Ukrainian English

«Найкращі тексти виходять, коли мене просто «несе», -- Любка

20 грудня 2017
Новини

Андрій Любка – український поет, прозаїк, перекладач і есеїст. Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007), «ТЕРОРИЗМ» (2008), «Сорок баксів плюс чайові», книжки прози «КІЛЕР. Збірка історій» (2012), книжки есеїв і колонок «Спати з жінками» (2014), роману «Карбід» (2015), збірки оповідань «Кімната для печалі» (2016) та збірки історій «Саудаде» (2017). Багато друкувався в літературних альманахах, брав участь у численних літературних фестивалях у Берліні, Варшаві, Інсбруку, Стамбулі, Празі, Москві, Дармштадті, Києві. Вірші Любки перекладалися німецькою, португальською, російською, білоруською, чеською та польською мовами.

Докладніше про життя і творчість письменника – в його інтерв’ю «Галицькому кореспонденту».

 http://gk-press.if.ua/wp-content/uploads/2017/12/25359968_10155349182278337_530834438_n-768x944.jpg 768w, http://gk-press.if.ua/wp-content/uploads/2017/12/25359968_10155349182278337_530834438_n-600x738.jpg 600w, http://gk-press.if.ua/wp-content/uploads/2017/12/25359968_10155349182278337_530834438_n.jpg 781w" sizes="(max-width: 488px) 100vw, 488px" style="box-sizing: inherit; height: auto; max-width: 100%; clear: both; display: block; margin-left: auto; margin-right: auto;">

– Ти сам постійно в дорозі і на дорозі. Не втомили оці дорожні вітри?

Воно якось так дивно складається, що коли я подорожую, то на четвертий-п’ятий день уже хочу додому, у свій душ і в своє ліжко, скучаю, як не дивно, за рутиною: вівсянкою з мультиварки, зеленим чаєм із домашнього надщербленого горняти, за ранковим читанням новин біля вікна й таке інше. А потім повертаюся додому, і за тиждень мені починає зривати дах від нудьги, хочеться кудись їхати, рухатися, щось робити. На щастя, перебороти такий потяг мені вдається короткими поїздками в угорський Дебрецен чи словацькі Кощиці – туди я їжджу в оперний театр, а ввечері повертаюся в Ужгород.

– Наскільки тебе як письменника мотивує оця, я би навіть сказав, апокаліптична гострота життя?

Мабуть, ніяк. Тобто тут ідеться про два різні письма: вірш – це шок, укол, різкий біль, і все це треба одразу ж записати. Натомість для прози мені потрібен спокій, бажані тиша й одинокість. Мушу сконцентруватися, охолонути від емоцій, відключитися від цього світу. Коли пишу в Ужгороді, то планую таким чином, щоб з’їздити в супермаркет, закупитися, а потім тиждень не вилазити з хати, повністю поринути в текст, вжитися в сюжет. За кордоном писати легше, бо менше турбують дзвінками, не приходять контролери для перевірки лічильників, сусіди не запрошують на дні народження і так далі.

– Як ти працюєш зі своїми текстами? Це імпульс і фіксація чи кропіткі пошуки слова?

Я входжу в роботу періодами: є місяці, коли я лише пишу, не думаючи ні про що інше, працюю, створюю так звану «чернетку». А потім перемикаюся на переклади чи подорожі, кілька місяців займаюся цим, зовсім не згадуючи про свій текст, навпаки – мушу його забути. А коли забуду, то можу читати його як чужий, так званим «свіжим оком», тоді легше редагувати або й узагалі видаляти цілими сторінками. У такий спосіб виходить, що за рік я можу одну книжку написати і одну перекласти, чергуючи писання, перекладання і редагування. Пишу я досить швидко, думаю, це відчувається й при читанні. Я пробував писати повільно, ретельніше добирати слова, але тоді в мене виходить якась «жуйка». Річ у психотипі: я холерик, тому найкращі тексти виходять, коли мене просто «несе».

– Розкажи, чим для тебе є твої заняття літературою, крім того, що це твоя професія і зарібок грошей. Які глибинні інстинкти ти нею задовольняєш?

Це щось дуже природне для мене, природнішим є хіба читання. Я почав писати у сім років, бо мені хотілося вигадувати сюжети – наприклад, а що відбулося з героями після закінчення казки? Крім того, писання є спробою самотерапії, втихомирення власних страхів, комплексів, задоволення мрій. Я жив у маленькому містечку, там було нудно, тому я вигадував різні неймовірні пригоди, бачив себе героєм, убивцею, моряком чи пілотом літака, мріяв – і записував ці мрії. Перша моя прозова книжка називалася «Кілер» – подивившись фільм із Жаном Рено і маленькою Наталі Портман, я почав вигадувати іншу, не таку трагічну розв’язку й написав про це оповідання. Крім того, я ніколи не знаю фіналу своєї книжки, мені відомі лише герої і точка, де вони перетинаються, а потім – пустка, тож я пишу, щоб довідатися продовження сюжету, мені самому цікаво.

– Від чого залежать твої темпи писання: від настрою, пори року, навколишньої ситуації?

Від спокою й самотності. Є періоди, коли я взагалі не пишу, навіть колонки. Наприклад, влітку. Не знаю, з чим це пов’язано. Можливо, через те, що я «сердечник» – у мене вроджена вада серця, тому спеку я не люблю й не найкраще почуваюся в липні. Та й увага розсіяна – навіть читати не хочеться, не кажучи вже про писання. Я не міг писати під час Євромайдану, бо в мене аж руки тремтіли від збудження, місця собі не міг знайти.

– Що тебе розчарувало найбільше останнім часом?

Я не розчаровуюся, бо не був зачарованим нічим. Намагаюся зберегти критичне мислення, хоча час від часу піддаюся спокусі й вірю в нового «месію», який змінить Україну за лічені місяці. Крім того, я люблю чорний гумор, а він є природною вакциною від зачарування й пафосу.

– Що потрібно тобі для натхнення? Що таке натхнення взагалі, у твоєму розумінні?

Либонь, натхнення – це вигадка графоманів. Натхнення приходить під час роботи. Треба сісти за комп’ютер, відкрити чисту вордівську сторінку й думати, пробувати писати, намацувати перше речення, а потім воно поллється само. З віршами трохи інакше, бо вони б’ють тебе в голову, як алкоголь, тобі залишається тільки записувати. Я ніколи не пишу під градусом чи під травою, мені в цих станах хочеться чогось іншого, не такого «високого», скажімо – перемагають низькі інстинкти (сміється).

– Чи можна сказати, що це в тебе подібне до трансу? Є відчуття, що вірші приходять зовні?

Є відчуття, що вірші не приходять, бо за останні три роки я не написав жодного поетичного рядка. Це пов’язано з тим, що останнім часом я працюю переважно з прозою, а це зовсім інший підхід до побудови речень, це інакший тип мислення. Чесно кажучи, я б хотів повернутися до віршів, та й цілком можу їх писати і тепер, але мені нецікаво. Виходять якісь самоповтори, а я шукаю нової мови. Коли вона, ця мова, прийде, тоді й вірші почнуться.

– Ти взагалі маєш страхи?

Я боюся змій, але живу в Ужгороді, а вже в назві міста є певна зміїність. Таким чином, я борюся з власними страхами. Боюся збожеволіти. Боюся боятися.

– Популярність. Як ти справляєшся з нею?

А з нею треба якось справлятися? Популярними є актори чи попсові співаки, а популярність письменника – це дуже умовна штука. Я живу в маленькому місті, працюю вдома, не так часто контактую з людьми, намагаюся уникати великої кількості виступів і турів (мій ідеал – Селінджер, жити відлюдкувато й лише писати, без ніяких презентацій і фотокамер). Але я вдячний популярності, вдячний людям, які купують і читають мої книжки, бо завдяки їм я можу займатися лише творчістю, а це кайф.

– Поет і жінки. На твою думку, наскільки це сильна зброя у міжстатевих стосунках – поезія?

Я досить скептичний щодо цього, навряд чи жінку можна спокусити віршем. Це радше працює навпаки: жінки мають суттєвий вплив на поетів і поезію, можуть розбурхувати емоції й у такий спосіб надихати. З власного досвіду скажу, що найкраще натхнення – від страждання, від нерозділеної любові, тому сувора правда літератури така: найкращі музи – ще ті сучки!

– Добрі українські письменники почали вдаватись до співу, музики. Це Андрухович, Іздрик, Жадан – всі вони вийшли на музичну сцену. Як вважаєш, це веління голосу, бажання співати, потреба живого контакту через перетворення читача на слухача чи щось інше? Ти не плануєш таких колаборацій?

Був ще Покальчук, з нього, здається, все це почалося. Усі ці письменники почали займатися музикою в досить зрілому віці, тобто йдеться про урізноманітнення життя, коли тобі стає нудно тільки писати – шукаєш себе в інших сферах, які любиш; це природно. У мене для цього є риболовля. Крім того, у мене досить вузькі музичні смаки – я люблю класичну музику, тож якби колись і хотів співпрацювати з музичною командою, то це був би оркестр, бодай камерний.

– Можеш розповісти про найбільші помилки і чого вони тебе навчили?

Найбільша моя помилка – кілька років роботи в політиці. Це дуже брудний світ, і якщо ти потрапляєш туди молодим ідеалістом, то на тебе чекають жорна. Але звідти я виніс цікаві спостереження, бо намагався зрозуміти логіку політиків, аж поки не усвідомив, що логіки там немає, бо це вузол амбіцій, комплексів і бажання наживи. У романі «Карбід» одним із найколоритніших персонажів є мер, тому я вважаю, що свої «політичні» роки прожив недарма – назбирав матеріалу для книжки, хай і гостро сатиричної.

– На твою думку, українцям вистачає іронії, а головне – самоіронії? Може, проблема в тому, що її замало?

Думаю, вистачає. У нас у генах є певна здатність дивитися на світ прищуреним оком, з дулею в кишені, ще й лукаво при цьому усміхаючись. Недарма новітня українська література починається з «Енеїди». Якби не почуття гумору, не іронія, то ми б давно перетворилися на спільноту самогубців – після усіх окупацій і голодоморів нам би не вдалося опанувати себе й жити далі. Це ще й основа нашої демократичності, бо до будь-якої влади, навіть проєвропейської і реформаторської, ми ставимося як до зграї ідіотів, кепкуємо з них, жорстоко насміхаємося. Тому наші «месії» так швидко й згорають.

– Світ, складається враження, поволі закипає – Anonimous, WikiLeaks, а з іншого боку, все більші намагання корпорацій підкорити все і всіх… Що ти відчуваєш з цього приводу?

Я вдома не маю телевізора, тому значною мірою потік негативної інформації мене оминає. Замість новин намагаюся читати книжки, переважно художню літературу, бо до мотиваційної й бізнесової книжкової продукції ставлюся з гумором. Крім того, борюся з жагою споживання – не купую собі нових речей, яких не потребую. Це і є моя відповідь на захланність корпорацій і божевільний потяг споживачів купувати. Мій телефон – стара кнопочна Nokia, планшет – трирічний китайський з надщербленим екраном, але він працює, тому новий я не купую. А щойно відчуваю якусь тривогу про майбутнє світу, теорію змов і корпорації – йду на природу, рибалю, гуляю горами, заварюю карпатський чай. І попускає (сміється).

– Інтернет відкрив певний ящик Пандори стосовно конструювання текстів. Якщо раніше, щоби стати літератором, потрібно було пробиватись на люди через фізичний друк книжки, то тепер поле відкрите всім. Як відрізнити літературу від графоманії, на твою думку?

Не знаю, це завжди суб’єктивно. Думаю, література – це коли в читача є відчуття, ніби письменник говорить саме з ним, наче текст спеціально для нього й про нього написаний. Тобто твір до тебе промовляє й проймає тебе, це відчуваєш шкірою. Інтернет відкрив дорогу молодим, тепер уже не треба роками чекати на першу журнальну публікацію, бо й журналів літературних як таких не залишилося. Тішить те, що, попри весь технічний прогрес, люди й надалі прагнуть читати книжку, їм хочеться тактильної розкоші паперу, прагнеться шурхоту сторінок і запаху друкарської фарби.

– Існує твердження про еволюцію від поезії до прози. Прокоментуй, будь ласка.

Поезія, як на мене, – це найвищий щабель розвитку мови, це концентроване буття плюс філософія і витончена форма. Тому я вважаю, що слід говорити лише про деградацію від поезії до прози.

– Наскільки важливою для тебе є реакція на те, що ти робиш?

Не буду брехати, реакція є важливою. Ясна річ, хочеться, щоб твої книжки хвалили й радили іншим, тут нема чого встидатися. З іншого боку, є критика, яка не займається аналізом, а просто намагається образити автора, – до таких речей я ставлюся негативно й намагаюся якомога швидше забути. Хочеться, щоб рецензії допомагали письменнику розвиватися, вказували на хиби в тексті, на нелогічності, на слабші сторони. Хочеться конструктиву.

– Розкажи детальніше про те, на що особливо ти б радив звернути увагу, назви свій власний список топів і хітів.

Якщо я маю право щось комусь радити, то напередодні темної й холодної зими раджу взяти два прекрасні романи: «Марш Радецького» Йозефа Рота і «Якоб вирішує любити» Каталіна Флореску. Це дві книжки, які мені справили найбільшу приємність минулої зими. А з музики – послухайте альбом молодої американської композиторки МіссіМаццолі (MissiMazzoly) «Vespers for a new dark age», це просто фантастика!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

Джерело: Галицький кореспондент

 

"Саудаде" - найкраща книга року на Закарпатті

19 грудня 2017
Новини

Найкращою книгою Закарпаття у 2017 році стала «Саудаде» Андрія Любки

 
 
 
Найкращою книгою Закарпаття у 2017 році стала «Саудаде» Андрія Любки

Сьогодні, 19 грудня, в Ужгороді, у книгарні «Кобзар» підбили підсумки щорічного конкурсу «Книга на Миколая», якому передувала акція «Письменник за прилавком».

 

У номінації «Найкраща книга» перемогу отримала книга «Саудаде» Андрія Любки, «Найкраще краєзнавче видання» – «Ужгород. Невигадані історії» Тетяни Літераті, у номінації «Дитяча книга» перемогу отримала Галина Малик "Віршики для Одарочки", «Найкращим науковим виданням» стала книга «Екскурсії Ужгородм» від колективу авторів, серед яких Роман Офіцинський.

Нагадаємо, щорічна передсвяткова акція «Письменник за прилавком» тривала в Ужгороді з 1 по 15 грудня. 

Джерело: http://zaholovok.com.ua/naikrashchoyu-knigoyu-zakarpattya-u-2017-rotsi-stala-%C2%ABsaudade%C2%BB-andriya-lyubki

 

Crossing borders with the Ukrainian writer Andriy Lyubka

15 грудня 2017
Новини

When reading Andriy Lyubka’s writing, one quickly understands that borders weave throughout his works. They are present in his latest best-selling collection of essays Saudade, which takes its name from the Portuguese and means, in essence, the presence of absence. They are present in his novel Carbide, a magical and sometime surreal tome that was shortlisted this year for the prestigious Angelus Central European Literature Award.

Lyubka, one of Ukraine’s most prominent writers, was raised at the footprints of two borders, at the very edge of Ukraine, in a place where Slovakia and Hungary are so close they can seemingly be touched.  Where the ambiance is otherworldly.

Lyubka was on the cusp of turning thirty when he traveled to the United States and Canada in late October and early November 2017. On November 3 and 7, respectively, he appeared in Toronto at St. Vladimir Institute and at the Munk School for International Affairs, University of Toronto. In his conversations with Professor Maxim Tarnawsky of the university’s Department of Slavic Languages and Literatures, Lyubka talks about his life, art, and the presence of those absent borders.

With his permission, we present two essays from Saudade that Lyubka read during his presentations.

from Cholvent

“Without them we are all a bit like orphans; that is precisely what this recipe teaches us. Because if you remove meat, beans, or pearl barley from chovlent, the dish will not come out right. For harmony, all the ingredients are necessary. That is why without the Jews our landscapes, cities, and traditions look more solitary, poorer. Unfortunately, history cannot be changed, but we can still spend time together, if only for a moment, and remember all the neighbors next to whom we lived and sat at the same table.” 

Read the full essay here.

from Galicia: The Undiscovered Troy

“I go amissfor Agnon and I appear to find ourselves in different places. Well, it seems to be all here—Koloyeva Street, the spring from which imbibed the Polish king Jan Sobieski, the hotel where the writer stayed, and the sites of the former Great Synagogue and the Beth Midrash (today, they host the market stalls and shops)There is the Jewish kirkut, the burial place called okopysko by the locals. The landscape and the setting are the same, but the theatre is staging a different show performed by a different acting troupe.”

Read the full essay here.

Lyubka’s Canadian tour was sponsored by the Danylo Husar Struk Programme in Ukrainian Literature of the Canadian Institute of Ukrainian Studies at the University of Alberta. The Ukrainian Jewish Encounter was a tour co-sponsor.

St. Vladimir Institute, Toronto, November 3, 2017
(in Ukrainian)

 

00:00-01:51
Maxim Tarnawsky, Professor, Department of Slavic Languages and Literatures, University of Toronto.

01:52-04:40
Natalia A. Feduschak, Director of Communications, Ukrainian Jewish Encounter.

04:42-09:23
Maxim Tarnawsky, Professor, Department of Slavic Languages and Literatures, University of Toronto.

09:24-38:02
Andriy Lyubka, commentary and readings.

38:03-1:00:37
Question and answer.

University of Toronto, Munk School of Global Affairs, November 7, 2017
(in English)

 

00:00-01:30
Maxim Tarnawsky, Professor, Department of Slavic Languages and Literatures, University of Toronto.

01:30-04:29
Natalia A. Feduschak, Director of Communications, Ukrainian Jewish Encounter.

04:30-09:01
Maxim Tarnawsky, Professor, Department of Slavic Languages and Literatures, University of Toronto.

09:02-14:22
Andriy Lyubka.

14:23-1:00:42
Commentary, readings, question and answer.

 

Text, video, and photos: Natalia A. Feduschak

 

Source: UJE

 

Любка про Сполучені Штати Америки, улюблені страви та нову книгу

24 листопада 2017
Новини

Андрій Любка про Сполучені Штати Америки, улюблені страви та нову книгу

Холодного осіннього дня ми підготували для вас теплу й душевну розмову за кавою з одним із найвідоміших українських письменників — Андрієм Любкою.

 Андрію, ти повернувся із найдовшого туру у своєму житті, туру Сполученими Штатами Америки. Розкажи про свої враження? Як ти ставишся до таких тривалих поїздок і чи важко відриватись від дому?

— Важко. Перед тим у мене також був довгий тур із «Карбідом», який охоплював 25 міст і тривав два місяці. Але то був тур Україною. Мені не все було так цікаво. А тур Америкою мені був цікавий передусім, як людині. Я побачив багато чого нового у Північній Америці. Коли ти їздиш Україною, все-таки більше сприймаєш це як роботу: ти не мусиш ходити в музеї чи гуляти центральними вулицями, бо ти вже там був. Із Америкою все інакше. Передусім, мене цікавив туристичний момент подорожі. А поза тим, зараз «Карбід» перекладається англійською, тому цей тур став ще й можливістю вийти на слід доброго комерційного видавця.

— Потрапити саме у США було однією з твоїх мрій, чому?

— У Штати мені хотілося, бо я виріс на американській поезії. Це те, що формувало мій смак у юнацькому віці. Але виявилося, що Америка бітників, і та Америка, яка реальна — вони трохи відрізняються. І це, в принципі добре, бо будь-яка подорож тим і корисна, що вона руйнує стереотипи: ти приїжджаєш туди зі своїми заготовками, які розбиваються об реальність.

— Що «розбилося» найперше?

— Мабуть, загальна думка про те, що Америка — це передова держава абсолютно у всіх розуміннях і те, що це країна суцільного драйву. Це неправда. Так, Нью-Йорк драйвовий, класний. Але, як і будь-які інші великі міста, Нью-Йорк існує поза межами своєї країни. До прикладу: якби турист приїхав у Київ, то чи зрозумів би він Україну? Для того, щоб її зрозуміти — потрібно поїхати на Полтавщину, подивитися Приазов’я, відвідати Галичину і так далі, а Київ не дає загального уявлення. Великі міста — це держава в державі. Америка виявилась дуже консервативною, повільною та розслабленою. Особливо, маленькі міста, в яких і живе ця реальна Америка: люди не виходять зі своїх машин, нікуди не ходять. Це замкнуте коло: робота, супермаркет, паб і так далі.

— У турі ти бачився лише з українською публікою?

—Тур був організований таким чином, що мене запрошували здебільшого університети, де були кафедри славістики. Тому, я бачився переважно з українцями та з іноземцями, які цікавляться Східною Європою. Багато людей приходило на зустрічі не тому, що їм цікава література, а тому, щоб дізнатися «інсайт» і поговорити про те, що я думаю про Україну, про Росію, про конфлікт і що буде далі: тобто людей більше цікавив політичний вимір.

— Що американці знають про українську літературу?

— Їхні знання дуже обмежені, тому що українська література може для них існувати тільки в тому вимірі, наскільки вона перекладена іноземними мовами, а відповідно, у нас вона слабо перекладена: кілька топових авторів, твори яких видані при університетських видавництвах. І це велика проблема, оскільки, це водночас дуже добра якість і погане розповсюдження, бо ці книги тільки при університетських бібліотеках. Їх неможливо знайти у книгарнях. Люди знають, хто такий Сергій Жадан, Юрій Андрухович. Зокрема, знають поезію Олега Лишеги, бо він отримав американську премію Пен-клубу (International PEN) свого часу.

Англомовний західний світ не перекладає, не має традиції читати перекладну літературу, якщо це тільки не Умберто Еко. Видавництва не йдуть на це, бо англомовний світ дуже великий, є безліч авторів, яких можна видавати й не платити за переклади чи авторські права.

— Чому перекладати англійською взялися саме «Карбід»?

— Це мені самому було цікаво, про що я й запитував у перекладачів. Я не думав, що американців зацікавить книга про вигадане забите містечко на Закарпатті, про персанажів, які перевозять через кордон цигарки. Але виявилось, це дуже актуальна для них тема, бо там є південний кордон з Мексикою, де абсолютно те саме відбувається, що й у нас: перестрілки, тунелі, контрабандні перевезення і це дуже знайома американцям історія. А потім я поїхав в Канаду і думав собі, що там це вже точно нікому не буде цікаво. Та розмовляючи із канадійцями у Вінніпезі, виявилось, що і для них це рідна тема. Контрабанда процвітає тут, зокрема між ними та американцями, які закуповуються тут, особливо ліками.

— Чому в Україні така непроста ситуація з перекладами?

— Тому що немає перекладачів. Три роки тому, коли я поїхав у Бразилію і потрібно було перекласти кілька віршів португальською, виявилося, що такого перекладача в Україні не існує. Є люди, які можуть перекласти меню, інструкцію, але не поезію.

— Повертатися додому для тебе — це повертатися в Ужгород. Можна вважати, що ти тут «пускаєш корені»?

— В принципі, давно можна так вважати. Кілька років тому я вирішив, що хочу тут жити. Це абсолютно моє місто, мені тут добре, тут добре працюється. Можливо, є питання щодо якості й наповнення культурного життя, але в плані творчої роботи — для мене це ідеальне місто. Думаю, саме тому тут розвинулась така потужна школа художників. Ужгород — гарне, тихе, недороге місто, скрізь близько.

— Ти ведеш колонки у різних виданнях, зокрема на політичні теми, Влітку проявив активну позицію і став на захист будинку Фунданича, історичної пам’ятки в Ужгороді. Людям цікава й важлива твоя думка у цій сфері. Чи варто чекати тебе у політиці?

— Я колись вже займався політикою, вона дуже мене цікавить. Це моя друга освіта. Але активна політика — ні. Я вважаю, що це марнування часу. Впливати на неї можна іншими шляхами.

— Прочитавши кілька твоїх книг, слідкуючи за твоїми публікаціями у соціальних мережах, я зауважила, що ти часто торкаєшся тем кулінарії, рецептів, приготування страв чи, навіть, досліджуєш їх походження. Не думав про кулінарну книгу?

— Я люблю готувати. Про книгу рецептів ми справді думали, була така ідея у видавця. Зміст книги — аби письменники з різних регіонів, які справді готують, поділилися улюбленими рецептами: я би представляв Закарпаття, Винничук — Галичину, Марія Матіос, до прикладу, Буковину і так далі. Задумка є ☺

— Що ти найбільше любиш їсти восени?

— Восени немає нічого прекраснішого, ніж лечо*. Воно дуже кольорове і вітамінне. Але те, що в цю пору я люблю найбільше — це карпатські чаї з імбиром і медом. Приготувати, бодай, три літри цього запашного напою і зігріватися осінніми вечорами.

— Опиши свій ідеальний вечір

— Зазвичай, вечорами я працюю. Але, коли вже говорити про ідеальний — то це пити вино і читати книжку. Звісно, багато вина не вип’єш, бо після кількох келихів читати вже не хочеться, хочеться іншого (усміхається).

— Що очікувати читачам від тебе найближчим часом?

— Зараз я закінчив редактуру сербського роману, який переклав («Fama o biciklistima» Svetislav Basara), думаю, він вийде друком вже у грудні. А ще я пишу роман. Це буде роман про Ужгород, наші дні. Книга про помсту, у якому Ужгород — один із головних героїв. Його вулиці, чим і як живе це місто. Загалом, я писав різні тексти і цей роман буде трохи відрізнятися від попередніх: це буде психологічний роман і я намагаюся наблизити його до тієї точки напруги, щоб його можна було б вважати трилером…

Мар’яна Ничка

Фото: Наталія Павлик
Атмосфера: Кафе «Антресоль Mrs.Greenwich» м. Ужгород


Лечо* — класична страва угорської кухні ,обов’язковими складниками якої є  болгарський перець, ріпчаста цибуля та помідори.  

 

Джерело: Друг Читача

 

 

Андрій Любка - лауреат премії Фонду Ковалевих (США)

14 жовтня 2017
Новини

Журі літературного Конкурсу «Нагорода Фонду Петра і Лесі Ковалевих» у складі: Василь Махно (голова), Олександр Мотиль і Марія Ревакович визначило лауреатів 2017 року:

ПОЕЗІЯ

Любов Якимчук
за поетичну збірку «Абрикоси Донбасу». Львів: Видавництво Старого Лева, 2015.

ПРОЗА

Андрій Любка
за збірку оповідань «Кімната для печалі». Чернівці: Meridian Czernowitz, 2016.

 ПЕРЕКЛАДИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ АНГЛІЙСЬКОЮ МОВОЮ

Zenia Tompkins

за переклад роману Тані Малярчук. A Biography of a Chance (Біографія випадкового чуда).

Фонд Ковалевих засновано у 1967 році при Союзі українок Америки для підтримки творців української науки та літератури. СУА — найстарша українська організація Америки, утворена 1925 року, котра протягом тривалого часу займається доброчинністю у багатьох галузях, зокрема й культури. У своєму заповіті фундатори нагороди відзначили: «Ми хотіли б заохотити до змалювання минулого чи сучасного України».

Подружжя Ковалевих походило з центральних українських земель, Петро Ковалів до 1919 року працював як аташе дипломатичної місії Української Народної Республіки в Голандії та Бельгії, згодом подружжя Ковалевих мешкали у Швейцарії. Створення Фонду було виявом їхнього патріотизму та усвідомлення значення літератури та науки для національного розвою.

Нагорода відзначає кращі твори, що «змальовують минуле та сучасне України», у трьох категоріях – проза, поезія та переклади української літератури англійською мовою. Цьогоріч до розгляду потрапили видання, опубліковані протягом 2015-2016 років. Кожен лауреат у своїй номінації отримає грошове винагородження у розмірі 1000 доларів.

Після здобуття Україною незалежності лауреатами цієї нагороди у різні роки були Леонід Плющ, Тамара Гундорова, Юрій Андрухович, Софія Майданська, Оксана Забужко, Марта Тарнавська, Віра Вовк, Василь Ґабор, Михайлина Коцюбинська, Олександр Ірванець, Василь Махно, Лариса Онишкевич, Оксана Луцишина, Богдана Матіяш, Раїса Лиша, Марія Ревакович, Остап Сливинський, Дзвінка Матіяш, Софія Андрухович і Мирослав Лаюк.

YALE9qqgfZ0

 

 

Сторінка 6 з 50

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua