Ukrainian English

"Интервью с писателем" - Андрій Любка у журналі VOGUE

04 грудня 2016
Новини

Интервью с Андреем Любкой

03 ДЕКАБРЯ 2016

Андрей Любка выпустил сборник рассказов «Кімната для печалі», который номинирован на главную литературную премию страны «Книга года ВВС». Наталья Васюра провела день с молодым автором.

Мы встречаемся с Андреем в кафе напротив Оперного театра, и он с ходу предлагает начать утро и интервью с просекко, но в итоге мы заказываем кофе и свежевыжатый сок. 28-летний писатель приехал в Киев из Ужгорода всего на два дня – накануне нашей встречи он представил свою новую книгу «Кімната для печалі». Она уже числится в списке номинантов на премию «Книга года ВВС», а ее тиражи мгновенно разлетаются с прилавков. Андрей красив и напоминает молодого античного героя. Немудрено, что девушки выстраиваются к нему в очередь, чтобы сделать селфи и взять автограф. «Стать писателем, которого читают и знают, – это была моя мечта. Но слава и поклонницы, кроме приятного, порождают еще и большое количество фобий – например, из разряда «а вдруг я на самом деле пишу не так?» Если бы мне пришлось выбирать – стать суперпопулярной звездой и зарабатывать гонорары Джоан Роулинг или писать то, что останется после меня, я выбрал бы второе».

Андрей Любка в съемке для Vogue UA
(хлопковый тренч Nude, хлопковая сорочка Mattabisch)

К 28 годам Любка написал немало. «Кімната для печалі» – его седьмая книга. До нее был иронично-авантюрный роман «Карбід», сборник «Спати з жінками» и несколько книг поэзии. За его плечами – военное училище, белорусская тюрьма и даже работа в Верховной Раде. В минской камере 18-летний Любка провел 15 суток, и сейчас он вспоминает тот эпизод как романтическое приключение: «Я поступил на 1-й курс Ужгородского университета, через месяц началась «оранжевая революция», меня выбрали главой забастовочного комитета, а потом и студенческого парламента. В Беларусь поехал как наблюдатель на выборах. Я понимал, что могут посадить, но это было круто. Круто и страшно: меня сильно избили, спецназ поджигал мои длинные волосы зажигалкой, в камере было ужасно холодно».

Лидер и гедонист Андрей Любка так и не прижился в шумном Киеве. Шесть лет назад он приехал в столицу, чтобы быть рядом с девушкой, пустился в карьерную гонку, работал на политические партии и был помощником депутата, но быстро осознал: это не то, что ему нужно. «Все было хорошо, но возникало чувство, словно я все теряю. В Киеве я ничего не написал: у меня не было времени даже поехать на рыбалку».

О рыбалке Андрей может говорить долго: это его любимое хобби и способ перезагрузки. Жилье в Ужгороде Любка тоже выбирал так, чтобы можно было в любой момент выйти со спиннингом и порыбачить. И именно ужгородская квартира стала вдохновением для заглавного рассказа его новой книги. «Я прилег на диван почитать, уснул, и мне приснилось, что в комнату заходят людироются в моих вещах, не замечая меня. Я подумал: это старый дом, целых 90 лет здесь кто-то занимался любовью, кто-то умирал… И придумал рассказ о том, как одинокий человек засыпает в комнате, и геометрия этого пространства превращается в некий видеоархив, к которому можно подключиться во сне и вернуться в прошлое».

11 рассказов книги «Кімната для печалі» – о разных людях и временах, но у всех один главный герой – одиночество. Любка препарирует это чувство с разных сторон. Ровно год назад на холодном шведском острове Готланд, в старой королевской школе, которая нынче принимает писателей со всего мира на резиденцию, Любка решил, что эта книга должна быть именно такой – ровной, без лишних эмоций и надрывов. Но читателю это не мешает страдать и сочувствовать героям. Взволнованные поклонницы спрашивают писателя на встречах: настоящие ли его персонажи, живут ли в реальном мире иранская красавица Симин, своенравная Мари и утонченная Галина? Любка отвечает, что его сюжеты зачастую вымышлены, а вот детали он иногда берет из жизни. И только один рассказ, пожалуй, выбивается из общего ряда. Он о мальчике, волею обстоятельств попавшем в детдом. Любка говорит, что эта история важна для него. Его отец рано умер, молодая мама была вынуждена вернуться из Риги, где родился Андрей, домой – в маленький закарпатский городок. «Я был наполовину сиротой, а этот детдом, о котором я написал, он настоящий – я был там, возил помощь. Это всегда было моим страхом: когда дети дразнили меня безотцовщиной, я представлял, что было бы, если б у меня вообще никого не было и я жил вот в таком вот детдоме. Этот сюжет надо было прописать: эти демоны должны уйти».

Где-то спасаясь от семейной истории, где-то мечтая быть сильным и храбрым аскетом, как любимый герой Леон-киллер из фильма Люка Бессона, подростком Андрей Любка поступил в военное училище. Училище приучило его к порядку и дисциплине. Но изучая военное ремесло, он все время писал стихи. Да так, что одно из сочинений сделали официальным гимном его альма-матер.

Любка открыт и готов говорить на любые темы – мы едем в машине и обсуждаем новые книги его коллег. Он спрашивает, какое мое любимое произведение Юрия Андруховича, который, к слову, и познакомил Андрея с собственниками той самой ужгородской квартиры. На мою «Московиаду» отвечает «Рекреациями», которые начинает цитировать по памяти. И вспоминает, какими надрывными и романтичными были его собственные первые стихи, написанные в училище, вдали от девушек и соблазнов.

Андрей Любка – герой нашего времени и писатель нового поколения. Он пишет в «Фейсбуке», постит фото в «Инстаграме», много путешествует, знает, чего хочет, и много работает. Он не создает себе медийный образ и предстает в соцсетях таким же, какой он есть в жизни. «Я в «Фейсбуке» с детства, я юзер, который пишет, комментирует и ставит «лайки», а утром просыпается, трезвеет и иногда все стирает».

После трех лет жизни в Киеве и учебы в Варшаве Любка сознательно выбрал для жизни не столицу, а Ужгород – и называет его своей отдушиной. Этот город стал для него центром, из которого легко попасть как на Восток, так и на Запад. «Я могу выехать утром на машине из Ужгорода – и после обеда я уже в Сербии». Сербия, как и все Балканы, – особая страсть писателя. Получая второе образование в Польше, он сознательно поехал изучать балканистику. Музыка, кухня и даже язык во многом напоминают ему родное Закарпатье и его обычаи.

Сейчас Андрей опять отправляется в новое путешествие: в Венгрии он собирается писать новый роман. Любка не ставит себе дедлайнов – и обещает мне и читателям Vogue UA, что его новая книга обязательно будет о любви.

Фото: Vasilina Vrublevskaya

Стиль: Olaa Zhyzhko

Прически: Natalia Teslenko

Груминг: Vitalia

Ассистент стилиста: Sonya Tsygankova

Джерело: VOGUE

 

Любка - резидент Pecs International Writers Programme (Hungary)

03 грудня 2016
Новини

У грудні 2016 року Андрій Любка - письменник на резиденції (writer-in-residence) в місті Печ (Угорщина). Стипендійна програма для письменників відбувається в рамках програми Pecs International Writers Programme, що була започаткована в 2007 році з нагоди визнання міста Печ культурною столицею Європи. За майже 10 років діяльності письменниками-резидентами в Печі стали понад 70 авторів з 30 країн світу.

Протягом резиденції Андрій Любка працюватиме над новим романом. 

YALE9qqgfZ0

 

 

АНДРІЙ ЛЮБКА: «КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ – ЦЕ НЕ ОДНА ПОДІЯ, А СИСТЕМАТИЧНІСТЬ»

02 грудня 2016
Новини

НДРІЙ ЛЮБКА: «КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ – ЦЕ НЕ ОДНА ПОДІЯ, А СИСТЕМАТИЧНІСТЬ»

 

Андрія Любку не потрібно представляти широкому загалу. Автор декількох поетичних збірок, роману «Карбід» та збірки оповідань «Кімната для печалі», яка вийшла цього року, перекладач та есеїст. На його презентаціях зазвичай немає вільного місця, стільки охочих приходить послухати письменника.

Про культуру та письменництво в Україні, критику та мовне питання читайте в інтерв’ю спеціально для «Території твого розвитку».

Ти письменник, перекладач, колумніст, мандрівник. На що не вистачає часу, чим би хотів ще займатися? 

На відпочинок. Мені здається, я забагато працюю. Лише цього року я видав книжку оповідань, переклав і видав роман із сербської («Комо» Срджана Валяревича), разом з Аллою Татаренко переклав книжку віршів хорватського поета Марка Поґачара «Людина вечеряє в капцях свого батька», переклав з англійської кількох поетів для «Антології молодої поезії США», яку уклав Тарас Малкович. А ще, щомісяця пишу 4-5 колонок, маю багато виступів, інтерв’ю, поїздок на фестивалі й так далі. Я просто не можу припинити працювати. Прокидаюся і думаю про план на день. Відчуття, ніби нічого не встигаю, марную час. А насправді ж пашу, як віл. Тому хотів би навчитися відпочивати і розслаблятися. Бо наразі єдиний доступний мені спосіб відключитися від роботи – нализатися якогось віскі й горланити повстанські пісні. Це неправильно.

В одному інтерв’ю ти сказав, що на Закарпатті нема культурного життя, ще в одному, що в малих містах публіка більш зацікавлена, ніж у Києві. Є міста, де публіка байдужа до будь-якого роду подій, літературних чи музичних, хіба що хтось дуже відомий приїде, тоді відвідають захід. У той же час в Україні стільки справді крутих діячів культури, але певний інформаційний бар’єр, небажання відкривати щось нове не дозволяє людям знати про них. У нас регіони розвиваються абсолютно по-різному, що в економічному, що в культурному плані. 

Треба розуміти, що культурне життя – це не одна подія, а систематичність. Так саме, як начитана людина – це не людина, яка прочитала багато книжок, а людина, яка прочитала багато хороших книжок з певної царини (тобто склала певну систему в голові, бо коли сьогодні читаєш щось про антистрес, завтра про УПА, післязавтра мемуари чи роздуми якогось суперпопулярного нейрохірурга, а потім роман, номінований на Книгу року ВВС, а ще пізніше – поради для того, щоб розбагатіти, то це не начитаність, а просто читання того, що сьогодні рекомендує мода, що є трендовим). Тому культурне життя на провінції, у регіонах, малих містах – рясніє сплесками, раз на кілька місяців чи півроку там щось відбувається, але з невеликим успіхом й ентузіазмом. Для нормального культурного життя людина має мати доступ до купівлі книжок (книгарню), можливість піти на літературну зустріч, джазовий концерт, до театру чи в оперу – і все це регулярно, постійно. Але часто в обласних центрах культура фальшується, стає симулякром. От є в місті будівля театру, а самого театру немає – бо ставлять якусь селянську класику, масні комедії, низькопробний фарс. Цікаво б узяти репертуар всіх театрів країни й зробити дослідження на предмет наявності на сцені сучасної, актуальної драми. Показник був би невтішний. А як народжуватимуться нові драматурги, п’єси, якщо їх ніхто не ставить, не дивиться, не критикує, не обурюється й не захоплюється?

Тобі більше імпонує театр, опера, балет? Чи похід на рок-концерт, футбол, музичний фестиваль так саме входять до культурної програми? У твоєму інстаграмі часто можна помітити «звіти» саме з опери, балету…або мені так здалося)

 Я дуже люблю оперу й симфонічні оркестри, балет також серед улюбленців. Однією з причин повернутися жити в Ужгород була можливість звідси легко їздити в оперні театри кількох країн – Кошице в Словаччині, Дебрецен в Угорщині, Львів в Україні, Клуж-Напока в Румунії, Краків у Польщі – це міста, до яких мені менше 300 км, тож я сідаю в машину, тисну на газ і ввечері сиджу в оперному театрі. До футболу я збайдужів дуже давно, а от на хороший концерт сходити люблю. Останній, на якому був – концерт Океан Ельзи в Одесі на День Незалежності, а плани на наступний – Radiohead у Ґдині.

lyubka

Твоя публіка, яка ходить на презентації, подорослішала порівняно з попередніми роками?

Я думаю, публіка в Україні взагалі не дорослішає – в один момент вона просто зникає. Я говорив про це з деякими старшими колегами, які десять і двадцять років тому також збирали повні зали. Логічно було би припустити, що нині їхня аудиторія збільшилася – адже є старі шанувальники плюс теперішня молодь, студенти. Але ні – старші покоління кудись зникають і знову на форумах-арсеналах у залі переважно сидить молодняк. Тобто це питання загалом до функціонування культури: куди зникають читачі після закінчення університетів і виїзду зі столиці/облцентрів? Чому поза своїм середовищем вони культурно «згасають» і стають обивателями, що думають тільки про гречку?

Як поміняти таке функціонування культури? Чи це рішення кожного особисто?

Це питання системного функціонування культури – від елітарної літератури до попсового шоу-бізнесу. У наших школярок і студенток на стінах часто висять фотографії сучасних українських письменників, уявити таке в Німеччині майже неможливо. Чому? Може, молодь і творила собі кумира з якогось співака, гурту, наприклад, Бумбокса, але ситуація: з’являється гурт, співає цікаві пісні, а за рік-два починає співати російською, типу пробиваючись на «велику сцену». І молоде вухо ловить цю продажність, фальш. Можливо, ситуацію дещо змінять запроваджені квоти – принаймні, я сподіваюся побачити позитивну динаміку у розвитку україномовного контенту. Тобто молоде покоління робить собі кумирів з письменників, масово ходить на їхні виступи, а коли юнацький вік добігає кінця – просто перестають цікавитися літературою, мистецтвом. Тоді їх цікавлять уже лише вікенди у торгових центрах, боулінг, пиво і кіно.

Як ти ставишся до критики? До самокритики? І як часто ти критикуєш інших письменників?

Нормально ставлюся, хоч деякі «критики» мене й відверто дивують. Наприклад, в Україні є одна пані літературний критик, яка різко розкритикувала «Карбід», називаючи гумор у романі «плінтусним». Я на це не реагував і не коментував, але ось «Карбід» вийшов у Польщі, з’являються перші рецензії – і там всі б’ють браво за жарти і дотепність, критичний погляд на дійсність, на метод сміху як терапії. Самокритикою займаюся постійно, часом аж занадто себе «з’їдаю». Інших письменників я критикую рідко, хоча є кілька друзів, які надсилають мені свої тексти перед публікацією на «внутрішню рецензію». Про окремі книжки пишу блоги для сайту газети «День» ‒ таким чином намагаюся привернути увагу читацької публіки до яскравих подій у літературі, але коментую переважно перекладені видання; останнім таким був роман «Якоб вирішує любити» Каталіна Доріана Флореску. Крім того, у мене є неопубліковане оповідання про письменника, який читає книжки своїх колег лише після того, як дізнається про їхню смерть – лише тоді здатен щиро захоплюватися і не заздрити))).

Як оцінюєш якість української літератури? Тому що багато українців взагалі її не сприймають.

Середня температура по палаті нормальна, у нас література такого самого рівня, як і в Чехії чи Хорватії. Щоправда, наклади менші – але тут ми знову повертаємося до теми інфраструктури культури. Чесно кажучи, в усіх країнах люди скептично ставляться до актуального літературного процесу, пояснення просте: незалежно від національності більшість людей – сноби й ідіоти, їм легше чванливо сказати, що вони читають лише перевірену часом «класику», ніж підняти дупу з канапи й побачити, яким насправді є довколишній світ.

lyubka_2

Конкуренція між письменниками – яким є це явище в Україні?

Вона є, є навіть різні табори, що ворогують між собою, чи навпаки навзаєм хваляться, але таке є в кожній творчій сфері, у кожній літературі. Шкода лише, що конкуренція – злети й поразки – мало впливають на читачів. Наприклад, чудова книжка оповідань Василя Махна отримала минулого року відзнаку «Книга року Бі-Бі-Сі», новина широко розійшлася, але наступного тижня книга не потрапила навіть у 20-ку продажів книгарні Є! Тобто відсутній зв’язок між ЗМІ-письменниками-читачами, а якщо коло розірване, то конкуренція має лише фасадний характер.

Чому, на твою думку, відсутній цей зв’язок? Взагалі до ЗМІ багато питань виникає стосовно донесення інфомації до читачів саме в культурній сфері.

Тому що ЗМІ керуються помилковою логікою, згідно з якою книжки, читання, серйозні теми, довгі тексти і так далі, читача не цікавлять. Нібито в нас немає прошарку, який має інтелектуальні запити. З газет зникли сторінки з рецензіями на свіжі книжки, залишилися максимум інтерв’ю з письменниками-зірками (де 10% – про книжку, 90 – про політику), у журналах була добра традиція друкувати стовпчик книжкового огляду на 2-3 свіжі позиції з ринку, а деякі добрі журнали навіть друкували оповідання. Фіцджеральд на журнальних гонорарах за оповідання сколотив цілий статок. Тепер цього немає, і причина цьому – егоїзм і обмеженість редакторів, які думають, що якщо їм література нецікава, то взагалі ніхто про неї не читатиме. ЗМІ мали би бути медіумом, посередником між новою книжкою і потенційним читачем, але цю з’єднувальну ланку наразі втрачено.

У тебе була колонка про мовне питання, що буквально треба починати зі свого ноутбука і всі налаштування встановлювати українською мовою. Багато хто свідомо розмовляє на суржику, якщо можна назвати це «свідомим рішенням», аргументуючи це тим, що «вдома так говорять і так виховали». У той же час, багато моїх російськомовних знайомих спокійно перейшли на українську. Чому в нас така прірва між людьми? 

 Я не бачу аж тааакої прірви. Прірва була з більшістю кримчан і донбасян, які вороже ставилися до всього українського, зокрема й до мови. Але зараз ситуація стала нормальнішою – україномовні шанують права й потреби й російськомовних, і навпаки. Є спільне розуміння, що діти по всій країні мають вивчати українську в школах, що урядування має бути державною. Українська стала модною, і, сподіваюся, що молодь сама, без жодних примусів, переходитиме на українську. Натомість на телебаченні і в решті ЗМІ за інерцією продовжуються русифікаторські процеси, шизофренічне двуязичіє, коли в кадрі двоє різномовних ведучих і так далі, але це дебілізація з екрану не може тривати довго, бо зникає попит – суспільство дуже змінилося, подорослішало, стало сучаснішим. Тож щодо майбутнього України і української мови я – оптиміст, хоч це й не тренд у час тотальної зради).

І ще одне питання, завершально-оптимістичне: що потрібно людині, щоб бути щасливою?

Щасливим бути легко, виконуючи дві основні заповіді: ввечері – пити склянку доброго алкоголю на сон грядущий, вранці – прокидатися без будильника. Або краще взагалі прокидатися не зранку, а десь під обід. Тоді людина спокійна, неагресивна, у доброму гуморі і позитивно налаштована до тих, хто її оточує. А, забув про секс у перерві між склянкою і ранком, але ви про це й самі знаєте).

Джерело: Територія твого розвитку

 

Андрій Любка: я - атеїст, для мене смерть - це кінець // інтерв'ю ВВС

30 листопада 2016
Новини

Андрій Любка: я - атеїст, для мене смерть - це кінець

  • 30 листопада 2016
Андрій Любка цього року опублікував книгу оповідань
Image captionАндрій Любка цього року опублікував книгу оповідань "Кімната для печалі".

На ім'я цього письменника бурхливо реагують дівчата. Їхні обличчя одразу набувають загадково-змовницького вигляду. Андрій Любка їм подобається. Вони кажуть, що він красунчик.

Коли я зрозумів, що саме мені доведеться брати інтерв'ю в автора "Кімната для печалі", я подумав, що це несправедливо. Бо це мені не буде цікаво.

Однак знайомство з книгою і розмова з автором багато що змінили в моєму сприйнятті творчості цього хлопця з Ужгорода.

ВВС Україна: Як відбувається творчий процес? Скажімо, робота над романом?

Андрій Любка: Мені складно на це запитання відповісти, тому що я написав всього два романи. Перший написав досить швидко, це було у 2010 році. Але я його не публікував, тому що я ним не задоволений.

Другий роман "Карбід", який вийшов минулого року, працював над ним майже два роки. Але писав шість-дев'ять місяців.

Можливо зараз, як більш досвідчений, буду писати швидше, легше. А можливо, навпаки, як більш досвідчений, надаватиму більше уваги стилістичним особливостям, роботі над словом. І це буде вже кращий роман, але писати його буду довше.

Я почав працювати восени над новим романом. Поки місяць сидів у Вроцлаві, інтенсивно працював. Але першого речення ще не написав. Воно є в блокноті. Обмірковую сюжет, героїв.

На мій погляд, добрий роман може вийти лише, коли автор сам його читає. Неможливо продумати роман до кінця, придумати синопсис…

ВВС Україна: Тобто, ви ще не знаєте, чим завершиться чергова ваша книга?

Андрій Любка: Я навіть не знаю, що буде в середині (сміється).

ВВС Україна: Скільки історій з вашого особистого життя у книзі "Кімната для печалі"?

Андрій Любка: Я думаю, жодної. Є багато дрібних деталей, окремі репліки. Є у оповіданні "Втеча" опис сербського монастиря, в якому я був і сам все бачив.

Книга
Image captionКнига "Кімната для печалі" бере участь у конкурсі ВВС Україна

На першій презентації в Чернівцях мене запитали: а що б ви зробили, якби зустріли Сімін (дівчину-мусульманку у чадрі, в яку закохався персонаж твору, - ВВС Україна). Багато читачів мають спокусу спростити літературу, вирішити, що це автор описав власний якийсь досвід. Але мене ніколи не цікавило написання автобіографії.

Думаю, що молода українська література увесь час тим і страждає, що постійно описує автобіографічні речі, рефлексії… А насправді вони не настільки цікаві. Це не такі біографії, які могли би когось зацікавити.

Відповісти на запитання: чи була у моєму житті жінка Сімін, це означає спростити літературу.

Мені здається, що чим більше поля для інтерпретації - коли читач читає і уявляє сюжет, героїв, їхню мотивацію - тим краще.

ВВС Україна: Що є джерелом еротизму у цій книзі?

Андрій Любка: На відміну від "Кілера", моєї першої збірки оповідань, тут еротизму майже не має. У "Кілері" були принаймі у двох оповіданнях відверті нотки, навіть порнографічні.

Тут інше. Тут мова йде про спогади. Уявлення про майбутнє можуть бути еротичними. Коли у оповіданні "Запах у лабіринті" він уявляє собі жінку, як пахне ця книжка, тут є легкий шлейф еротизму. Він через запах намагається її розкодувати. Це так, як зараз беруть якусь ДНК, і намагаються відбудувати цілий організм.

А спогад - антиеротичний. Бо те, що відбулося, стає нецікавим.

ВВС Україна: Ваше ставлення до смерті? Що це таке?

Андрій Любка: Смерть у книжці має велике значення, бо у книжці багато хто помирає. Момент смерті є "ситом" на істинність почуттів. Коли герой по смерті розуміє, що ця любов була найважливішою у житті.

Наприклад, у оповіданні стилізованому під Фіцджеральда "Tender is the Day", увесь час цей мотив повторюється.

Для мене, як для людини, якій 28 років, і яка почала писати вірші про смерть ще у студентські роки, це щось більше романтичне. Я думаю, що я не розумію смерть і навіть близько не наблизився до її феномену. Але, водночас, це щось, що притягує.

Коли я писав про це у віршах, це був такий собі виклик. Всі бояться про це говорити, а я пишу.

З часом я поволі відходжу від цієї теми, тому що розумію, наскільки вона велика. А тут ще така проблема, що я - атеїст, для мене смерть - це кінець.

ВВС Україна: Чого ви боїтесь у житті? А що робить вас сильним?

Андрій Любка: Всі свої страхи і фобії я вже більш-менш описав. Тому що письмо завжди було способом автотерапії, самолікування.

Виписавши якісь свої страхи, стаєш сильнішим. Тому що ти випустив цих демонів назовні.

ВВС Україна: Назвіть сильні сторони вашої творчості?

Андрій Любка: Насправді, нема нічого дурнішого, ніж займатися автокритикою. Бо вона завжди необ'єктивна. Але мені здається, що із позитивних сторін, тих, що роблять мої вірші цікавими, була щирість. Це вірші максимально чесні. У сучасній молодій європейській поезії ця хвиля називається "нова щирість". Це люди, які пишуть про своє відчуття світу, а не пишуть пейзажі, громадянську лірику…

ВВС Україна: Де вам більше подобається жити: за кордоном чи в Україні?

Андрій Любка: Найбільше мені подобається жити в Україні, в Ужгороді. Тут я й живу. Але працювати краще за кордоном. Це для мене дуже важливо на цих перших фазах, коли все розхлябане і не складається купи. Мені корисно поїхати за кордон, побути наодинці з собою, сховатися, щоб писати.

ВВС Україна: Те, що ви навчались у військовому ліцеї, це випадковість у житті? Чому не стали військовим?

Андрій Любка: Не став військовим з той простої причини, що маю уроджену ваду серця. Мені закрили доступ до військових вузів. Я справді хотів бути офіцером, військовим. Це була романтична мрія.

З іншого боку, це було пов'язане з сімейними обставинами. Мені хотілося втекти з дому. Я з бідної родини. Це була можливість отримати безкоштовний одяг, форму, там тебе годують, там можна жити.

ВВС Україна: Хтось з ваших однокласників по ліцею брав участь у боях на Сході?

Андрій Любка: Так, після ліцею десь відсотків 60 однокласників пішли на різні військові спеціальності. Наш Мукачівський ліцей - він у сфері прикордонних військ. Один з наших був серед тих, коли все починалося у Луганській області.

ВВС Україна: У вас не було відчуття, що вам треба туди їхати?

Андрій Любка: У мене не було…через певні політичні погляди. Я вважаю, що зараз Україна має кращі шанси на майбутнє, ніж мала до Майдану, і до анексії Криму, і Донбасу.

Ми раніше то зближалися з Росією і Казахстаном, то йшли на Захід. Зараз ми маємо більшість, яка не проросійська. Зараз це створює українську політичну націю, яка більш-менш єдина.

Я згадую свою останню поїздку в Крим. Мені було важко. Я принципово україномовна людина. Я мав конфліктні ситуації з такими ніби не конфліктними людьми, такими як касирка на вокзалі… Яка "не панімаєт", вимагає "на чєловєчєском", і таке інше.

В наших інтересах - залишити лінії розмежування там, де вони є. Дати час народитися політичній нації.

ВВС Україна: Якби не були письменником, ким би стали?

Андрій Любка: На жаль, в Україні це нереально, але моє найбільше захоплення - риболовля. Можливо, я цим займався би професійно. А в дитинстві я думав, що найкраща робота, яка тільки може бути - це сторож якогось великого ставка. Де ти можеш ловити рибу і тобі за це ще платять.

Жити письменником в Україні, зважаючи на те, що книги писати доводиться довго, дуже важко. Я зараз перекладаю з сербської, польської, англійської мов. Я перекладач художньої літератури і разом з колумністикою це дає мені ґрунт під ногами.

Водночас це "тренажер" для письменника, бо це робота зі словниками, синонімами…

В Україні робота письменника - це як той сторож ставка з рибою.

Це приємна робота, але якихось матеріальних благ від неї мало.

 

Джерело: http://www.bbc.com/ukrainian/features-38151343

 

Andrij Lubka: Każdy ma w rodzinie przemytnika [ROZMOWA]

22 листопада 2016
Новини

Każdy ma w rodzinie przemytnika [ROZMOWA]

2016-11-21 19:00:00 (ost. akt: 2016-11-21 19:19:35)
Andrij Lubka

Andrij Lubka

Autor zdjęcia: Kamil Foryś

Jest nadzieja literacką Ukrainy. Dla mnie jest nadzieją na polsko-ukraińskie porozumienie. Zapraszajmy takich ludzi jak on, słuchajmy ich, myślmy razem. Z Andrijem Lubką ukraińskim pisarzem i poetą rozmawia Ewa Mazgal.

 
— Słysząc słowo Ukraina Polak myśli o Lwowie, Kijowie, Drohobyczu...
— ...Krzemieńcu.

— Właśnie. A pan pochodzi z Zakarpacia. Co to za miejsce?
— To najbardziej na zachód wysunięta część Ukrainy. Lwów leży od nas 300 km na wschód. Na wschodzie są też Czerniowce i Kamienic Podolski. Zakarpacie to inny przypadek. Długo, bo prawie 1000 lat, był częścią Węgier i to wpłynęło na zakarpacką mentalność. Jesteśmy leżącym najbardziej na północy obszarem bałkańskim. Wychowałem się w mieście Winogradiw, które jest oddalone 100 km od węgierskiego Tokaju. Jesteśmy jedyną częścią Ukrainy, gdzie pędzi się śliwowicę i owocowe wódki, takie jak grappa i rakija.

— Węgry są rzeczywiście za płotem.
— Nie tylko Węgry, ale też Rumunia. I podstawą naszej odmienności są 4 granice. Z Węgrami, Rumunią, Słowacją i nawet z Polską. 

— Naprawdę? Nie wiedziałam. 
— Ale na 32 kilometrach nie ma żadnego granicznego przejścia. Od lat mówi się, że trzeba je zbudować, jednak nic z tego nie wynika.

— Rozumiem, że przemytnicy są z tego zadowoleni.
— O, tak! To dla nich sytuacja najlepsza — góry i lasy bez żądnej infrastruktury. 

— Na przemytnikach zna się pan znakomicie. Są bohaterami pana książki „Karbid”.
— Z siedmiu bohaterów sześciu jest przemytnikami. Jeden z nich Geniusz Karpat zajmuje się eurointegracją Pakistańczyków. Prowadzi ich przez lasy do Unii. Ktoś inny przemyca do Unii papierosy.

— U nas tez przemyca się papierosy, tyle że z Rosji. 
— U nas jest to na razie najpopularniejszy towar. Przemyca się też narkotyki. A w ogóle to są dwa rodzaje przemytu. Pierwszym zajmują się zwykli ludzie, którzy przewożą z Zakarpacia na Węgry kilka kartonów papierosów, wódkę czy leki, które u nas są tańsze niż tam. Za zarobione pieniądze kupują towary u nas niedostępne, na przykład włoski makaron. 

— My Polacy doskonale znamy takie handle. Ale skąd tyle wie o przemytnikach? Pisze pan nie tylko o detalistach, ale i grubych rybach tego procederu.
— Na Zakarpaciu bardzo wielu ludzi żyje z przemytu. Dlatego każdy Zakarpaciec ma w rodzinie przynajmniej jednego przemytnika. To jest sposób na zarabianie. Poza ty premier Orban rozwija politykę imperialną i rozdaje Zakarpatcom węgierskie paszporty.

— Wszystkim?
— Nie, tylko tym, których przodkowie przed I wojną światową mieszkali za Zakarpaciu, bo wtedy byliśmy jeszcze częścią Węgier. 

— A potem?
— Potem byliśmy częścią Czechosłowacji. I to był najlepszy okres w historii Zakarpacia.

— Dlaczego?
— Bo wtedy bardzo dużo zbudowano. Można było uczyć się w języku ukraińskim, były możliwości awansu i kariery. W Użhorodzie za Czechosłowacji zbudowano elektrownię i nowoczesny szpital. Ale Czesi też wspierali tezę, że Zakarpatcy są Rusinami, nie Ukraińcami. Trzeba jednak dodać, że był tu tygiel językowy. I powstał język trudny do zrozumienia poza Zakarpaciem. Melos ma inny, taki bałkański i wiele wspólnego z serbskim. Kiedy uczyłem się tego języka okazało się, że znam mnóstwo słów. 

— Miał pan pradziadków uprawniających do otrzymania węgierskiego paszportu?
— Tak, ale mnie taki paszport nie jest potrzebny. Ze statystyk wynika, że 95 tys. Zakarpatców ma węgierskie paszporty, a to prawie 10 proc. ludności naszego obwodu, gdzie mieszka 1200 tys. osób. Ale im nie chodzi o węgierski patriotyzm.

— Domyślam się.
— Chodzi im o możliwość przekroczenia granicy i podjęcia pracy na przykład w Niemczech. I przypuszczam, że niewielu ludzi na Zakarpaciu chciałoby otwarcia tej granicy. Wtedy nie byłoby biznesu. Bo jest poziom przemytu wyższy — zorganizowany. To robią wielkie wielkie ryby. Politycy...

— ... i gangsterzy.
— Nie gangsterzy. W Ukrainie jest to zrośnięte. Największe udziały w przemycie ma służba celna, służba graniczna i lokalne władze.

— Urodził pan z Rydze, był w szkole wojskowej w Mukaczewie i na uniwersytecie w Użhorodzie. W wielonarodowym imperium można wybrać tożsamość i język.
— Moja rodzina jest całkowicie ukraińska. Ja niczego nie wybierałem. Mama studiowała medycynę w Rydze, nie skończyła, bo zaszła w ciążę, urodziłem się ja. Węgrzy a potem Czesi i Słowacy chcieli stworzyć inną świadomość Zakarpatców. Węgrzy forsowali tezę, że to nie Ukraińcy tylko Rusini, inny naród słowiański. Na zachodniej — z polskiego punktu widzenia Ukrainie jest nostalgia za Austro-Węgrami i cesarzem Franciszkiem Józefem. U nas nie. U nas mówi się o Czechosłowacji.

— Gdzie nauczył się pan tak fenomenalnie mówić po polsku?
— Nigdy się uczyłem się polskiego. Po prostu przyjechałem do Polski, dużo czytałem i to mi wiele dało. Na Zakarpaciu Polska kojarzy się wyłącznie negatywnie.

— Dlaczego??
— Polacy strzelali do żołnierzy Siczy Karpackiej, którzy uciekali wiosną 1939 roku z Zakarpacia przyłączonego do Węgier do Polski, ale też do Rumunii, a nawet ZSRR. Kiedy w 2008 roku pierwszy raz przyjechałem do Polski na stypendium w Krakowie mówiłem po angielsku. Ale język polski jest oknem na świat. Macie bardzo mocną humanistykę, bardzo dużo dobrych książek i bardzo dużo tłumaczeń prac, których nie można przeczytać ani po ukraińsku, ani po rosyjsku. Dzięki temu bogactwu można naprawdę zgłębiać wiedzę.

— Polska jest dla Ukraińców symbolem postępu i wolności. Podobno jednak nie jest partnerem dla ukraińskich elit. Jak to wytłumaczyć?
— Bardzo prosto. Amerykanie przeprowadzili badania, w których zapytali Ukraińców, komu najbardziej lubią i komu najbardziej ufają. Na pierwszym miejscu są Polacy. Moja mama dziwi się, że Polakom udało się tak daleko zajść. Jesteśmy przecież mentalnościowo podobni. Lubimy śpiewać i pić.

— Z tym śpiewem u Polaków słabo. Wróćmy jednak do elit.
— Poprzednie elity były postsowieckie. Ci ludzie nigdy się Polską nie interesowali. Obecny premier Ukrainy Wołodymyr Hrojsman rozumie polski. Do polski jeżdżą młodzi ludzie, także turystycznie. Jeszcze niedawno nie była turystycznie atrakcyjna. Dla starszego pokolenia to nie była zagranica. W Użhorodzie są dwa kursy języka polskiego. To daje możliwość studiowania w Polsce. Kiedy moje i trochę starsze pokolenie dojdzie władzy to sytuacja się zmieni.

— Jest pan też poetą. I twierdzi pan, że wiersze pisze tylko człowiek nieszczęśliwy. A kto pisze opowiadania i powieści?
— Napisałem dość dużo wierszy. Wydałem je w trzech tomach.

— Był pan rzeczywiście nieszczęśliwy?
— Byłem, w jakimś stopniu byłem. To była tragiczna „nieszczęśliwość”. Byłem zakochany. I wydawało mi się, że w życiu jest albo komedia, albo tragedia. Nie uznawałem stanów pośrednich. Młodzi poeci, na Ukrainie w Polsce i na Bakanach lubią pisać o miłości, alkoholu, narkotykach i samotności w wielkim mieście. Prozę piszą ludzie, którzy mają coś do powiedzenia lub myślą, że mają coś do powiedzenia. I ja, by napisać powieść o przemytnikach, zbierałem materiał przez 2 lata. I kiedy czyta pani o deltaplanie, który przelatuje nad granicą z ładunkiem papierosów na wysokości 20 metrów jest czysta prawda.

— I rzeczna łódź podwodna też jest prawdziwa?
— Też. Kiedy mówimy o tunelu...

— Proszę o tym opowiedzieć. Pisała nim agencja Reutera.
— Użhorod jest położony na granicy z Węgrami. Jedna z ulic miasta kończy się po prostu granicą. Tunel zaczynał na podwórku oficer służby bezpieczeństwa Ukrainy, czyli człowiek, który powinien zwalczać przemyt. Tunelem przemycano krew, ograny do transplantacji, włosy.

— Ta historia jest bardzo pesymistyczna.

— To tragikomedia. Moim zdaniem jest bardzo śmieszna.

— Oczywiście, też się śmiałam, ale nie końca..
— Chciałem napisać też o naszym uwikłaniu w historię, o tym, że mówimy ciągle o traumach i tragediach. Nie mówimy o przyszłości. Najważniejszy bohater mojej książki jest historykiem i looserem. Jest jak don Kichot. Czytelnik go lubi, choć doprowadza do katastry swoją rodzinę. Chciałem napisać bałkańko-dokichotowska awanturniczą opowieść, która miałaby funkcję terapeutyczną. Ale na jednym z najważniejszych portali literackich na Ukrainie moja książka została nazwana ukrainofobiczną. Pisano, że nie można w czasie wojny tworzyć takich tekstów. Moja książka JEST krytyczna wobec Ukrainy. Ale jest to książka prawdziwa.

— Pisze o nieprawdopodobnych prawdziwych historiach, między innymi właśnie o tej łodzi podwodnej, skonstruowanej przez bardzo zdolnego technicznie przemytnika. Ale te genialne pomysły nie służą rozwojowi kraju. Jak pan widzi przyszłość Ukrainy?
— Wrócę do tunelu przemytników. Miał 700 metrów długości. Była tam elektryczność, wentylacja i tory, po których jeździł mały pociąg. Było to transgraniczne metro. Tunel był największa inwestycją infrastrukturalną, którą zbudowano na Zakarpaciu w latach niepodległości. Państwo niczego podobnego nie zbudowało. W Użhorodzie nie ma tramwajów ani trolejbusów. Ale co przyszłości Ukrainy jestem optymistą. Kiedy pisał em Karbid byłem w depresji. Lata 2010-2013 za rządów Janukowycza był najgorsze. Wtedy nie widziałem przyszłości przed krajem i nie wiedziałem, co robić z sobą. Wydawało się, że z Ukrainy zrobi się Białoruś, a potem Kazachstan. Teraz, po rewolucji, jestem optymistą. Jestem zadowolony z reform, które przeprowadzono. Nie płacę już łapówek policji, bo jest nowa policja. I jestem optymistą też dlatego, bo Ukraina bez Dobnasu jest mocniejsza.

— Co pan mówi? Ukraina już straciła Donbas?!
— Tak. Bez Krymu i Donbasu, bez siedmiu milionów wyborców, wrogo nastawionych do Ukrainy, unikamy dramatu. Główny problem Ukrainy polegał na tym, że 8 lat szliśmy w kierunku Rosji, potem po pomarańczowej ewolucji szliśmy siedem lat na Zachód, potem znowu na wschód. Cała energia szła na wewnętrzna konfrontację. Bez Donbasu jesteśmy bardziej zjednoczeni, jaśniej widzimy przyszłość, wiemy, gdzie chcemy iść.

— Czy Ukraińcy chcą być w Unii Europejskiej? 
— Z ostatnich badań wynika, że tak, choć zwiększa się rozczarowanie unią. Nie zniesiono nam nawet wiz. A człowiek taki jak moja matka jej nie dostanie. Za mało zarabia. Wielu porządnych ludzi nigdy nie dostanie wiz.

— O czym pisze pan teraz?
— Jestem na stypendium w zamku pod Wrocławiem i piszę powieść psychologiczną o poszukiwaniu straconych możliwości. Mężczyzna szuka kobiety, z którą kiedyś był. Szuka jej w delcie Dunaju, tam gdzie na wygnaniu był Owidiusz. Ja spędziłem w Rumunii 5 miesięcy, by poznać miejsca, w których rozgrywa się akcja mojej książki.

 

Andrij Lubka (1987) poeta, prozaik, eseista i tłumacz. Urodził się w Rydze. Ukończył Szkołę Wojskową w Mukaczewie. W 2009 roku ukończył filologię ukraińską na Narodowym Uniwersytecie w Użhorodzie, a w 2014 roku Uniwersytet Warszawski.
Mieszka w Użhgorodzie na Zakarpaciu. Jest autorem trzech tomów wierszy oraz powieści Karbid. Do Olsztyna Lubka przyjechał na zaproszenie stowarzyszenia Borussia razem z pisarzem Ołeksandrem Bojczenko.

Ewa Mazgal 
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Przeczytaj cały tekst: Każdy ma w rodzinie przemytnika [ROZMOWA] - Kultura http://kultura.wm.pl/399340,Kazdy-ma-w-rodzinie-przemytnika-ROZMOWA.html#ixzz4Qk9pbd27

 

 

Сторінка 8 з 45

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua