Ukrainian English

In search of barbarians / An essay by Andriy Lyubka

21 лютого 2017


In search of barbarians

fisherman in ovidiopolThis piece originally appeared in Issue 6/2016 of New Eastern Europe. Subscribe now.

“What are you transporting?” a Moldovan customs officer asked me at the border in Giurgiulești.“Nothing,” I replied honestly. “What’s the purpose of your trip then?” the officer said, rolling his eyes slyly as he uttered these unpleasant words. As I could not provide an answer, the public servant began to examine my documents. The border was empty and completely desolate. There was only an indolent dog basking in the sun on the cracked asphalt. Having realised that I was not a local, not from Odesa, the customs official began looking at my papers more meticulously. At one point, he took out something that looked like a pocket microscope and assiduously examined the hologram on the registration certificate of my car.

He could not understand why someone from so far away would want to cross the border here and without any particular purpose. I did not mention that the nature of my trip was tourism-based. It would have sounded totally absurd – why would anyone drive 430 meters into Moldovan territory? What is there to see? Surely, nothing worthy of a photograph! In fact, had Ukraine not handed over several hundred meters of its territory to Moldova in 1999, Romania would have been here. Moldova’s access to the Danube was to help it strengthen its maritime power. Ukraine, in return, received some hundred meters of motorway near the Palanka village, connecting the northern and southern parts of the Odesa region. There was even talk that this exchange was not to Ukraine’s advantage, but was undertaken as a gesture of support for Moldova, that is to give it a significant tool for development and enrichment.

Great geopolitics reduced

You may want to ask what was Kyiv’s real motivation here. Is it possible that Ukraine is such a noble state that, while being unable to successfully develop itself, it supports other countries? The answer is simple: fortifying Moldova was seen as a way to reduce its chances of joining Romania in the future. The idea of a “Great Romania”, of course, could not find many adherents, apart from Romanians themselves. For this reason, Ukraine (or its former Kremlin fathers) chose a “divide and rule” strategy. In this way Moldova, elbowing everyone around like an old woman at the market who suddenly shoves her way between two stalls and starts to lay out patties for sale, wedged itself in the border between Ukraine and Romania. Here, international geopolitics was, in a sense, reduced to two villages: Giurgiulești and Palanka. This, in essence, is what made my trip worthwhile. But how could I explain this to the officer working for the Moldovan State Customs Services?

The inspection of my car lasted almost one hour. Once the ordeal was over, I was set free. I was quickly let through the Romanian border, no questions asked. As I was driving on a good quality road, and noticing that my car was no longer shaking madly, I realised that I was past the border. My final destination was Constanta, the ancient Greek harbour of Tomis, where 2,000 years ago Publius Ovidius Naso, or better known as Ovid, spent his final years in exile.

Would Ovid have crossed the frontier in Giurgiulești? No. Even more, if we try to imagine what he could have been doing in this place, given his legal education, arguably he would have been a customs officer. After all, Ovid’s legal practice can still be seen in the structure of his poetry. They are logically constructed, include arguments and persuasion and, when necessary, skilful manipulation. Ovid did not succeed in defending himself, due to the wrathful will of the Roman Emperor Augustus, and was exiled to the very end of the world, to the edge of western civilisation.

What do we know about Ovid? He was born in 43 BC in Sulmona (central Italy) to a well-to-do family. He received a typical rhetorical education, practiced law for some time but then gave up and fully devoted himself to poetry. He proved to be much better at it. He quickly earned fame and one could only be jealous of his social position: he resided in the centre of Rome, right near the Capitoline; he had a beloved wife and several friends. In other words, he had a very ordinary life, until one day an incident changed his life for good. In the year 8 AD, Octavian August became angry with the poet and banished him to Tomis (the historical name of Constanța, a city in Romania), a place that was considered to be situated in the middle of nowhere. Ovid lived there for nine long years before passing away in 17 AD.

Why did the emperor punish the writer? Firstly, because the ruler was a man with a severe disposition, he enjoyed imposing penalties (remember that Cicero was violently killed during the reign of Octavian Augustus). It is still a matter of debate, but most scholars agree that Ovid could have witnessed adultery or an orgy with Julia, Augustus’s granddaughter. Using contemporary terms, Ovid could be considered a celebrity, a somewhat scandalous star of his time.

Yet the thunder crashed and the spoilt child of fortune was sent into exile to Moesia – the extreme province of the Roman Empire. He spent almost nine years there and wrote the books Tristia and Epistulae ex Ponto, which have rich, emotional, sorrowful characters, but at the same time, lack certain facts. Describing Tomis and its surroundings – the Danube and the Black Sea, the barbarians and the Romans – Ovid mainly resorts to crude stereotypes. In his descriptions the barbarians have overgrown hair, are bloodthirsty and are mostly notable for wearing trousers. This detail is very often repeated in his works, the trousers made more of an impression on him than the threat of being violently killed during one of the hostile raids on the port. The Danube and the Black Sea freeze during winter time, the fish freeze up inside the solid ice and the barbarians rush across the ice to rob Tomis. It is so cold there that even wine freezes, but if one breaks the jar, the wine still keeps its shape and therefore has to be cleaved into pieces of ice and consumed in a solid form.

Edge of civilisation

But let us start from the beginning. Not in Sulmona, Ovid’s birthplace, but in Giurgiulești, a Moldovan village between Ukraine and Romania, the very boundaries of the Roman civilisation. How on earth did I happen to arrive here? I wanted to understand Ovid better since he is my favourite poet. I was naïve to think that if I step on the same ground that Ovid once stepped on, I would finally feel the whole of Eastern Europe. Such thoughts seem to be so well-timed in Giurgiulești. In Ovid’s time it was the end of the empire, the edge of the western civilisation.

Two thousand years have passed, but another frontier lay in this very place – the border of the EU and NATO with Ukraine. We can assume that Ukraine did not become an EU-member because our Ukrainian riverbank still looks barbaric through the windows of Brussels. After all, it is enough to experience the quality of roads, which are almost absent on the Ukrainian side (the local people say that there are no roads but visible directions on the ground) and the flat asphalt on the Romanian side in order to start believing that the border, a fortification of Western civilisation, existed here until today.

When crossing the border from the Ukrainian side, one would not normally pass through the small town of Ovidiopol, situated on the south of the Odesa Region. A few centuries ago, the location of Tomis was largely unknown and explorers had sought everywhere around the Black Sea coast to find it, but without any success. In 1795 Catherine the Great requested that the small Turkish settlement of Acidere be renamed as Ovidiopol, in honour of the poet. How could I pass this place by?

Ovidiopol is a small town located beside a lake connected with the sea, but not too close to attract crowds of tourists. It is quiet and provincially calm. A grisly monument is located on the outskirts of the town next to the coast. Emptiness is all around. Only the pier is full of fishermen. Being a lover of fishing myself I decided to start a conversation with them. I asked one about the monument and who it was honouring. “An unknown soldier,” the fisherman blurted out with no shadow of a doubt.

An interesting response, I thought, particularly since, throughout his exile, Ovid adorned military attire several times when the barbarians attacked Tomis. All the inhabitants of the city had to climb up the walls to beat off the enemy. But to call the statue of a man sitting feebly in Roman attire “a monument honouring an unknown Soviet soldier”? It was too much. I took one more look at the fisherman, suspecting he was mocking me. But, no, he was serious, totally concentrated on his cork-float. Then I tried to take advantage of the pause between his grumbling and asked him one more question: “Why is the town called Ovidiopol?” My companion, to my surprise, gave me a partially correct answer. He explained that one Roman poet was exiled here and the town is now named after him. “Bessarabia was the same for Rome as Siberia is for Russia”; this is exactly how he put it, as if he had learnt about severe frost from Ovid’s poems.

“You see,” he said puffing his cheap cigarette, “there are plenty of nationalities that used to live and still continue living here. There’s a great multitude of cultures here in Budjak (the region which lies on the Black Sea between the Danube and Dniester Rivers). There are Tatars, Turks, Jews, Bulgarians, Ukrainians, Romanians, Gypsies, Russians, Moldavians, Greeks and Germans. Altogether, the sum of these cultures creates a lack of culture. This is the reason, our life is so bad.”

Diverse multitude of nationalities

I headed for Constanta (the real Tomis) in Romania, which used to be surrounded by barbarians from all sides, except the sea. The next point on my trip took me in the western direction. I got into my car and headed to Balchik, a little town on the Bulgarian coastline of the Black Sea. For me, Balchik was love at first sight, especially since I saw dozens of pictures of its suburbs in the Romanian National Museum in Bucharest. During the interwar period, Balchik belonged to Romania. The Queen of Romania built a palace there and planted a gorgeous garden in order to host her visitors – many of whom were the best Romanian artists of that time.

Another good reason to go to Balchik is the opportunity to see the city of Ruse, where the Nobel Prize winner Elias Сanetti was born and raised. The very fact of his birth in this place means that the lowland of the Danube was a diverse multitude of nationalities and cultures – it was also the case during Ovid’s time. Canetti grew up in such a climate and, in fact, that region still looks mostly the same now. But what a pleasure it was to read Canetti’s memoir, where he described his colourful childhood in the city near the Danube and to imagine how only 100 years ago, here on the border between Romania and Bulgaria, that a child whose first mother tongue was Spanish (because the poet was the Sephardic Jew) was growing up. Many years later, he also picked up different words from Bulgarian and Romanian languages as well as Romani dialects. Canetti was born here, this is his native land and, probably, this is the main reason why he depicts his childhood with such warmth and tenderness. The other is a magnet for him, which attracts and stimulates interest. As for Ovid, the Other, by contrast, was a bloodthirsty barbarian, dangerous and primitive. The poet is a newcomer, a stranger here. I wonder how Ovid would describe the Danube lowlands if he were born there. How would he perceive the Romans in such a case? Perhaps as barbarians, invaders, murderers and oppressors? Or maybe noble colonisers or culture bearers, who are expanding the boundaries of western civilisation? As I drove to Balchik, those thoughts lingered in my mind.

There are two mosques in the town. Out of curiosity, I asked a local resident what the demographics were here. Apparently, he did not like my question. At first he tried to explain that all people here are Bulgarians and Orthodox Christians. The mosques were allegedly a simple historical misunderstanding. When I repeated my question, though, my companion confessed that one of the mosques was still currently used for prayer, even though there are only a few Turks still living in the town. The cornerstone of the local Muslim community is the Romani people who, to his mind, erroneously consider themselves to be Turks or their descendants. He had to force himself, when talking about the Romanis, not to show his disgust. I noted to myself that I was lucky to meet such people like Ovid: first there was a fisherman in Ovidiopol and now this expert on Turkish ethnogenesis. All of them were just like the great Roman poet of his time: blaming the Other and slandering the surrounding people.


Wasting no more time I headed on to Constanta, approaching it from the north. I drove out onto the motorway, trying not to miss any detail of the view outside my car window. I spent so much time reading Ovid and about him that I felt like a barbarian attacking the city.           Now I understand that it was some kind of mania – Ovidomania. It was cold that day in Constanta and I began recalling quotes from Ovid’s Tristia and Epistulae ex Ponto, attempting to make the trip through the contemporary city via ancient guides. Thanks to the local authorities of Constanta, who apparently forgot about the historical city centre, it was not too difficult to imagine that I was in some deserted ancient harbour, probably immediately after a barbarian attack. All I could see apart from the old casino which, in my imagination, appeared as a villa of the Roman governor, were stray dogs.

What was I looking for on my journey? Regarding Ovid, it was traces of his stay and – to be completely frank – his grave. Since childhood I have known that Heinrich Schliemann discovered the ancient city of Troy having patiently read Homer’s Iliad. Thus, I also dared to assume that I could discover Ovid’s grave by reading his works written in exile. There was only one spot left in my journey – a small town called Ovidiu, located ten kilometres east of Constanta. One can hardly find something interesting in the town, but as you drive outside it you can find Siutghiol Lake, separated from the sea by a narrow strip of land. Just like in childhood fairy tales, there is something in the middle of this lake and within this “something” another mystery is found. This tiny island, amidst the lake near Constanta, is called Ovidiu by the locals. There is even a legend that the poet was buried in this special place (which sounds quite realistic).

It turns out that the barbarians had taken care of Ovid, as they would a king. Not only did they accept him, they also exempted him from taxes, honoured him with a laurel wreath and buried him in a special place with all the pageantries.Why did Ovid write so many unpleasant things aboutthose who were so hospitable to him? No doubt, he wanted to paint a simple black and white picture to make his readers feel sorry for him, and to make an impression on the cultural public in Rome with the terrible conditions of the place he was sent.

The island of Ovidiu is truly very small. There, I encountered a big yard overgrown with old trees, where a small, cosy restaurant is hidden away. I parked my car and took the boat which takes visitors to the restaurant – in the direction of the last destination of my trip. In the same way, the barbarians would have delivered Ovid on the boat to the last point of his journey. Having wandered around the island and found nothing of note, I took a seat on the restaurant terrace and ordered a drink.

It was beautiful, but a little bit sad; as is always the case when you achieve something you have been dreaming about for a long time. A waitress pulled me away from my reflections, as she suddenly came to me from behind and started speaking an unknown and, therefore, barbaric language that might have been Romanian. I might have looked embarrassed as she switched to English in a minute. As she was gabbling about what was on the menu, I thought to myself that there are two definitions of the word “barbarian”: first, it is a representative of another culture, those who speak a different language; second, it is a nomad, considered to be wild by civilised people. In my journey, I fit both definitions.

The concept of “barbarian”, which has been so skilfully developed by Ovid, still fits appropriately in Eastern Europe. After all, barbarians carry out a number of important roles. First, the existence of the barbarians on the opposite side of the border helps communities understand that they are “better”, “more developed” and “more civilised”. John Drinkwater points out that the existence of barbarians is also useful for the elite. The government needs to use myths to justify high taxes and maintain a well-paid army to defend against a barbarian threat. And, moreover, the emperor himself can receive dividends from the actual or fictitious existence of “barbarians”: he can position himself as a great defender of the people, a leader that protects civilisation from primitive, dirty and aggressive tribes.

Does this sound familiar? There are a multitude of abusive jokes about Moldovans: we, Ukrainians, found our barbarians in them, for we look more developed in comparison to them. The Slovaks think the same about the Hungarians, saying they are not even European, but wild nomads from Asia. Building a wall to stop the Syrian refugees, ViktorOrbán, the Hungarian prime minister, is also building his image as a defender of his own motherland from the barbarians. It appeared that the voters can forget about the economic recession and corruption if they are frightened with an image of barbarians, lying in ambush on the opposite side of the border.

“Do you have anything connected with Ovid on the menu?” I asked the smooth-tongued waitress.

“Sure, we have barbarian-style baked meat,” she replied with a smile.



Translated by Yulia Pelepchuk

Andriy Lyubka is a contemporary Ukrainian poet, writer and essayist. He is currently a research fellow at the New Europe College in Bucharest.


Source: New Eastern Europe



"Це треба було зробити двадцять років тому", - Любка про скасування 8 березня і травневих свят

31 січня 2017

"Це треба було зробити ще двадцять років тому": чи варто "декомунізувати" 8 березня і 9 травня

Ці дні залишаться святами, але можуть перестати бути вихідними. Чи потрібна така ініціатива - читайте в добірці думок від Styler

Днями голова Інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович заявив, що він разом з групою експертів розробив законопроект "Про державні свята в Україні", в якому День міжнародної солідарності трудящих та Міжнародний жіночий день пропонується не відзначати на державному рівні. Метою законопроекту, за словами його творців, є упорядкування святкових днів. “У нас календар наповнений якимись новими українськими національними святами, а старі радянські свята все одно залишаються. Все це вимагає певного впорядкування. Я думаю, що в цьому році депутати підтримають нашу ініціативу і приймуть цей закон", — сказав він в інтерв'ю виданню "Апостроф".

На думку голови Інституту національної пам'яті, на державному рівні варто відзначати лише ті свята, які знаменують переломні або надзвичайно важливі для України події як держави. Такі як День незалежності та День Конституції. У той же час слід відмовитися від радянської спадщини, вважає Володимир В'ятрович. “Я думаю, що нам не варто говорити про такому державному святі, як 1 травня. Також поступово і точно треба переводити акцент з 9 травня на 8 травня. Я також переконаний, що не варто робити державним і святковим днем 8 березня", — зазначив він. При цьому він не вважає, що його ініціативи будуть однозначно відкинуті суспільством. В якості прикладу В'ятрович приводить відмову України відзначати 23 лютого. “Це свято вже майже зникло, і показником цього є бізнес і комерція, які теж переорієнтувалися. Тобто 14 жовтня поступово витісняє те, що стосувалося 23 лютого. З часом 14 жовтня повністю приживеться і буде саме тим днем, в який ми будемо згадувати захисників України, захисників у широкому сенсі", — роз'яснив В'ятрович.

Така заява голови Інституту національної пам'яті відразу ж викликало активну дискусію в соцмережах, в ефірах телеканалів та ЗМІ. Навіть Стали з'являтися чутки про те, що 8 березня і 9 травня зовсім заборонять святкувати. Володимир В'ятрович тут же спростував ці домисли, опублікувавши пост на своїй сторінці у Facebook.

Styler дізнався думку письменників і громадських діячів про те, що вони думають про новий законопроект і поцікавився, чи варто переносити свята на інші дні.


Андрій Любка: "Від цих свят варто було відмовлятися двадцять років тому" Письменник Андрій Любка підтримує перенесення вихідних днів на інші дати. Зокрема, він вважає, що таку ініціативу треба було запровадити ще раніше. "Вважаю таку ініціативу доречною, хоч і запізнілою. Від цих свят варто було відмовлятися двадцять років тому. Ще одним показником анахронічності цих свят є той факт, що вихідними днями вони є тільки в країнах третього світу і постсовка", - розповів письменник. Фото:

"Від цих свят варто було відмовлятися двадцять років тому" - Андрій Любка

 Тим, хто помилково думає, що разом з такими змінами заборонять святкування, письменник нагадує, що це неправда. “Всім противникам цієї ініціативи раджу усвідомити, що скасовується не саме свято - святкуйте що і коли хочете, - а державний вихідний до нього. В державі з таким ВВП мати стільки вихідних з приводу і без - абсурд", - пояснив свою думку Андрій Любка.

Олесь Доній: "У свята 1 травня зовсім не залишилося першооснови" Громадський діяч, голова мистецького об'єднання "Остання барикада" та Всеукраїнського комітету захисту української мови Олесь Доній вважає, що до проблеми переносу та скасування вихідних днів потрібно підходити комплексно. “Україна дуже повільно прощається з радянським минулим. І від моменту здобуття Україною незалежності радянська символіка в нашій країні була ще довго. Перебування в єдиному гуманітарному просторі з Росією підтримується як на мовному рівні, так і знаково. Одн з таких знаків - система свят, яку ми успадкували від СРСР. Потроху ми від цього відходимо, але не змінюємо цю систему кардинально. У будь-якому випадку потрібно проводити ревізію систему державних свят. Як радянських, так і пов'язаних з російсько-імперською традицією в цілому", - пояснює Олесь. Фото: "В Німеччині страйки диспетчерів літаків або співробітників метро можуть бути в будь-який день. Але у нас цього немає" - Олесь Доній ( За словами Олеся Донія, ці свята давно відійшли від їх первинного значення. Наприклад, так було з датами, які прийшли в СРСР як інтернаціональні дні боротьби за права трудящих. “8 березня і 1 травня не були радянськими вигадками. Ці дні були в світовій соціалістичній системі святами боротьби за права трудящих. Але за фактом у СРСР вони стали днями іншого характеру. Фактично алкоголь і квіти, от і все. У святі 1 травня зовсім не залишилося першооснови", - розповів Доній. Скасування святкувань була б доцільною в контексті відходу України від російської парадигми. Але для цього потрібна просвітницька діяльність та робота з суспільством, а не тільки рішення Верховної Ради, наголошує Олесь. Для 1 травня повинні бути спонукання до боротьби за свої права, а не просто п'янки і вихідні, коли українці їдуть на дачу, вважає Доній. “В Україні - безліч проблем, коли треба захищати права трудящих. У Німеччині страйки диспетчерів літаків або співробітників метро можуть бути в будь-який день. Але у нас цього немає. Трудящі не звикли боротися за свої права. Щодо цих свят, то я думаю, що спочатку треба боротися за права трудящих, а не шукати можливість ще одного вихідного дня, щоб напитися або поїхати на дачу". Що стосується 9 травня, то питання скасування вихідного дня тут може бути більш дратівливим, каже Доній. Треба розуміти, що у СРСР цей день був черговим приводом показати могутність, в той час як 8 травня у всьому світі відзначався як день пам'яті тих, хто загинув під час Другої світової війни. “Для багатьох в Україні одномоментна відміна 9 травня буде ударом. Це потрібно враховувати і пам'ятати. Потрібно розповідати, як було у світі. Тому краще всього вводити такі зміни поетапно. Наприклад, залишити в перші кілька років два дні - і восьме і дев'яте травня. А пізніше - перейти виключно на восьме число. Але ж законопроект і не скасовує 9 травня. Ніхто святкувати не забороняє. Він тільки пропонує, щоб ця дата не була вихідним днем", - розповів Олесь Доній.

Стелла Захарова: "У нашій країні безліч інших проблем" Олімпійська чемпіонка Стелла Захарова вважає, що перенесення цих свят на інші дні – рішення несвоєчасне. “Всі ми знаємо: 8 березня як міжнародний жіночий день святкується у багатьох країнах світу. І, як мені здається, було б нерозумно це змінювати і переносити. А 9 травня – це пам'ять ветеранів, які захищали від фашистського режиму нашу країну. Навіть після розвалу СРСР, коли Україна стала незалежною, ветерани залишилися. І забирати у них останній світлий і чистий свято – це блюзнірство", - говорить спортсменка. Фото: "Мій дід загинув на передовій, захищаючи батьківщину. І він вважав пам'ятною датою саме дев'яте травня, а не восьме" - Стелла Захарова (РБК-Україна)

На нашу репліку про те, що забирати свята ніхто не буде, Стелла Георгіївна свою думку не змінила. “Все одно цього не варто робити. У нашій країні безліч інших проблем, які десятиліттями залишаються без уваги. І яка різниця, як будуть називатися вулиці, якщо дороги на них розбиті? Я впевнена: рішення про переосмислення пам'ятних дат і про скасування вихідних днів робляться для того, щоб відвернути увагу людей від захмарних тарифів, від проблем економіки і кризи. Якщо, як ви кажете, день пам'яті буде восьмого травня замість дев'ятого - в цьому сенсу я не бачу. Мій дід загинув на передовій, захищаючи батьківщину. І він вважав пам'ятною датою саме дев'яте травня, а не восьме", - пояснила Захарова. Зараз країні потрібні інші законопроекти, впевнена Стелла Захарова. За її словами, влада вигадує нові й нові закони, які поки ніяк не поліпшили життя громадян. "Те ж саме стосується "мовних" законів. Ви зрозумійте: я в душі українка. Олімпійську медаль я завоювала для України, а не для СРСР. І мене нагородили орденом в Україні, а не в СРСР. Але так вийшло, що мені говорити російською зручніше. Я довго працювала в Швеції, і можу говорити шведською. Нехай кожен говорить тією мовою, якою йому зручніше", - підкреслила Захарова. Андрій Кокотюха: "Повага до жінок не визначається наявністю на їх честь одного вихідного дня"

Письменник Андрій Кокотюха вважає, що святкувати можна все, що людина вважає за потрібне. Але при цьому треба розуміти, що не всі свята мають бути обов'язково вихідними днями по всій країні. “Треба розділяти свята і вихідні дні. Свято - це те, що завжди з тобою. І святкувати можна і потрібно все, що завгодно, і коли захочеться. Хоч День взяття Бастилії, хоч День боротьби жінок за свої права. Саме така первинна суть 8 березня. Не забувайте: цей день не був вихідним у СРСР, до складу якого входила Україна, аж до 1966 року. Насправді ще тоді з цього "свята трьох тюльпанів" сміялися карикатуристи, зокрема - в журналі "Перець", - нагадав Кокотюха. Фото: "Ватники" ностальгічно тиснуть на опцію: "Скасувавши 8 березня, ви проявляєте неповагу до жінок!" І це маніпуляція" - Андрій Кокотюха За свої права, як жінки, так і чоловіки повинні боротися кожен день, якщо ці права порушують, вважає письменник. “Вихідним 8 березня робити не обов'язково. "Ватники" ностальгічно тиснуть на опцію: "Скасувавши 8 березня, ви проявляєте неповагу до жінок!". І це маніпуляція. Бо повага до жінок не визначається наявністю в їх честь одного вихідного дня. В цілому 8 березня називають днем, коли чоловіки підлабузнюються до жінок, що, по суті, правда. І така суть не може відповідати державному святу. Замість цього пропонується компроміс: вихідний 9 березня, з нагоди дня народження Тараса Шевченка. І якщо справа таки в вихідному, то всі стурбовані будуть його мати. Більше того - вірні радянським традиціям цілком можуть святкувати після обіду 8 березня, тут заборон не існує", - розповів він. З приводу можливого скасування вихідного дня 9 травня письменник нагадує про те, що Німеччина підписала капітуляцію все ж 8 травня 1945 року. “Тому логічно перенести вихідний, якщо вже в ньому проблема 8 травня. Ну, а 1-2 травня - нонсенс. Адже ніхто не пояснив досі, що саме святкують 2 травня та з нагоди чого вихідний. Нагадаю: коли 7-8 листопада були вихідними. Тепер - ні, і світ від цього не впав. А комуністи можуть марширувати з прапорами, хоча тепер і комуністична символіка заборонена, до щастя. Висновок: в календарі кожен день - по кілька свят, і відзначати їх кожен може і має право, як хоче. А державні вихідні - тільки для державних приводом. Зокрема, 14 жовтня - державне свято для чоловіків і жінок. Адже Україна захищають незалежно від статі. І герої статі не мають", - резюмував Андрій Кокотюха.

Джерело: РБК-Україна


"У Росію лише на похорон Путіна", Любка -- російським пропагандистам

31 січня 2017

Український письменник Андрій Любка виклав в мережу скрін пропозиції приїхати в Росію.

Сьогодні через соціальну мережу "Вконтакті" Алана Саввоєва запросила письменника до Москви на програму російського телеканала як експерта. Назву телеканала не називає.

"Не вважаю для себе можливим їхати в державу, котра напала на мою країну, окупувала частину територій і вбиває громадян - щоб прийняти участь у шоу "пропагандистського" каналу. Можу розглянути запрошення на похорон Путіна", - відповідає письменник.


ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Письменник закликав українців виїжджати за кордон

Любка написав відповідь російською мовою, але не використав російської розкладки. Букву "ы" написав як "ь" та "і". Пост зі скріном підписав: "Кремляді активно шукають готових до "складних компромісів" в стилі Пінчука. Будьте пильними!"

Раніше у своєму блозі Андрій Любка намагався відповісти на запитання, а скільки ж в Києвіукраїномовних людей і що потрібно робити, щоб їх стало ще більше. Автор впевнений, що впродовж останніх років мовна ситуація в місті суттєво покращилася. Проте, столицю України ще не можна назвати україномовною.

Андрій Любка: «Героями року є наші військові»

09 січня 2017

Підсумкова новорічна анкета газети "День":

Війна змушує нас визначитися відносно того, яку державу ми хочемо побудувати. Вже майже три роки війна для нас — це жорстокий і прискіпливий екзаменатор, навіть певною мірою час одкровення. Розкручені ідоли стали розчаруванням. Терміни на кшталт «боротьба з корупцією» та «необхідність реформ» вицвіли від відсутності конкретних дій. Проте залишається надія на те, що народ, який зміг у час страшних випробувань мобілізуватися, створивши рухи добровольців і волонтерів, зрештою здатен і до старанної, надскладної роботи з розбудови держави.

Цей рік був 25-ю річницею відновлення Україною незалежності. В Декларації про державний суверенітет, написаній рукою дисидента Левка Лук’яненка, значиться ключова фраза про «тисячолітню традицію державотворення». Експерти «Дня» в черговий раз зробили зріз часу нашого, без сумніву, історичного періоду, в якому українці випробовуються не лише на міцність, а й на спроможність виправдати згадану фразу, що прописана в паспорті держави.

Отже, наприкінці року за доброю традицією «День» звернувся до своїх авторів, постійних читачів, партнерів та експертів із проханням відповісти на чотири запитання нашої новорічної анкети. Чесні відповіді з одного боку виступають «маркером» того, як країна провела рік, які шанси використала, а які безповоротно втратила. З другого — слугують певним прогнозом очікувань у 2017-му. Переконані, що вам цікаво буде з ними ознайомитися.

1. Які події 2016 року, на вашу думку, вплинули на Україну і світ?

2. Чим рік, що минає, став особливим персонально для вас?

3. Кого вважаєте героєм і антигероєм року?

4. 2016-го наше видання відзначило 20-річчя свого існування. Ви і «День». Які проекти газети за всі ці роки відіграли найбільшу роль для розвитку нашого суспільства?

Андрій ЛЮБКА, відомий український письменник, блогер «Дня»:

1. Не буду оригінальним, якщо скажу, що обрання Трампа президентом США не так змінило, як засвідчило зміни, що вже відбулися у світі, — так званий новий «заколот мас», стадний ефект у глобальній стадії, коли використовуються найнижчі інстинкти та фобії людей задля досягнення сумнівної сатисфакції. Якийсь неосвічений техаський фермер голосував за Трампа не тому, що дбає про майбутнє своєї країни, а тому що він отримував єхидне задоволення, віддаючи голос за людину, яка знущається з жінок, ненавидить «чорних» і китайців, думає лише про гроші. Щось подібне — завдяки використанню «родинних цінностей» і релігії — перед тим відбулося в Польщі. Вірогідно, що така сама доля невдовзі спіткатиме Францію, це світовий тренд. Щодо України, то ми відчули, наскільки цинічною і тимчасовою є «світова політика»: видихнути трохи з полегшенням країна змогла лише тоді, коли Росія перемкнула увагу на Сирію. Тепер Алеппо, а не Київ чи Донбас — на перших шпальтах видань, щодо Сирії відбуваються торги й різноманітні (і безрезультатні) «формати». До України вже нікому немає діла. Це гіркий урок, бо ми любимо, коли нас жаліють, визнають наші жертви і плекають травми; але й корисний: тепер бачимо, що світова кон’юнктура може змінитися, і для нас знову почнуться чорні дні. Тож ні на кого не можна покладатися, а цю паузу слід використати для зміцнення власної обороноздатності.

2. Це був рік інтенсивної праці, я видав нову книжку оповідань «Кімната для печалі», переклав із сербської роман Срджана Валяревича «Комо», із хорватської (разом із Аллою Татаренко) — збірку віршів Марка Поґачара, з англійської — долучився до «Антології молодої поезії США», написав важливий для мене текст про Болгарію, що увійшов до книжки Бібліотеки «Дня» «Сестра моя, Софія…». Словом, було багато роботи, тому в новий рік я входжу з бажанням спокою та відпочинку. Мабуть, зимою писатиму новий роман, вчитимусь кататися на лижах і питиму вино.

3. Антигероєм року є український народ, який — про це свідчать результати соцопитувань — знову з неймовірною легкістю (і дурістю) «клює» на популістські обіцянки, ведеться на зрежисовані телевізійні ток-шоу, охоче споживає локшину, яку йому накидають олігархи через свої телеканали. Я сподівався, бодай у такий критичний період настане протверезіння, але все навпаки — люди прагнуть бути «в чаду», не роблять висновків, готові продатися навіть не за матеріальні цінності, а за саму обіцянку «молочних рік». А героями року є військовики, не ряджені полководці з парламенту, а справжні військовики — офіцери, рядові — які, попри бурі в склянці води нашої політики, ретельно виконують свою роботу, не втручаються в політичні розбірки (хоча спокус і пропозицій ой як багато!), а щодня виходять на свій пост в окопах, полях і висотах — і обороняють Батьківщину. Щодня, систематично, анонімно, без піару — як і належить воїнам.+

4. Я — людина книжки, тому мені найбільше імпонують книжкові серії, а в «Дня» — це вже ціла бібліотека. Дуже приємно, що «День» — хоч і патріарх друкованого слова, але дуже впевнено розвивається в інтернеті — про це свідчить бодай кількість підписників у соцмережах. Особисто для себе я планую на 2017 рік передплатити випуск-тижневик «Дня» — є в цьому щось шляхетне, коли листоноша приносить газету, а ти заварюєш каву і розгортаєш перед собою пахучі свіжі шпальти. Як аристократ з англійських фільмів.


Територія твого розвитку: те, чого ви не знаєте про Андрія Любку

25 грудня 2016






Ким себе бачить письменник через 30 років, чому досі не має татуювань, та на що він ніколи не наважиться. А ще, звісно, музика, книги та мандри. Те, чого ви не знаєте про Андрія Любку.

Через 30 років я – старий ловелас із склянкою віскі в руці й набитою марихуаною люлькою, який ставить молодим студенткам у себе вдома платівку «Radiohead» і розказує про старі добрі часи, коли він ще не був імпотентом.

Форс-мажорні ситуації на читаннях та презентаціях – одного разу наш спільний творчий вечір із Сашком Бойченком тривав дуже довго, десь дві години на сцені, і ми ледь не протверезіли, але потім  раптово обірвали презентацію і врятувалися пивом.

Я б хотів пожити в часи Римської імперії, коли на світі жили Овідій і Христос, коли вино пили з амфор, а люди ходили в тогах і туніках.

Я ніколи не наважусь – матюкнутися під час інтерв’ю.

Нецензурна лексика в літературі – так само, як і юридична чи технологічна – має своє стилістичне навантаження. Слова – це цеглинки мови, кожне має бути на своєму місці. Кому це не подобається – хай іде на фіг.

Місто, яке варто відвідати кожному – це Ужгород. Воно настільки прекрасне, що я вирішив там жити.

Татуювання – нема, але давно хочу. Стримує лише розуміння, що пізніше пожалкую. Ну і головний чинник – не можу вибрати якесь одне тату, яке б мені подобалося понад усе. Якби було таке єдине й найкраще – вже набив би.

Я ненавиджу ранки, бо «Ти прокинешся» мене так часто просять прочитати, що я розлюбив цей вірш. Крім того, я люблю поспати подовше, тому хай ти прокинешся, а я ще посплю.

Ніколи не розумію, чому жінки ніколи не розуміють, чому я ніколи не розумію, за що вони ображаються!

Найзавидніший жених Закарпаття – власною персоною!


Андрій Любка радить:

ЧИТАЙ: з прочитаних останнім часом книжок найбільше сподобався роман «Якоб вирішує любити» Каталіна Флореску (особливо відзначу переклад – там така розкішна українська, що хочеться вголос читати), «Джозеф Антон» Салмана Рушді і «Ліквідація» Імре Кертеса.

СЛУХАЙ: слухати треба класичну музику, вона заспокоює і налаштовує на гармонійний лад. Я, коли працюю, або не вмикаю музику взагалі, або вибираю якогось одного композитора і ставлю в плейлист всі його твори. Перші десять хвилин просто слухаю, намагаюся відчути настрій, а потім починаю писати. Можна, зрештою, подарувати собі найбільшу розкіш нашої доби – тишу. Зверніть увагу, скільки музичного сміття й галасу навколо. Не люблю кафе, де грає голосно музика, там не вдається ані поговорити ні з ким нормально, ані залишитися наодинці з собою, поміркувати.

МАНДРУЙ: досі не можу точно визначити, якою є моя улюблена країна, але точно знаю, що розташована вона на Балканах. Мабуть, Боснія і Герцеговина і неймовірне Сараєво. Там прекрасно, смачно, трішки екзотично і дуже дешево. Варто також з’їздити в Румунію, це чудова й невідкрита ще українцями країна. А оскільки пишу ці слова з резиденції для письменників в угорському місті Печ, то пораджу поїхати і в Угорщину, такої смачної кухні більше ніде немає. Загалом варто більше уваги звертати на «менш престижні» східноєвропейські країни, там цікаво, там є справжнє життя. А от в Італії, Франції чи Швейцарії я почуваюся, як у стерильній лікарняній кімнаті, і мені хочеться якнайшвидше звідти дати драла.

ДИВИСЬ: пораджу три останні фільми, які нещодавно переглянув, і які мені сподобалися: «П’ята печать» (дуже класний угорський фільм, класика), «Друге життя Уве» (сучасний добродушний шведський фільм) і «Міст шпигунів» із Томом Генксом у головній ролі.

Інтерв’ю з Андрієм про культуру та письменництво в Україні, критику та мовне питання спеціально для «Території твого розвитку» – «Культурне життя – це не одна подія».






Сторінка 6 з 45

Всі права захищено 2012 ©