Ukrainian English

Інтерв'ю: Про що мовчить Андрій Любка?

22 грудня 2016
Новини

Андрій Любка: про що письменник мовчить…

Напередодні новорічно-різдвяних свят робимо подарунок Вам, дорогі наші читачі, – щире та душевне інтерв’ю з Андрієм Любкою

«Люди мають у собі велике питання чи відповідають вони своєму віку і чи вже зрілі»

– Андрій, ти чекаєш подарунки від Миколая, радієш їм? Що тобі ставив у чобіт святий?

– Чесно кажучи, я не люблю подарунків, бо не вмію їх ні дарувати, ні приймати. Мені завжди якось незручно – подарунки здаються незаслуженими. Або зайвими, непотрібними. Наприклад, на свій День народження намагаюся виїхати за кордон або принаймні уникати зустрічей, мені ніяково від привітань і презентів. А в дитинстві від Миколая отримував переважно солодощі – мандарини, шоколадні батончики, жуйки з наклейками. Пам’ятаю, що дуже хотів вирости, бо тоді мій чобіток стане більшим, а відтак і вміщатиме більше подарунків.

– Ти вийшов з дитинства?

– Раніше думав, що людина дорослішає і старіє. Раніше вживав слово «старієш», тепер – «дорослішаєш». Можливо, колись взагалі перестану говорити про такі речі. Одного разу сидів і думав собі: ось мені 25 років, люди звертаються до мене шанобливо на «Ви», «пане», а я в душі вважаю себе хлопчаком.


Торік взимку прочитав книгу сербського письменника про війну. Головного героя мають мобілізувати, забрати в армію, а в нього вагітніє дружина, народжує. Він розмірковує: всі думають, що я дорослий чоловік, у мене є сім’я, дитина, маю йти на війну, вбивати когось, захищати. Дивиться на свою дитину – і йому за неї страшно, що не може захистити свою кровинку, нічого їй дати, не може її виховувати, бо, умовно кажучи, ще сам дітвак, не виріс. Мені здається, що всі люди мають у собі оце велике питання: чи відповідають своєму віку і чи вже зрілі. Інше питання, що соціальне життя змушує нас грати якісь ролі, змінюються тілесні ознаки, починають рости вуса, з’являються зморшки.

«Важливо, про що письменник мовчить»

– Віддавати чи брати -що більше любиш робити?

– Люди, які найбільш обдаровані, – найщедріші. Людина, яка впевнена у своєму таланті, дуже легко роздає. Зазвичай у компаніях у 99 % обговорюють людину, яка відсутня, і більше про неї говорять негативного. І лише Юрко Андрухович, якого я читаю, спілкуюся з ним, багато чого у нього навчився, завжди стає на захист і хвалить. Я ще не вмію так, але дуже хотів би навчитися віддавати і бути щедрим, у якихось душевних проявах. Не йдеться про подарункову річ чи фінансову, але я хотів би ставитися до людей краще, ніж вони цього заслуговують. Але поки що цього не вмію.

– Торік під час туру ти презентував «Карбід», дав дуже багато інтерв’ю. Важко було?

– Прес-конференція, творчий вечір та інтерв’ю – такі були умови туру. Раніше думав, що тур, гастролі – це феєрично. Але виявилося, що тур можливий у рамках напруженої роботи. Навряд чи я колись погоджуся на ще один тур. Це був жах: такого емоційного спустошення я доти не мав. Після повернення додому тиждень не виходив з хати, ні з ким не хотів спілкуватися. Навіть думав, чи йти мені в басейн. Під час турне запитання були однакові, доводилось говорити багато разів про одне і те ж. Під час півторамісячного туру мене жодного разу не запитали про важливіші речі, ніж про те, що мене надихнуло на написання роману, як писалося. У мене є книжка «Спати з жінками». Її назва провокаційна, але це найліричніша моя книжка, в ній нема жодного матюка, якихось еротичних моментів. Пишу не тільки книжки, а і про книжки. Але мене жодного разу не запитали, який мій улюблений вірш. На жодному творчому вечорі не запитали!

– Виправлю огріх колег: твоя улюблена поезія?

– Вірш «Спати з жінками» американського поета-бітника Кеннета Кока. Сім сторінок потоку свідомості про жінок, у тому числі уявляння – як воно «спати з цілим симфонічним оркестром жінок». А от улюблений поет – Овідій.

– В одному з наших інтерв’ю Іван Чендей сказав, що для письменника важливо не тільки те, що він написав, а і те, що про нього сказали критики, літературознавці, написали журналісти.

– До слів Чендея я би додав таке: не так важливо, про що письменник говорить, як те, про що письменник мовчить…

– На наступне питання ти напросився: про що мовчить Андрій Любка?

– Про себе. У героїв своїх книжок вкладаю власний світогляд, думки, вподобання, але рідко описую свої пригоди, своє життя. Бо це нудно. І варто залишати щось тільки для себе – приватну історію, родину, сокровенне. Літературу можна вигадати або писати правдиві історії інших людей, самому залишаючись поза фокусом.

– В одному з постів на Фейсбуці ти написав, що не фотографуєш себе в містах, де буваєш. Користувачі соцмереж виставляють фото, на яких їдять, п’ють, відпочивають. Ти поза модою?

– Декілька років тому я зробив таку інвестицію: купив дорогий професійний фотоапарат з об’єктивом за 700 доларів. Думав, що буду знімати світанки, густий туман, який стелиться, квітки, архітектурні пам’ятки. Я купив його навесні, потім полетів до Італії, хотілося подивитися галерею. Взяв шорти, ще щось із одягу, засоби гігієни. Фотоапарат важив десь три кілограми, а це половина мого багажу. Нафотографував багато, скинув у комп. Відтоді минуло шість років, та я жодного разу не відкрив цю папку із Флоренцією. Через рік продав його. Цей фотоапарат багато чого пояснив мені. Я перестав робити фото у містах, де буваю. А тим паче себе на фоні чогось, бо це лише нарцистичне псування досконалого краєвиду. Якщо хочу побачити якийсь відомий об’єкт чи картину, то відкрию Інтернет. Мені здається, що найважливіша фотографія – це та, яка в душі людини.

«На філфаці протягом п’яти років у мені вбивали любов до читання»

– Знаю, що дуже багато читаєш художніх творів. Що любиш читати і що дає тобі творчість інших майстрів красного слова?

– Для мене читання і писання – це втеча в інший світ. Від чого? Від втоми, соціалізації. Читаючи улюблені твори, романи, уявляю, що живу разом з героями у цьому місті, у цьому середовищі, веду з ними діалоги. Читати романи цікаво про тих людей, які зазнали поразки. Про переможців читати нецікаво. Прочитані книги аналізую.

– Андрій, ти дуже часто подорожуєш. Сьогодні ти в Ужгороді, завтра вже у Будапешті, післязавтра – в Румунії. Що береш у дорогу?

– Змінний одяг, засоби гігієни, зарядний пристрій, необхідне. І книжку.

– Ти побував у багатьох країнах світу. Що тебе найбільше вразило?

– У центрі столиці Швеції найбільша і найкрасивіша будівля – бібліотека. Коштує щонайменше мільйон євро. Я зайшов туди без жодного документа, ходив, роздивлявся. Читачів багато, різного віку. Якщо хочеш винести звідти книжку, треба зареєструватися. Всі послуги безкоштовні. Для мене це було великим шоком. У шкільній програмі такого предмета як шведська література нема. Там вважають, що література має бути не примусом, а бажанням читати. Батько приходить з роботи, втомлений, але він не спілкується з родиною, а йде десь у куток і читає.

Я вступив на філфак, бо з раннього дитинства любив літературу, мріяв стати письменником. Завжди дивувався: як можна написати книжку? Це щось божественне, фантастичне. На філфаці протягом п’яти років у мені вбивали цю любов до читання.

Неправильно складена програма. І мені здається, що вивчати літературу в університеті студент філфаку має не з давньої , а з сучасної. І читати про те, що йому близьке, про Інтернет, про своє життя. І з року в рік поглиблюватися, дійти до давньої. Викладачі мають говорити, що найпопулярніший вірш у Європі – верлібр – має давнє коріння. Літописи, Біблія написана неримованим віршем. І показати, що це коріння простежується у творах таких-то письменників.

«Увіковічнюється митець у своїх творах, а не в тому, що його ім’ям назвуть вулицю»

– Для чого має писати літератор?

– Вважаю, що письменник має писати не для того, аби нині стати відомим, популярним, заробити гроші. Я хотів би, аби після моєї смерті прийшла людина в бібліотеку і попросили мою книгу. А ще краще – пішла в книгарню і купила цю книжку, захотіла її прочитати і порекомендувала своїм друзям, знайомим. На жаль, на Закарпатті, як і в Україні, багато прикладів, коли письменник був на гребені слави під час життя, а після смерті ніхто його не згадує, твори не перевидають. Увіковічнюється митець у своїх творах, а не в тому, що його ім’ям назвуть вулицю. Література – це на удачу. Є багато письменників, які написали добру літературу, але їх не помітили.

Я завжди хотів займатися літературою для того, щоб говорити про важливі речі, а не для того, щоб товкти воду в ступі.

– Як ставишся до компліментів?

– Ніяковію, бо деколи не знаю, що відповідати.


– Я зроблю тобі комплімент: ти виріс як літератор, оратор, з тобою приємно спілкуватися, твої книги цікаві, їх хочеться читати і перечитувати. До твоєї творчості є інтерес у молоді, що є промовистим фактом. У свій час український класик Михайло Коцюбинський ревниво ставився до раннього Володимира Винниченка, бо його читала молодь.

Користуючись нагодою, вітаю з наступаючим Новим роком. Творчих успіхів та усіляких життєвих гараздів.

– Дякую! І бажаю Вам, а також усім читачам «НЕДІЛІ» довгих спокійних свят, коли ввечері можна довго читати захоплюючу книжку, а вранці прокидатися без будильника. Впевнений, якби всі люди прокидалися без цього огидного дзижчання, то світ був би затишнішим і менш нервовим. Гармонії!

Тетяна ГРИЦИЩУК, газета “НЕДІЛЯ”, ексклюзивно для zakarpatpost.net

Джерело: http://zakarpatpost.net/2016/12/22/andrij-lyubka-pro-scho-pysmennyk-movchyt/

 

"Кімната для печалі" - найкраща книга року Закарпаття 2016

19 грудня 2016
Новини

15439852 1077443559051602 5237063976806248074 n

Сьогодні, 19 грудня, в ужгородській книгарні «Кобзар» підвели підсумки щорічного конкурсу «Книга на Миколая».

 

За результатами конкурсу, у 2016 році у номінації «За краще наукове видання» перемогу отримав колектив авторів книги «Закарпаття в незалежній Україні 1991-2016», у номінації «Краєзнавче видання» нагороду отримав колектив авторів книжки «Місцями слави Ракоці», «Дитячою книгою року» стали «Легенди Срібної Русі» Олександра Гавроша, у номінації «Краща книга» перемогу отримав Андрій Любка зі своєю «Кімнатою для печалі». 

Джерело: http://zaholovok.com.ua/v-uzhgorodi-viznachili-krashchi-zakarpatski-knizhki-2016-roku

 

"Далі нам падати нікуди". -- інтерв'ю газеті "Експрес"

11 грудня 2016
Новини

Інтерв'ю Андрія Любки газеті "Експрес" за 24 листопада 2016 року:

ekspres

 

Lubka: Zakarpacki kocioł, czyli jak konformiści pędzą "separatystyczną" śliwowicę

09 грудня 2016
Новини

Zakarpacki kocioł, czyli jak konformiści-poligloci pędzą "separatystyczną" śliwowicę

Fot. Eugeniusz Sało

-a A+

Zakarpacie nie słynie z powstań, bohaterów narodowych, męczenników.

Tutaj zawsze żyli konformiści, którzy mówili w kilku językach. Na rynku można się dogadać w dowolnym języku. Nikt tu nigdy nie mówi, że jest stuprocentowym Ukraińcem czy Węgrem – mówi w rozmowie z Wojciechem Jankowskim Andrij Lubka – pisarz, poeta, tłumacz literatury pięknej mieszkający w Użhorodzie.

Czy to prawda, że mieszkańcy Zakarpacia żyją według tego samego czasu co budapesztańczycy, bratysławianie i warszawiacy?
W małych miasteczkach i wsiach, czyli na prowincji (choć całe Zakarpacie jest właściwie ogromną prowincją) – tak. Zwłaszcza starsi ludzi używają określenia mistnyj czas. To tradycja jeszcze sprzed I wojny światowej, kiedy Zakarpacie znajdowało się w tej samej strefie czasowej co Budapeszt i Warszawa. Katedra biologii na uniwersytecie w Użhorodzie wyszła nawet kiedyś z inicjatywą, żeby na Zakarpaciu oficjalnie wprowadzić ten mistnyj czas, bo tutaj jest inny biorytm. Słońce wstaje później i dlatego lepiej by było żyć według czasu środkowoeuropejskiego, ale pomysł uznano za „separatystyczny” i do jego realizacji nie doszło.

Nakreślmy krótko historię tego regionu. Historycznie to ziemie węgierskie – Korona Świętego Stefana...
Węgrzy dotarli tutaj później. Najpierw, dwa stulecia przed pojawieniem się Węgrów, mieszkali tu Słowianie. Potem region na 1000 lat trafił pod węgierskie panowanie. W okresie międzywojennym Zakarpacie na krótko przyłączono do Czechosłowacji, ale z obietnicą szerokiej autonomii. Kiedy Masaryk uzgadniał tę sprawę w Ameryce z emigracją rusińską, była mowa o tym, żeby Ruś Podkarpacka stała się – obok Czech i Słowacji – subiektem państwa. Ale losy Zakarpacia potoczyły się inaczej.
Potem znowu okupacja węgierska w czasie II wojny światowej. Potem ZSRR – najpierw Zakarpacie weszło w skład Związku Radzieckiego, a nie Ukraińskiej SRR. Miało więc szansę stać się malutkim państewkiem radzieckim – niewiele mniejszym od Mołdawii przecież. Dopiero na mocy późniejszego dekretu znalazło się w granicach Ukrainy.

Jeszcze przez trzy dni Karpato-Ukraina, ale Węgrzy „spacyfikowali” ten pomysł... Wróćmy do spraw narodowościowych. Ten separatyzm rusiński, o którym wspomniałeś, jest tematem, który przewija się, kiedy mowa o Zakarpaciu. Zagraniczni obserwatorzy lubią przyglądać się Zakarpaciu pod tym kątem i zastanawiają się, czy tutejsza ludność ukraińska uważa siebie rzeczywiście za jakąś odrębną grupę. Skomentuj, proszę, jako autochton.
Ja uważam się za Ukraińca. W 2001 roku podczas spisu powszechnego tylko 10 tysięcy osób określiło się mianem Rusinów, przy czym Zakarpacie liczy milion dwieście tysięcy mieszkańców. Istnieje tu tendencja, żeby podkreślać, że Zakarpacie jest wyjątkowym regionem. Mamy w końcu inne doświadczenia niż cała reszta Ukrainy – to prawda. Ale pozostałe ziemie dzisiejszej Ukrainy też znajdowały się przecież w różnych państwach.

Ten separatystyczny żywioł na Zakarpaciu ma swoją genezę w czasach panowania Węgrów – podsycano wtedy rusińską świadomość, żeby zapobiec dążeniom zjednoczeniowym. Chyba w 1848 roku z Galicji i Zakarpacia do Wiednia pojechały delegacje, żeby prosić o zjednoczenie ziem, gdzie żyła wschodniosłowiańska ludność Austro-Węgier, w jeden autonomiczny region, żeby nie było tak, że Galicja jest w Austrii, a Zakarpacie na Węgrzech.

Niestety, na przynależności do Węgier Zakarpacie straciło. Znasz Bukowinę. Byłeś w Czerniowcach. Kiedyś Czerniowce to była taka wioska w porównaniu z Użhorodem, który był ważnym miastem z zamkiem. Dziś, dzięki Austrii, Czerniowce są o niebo piękniejsze niż Użhorod. Nie mówię już o Lwowie...

Na Bukowinie historycznie ważniejszym miastem była na przykład Suczawa, ale straciła na znaczeniu, a Czerniowce rozbudowały się tylko dzięki Austriakom.
Tak jest, po 1775 roku, po aneksji. Natomiast jeśli w Galicji ludzie odczuwają jakąś nostalgię za okresem panowania Franciszka Józefa i za babcią Austrią, to u nas, w Użhorodzie, tęsknimy za rządami czechosłowackimi. Czesi bowiem zrobili tu więcej przez 20 lat niż Węgrzy przez 1000. Wracając do Karpato-Ukrainy – zryw niepodległościowy mógł tu się narodzić właśnie dzięki temu, że państwo czechosłowackie było demokratyczne. Władze czechosłowackie też wspierały mieszkających tutaj Rusinów, żeby powstrzymywać zapędy zjednoczeniowe. Mieliśmy swoje gazety, szkoły itd. Stworzenie tego państewka – nacjonalistycznego, bo takie pod koniec lat trzydziestych były ówczesne prądy – stało się możliwe tylko dzięki liberalności czechosłowackich władz. Inna sprawa, że Karpato-Ukraina istniała tylko kilka dni.

Powiedziałeś, że władze czechosłowackie w końcu nie nadały autonomii Zakarpaciu, ale ludności – o czym piszą ukraińscy historycy – żyło się najlepiej w dwudziestoleciu międzywojennym.
Do dwudziestolecia Zakarpacie traktowano jako zaplecze surowcowe. Tu były lasy, pokłady soli i tania siła robocza. Nie było edukacji. Co mógł osiągnąć tutejszy chłop (rusiński, słowacki czy ukraiński – nieważne, jak się identyfikował)? Co najwyżej zostać księdzem. A dzięki liberalnemu podejściu władz czechosłowackich dorobiliśmy się inteligencji – pojawiło się paru pisarzy. Choć, jeśli mówimy o sztuce, Zakarpacie słynie ze szkoły malarskiej. Nigdy nie było tu dobrych pisarzy, ale malarze się wyróżniali. Adalbert Erdeli, Józef Bokszaj... Dlaczego? Po tej stronie Karpat jest inne słońce, powietrze, inna flora... Jak się przejeżdża przez Karpaty, to widać, że kolory stają się bardziej intensywne. Widać, że tu jest południe.

Potwierdzam, wspaniałe krajobrazy. I w momencie, kiedy zjeżdża się na południowy stok Karpat, zmieniają się kolory. To już jest południe Europy...
Dlatego propaguję tezę, że Zakarpacie to taki półbałkański region Europy. Zakarpacie jest najmniejszym po Bukowinie regionem Ukrainy. Z jednej strony Karpaty – naturalna granica – i do tego cztery granice państwowe: z Polską, Węgrami, Słowacją i Rumunią. Z Polską akurat krótki odcinek bez przejścia granicznego, ale to nie zmienia faktu, że tu jest taki tygiel, w którym aż kipi. Kilka odmiennych kultur – widać to w języku. Znam serbski, więc podam kilka przykładów słów, których tu się używa: papucze – u nas kapci (pol. kapcie), pasulj – po ukraińsku kwasolia (pol. fasola). Kuchnia to ważny aspekt tego tygla. W moim domu rodzinnym pędziło się śliwowicę, taką prawdziwą bałkańską, jak rakija czy palinka. Mamy tutaj miejscowość Wynohradiw – stąd już kilkadziesiąt kilometrów do słonecznego Tokaju. Więc tu jest prawdziwe południe.

Jeszcze przed Majdanem zwracało się uwagę na problematyczne dwa regiony, potencjalne punkty zapalne. Jeden to Krym – już wiemy, jak potoczyły się jego losy. No a drugi to Zakarpacie. Czy można zaobserwować tu było jakieś wpływy piątej kolumny rosyjskiej?
Jeszcze przed Majdanem niejaki Dugin donosił na Facebooku, że na Zakarpaciu rozpoczyna się rusiński bunt.

Mocną pozycję ma Kościół Patriarchatu Moskiewskiego, który dość negatywnie oddziałuje na miejscową ludność w wioskach, ale ten ruch separatystyczny jest marginalny tak naprawdę. Jeden z księży cerkwi moskiewskiego patriarchatu został nawet skazany przez sąd Ukrainy na karę pozbawienia wolności [Dmytro Sydor – przyp. red.]. Inny przywódca Rusinów wyjechał do Moskwy, gdzie nadaje wywiady dla LifeNews i podpisuje się jako „premier Zakarpackiej Republiki Ludowej na uchodźstwie” [Petro Hecko – przyp. red.]. Nie należy jednak, moim zdaniem, traktować go poważnie. Garstka działaczy zarejestrowała na Zakarpaciu około 20 organizacji pozarządowych, ale ci ludzie nigdy nie oddziaływali silnie na miejscową społeczność. Osobiście nie wierzę w żadne powstanie. Nie ma tu patriotycznych tradycji, postawy narodowościowe nie były nigdy popularne. Zakarpacie nie słynie z powstań, bohaterów narodowych, męczenników. Tutaj zawsze żyli konformiści, którzy mówili w kilku językach. Na rynku można się dogadać w dowolnym języku. Nikt tu nigdy nie mówi, że jest stuprocentowym Ukraińcem czy Węgrem na przykład. Taka deklaracja zostałaby zaraz wyśmiana.

Kiedy jeszcze przed wojną na wschodzie Ukrainy rozmawialiśmy o Zakarpaciu, powiedziałeś, że to jest taki zachód Ukrainy, który głosuje jak wschód.
To prawda, ale tak samo jest z Bukowiną. Zawsze jak rozmawiam ze swoim przyjacielem z Bukowiny Ołeksandrem Bojczenką i po wyborach śledzimy mapy głosowania, to widać właśnie tu takie plamy w innych kolorach, za które po prostu jest nam wstyd.

Tak, Zakarpacie głosuje zawsze inaczej – zawsze tak samo jak Ukraińcy na wschodzie Ukrainy. To skutek występowania zwartych mniejszości. Mieszka tu 150 000 Węgrów. Żyją przy granicy. Jako że są tą granicą oddzieleni, wydawałoby się, że powinni wspierać niepodległościowe aspiracje Ukrainy, bo ta umożliwiłaby im integrację z państwem węgierskim. Ale ich miejscowe elity są dość uwikłane w korupcję. To takie swoiste getto. Ci Węgrzy mają swoją gazetę i głosują tak, jak zalecają ich lokalni przywódcy. I głosują na Partię Regionów. Oni głosowali na Janukowycza.

Czy docierają tu media rosyjskie?
Docierają. Są i rosyjska telewizja (ciągle oglądamy rosyjskie seriale), i rosyjskie stacje radiowe. W każdym barze czy kawiarni usłyszymy rosyjską popsę (piosenki popularne, disco polo – red.). To też skutek tego, że na Zakarpaciu wszystko odbywa się wolniej niż na całej Ukrainie. Także sama rewolucja. Na przykład podczas Majdanu tu nikt nie zdobył budynku administracji obwodowej – bo wszyscy się znają, nikt zatem nie chciał szturmować i po prostu czekano na rozwój wypadków w Kijowie. Także wszystko tu się toczy we własnym rytmie.

Powiedziałeś kiedyś, że w czasie Majdanu na hasło „Sława Ukrajini!” nie odpowiadałeś „Herojam sława!”. Ostatnio, po przyjęciu przez polski sejm uchwały o męczeństwie kresowian pomordowanych przez UPA, stosunki polsko-ukraińskie uległy pogorszeniu. Z kolei Rada Najwyższa potępiła ten akt. Jak patrzysz na te sprawy z zakarpackiej perspektywy?
Tragedia wołyńska nie jest na Ukrainie sprawą znaną. Dla Polski to problem skali państwowej, na Ukrainie to sprawa regionalna, mówi się o tym bardzo mało. Statystyczny mieszkaniec Zakarpacia nie wie, czym była tragedia wołyńska. Poza Wołyniem i Galicją prawie nikt o tym nie słyszał. Dlatego uważam, że na Ukrainie powinna odbyć się debata na ten temat.

Źle się stało – to, co zrobiła strona polska, uważam za błąd, ale jeszcze bardziej niemądrze byłoby, gdyby strona ukraińska odpowiedziała kontrustawą. Znowu wpadlibyśmy w schemat akcji odwetowych.

Mam 28 lat. Czy powinienem odpowiadać za coś, czego dopuścił się ktoś kiedyś w innym państwie? Zbrodniarzy trzeba nazwać zbrodniarzami, a ofiary godnie upamiętnić. Historią natomiast powinni zajmować się historycy.

Ukraina niedawno obchodziła rocznicę odzyskania niepodległości. My, Ukraińcy, zawdzięczamy Polakom tak wiele. Nie chciałbym, żeby teraz pogorszyły się stosunki między Polską a Ukrainą. Nie chciałbym, aby uległo zaprzepaszczeniu to, czego wspólnie udało się dokonać w ciągu 25 lat.

Wywiad przeprowadzony został w trakcie letniej trasy Radia Kurier i Radia Wnet w Użhorodzie 12 sierpnia 2016 roku. 
Rozmawiał Wojciech Jankowski
Tekst ukazał się w nr 20 (266) 29 listopada - 15 grudnia 2016

 

Zrodlo: Kurier Galicyjski

 

«Книжковий базар» запрошує на гостину до Андрія Любки // Радіо ЕРА

05 грудня 2016
Новини

«Книжковий базар» запрошує на гостину до Андрія Любки

03.12.2016 13:08

Гість: Андрій Любка  — український романіст, поет, перекладач та есеїст

Якщо хочете зазирнути у письменницьку кімнату для печалі та дізнатися, чому головним героєм своєї нової збірки оповідань Андрій обирає самотність – слухайте розмову тут

 

Сторінка 7 з 45

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua