі деградовані особистості — з натяком на мене. Це не було навчанням, уже на третьому курсі я зрозумів, що ми будемо рухатися паралельно.
 
— Тобі діставалося за творчість, за погляди на літературу?
 
— Загалом так. Я двічі вилітав з університету. Була у мене викладачка, тепер вона вже професор, яка мені за період Тичини-Рильського тричі поспіль ставила двійки, хоча я знаю цей період. Мене відрахували з вишу. Потім я при комісії склав цей іспит і поновився.
 
— А в Польщі чого навчаєшся?
 
— Займаюся балканістикою: вивчаю історію Балкан, їхню політику і культуру, вчу сербську мову.
 
— Сербія доволі “сіра” країна, її бойкотує Євросоюз…
 
— Південна країна і з такою музикою просто не може бути сірою! Я тому й люблю Балкани, що вони покинуті. Ці постійні конфлікти і війни, цей перехресний вплив релігій — християнства та ісламу — дали цікавий ефект. Там є така енергетична напруга… Крім того, знаючи українську, білоруську, російську з нашого боку, знаючи західні польську, словацьку і чеську, додати ще південнослов’янські мови — і замикаєш коло. Ти стаєш тим, що називається славістом. 
 
— Плануєш працювати за фахом?
 
— Я дуже не хочу десь працювати (сміється). Хочу займатися літературою, писати, перекладати. Хотілося б перекладати зі сербської. Це був би ідеальний варіант.
 
— Тобто працювати з 9 до 18 — не для тебе?
 
—Я працював так, це прийнятно. Але треба розуміти, для чого це ти робиш. От я два роки прожив у Києві, заробляв значно більше, ніж в Ужгороді чи зараз, — але для чого це? Робота, транспорт, супермаркет, вечеря, сон. Це називається вбити 90 % свого продуктивного часу. Щоб просто жити в Києві? Сенсу в такому житті я не бачу.
 
— А як ти живеш у Варшаві? Можливо, багато подорожуєш? Адже з Польщі відкриті кордони в Європу.
 
— Я багато їжджу на літературні фестивалі, вечори по всій Європі.  В Україну, звісно, теж навідуюсь, бо тут накопичується багато справ. Але так щоб просто для душі мандрувати, то ні. За три роки навчання в Польщі я єдиний раз мандрував для себе — літав в Італію. Але це не був відпочинок — просто хотів подивитися Рим, Флоренцію, Пізу. Проте я особливо не втомлююся. Та й не можу лежати більше ніж однин день. Не розумію, як це поїхати на море і там пролежати на пляжі багато днів.
 
Про літературу: є дві паралельні реальності — бюрократична радянська і прогресивна українська
 
— Кого із сучасних українських письменників можеш назвати своїми друзями?
 
— Олександра Бойченка — най¬більше. Також Лесь Белей — дуже близький мені друг. Зі Львова — Юрій Винничук. З Івано-Франківська — Андрухович і Прохасько.
 
— Чи часто тобі притикають, що ти намагаєшся когось замінити з попередньої генерації літераторів, посісти чиєсь місце?
 
— Та ні… Замінити, взагалі, нікого неможливо. Ми про це говорили якось із Жаданом — про оці зміни поколінь. Ніби кожен вважає, що в нього є своя аудиторія, яка його читає, яка приходить до нього на зустрічі. А насправді, ось Жадан старший за мене на 10 років, то він каже: тих людей, які ходили до нього на зустрічі в 2002-2006 роках, він уже не бачить. Тобто ті хлопчики і дівчатка виросли, їм зараз десь по 28-30 років, вони одружилися, знайшли постійну роботу, мають багато справ. Уподобання в літературі були їхньою можливістю заявити про себе як про інтелектуалів, відвідування творчих вечорів було їхнім дозвіллям, можливістю знайти однодумців. Але люди виростають, вони, можливо, ще купують книжки, проте вже не ходять на зустрічі з письменниками, в них уже інше дозвілля. І цей зв’язок переривається. І знову в 2008 році до Жадана приходять студенти, але вже нові.
 
— Що скажеш про цьогорічних лауреатів Шевченківської премії?
 
— Тепер уже не йдеться про літературу чи про якість. Шевченківські премії почали давати людям, які погодяться їх отримати, які погодяться зробити фото з Януковичем, потиснути йому руку. Ось, наприклад, Андрухович відмовився б. Відмовилась би й Матіос. З якісних письменників нема кому давати, ніхто з них не захоче піти на один гектар із Януковичем. Бо це питання добра і зла. Тому дають тим, хто погодиться. А ще використовують такий колгоспний підхід — “у кого більше надоїв молока”. Кількість книжок, якісь попередні нагороди. Неодмінно сиве волосся — треба, щоб був старий, бо молоді ще встигнуть. І чимось заслужив, тобто не весь час там пив і лежав під трактором, спав. 
 
Ось цьогорічний лауреат Леонід Горлач, який збурив чимало негативної реакції серед читаючих людей… Він написав 50 книжок, були в нього якісь невідомі радянські премії, тобто є якийсь послужний список, людина поважна, погодиться потиснути руку Януковичу — давайте йому дамо. Хто читає його книжки? Де вони продаються? Нагороджує комуніст Борис Олійник, його товариш. Це їхня галактика, вона не перетинається з нашою, це дві паралельні реальності — бюрократична радянська, яка триває, і прогресивна українська. Але держава, у такому вигляді, якому існує нині, не може інших нагородити.
 
— В одному своєму вірші ти написав, що Спілка письменників — це: “встигнути з’їсти останній бутерброд на фуршеті й за все життя не написати нічого путнього”. Тобто, твоє ставлення до Спілки не змінилося?
 
— Абсолютно. Все стало хіба гірше. Яворівський був не найкращим керівником. Його змістили, бо він був представником БЮТу. Тепер Спілка стала ще й лояльною до влади. Все-таки колись це був осередок вільнодумства, на початку 90-х це був центр українського руху, під час Помаранчевої революції там проводили різні зустрічі, ми туди ходили грітися... Зараз у нас виходить “Літературна Україна”, інші літературні журнали, яких ніхто не бачить, у нас є осередки Спілки письменників у кожному обласному центрі, вони проводять зустрічі, які ніхто, крім них, не відвідує. Вони один на одного пишуть рецензії у своїх журналах. Це паралельна реальність. 
 
— Тобто ти на Шевченківську премію “не замахуєшся”?
 
— Один із моїх улюблених польських поетів Марцін Свєтліцький недавно отримав престижну і вагому в матеріальному плані польську нагороду — за всю його творчість і взагалі його персону в літературі. Він на врученні сказав: “Я й не думав, що мені хтось може дати якусь премію”. Настільки він загруз у своїй ніші, писав заради літератури, а не заради премії. Для мене винагорода — це, наприклад, коли перекладають мої вірші іншими мовами. 
 
— В одному інтерв’ю ти казав, що з часом у тебе буде більше прози і менше поезії. Чому? Прозою можна більше сказати? 
 
— Ні, ні. Вірші — це найвища форма літератури. Але віршів завжди мало. Рідко в кого є кілька томів віршів. Вірш — він приходить цілісний, там не поміняєш місцями рядки. Вірш більше не повториться, це якийсь стан тебе на той момент. Це як зліпок маски, зробленої з твого обличчя. А проза — це історія, яку можна по-різному розказати, яку можна сісти й писати в перервах між чимось, до неї можна по-різному підходити, можна так сказати, а можна і так. Прози стає з часом більше, тому що в якийсь момент ти починаєш писати, писати, працювати з текстом, готувати колонки для періодичних видань. А на вірш ти просто чекаєш.
 
Про Львів: це Жмеринка мого життя
 
— Чим для тебе є Львів?
 
— У мене є два “перевалочні” міста: Львів і Відень. Зазвичай я рухаюся кудись через них. Куди б я не їхав-летів по Європі, весь час виходить через столицю Австрії Відень. І Львів — це Жмеринка мого життя. Я весь час тут проїздом. Щонайбільше, я приїжджаю сюди на чотири дні фестивалю. Я їду з Варшави до Києва і до Закарпаття, а також назад саме через Львів. І жодного разу я не проїжджав Львів так, щоб перечепитися за щось і затриматися. Проте я пам’ятаю тут одну адресу  — “Дзиги” — Вірменська, 35. Хоча взагалі мало які адреси відкладаються у моїй пам’яті. Наприклад, в Ужгороді — там я жив, це був хороший період мого життя. Це так само, як і з номерами телефонів — пам’¬ятаєш ті, які були важливими у твоєму житті. Це певним чином виокремлює і людей, і ті місця. Це причина задуматися: чим тобі ці люди і ці адреси важливі. 
 
Про країну: все чекаю якогось краху
 
— Політика завжди була тобі цікава, ти довго співпрацював з опозиційною політичною силою. Тому не можемо оминути теми нинішньої політичної ситуації у країні. То що скажеш?
 
— А я все чекаю якогось краху, а він, на диво, все ніяк не настає. Я дуже хочу, щоб цей період в історії України закінчився. Це покоління при владі треба банально перерости, пережити, бо всі ці рокіровки не такі вже й важливі. Нинішня політична еліта на всіх рівнях — міських, обласних рад — ті, хто реально здійснює владу — це люди, які були комуністами або комсомольцями, а тепер є кістяком цієї системи...
 
Розмовляла Ірина ЮЗИК, фото автора http://ratusha.lviv.ua/index.php?dn=news&to=art&id=2582
 

Андрій Любка в ефірі програми "Прямим текстом" (ZIK)

07 березня 2013
Новини

Гість Остапа Дроздова -- прогресивний молодий поет, есеїст і перекладач Андрій Любка, який також вважає, що шароварщина більше шкодить Україні, ніж будь-що інше.

 

Сторінка 49 з 53

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua