Ukrainian English

Коронація

27 грудня 2013
Новини

Коронація

 

І

290597 275170879184628 1587011315 o

Це був ранок перед коронацією. У кімнаті нічого не вказувало на особливий, урочистий статус цього дня, все залишилося таким же, як учора: велике вікно й масивні штори, що розбігалися донизу V-подібним вирізом, ліжко й бароковий портрет бородатого чоловіка у пишному вбранні, вочевидь, аристократа; камін і дзеркало над ним; круглий дубовий, але вишуканий стіл, п’ять стільців навколо нього; шафка з годинником, стрілки й цифри на якому виблискували позолотою; бордовий м’який килим на підлозі з жовтавим обрамленням та левом у центрі, і тьмяно-блакитна гравюра королівських ловів на стелі; стіни, бездоганно вистелені оксамитом гранатового кольору; срібний семиколонний підсвічник на столі; височезні білі двері з бронзовою ручкою у формі змії з відкритою пащекою. У ліжку спав чоловік, недбало розкинувши руки й ноги на всю ширину, немовби пливе чи повзе; він лежав на животі, а обличчя його ховалося у подушках – мабуть, від ранкового світла. Шостий стілець із комплекту стояв біля ліжка. На ньому сиділа підкреслено скромно вбрана жінка: довга чорна сукня, яка закривала плечі й закінчувалася біля ніг у чорних черевичках на невисокому підборі; брошка розміром з горіх у вигляді птахи з діамантами на місці очей; чорне волосся, зібране ззаду у пучок елегантним метеликом. Можна було б припустити, що це черниця, але вся її гордовита, породиста постава заперечувала це. Як і обличчя з довершеними й гармонійними лініями, що світилося сніжною білістю на фоні чорного одягу.

Анжела сиділа біля його ліжка уже півтори години. Саме її Стефан попросив розбудити його. Зрештою, саме вона сиділа біля його ліжка ввечері у кромішній темряві, коли він довго не міг заснути і час від часу голосно зітхав. Які слова на початку дня треба сказати людині, яку сьогодні коронують? Як поводитися з не-королем, який за кілька годин стане королем? Понад дві години тому Анжела прокинулася, швидко вдягнулася і непропорційно довго до попереднього поспіху стояла перед дзеркалом, розчісуючи волосся. Немов намагалася якомога на довше відтягнути момент, коли доведеться пройти через вісім кімнат до спальні Стефана, щоб розбудити його і почати приготування до коронації.

Жінка безшумно пройшла в потемках через західне крило палацу і дослівно просочилася у кімнату Стефана, не здійнявши ані найменшої звукової хвилі, шурхоту, скрипу. Спальня лежала у передранковому мороці, немов у темному молоці. Той, хто створював і оздоблював цю кімнату, знався на магії кольору. Червоний, бордовий і темно-жовтий домінували у цьому просторі, створювали ілюзію ошатності, заможності, авторитарного, міцного спокою. Натомість вікно, вікно з кожною хвилиною все більше загорялося: денне світло набирало на силі і на фоні кривавих потемків ставало не білим, а ніжно-золотавим. Ніч поволі ставала днем, і ця сутичка, цей конфлікт кольорів відвойовував собі метр за метром спальні, наповнюючи її таким світлом, яке видавалося сплетеним із тонких, майже невидимих ниточок, світлом, яке хотілося помацати і світлом, в якому можна було загрузнути, немов у сипучому піску, - либонь, саме у таких сітях із променів плутаються наші душі, повертаючись із сновидних марень назад у тіло. Результатом цього двобою золота й крові користалася, як це завжди буває, третя, невоююча сторона. Поки денне світло важко й повільно борикалося з темно-червоними сутінками, заганяючи їх назад в оксамит, килим, дерево, кутки й затінені закутки, тріумфувала, пожираючи всю цю на кольорову гамму, стеля. Саме там, нагорі, відбувалася кульмінація простору: темно-блакитний колір настельної гравюри, підсвічений знизу жовто-червоним, створював якийсь особливий різновид сяйва – небесний і урочистий. Саме дивлячись на це таємниче свято неба мали прокидатися королі.

Панувала тиша, нечутно було навіть дихання. Анжела непорушно сиділа біля ліжка, і спинка стільця цілком могла би конкурувати з бездоганно прямою лінією спини жінки, яка жодного разу за цей час не здригнулася і не поворухнулася. Вона боялася необачним рухом завчасно розбудити Стефана. Для початку їй потрібно було знайти слова, якими б годилося привітати майбутнього короля. Жінка навіть не дивилася на нього, її погляд був спрямованим у протилежному напрямку – на дзеркало, у якому відбивалося і вікно, і вся кімната, і ліжко, і чоловік у ньому, і вона сама. Саме там, у палаючій скляній поверхні дзеркала, Анжела прагнула знайти слова, які мала б зараз вимовити.

Її руки лежали на колінах, тонкі продовгуваті пальці зібрані в кулак. З приходом ранку можна було помітити, що руки ці ще біліші за білосніжну білість її обличчя, з чого можна було зробити висновок, що пальці були не просто складеними у кулак, а до болю стисненими; вся сила, яка була у цій жінці, вся її лють і любов, її розпач і крик, що застиг у горлі, слова, які закам’яніли в ній, ніч, яка з неї не вийшла, - усе, що було в цій жінці, було стисненим, зпружиненим у ці на позір малесенькі кулачки. Анжела собою, своєю поставою, уособлювала закляття, і вона розуміла це. Закляття пробудження. Досить було їй поворухнутися – і все мало б водномить розсипатися на міріади шматочків, тому вона заклякла, як скульптура: сила, міць, енергія, струм, який був у ній, міг триматися купи тільки у цій єдино можливій позі. Анжела була заклятою, вона була щільно закупореною посудиною, в якій бовтався, немов під часу шторму, непогамовний розряд невідворотного.

 

ІІ

 

Це був ранок перед коронацією, і місто за вікном гучно до неї готувалося. Здавалося, що всі мешканці водночас заходилися щось робити, та що там мешканці – усі живі істоти повилазили зі своїх лігв і нір, щоб взяти участь у вселенському мурашнику, який на долю простолюдина випадає раз на життя – в урочистості коронації.

І не тільки простолюдина, бо навіть монархи рідко удостоюються честі брати участь у коронації. Боляче бути міщанином і розуміти, що ніколи блакитна кров не потече твоїми жилами, але ще пекельніші муки переживають ті члени найсвітлішої родини, які народилися в королівській сім’ї, але їм так і не суджено сісти на престол. Здається, ближчих до корони немає, але все життя вони проведуть на других ролях, на запасній сцені, поза світлом слави й уселенської любові. Бо королем може бути тільки хтось один.

Коронація також буває лише раз, тому вся галаслива метушня, яка панувала в місті, була піднесеною й радісною. Звідусіль чулися вигуки, іржали коні, тягнучи підводи з водою, якою молоді жінки мили бруківку в центрі міста, свистіли жандарми на перехрестях, завзято жестикулюючи й розводячи в різні боки потоки гужового транспорту, хлопчиська-газетярі у фірмових картатих кашкетах плуталися між ногами перехожих, наполегливо пропонуючи купити газету з біографією Стефана й розкладом святкових богослужінь у храмах міста. Долинав стукіт молотків, які безупинно вдарялися об дерево на міському Ринку, де будували амфітеатр для знаті, що хотіла першою почути промову короля. Між робітниками де-не-де походжали вельможі, відповідальні за вчасне і якісне виконання замовлених робіт; їхній знервований і втомлений вигляд, запалі, вигаслі й почервонілі очі вказували на те, що ось уже кілька днів і ночей вони у своїх турботах провели без сну й відпочинку. Зовсім по-іншому – свіжими й бадьорими – виглядали купці, які відкривали свої крамнички й прикрикували, пришвидшуючи служок, що розкладали товар, різноманітні наїдки й напої, готуючись до небувалої святкової торговиці.

Шмигали сюди-туди військові, шукаючи свій підрозділ. Кожен різновид військ вислав до столиці свій найкращий відділ, який мав віддати честь новому Головнокомандувачу, королю. Солдати, багато з яких уперше приїхали до найбільшого міста країни, цілу ніч швендяли кнайпами, горлаючи пісень, лигаючи ром й затискаючи в обіймах пишнотілих служниць, тож зараз з важкими головами продиралися крізь натовпи посполитого люду на шикування у центрі міста. Піхотинець вітався з артилеристом, кавалерист – із офіцером флотилії; в очах рябіло від натертих до блиску кокард, орденів, зірок на погонах, зброї, парадної форми, чорних чобіт, на яких полискувало ранкове сонце.

Грюкали й дзенькали музиканти королівського оркестру, які зграйкою збіглися біля центрального собору й поволі діставали з чохлів свої інструменти. Площею розливалася какофонія молотків, криків, знервованої лайки, бубна, сурми і скрипок, аби раптом змовкнути під ваговитим дзвоном годинника з вежі собору – бем, бем, бем, і так сім разів. Настав ранок коронації.

Одразу за собором робітники під наглядом жандармів і військових повільно штовхали височезну конструкцію на дерев’яних колесах, покриту чорним сукном. Вона була схожа на троянського коня. Навколо неї з’юрмилося стільки вельмож і армійців, які з такою пильною увагою стежили за її переміщенням і встановленням, що можна було зробити висновок – конструкція ця мала якесь особливе значення. Робітники, крекчучи, виштовхали її на сам центр маленької площі за собором. Можливо, це була сцена, з якої монарх мав привітати свій народ?

 

ІІІ

 

Це був ранок перед коронацією, і місто за вікном гучно до неї готувалося, немов намагаючись розбудити Стефана. Зрештою, він і сам уже давно прокинувся, але не хотів цього усвідомлювати. Навіть крізь подушки і заплющені повіки він відчував, що кімната повниться холодним сяйвом світанку. Чув, що місто закипіло метушнею, а палац – святковими приготуваннями.

Відчував спиною, кожною свою клітинкою, що у кімнату ще годину тому зайшла Анжела – нечутна, як привид, тривожна, як морок, плавна, як світло. Вона сиділа зовсім поруч, і здавалося, що обоє зайняті тим же заняттям – не дати відчути іншому свою присутність, не видати її скрушним видихом, нервовим рухом.

Анжела сьогодні мала розбудити Стефана, і він про це знав. Тому й лежав, не рухаючись, дякуючи їй за останню розкіш кількох хвилин напівдрімоти у ліжку. Вона була його будильником, механізмом долі, який мав сьогодні штовхнути його під корону. Цілу ніч Стефан не спав, крутився в ліжку, провалюючись у чорну тяжку безодню дрімоти, цілу ніч намагався звідти видряпатися, ранячи руки й обдираючи шкіру, шия його затекла від довгого вдивляння вгору, туди, де був вихід, де був його порятунок. Цілу ніч вилізав він звідти, але так і не виліз.

Ще вчора йому здавалося, що краще взагалі не спати. Бо якщо заснути ввечері – прокинешся зранку королем, світ зміниться. Якщо ж не заснути – то можна і не впасти в безодню, з якої ніколи не виберешся. Коли він почув чи радше відчув як відчинилися двері й у кімнату запливла Анжела, було вже пізно і засинати, і прокидатися. Світло нового дня було його вироком, його призначенням, його ешафотом. Сьогодні він мав стати королем.

Як довго Стефан мріяв про це! Ціле, цілісіньке життя йому здавалося, що саме він, а не його двоюрідний брат – цей, чесно кажучи, невихований грубий мужлан – має сидіти на троні й дарувати своєму народу й країні радість мудрого керування. Ціле життя, від перших усвідомлених хвилин він хотів стати монархом, діла й вислови якого увійдуть в історію світу. Тому так важко, з притиском давалася йому любов до двоюрідного брата Андрія, який був королем.

Немає нічого гіршого, ніж бути так близько до трону – і не сидіти на ньому. Часто Стефан міркував, що волів би бути пастухом на віддаленій гірській луці, ніж сидіти одразу за королем. У другому ряді. Завжди позаду, весь час у тіні. Хоч і розумніший, і красивіший, і благородніший, і вихованіший, але все одно Стефан мав перебувати весь час у когорті, у плеяді, у почті, це було найважчим його тягарем, прокляттям – він був одним із. Тільки одним із. А не королем.

Усе життя минуло у цій його внутрішній боротьбі: треба любити свого брата і свого короля, але в той же час безмежно важко не бачити на його місці себе. Його брат Андрій – гульвіса, тринькало державної казни, мстивий і ниций покидьок, який не цурався вбивати своїх ворогів отрутами, дарувати їм жінок, які ночами виймали із своїх суконь гострі ножі смерті, який пересварився з усіма оточуючими державами, який, урешті-решт, ненавидів свій народ, вважаючи його тупим і бездарним тяглом у плузі, що має забезпечувати його коштовностями й блиском королівського достатку. Це він, цей горе-король, цей чиряк на тілі народу, допровадив до війни, довгої, як пісня, і трагічної, як пиятика. У цій війні його держава втратила колонії й триста тисяч солдатів убитими, вісім років тривала вона, ця пухлина, яка поволі пожирала країну й людей. І ось минулого тижня вона закінчилися – Андрія вбили на полі битви. Хоча злі язики кажуть, що він був настільки п’яним, що сам упав із коня й наштрикнувся на спис убитого воїна.

Хай там, як а Стефан завжди вважав себе кращою кандидатурою на пост короля. Бо вихованіший, бо справді любить свій народ, бо позбавлений пагубної тяги до вина й воєнного азарту, бо має родину й сина. Перші п’ятнадцять років усі чекали від короля Андрія сина, який би міг у майбутньому стати спадкоємцем престолу. Але сина все не було. Андрій поміняв трьох дружин, нарікаючи на їхнє безпліддя, аж поки всім навколо стало ясно, що прокляття безплідності висить саме на ньому, на королі. З того часу тверезим його ніхто не бачив, усіх трьох дружин стратили, як державних зрадниць, а всім навколишнім країнам було оголошено жорстоку війну.

У Стефана ж був син, і придворні часто поглядали на нього, як на шанс для країни. Та Андрій правив так довго, що Стефан також устиг зістаритися, а його син, Юрій, вирости й стати дорослим чоловіком. Із часом Стефан усе більше втрачав інтерес до престолу, а відколи померла його дружина – взагалі збайдужів до зовнішнього життя, займався садівництвом у заміському палаці і тільки скрушно хитав головою, коли до нього долітали новини про чергові поразки Андрія на фронті. Тим часом його син Юрій став молодим офіцером, який дослівно виріс на війні й став легендою для солдатів. Його мужність і звитяга несли славу про нього в народ, який ширив легенди про молодого племінника короля.

Світ складений із енергетичних посудин, у яких переливається сила життя, і здавалося, що поволі всі батькові мрії й найнахабніші сподівання передалися синові; Стефан чахнув між квітами свого саду у зітханнях за покійною дружиною, а Юрій ріс на полі бою серед крові й жорстокості. Стефан, загублений між саджанців і пелюстків, замазюканий і замріяний, забував, що належить до монаршої родини, а в жилах його тече блакитна, як небо, кров; його син Юрій натомість точно знав, що в жилах тече червоний вогонь крові, але в очах своїх солдатів бачив, що вони сприймають його наступним королем, і це тільки додавало йому сил у герці. Не було такої ночі, щоб він засинав, не уявляючи себе королем.

І ось король Андрій помер – насправді байдуже в який спосіб – і не залишив по собі родини, крім них, Стефана і Юрія. Сталося те, чого Стефан чекав ціле життя, і вже добру половину життя чекав Юрій. Корона переходила до їхньої гілки сім’ї. Радів цьому і двір, і народ, і Юрій. Не радів тільки Стефан, який лежав у ліжку, намагаючись не видати Анжелі, що вже давно, а може й узагалі – не спить.

 

ІV

 

Це був ранок перед коронацією, і місто за вікном гучно до неї готувалося, немов намагаючись розбудити Стефана, але в ньому жило, жевріло єдине бажання. Анжела раптом поворухнулася, немов намагаючись підвестися, але, немов зупинена кимось невидимим, за мить знову опустилася на стілець і заклякла. Чомусь їй подумалося, що ще зарано. Ще кілька хвилин.

Стефан чув цю її погамовану спробу встати, тому серце камертоном розлило переляк у всьому його старечому тілі. Тепер у кімнаті знову нависла зловісна тиша, він хотів ковтнути слину, яка грудочкою страху назбиралася у його горлі, але не міг, бо боявся видати, що вже теж не спить. Так і лежав, затамувавши подих, з усіх людських і нелюдських сил напружившись і напружинившись.

Приблизно так само сиділа Анжела, покликана долею розбудити свого володаря, який сьогодні мав стати королем. У неї також у горлі набубнявіла гіркота сліз, яким ніколи звідти не вирватися. Жінка намагалася опанувати себе, але це їй не вдавалося – можливо тому, що знала своє пружинне покликання запустити невідворотній механізм цього ранку.

Стефан лежав із почуттям останньої вдячності до цієї жінки, яка своєю холодною красою зігрівала його останній ранок. У житті чомусь завжди так, що мрії збуваються, але – чорт забирай! – не тоді, коли мають. Сьогодні він мав стати королем, а востаннє таке бажання він відчував добрячий десяток років тому, коли ще жила його дружина Марія. Зараз це йому вже було непотрібно, але виявилося, що це не їхній родині належить свята корона, а короні належить їхня родина. Отож, корона мала перейти від покійного брата до найближчого родича, таким чином узаконюючи спадок влади до іншої гілки сім’ї.

Ця корона зараз Стефанові видавалася терновим вінком. Він мав його надягти перед обідом під час урочистої меси в соборі, але пазурі й кігті долі вже зараз, у ліжку, дерли його чоло. Колись він вважав себе ідеальним претендентом за престол, але зараз був би щасливим, якби Андрій продовжував правити. Колись родина і син робили його в очах придворної знаті фаворитом престольних перегонів, а зараз його рідний син ставав його прокляттям. Стефан уявив як кровожерно сьогодні в соборі Юрій спостерігатиме за процесом коронації, і йому стало ще гірше. Така в минулому бажана корона сьогодні ставала важливішою за нього самого, майбутнього короля.

Бо син Юрій ще тиждень тому, одразу ж по смерті Андрія, зібрав головних військових і домовився про підтримку. Згідно з його планом, вони мали повернутися до столиці, провести коронацію батька Стефана й таким чином передати корону до іншої гілки сім’ї, а одразу по цьому стратити немічного старого за собором. Аби в той же день проголосити королем улюбленця народу і війська Юрія.

Можна назвати це змовою чи путчем, але насправді це була коронація. І робітники під чорним сукном притягнули під собор не троянського коня і не сцену, а шибеницю. Шибеницю для короля, для Стефана. Повісити його мали ще в той час, коли народ викрикуватиме «Хай живе король!». І тоді на поміст вийде його спадкоємець, його коханий єдиний син Юрій.

Може, й справді краще бути пастухом на віддаленій гірській луці, ніж членом монаршої родини, але весь час у другому ряді, в тіні корони. Бо насправді вони належали короні, цьому проклятому і прекрасному шматку золота з діамантами. Так, вони належали короні, а не корона належала їм. Приблизно про це й думали Стефан і Анжела того ранку у залитій сяйвом кімнаті. Обоє боялися поворухнутися, щоб не запустити механізм долі, щоб не розпочати цей триклятий день. День коронації.

 

V

 

Це був ранок перед коронацією, і місто за вікном гучно до неї готувалося, немов намагаючись розбудити Стефана, але в ньому жило, жевріло єдине бажання – не прокидатися.

 

24 липня – 9 листопада 2013

 

 

 

 

Любка і Дереш у Львові

17 грудня 2013
Новини
«Подорожі. Люди. Чудеса» - саме таку назву має зустріч двох унікальних людей, подібних за покликанням, але таких різних за вдачею. Вони багато мандрували, вчилися, писали, пили, відкривали для себе нові простори пізнання світу реального і того, котрий вони виписують на папері чи екрані лептопа. Кожен із них здобував популярність по-своєму. Запальний Андрій і загадковий Любко – ну чим не вибухова суміш?

Львів напередодні Різдва і з революційним настроєм. Їм буде про що вам розповісти. Це буде справжній передноворічний подарунок - з іще ніколи не читаними текстами, розповідями про найцікавіші подорожі та найкращих людей, яких вони зустрічали в житті. І обов"язково - про чудеса, неймовірні історії, які колись із ними трапилися.

Андрій Любка і Любко Дереш зустрінуться з вами в четвер, 26 грудня, о 19:00 у конференц-залі Львівського палацу мистецтв.

Модератор: Марта Чавага

Квитки: перші три ряди - 50 грн., решта - 40 грн.

Попередній продаж квитків за телефоном: 0630753984
Сторінка події в соцмережі: http://vk.com/event62573973

g7y1KVWNV9g

 

На Євромайдан!

30 листопада 2013
Новини

Я можу багато сказати й написати про Європу й європейські цінності, але сьогодні мені здається, що вся Європа, вся європейська могутність полягає просто в стоянні на Майдані. Не існує нічого важливішого - треба просто вийти й показати свою гідність, яку розтоптати так просто нікому не вдасться. Саме ця гідність, саме це стояння й роблять нас європейцями.
У ці дні на вулиці й площі вийдуть найкращі українці, справжні європейці, для яких важливим є зараз щось більше за політику, за Україну й Європу - важливою є цінність людини, людського життя, свободи в найнаївнішому її значенні. Я хочу побачити ці прекрасні обличчя. Зрештою, пора нам зробити перекличку - "Ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові?".
Тому я скасовую всі плани й справи, шукаю літак і лечу в Київ.
На наш #Євромайдан! До зустрічі на барикадах!

 

Виберіть назву для нової книжки Андрія Любки!

23 листопада 2013
Новини

Meridian Czernowitz проводить опитування щодо вибору назви для нової книжки Андрія Любки

1418254 586601194723168 707927003 n

У лютому 2014 року Міжнародна літературна корпорація MERIDIAN CZERNOWITZ та видавництво «Книги-ХХІ» опублікують нову книжку молодого українського поета, перекладача та есеїста Андрія Любки. Вона складатиметься з п’ятидесяти есеїв та ліричних колонок автора. Книжка вже готується до друку, але ще не має назви. Тому Андрій та видавці закликають майбутніх читачів узяти участь у її виборі.

Пропонуються 5 варіантів назви: «Спати з жінками», «Смерть і ще тисяча приводів для любові», «Серце, серце», «Тут жив хтось до нас», «Люби мене навіть по смерті». Кожен охочий може взяти участь у голосуванні та вплинути на вибір назви. Автор та видавці беруть на себе зобов’язання назвати книжку відповідно до результатів опитування.

Голосування у соціальній мережі Facebook відбувається за лінком

Голосування у соціальній мережі Вконтакте відбувається за лінком

Опитування триватиме до 13 грудня

 

Андрій Любка: Мені здається, що я родом із багатьох міст

15 листопада 2013
Новини

Одна з головних надій сучукрліту, поет, перекладач, есеїст та мандрівник, який рідко буває на Закарпатті, але час від часу обіцяє повернутися сюди назавжди. Його вірші перекладені англійською, німецькою, російською, чеською, польською, сербською, македонською, литовською, словацькою, португальською та угорською мовами. Зараз він їх пише рідше і усе частіше розмірковує про прозу. Нам він розповів про подорожі, міста, зацікавлення ромською тематикою та багато чого іншого.

 

Про міста


Нещодавно мене попросили написати есей про "прикордоння": як я його відчуваю, що уявляю. Коли я почав писати, то, перш за все для себе, хотів розібратися, яке ж місто є для мене рідним і коли мене питають: "Звідки ти?", що б я мав відповісти. Сьогодні чіткої відповіді у мене немає.

Я народився в Ризі, вчився в Мукачеві, закінчив університет в Ужгороді, жив два роки у Києві, майже два роки прожив у Варшаві, по місяцю жив у Вентспілсі, Кракові й Ґраці. Всі ці міста рідні мені, всі вони якоюсь мірою мене формували.

Один з філософів казав, що якщо на кордоні посадити дерево, то зі зміною часу доби сонце пересуватиме тінь від нього по колу. Думаю, що у радіусі цього кола, тіні, виростають дуже специфічні люди.

Чому говорять, що у закарпатських українців якийсь трохи інший менталітет, звичаї? Йдеться про те, що тут це дерево крутилося настільки різним ландшафтом, що людина Закарпаття набралася усього від різних культур.

Нещодавно у Румунії я їв те, що мама готує вдома – човлент. Від угорців ми взяли "шитимені", бограч, папрікаш, від балканців музику і так далі. До речі, ви знали, що слово "папучі" – сербське? Ось і робіть висновки.

Виноградів – це місто, у яке я повертаюся, але ідея зі зміною кордонів якось припала мені до душі. Тому я кажу, що народився в Латвії, але не за кордоном. Хотілося б, наприклад, рік або два пожити у Бразилії. Спробувати щось кардинально інше, поки є така змога.

Поки я не прийшов до певного рішення осісти, часто розповідаю про те, де б я хотів пожити. Коли я у Ґраці, то думаю, що я б там міг замешкати: клімат гарний, люди, Альпи поруч. Коли приїжджаю на Закарпаття, тиждень побуду тут, порибалю, то потім мене ще довго тримає бажання жити тут і я впевнений, що кращого місця на землі немає. Влітку, коли ми з Андрієм Шекетою подорожували Балканами, я подумав, що варто б жити у Сараєві чи Скоп’є – весь час ти хапаєшся за соломинки, де б пожити, залишитися, осісти. Наразі ж – моє місце в дорозі. Та й загалом я почуваюся географічно дуже вільною людиною, бо моя основна Батьківщина – це мова.

Поети вигадали таку фразу "місце сили" – це те місце, де ти наповнюєшся, де ти сильний, де ти найбільш успішний та продуктивний, з якого ти ростеш. Мені здається, що я з багатьох міст. (ред. – посміхається)

Мене запрошують наступного року взяти участь у фестивалі в Бразилії, три тижні їздити й читати вірші в найбільших містах, там є такий специфічний фестиваль. І я цілком серйозно думаю про те, щоб викупити квитки хоча б на три місяці – й пожити в Ріо кілька тижнів, як звичайний ріо-де-жанейрець. Мабуть, це прекрасне відчуття – і навіть звучить відповідно! – бути ріо-де-жанейрцем.

Я знаю, що існують рокові жінки, тому серце мені підказує, що це рішення – де осісти – автоматично за мене прийме моя жінка. Тобто та, від якої я не зможу втекти. (ред. – посміхається)


Плани і роми


Останній рік мене дуже цікавить тема ромів. Одну з книжок, прочитаних них останнім часом, хочу перекласти з польської. Її автор Лідія Осталовська, репортер "Ґазети Виборчої". Вона вже багато років займається циганами у всій Центральній Європі та має книжку про становище ромів у різних країнах. Утім, є й окрема про сам феномен.

Мені здається, що ці інопланетяни Європи – найромантичніше, що у нас є. Умовно кажучи, якби ми сіли з ромом на одну лавицю і дивилися перед собою, то бачили б дві зовсім інші реальності. У них все абсолютно по-іншому. Думаю, жартуючи, що навіть кольороподіл у них інший. Це люди, у яких немає системи світоглядних поглядів. Власне, система є, але вона зовсім інша, ми її не розуміємо.

Сьогодні це найцікавіші та найенергійніші персонажі. Я хотів би перекласти про них книжку, а у майбутньому може навіть написати щось на кшталт репортажу. На них приємно дивитися, вони поводяться не як цивілізовані люди, обтяжені нормами – вони живі. Ром не знає, де завтра прокинеться, чи не порішить його самосуд і більше ніхто його не знайде. У них один паспорт на п’ятьох, але це люди, у яких є життя. Знаю, що в Закарпатті їх багато хто недолюблює, і тому мені здається, що буде прекрасно, якщо для рівноваги я перекладу книжку Осталовської. Може, тоді стане більше розуміння й порозуміння. Зрештою, захищати слабших – це благородна місія.


Про дружні стосунки з Задурою, Андруховичем, Бойченком


Думаю, що Сашко Бойченко має найкраще почуття гумору в цій країні. Він кращий український літературний критик. Колись йому дорікали тим, що він добре відгукується про Андруховича, бо вони дружать. Насправді, це завжди працює навпаки і, до речі, у них теж так було: спочатку Сашко прочитав книжки Андруховича, вони йому сподобалися і вже потім вони познайомилися і потоваришували. Саме якісний рівень літератури зробив їх співрозмовниками і вже потім друзями, а не навпаки.

Вперше я дізнався про те, що Задура знає про мене, коли виявилося, що він переклав мої вірші. І вже потім ми зустрілися у Варшаві і то було дещо на іншому рівні, бо ми вже знали, хто є хто. Таким чином, завдяки спільним перекладам, дискусіям і – ніде правди діти – пиятикам це переросло у дружбу.

Можливо, мені з ними цікавіше, ніж зі значно молодшими. Ще з моїм поколінням мені є про що говорити, але з молодими авторами мені не дуже цікаво. Мене завжди цікавлять історії. Коли Задура починає розповідати, то можна 2 години сидіти і просто слухати. Він за 60 років бачив стількох і стільки, що здається, що ти сидиш перед підручником. Та сама історія х Винничуком, який молодший за сотню молодих. Хоча є й молоді, з якими добре. Наприклад, Марта Брижак, Марк Лівін, Богдан Боденчук, Кирило Поліщук. Але це винятки.


Про друзів


Я не потребую нових друзів. З одним зі своїх давніх товаришів, Тарасом Керечаном, ми вчилися в одному класі. Зазвичай, ми не бачимося по півроку, а одного разу не перетиналися цілих два: я був у Варшаві, він – у Японії. Але ми все одно залишаємося такими самими друзями, як і були раніше. Те саме з Лесиком Белеєм та Сашком Гаврошем – ми слідкуємо за життям один одного у мережі, але, коли зустрічаємося, то наче й бачились лише вчора. Я перестав потребувати нових людей, коло друзів вже сформоване. У зв’язку з роз’їздами та частими виступами я взагалі переобтяжений соціальними контактами, хочеться часом просто самому побути.


Українська література та письменники


Я стежу за тим, що відбувається у літературі. Моїм улюбленим українським письменником незмінно є Андрухович. Усе, що він пише, мені подобається. Усе, що він робить, зроблено якісно.

Нещодавно також вийшов чудовий роман Наталки Сняданко про заробітчан "Фрау Мюллер не налаштована платити більше". Я його прочитав ще у рукописі, бо писав до нього передмову і він дещо відрізняється від того, що вона писала раніше. Дуже його раджу.

Проблему заробітчанства – дуже близьку мені, бо моя сім’я пройшла через усе це – вона розкрила зовсім по-іншому. Вона побачила у цьому і певний різновид кайфу. Бо як би ще інакше Іван з Оноку міг побачити Італію, Берлін, Прагу? Так, він їде туди працювати, але тут він би їздив за цим у Великі Ком’яти. Тому заробітчанство – це теж спосіб подорожувати, бачити світ, змінювати життя. Коли люди їдуть кудись працювати, то це часто не лише через нужду, але й через природну авантюрність. 


Робота на Закарпатті


У мене колись була божевільна ідея зібрати 12 улюблених письменників: Андруховича, Винничука, Бойченка, Прохаська, Рябчука та інших, привезти їх у Виноградів, поселити їх на Чорній горі, рибалити, їздити, спілкуватися, поїти слив’янкою й вином, варити бограч, співати пісні, а потім попросити написати по одному есею про це, на їх основі видати книжку, тематично й емоційно закорінену у Виноградів. Це єдиний проект, який би я зараз хотів зробити тут.

Мене часом просять провести якусь презентацію в Ужгороді, але не впевнений, що це мені цікаво. Гадаю, я дещо втратив контактність з середовищем. Умовно кажучи, я не знаю, кому зателефонувати і попросити, аби розклеїли афіші, а кому – щоб домовилися про приміщення. Але коли я повернуся сюди і буду жити тут, все буде інакше.

Насправді цей план повернення назад існує, я вже його бачу. Лиш не знаю, коли точно це станеться. Це має бути Ужгород або його передмістя – звідки 3 години до аеропорту у Будапешті – що найголовніше. А у Виноградів можна їздити до батьків та на рибалку.


Про щастя


(В одному з інтерв’ю 5-річної давнини Андрій каже, що він нещаслива людина, що щастя у смерті і що поет має померти героєм)
Це було дуже дивне інтерв’ю для івано-франківської газети. Його попросили зробити зі мною до Дня молоді. Відповідно, воно мало бути радісним і позитивним. (ред. – сміється) Я довго не надсилав відповіді і відправив їх вже тоді, коли можливості замінити матеріал у номері не було.

Так буває. Коли мене зловити у поганому стані, то можна отримати у відповідь правду. Зараз я, наприклад, трохи втомлений після подорожі Балканами, але тримаюся. Утім, якщо мене кілька місяців немає вдома, я з валізами, то тут, то там, невідомо кому приходять мої листи і мені потрібно прати речі, перепаковувати валізи, заряджати лептоп і мобільний.. Якщо мене зловити у такому настрої і запитати чи я щасливий, то я казатиму правду – ні.

Насправді тоді, коли я давав те інтерв’ю, був пік моєї активності, я писав дуже багато віршів. Думаю, що то було максимальне цвітіння юності та зблиски максималізму. Тоді я серйозно цікавився античним періодом, зокрема трагедією. І мені вважалося, що все серйозне мистецтво – трагічне, усе решта – нижче цього. Мені здавалося, що поет має балансувати між життям і смертю, у нього має бути погана доля.

У якийсь момент це змінилося. Коли я робив інтерв’ю з московським поетом Дмітрієм Водєнніковим, сказав йому про це, що справжній поет має страждати і піти з гідністю. Десь і досі, я чесно кажучи так вважаю, бо самогубство – це все ж можливість самому покласти крапку, тоді, коли ти сам вважаєш, що настав час. Але він тоді мені відповів, що поет не має помирати на війні, він має піти на неї, всіх повбивати і повернутися героєм, щасливим. Після того я трохи інакше на це дивлюся.

Перше речення моєї першої книжки – "Вірші – це невдалі спроби самогубства". То був добрий юнацький пафос і відчуття екстреми. Так можна зачепити у людині щось живе. Але досить важко постійно жити у цьому стані, бо це немов якийсь надлом. 
Зараз я трохи погіршав. Якщо раніше писав 10 віршів за місяць, то зараз стільки за рік. Той стан більше ніколи не повернеться. Але я й досі вважаю, що це добре – бути зі смертю на "ти". Це такий різновид сміливості, якого надовго не вистачає. Усі поети, що пішли молодими, були дуже щирими у своєму діалозі з нею. Але є й такі, яким вдавалося прожити хороше та гідне життя. Наприклад, сьогодні я бачив фотографію Маркеса, який перебуває у чудовому гуморі і показує пальцем "фак’ю!". Тобто дідо старий уже, мав би збожеволіти, але він і пише геніально, і почуває себе чудово.


Про прозу


Прозою легше розказати історію. Для мене це емоційний стан перш за все. У мене є вірш "Головне дожити до вересня". Якщо його прочитає людина у хорошому гуморі, то вона його не зрозуміє і він її не зачепить. Це такі собі фотографії певного стану, вони промовляють лише до тих, хто відчуває щось подібне. Що ж до прози, то мені цікаво і розповідати історію, і вигадувати її. Це ніби створення світу. Ти вигадуєш персонажа, який йде по Корзо. Він може все – все, чого ти хочеш.


Про відпочинок


Всіх це дивує, але я насправді не люблю виходити на люди. Тобто попри соціальну активність і непосидючість, я дуже домашня людина. Якщо я маю можливість нікуди не йти, то сиджу вдома безвилазно, навіть не виходжу в магазин. Для мене це найкраще – 2-3 дні читати, писати, дивитися кіно, спати до обіду, нікого не бачити. Побути самому – це як машина, яка вже зупинилася, але ще гаряча. У мене те саме – часом просто треба охолонути.

Росана Бісьмак, Varosh

Фото: Андрій Кирилюк

Джерело: Varosh

 

Сторінка 56 з 64

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua