Ukrainian English

Андрій Любка здобув CЕI Fellowship (Словенія)

28 серпня 2017
Новини

Міжнародне журі у складі Патриції Васкотто (голова), Лідії Дімковської, Людвіґа Гартінґера, Марка Кравоса і Джурджі Стрсоґлавеца вирішило присудити Central European Initiative Fellowship у 2017 році українському письменнику Андрієві Любці.

Central European Initiative Fellowship присуджується літераторам віком до 35 років і передбачає ґрант у розмірі EUR 5,000 на покриття тримісячного резиденційного перебування письменника в одній з країн Центральноєвропейської ініціативи (Австрія, Албанія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Італія, Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія, Чорногорія).

За словами Андрія Любки, під час резиденції він планує завершити роботу над новою книжкою. Для перебування літератор обрав Словенію, Боснію і Герцеговину та Македонію. Урочисте вручення нагороди відбудеться на Міжнародному літературному фестивалі "Vilenica" в Словенії (6-9 вересня 2017 року). 

Central European Initiative Fellowship присуджується одному молодому центральноєвропейському письменнику щороку (з 2006 року) у співпраці Центральноєвропейської Ініціативи (Трієст, Італія) та Словенської Асоціації Письменників (Любляна, Словенія). 

19224790 1357776350924070 8722008532147579727 n

 

Любка в журналі "Країна": Любов – це коли нi на кого не треба справляти враження

18 серпня 2017
Новини

"Любов – це коли нi на кого не треба справляти враження"

 

Що виріс – зрозумів у 6 років, коли кинув палити. Тоді докурював за дідом його недопалки "Козака" без фільтра. Він зловив мене за цим заняттям і нагодував тютюном. Я зрозумів, що став дорослий – бо відповідаю за свої вчинки.

Друг – це людина, яку не бачив три роки, а при зустрічі він не питає: "Як справи? Що нового?" З ним наче продовжуєш розмову, яка обірвалася під час останньої здибанки.

Мої геополітичні погляди сформувалися протягом 13 хвилин. Це сталося у жовтні 1999-го під час футбольного матчу Україна – Росія. Тоді я востаннє в житті плакав перед телевізором, бо збірна Україна програвала 1:0. Так між 75-ю і 88-ю хвилинами цього матчу в моїй голові сформувалася картина світу. В свідомості народилося розуміння Росії як найбільшої загрози для існування України. Після голу Андрія Шевченка я заплаканий і щасливий бігав по хаті.

Маркером добробуту в країнах Центрально-Східної Європи є тротуари. Це для влади далеко не основне, тож беруться за їх ремонт в останню чергу. Якщо дійшли до хідників, то з усім іншим уже дали раду.

 
Андрій ЛЮБКА, 29 років, письменник. Народився 3 грудня 1987-го в латвійській Ризі, де навчалася його матір. Дитинство провів у місті Виноградів Закарпатської області. Закінчив Мукачівське військове училище, українську філологію Ужгородського національного університету і Варшавський університет та здобув ступінь магістра з балканських студій. На президентських виборах у Білорусі 2006 року був спостерігачем та брав участь у акціях протесту. Просидів 15 діб у тамтешній в'язниці. 2012-го разом із Dj Dimka Special-K видав альбом аудіовіршів ”Перед вибухом поцілуємося”, а за рік – альбом аудіопоезії ”Я ненавиджу ранки”. Тоді ж зіграв головну роль поета-ловеласа в кліпі гурту Rock-H на пісню ”До милої”. Автор трьох збірок поезій, чотирьох книжок есеїв, колонок і роману ”Карбід”. Переклав із польської чотири збірки віршів Богдана Задури та книжку репортера Лідії Осталовської ”Акварелі”. Із сербської переклав роман ”Комо” Срджана Валяревича, з хорватської – поетичну збірку Марка Поґачара ”Людина вечеряє в капцях свого батька”. Колумніст видань ”Радіо Свобода”, ”Збруч”, ”День”. Його твори перекладені англійською, німецькою, китайською, португальською, російською, чеською, польською, сербською, македонською, литовською, словацькою, румунською та турецькою мовами. Живе в Ужгороді. Любить рибалити. Має наречену Юлію
Андрій ЛЮБКА, 29 років, письменник. Народився 3 грудня 1987-го в латвійській Ризі, де навчалася його матір. Дитинство провів у місті Виноградів Закарпатської області. Закінчив Мукачівське військове училище, українську філологію Ужгородського національного університету і Варшавський університет та здобув ступінь магістра з балканських студій. На президентських виборах у Білорусі 2006 року був спостерігачем та брав участь у акціях протесту. Просидів 15 діб у тамтешній в'язниці. 2012-го разом із Dj Dimka Special-K видав альбом аудіовіршів ”Перед вибухом поцілуємося”, а за рік – альбом аудіопоезії ”Я ненавиджу ранки”. Тоді ж зіграв головну роль поета-ловеласа в кліпі гурту Rock-H на пісню ”До милої”. Автор трьох збірок поезій, чотирьох книжок есеїв, колонок і роману ”Карбід”. Переклав із польської чотири збірки віршів Богдана Задури та книжку репортера Лідії Осталовської ”Акварелі”. Із сербської переклав роман ”Комо” Срджана Валяревича, з хорватської – поетичну збірку Марка Поґачара ”Людина вечеряє в капцях свого батька”. Колумніст видань ”Радіо Свобода”, ”Збруч”, ”День”. Його твори перекладені англійською, німецькою, китайською, португальською, російською, чеською, польською, сербською, македонською, литовською, словацькою, румунською та турецькою мовами. Живе в Ужгороді. Любить рибалити. Має наречену Юлію

Не люблю ледачий морський відпочинок. Може, через те, що не втомлююся і не маю від чого відпочивати. Приблизно на 40-й хвилині курортне морське узбережжя починає мене дратувати.

Любов – це коли ні на кого не треба справляти враження. Відчуття, що пазл склався: потрібна людина поруч і можна бути собою.

У жінках ціную розум. З нею ж прийдеться говорити. За таким принципом обирав собі наречену.

Біда – це коли бракує душевних сил знайти вихід. Коли закінчується оптимізм і ти здаєшся. Вважаю, що з кожної ситуації є більш-менш прийнятний вихід. Коли не бачиш його – проблема в тобі.

Жити в Ужгороді – означає жити в Центральній Європі. Бо до 11 столиць ближче, ніж до Києва. Я зранку сідаю в машину і обідаю в Будапешті.

У День батька згадую про те, що не знаю свого батька.

Якщо за день нічого не написав, не переклав, то прожив його марно. Коли працюю, не виходжу з дому. Роман "Комо" переклав за місяць. Працював по 12 годин на добу, на Різдво і Новий рік.

Раніше думав, що життя закінчу самогубством. Здавалося, справжній поет так має померти, а себе вважаю справжнім поетом. Зараз я – прозаїк, а їм не треба так умирати.

Найстрашніше – піти з життя після смерті своїх дітей.

Три роки тому покинув усі роботи і почав жити з того, що пишу. Це було свідоме рішення. Тоді мешкав у Варшаві й хотів переїхати в Ужгород. Робити лише те, що подобається. Прогулюватися містом, не їздити в жодному транспорті. Ця мрія здійснилася.

Боюся змій. Огидні, слизькі, можуть тихо підповзти й вкусити.

Героїв немає. Ті, що роблять геройські вчинки, про це не задумуються. Отже, себе такими не вважають. У житті вони дуже прості. Ті, які вважають себе героями, насправді, ними не є.

Якщо довго плекати ненависть, а потім темному обивателю дати автомат і сказати, що за вбивство йому нічого не буде – починається пекло. Зрозумів це після того, як прочитав щоденники і спогади людей, що пережили війну в Боснії. На Сараєво вже падали бомби, а всі далі думали, що в них війна неможлива, бо люди не хочуть цього.

вивчив сербську мову. Це моє найбільше досягнення.

За кордоном подружня пара запросила до себе на обід. Через годину виявилось, що прийняли мене за Любка Дереша. Мені стало ніяково, але не став їх розчаровувати. Потім вони кажуть, що читали книжки та інтерв'ю, і думали, що я вегетаріанець, а я пив горілку і їв ковбасу. Довелося сказати, що маю власну філософську систему й у подорожах собі дозволяю вживати різну їжу.

Мрію написати роман, який би виходив із підсвідомості. Щоб навіть я не до кінця розумів, як він зроблений. Щоб інші впізнавали в ньому себе. Щоб він описав моє покоління.

Хамів мені шкода. Це – нещасні люди. Агресією намагаються приховати власні комплекси.

Щастя – це здоровенний ставок із рибою, яка добре клює, дерев'яний будиночок за плечима – з каміном, бібліотекою, віскі і фортепіано.

 

 

"Карбід" Любки - у півфіналі Анґелуса!

09 серпня 2017
Новини

Роман "Карбід" Андрія Любки (польський переклад - Богдан Задура, Warsztaty Kultury, Lublin, 2016) потрапив у півфінал престижної центральноєвропейської нагороди Angelus, яку щоосені вручають у Вроцлаві. Цьогоріч "Карбід" став єдиною українською книгою, що потрапила до півфіналу; список фіналістів журі оголосить у жовтні.

Jury Literackiej Nagrody Europy Środkowej „Angelus" ogłosiło listę 14 książek.
1.Ivan Binar, Siedem rozdziałów z życia Václava Netušila albo rowerem dookoła świata, Wydawnictwo Amaltea, tłum. Dorota Dobrew
2.Jelena Czyżowa, Grzybnia, Wydawnictwo Czarne, tłum. Agnieszka Sowińska
3.Filip Florian, Dni króla, Wydawnictwo Amaltea, tłum. Radosława Janowska-Lascar
4. Wasilij Gołowanow, Wyspa, czyli usprawiedliwienie bezsensownych podróży, Wydawnictwo Literackie, tłum. Magdalena Hornung
5.Monika Kompaniková, Piąta łódź, Książkowe Klimaty, tłum. Izabela Zając
6.Andrij Lubka, Karbid, Warsztaty Kultury w Lublinie, tłum. Bohdan Zadura
7.Matthias Nawrat, Wszystkie śmierci dziadka Jurka, Bukowy Las, tłum. Anna Wziątek
8.Stanisław Aleksander Nowak Galicyanie, Wydawnictwo W.A.B.
9.Oleg Pawłow, Opowieści z ostatnich dni, Oficyna Literacka Noir sur Blanc, tłum. Wiktor Dłuski
10.Ralf Rothmann, Umrzeć na wiosnę, Wydawnictwo W.A.B., tłum. Aldona Zaniewska
11.Faruk Šehić, książka o Unie, Biuro Literackie, tłum. Agnieszka Schreier
12.Szabłowski Witold, Sprawiedliwi zdrajcy. Sąsiedzi z Wołynia, Społeczny Instytut Wydawniczy Znak
13.Monika Sznajderman Fałszerze pieprzu. Historia rodzinna, Wydawnictwo Czarne
14.Andrea Tompa, Dom kata, Książkowe Klimaty, tłum. Anna Butrym

Літературна нагорода Центральної Європи «Ангелус» (пол. Nagroda Literacka Europy Środkowej „Angelus") — літературна відзнака, яку вручають щороку з 2006 за найкращу прозову книгу, опубліковану польською мовою попереднього року. Організатором і фундатором є місто Вроцлав; лавреатом може стати письменник, що походить із Центральної Європи (Австрія, Албанія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Естонія, Латвія, Литва, Македонія, Молдова, Німеччина, Польща, Росія, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія, Чорногорія).

Вручається у Вроцлаві за найкращі прозаїчні твори авторам, які у своїх текстах звертаються до найважливіших, найбільш актуальних тем сучасного світу, дають поштовх до міркувань і глибокого пізнання інших культур.

Нагородою є чек на 150 тисяч злотих, що приблизно дорівнює 49 тисяч доларів США, і статуетка авторства вроцлавської різьбярки Еви Россано. З 2009 року нагороджують також і перекладача книги-лавреата. У випадку, якщо нагороду отримає польський письменник, журі обирає найкращого перекладача однієї з іноземних книг.

Лауреати Редагувати

2006 — український письменник Юрій Андрухович, Dwanaście kręgów (пер. Катажина Котинська)
2007 — австрійський письменник Мартін Поллак, Śmierć w bunkrze — opowieść o moim ojcu (пер. Анджей Копцький)
2008 — угорський письменник Петер Естергазі, Harmonia cælestis (пер. Тереса Воровська)
2009 — чеський письменник Йозеф Шкворецький, Przypadki inżyniera ludzkich dusz (пер. Анджей Яґодзінський)
2010 — угорський письменник Дьйордь Шпіро, Mesjasze (пер. Ельжбета Циґельська)
2011 — білоруська письменниця Світлана Алексієвич, Wojna nie ma w sobie nic z kobiety (пер. Єжи Чех)
2012 — хорватський і боснійський письменник Мілєнко Єрґович, Srda śpiewa o zmierzchu w Zielone Świątki (пер. Маґдалена Петринська)
2013 — українська письменниця Оксана Забужко, Muzeum porzuconych sekretów (пер. Катажина Котинська)[1]
2014 — словацький письменник Павол Ранков, «Zdarzyło się pierwszego września (albo kiedy indziej)» (пер. Томаш Грабінські)[2]
2015 — український письменник Сергій Жадан, Месопотамія (пер. Міхаель Петрик і Адам Поморський)[3].
2016 — румунський письменник Варужан Восганян, "Księga szeptów" (пер. Йоанна Корнас-Варнас)

 

ANGELUS logo-300x206

 

Джерело: http://angelus.com.pl/2017/08/polfinal-angelusa/

 

 

Замовлення книжок Андрія Любки з автографом -- онлайн!

01 серпня 2017
Новини

 

Бажаєте придбати книжку Андрія Любки й отримати автограф? Хочете зробити елегантний подарунок собі чи близьким на свята? Тепер це можливо всього за дві хвилини: заповнюєте форму онлайн, оплачуєте замовлення банківською карткою або через термінал, і вже за кілька днів отримуєте покупку Новою Поштою у будь-якому куточку України!

Лінк для замовлень: 

ЗРОБИТИ ЗАМОВЛЕННЯ КНИЖОК АНДРІЯ ЛЮБКИ ОНЛАЙН

 

 

 

Lyubka in Estonian - Kas ukrainlane saab olla kosmopoliit?

29 липня 2017
Новини

Kas ukrainlane saab olla kosmopoliit?

Prindi

Andrii Ljubka (Saatesõna ja tõlge Riina Roasto)

1

Saateks. Seal, kus pidi olema Ukraina...

Seepärast näivadki me linnad nagu orvud: kirevad ja ilmale sobimatus rüüs, räpase varruka kõrval pihta pandud kuldne pross, suu rokane, küüned pikad ja mustad, soeng sakris ja vildakas, keel vigane ja valutav kui haav, särk määrdunud, lausa rasvaplekkidega, samas on näha, et see on puuvillane, kallis ja kvaliteetne kaup.

Selliste sõnadega kirjeldab Andrii Ljubka esseekogumikus „Naistega magamine” oma kodumaad, Ukrainat. Teose ilmumisaastaks on 2014, mis on vaid aastakene hiljem sellest, kui mina Ukrainasse saabusin. Kuna võib arvata, et raamatus trükivalgust näinud lood on suuremas osas paberile pandud varem, siis võibolla langebki Ljubka esseede sünd kokku ajaga, mil mina Ukrainaga tutvusin.

Ehkki Ljubka sõnad mõjuvad vahest kirjandusliku liialdusena, väidaksin (vahest samasuguse kirjandusliku liialdusega), et umbes selline Ukraina 2013. aasta sügisel välja nägigi. Täpsemalt pean silmas Lvivi, linna, kus olen nüüdseks elanud neli aastat, ja just Lvivist siin juttu teengi. Sest olgugi et olen otsatus Ukrainas ringi reisinud mujalgi, poleks mõistlik teha järeldusi paikade kohta pelgalt põgusa kokkupuute ja esmamulje põhjal.

Mulle meenuvad kentsakad reklaamplakatid sobimatult majade seintel ja igal vabal nurgal, kuhu neid vähegi üles riputada andis, lipilapilised fassaadid äärelinnas, kus iga perekond oli rõdu kaunistanud oma maitse ja äranägemise järgi; ühes kohas, mäletan, oli keegi paneelmaja seina sisse raiunud endale täitsa isikliku ukse. Mulle meenuvad augulised teed, mida mööda arutud autod kehvadest teeoludest hoolimata täiskäigul kihutasid. Sügisel, kui augud olid täitunud vihmaveega, pritsis nii mõnigi Lada jalakäija või teepervel väntava ratturi poriga üle. Meenuvad tänavale küündivad järjekorrad rongijaama piletikassa ees, kus tuli kannatlikult oma korda oodata ka siis, kui olid pileti ostnud internetist. Sest „Internetist ostetud pilet tuleb lasta vaksalis õigele plangile ümber trükkida,” nagu mõni kassatädi järelpärimise peale pahaselt poetas. Mäletan ka ajast ja arust Moskvitši-taksosid, kus turvavööd, kui see olemas oli, mitte mingi hinna eest kinnitada polnud vaja. „Miilits seda ei kontrolli,” väitis lahke sohver ikka, pritsides järjekordsest august läbi põrutades märjaks järjekordse jalakäija. Andrii Ljubkat tõlkides valdas mind seega ühtepuhku äratundmisrõõm, sest kui mina siia saabusin, näis minulegi Ukraina sakris ja vildakas, ilmale sobimatus rüüs, rasvaplekkidega, ehkki särk ise - uhked Austria-Ungari impeeriumi ja Poola aegsed majad Lvivi vanalinnas - on kallis ja kvaliteetne kaup.

Ma ei tea öelda, milline oleks Ukraina praegu, kui vaid loetud kuud pärast minu siia saabumist poleks Kiievis alanud Euromaidan; ma ei saa väita, et ilma nende sündmusteta oleks praegu Lviv karvapealt seesama, mis see oli toona, küll aga näen ja panen imeks iga päev, kui palju on Lviv nende kolme Euromaidanile järgnenud aasta jooksul muutunud. Ehkki reklaamplakatid ja lipilapilised fassaadid on mõistagi alles, on nende lähedusse kerkinud märksa maitsekamad uuselamupiirkonnad, kus plakatite jaoks on ettenähtud kohad ja kortermajade käekäigu eest kannab hoolt äsja moodi läinud korteriühistu. Ehkki teed on endiselt hüplikud, on nende kõrvale tekkinud siledad rattateed, mida mööda on eriti agarad väntama paari viimase aasta jooksul linnapilti lisandunud eripalgelised hipsterid. Ehkki järjekorrad vaksali kassa ees ulatuvad siin-seal senini paraaduksest välja - rivis enamasti vanema põlvkonna esindajad -, pääseb internetist ostetud piletiga nüüd juba otse rongi. Paari aasta tagused plangid on ajast ja arust, sest nüüd kuulub kontrolöri igapäevaste töövahendite hulka ka e-pileteid läbi piiksutav masinavärk. Ehkki Moskvitši-taksod on endiselt liikvel, pakub neile uuemate autodega konkurentsi hiljuti linna saabunud Uber, kuhu sisenedes muide tuleb kinnitada turvavöö - ehkki miilits seda ei kontrolli. Sest mis miilitsast veel juttu, kui nüüdseks on see ametlikult asendunud Euromaidani järgsete reformide käigus loodud politseiga, mis oma korruptsioonivastase strateegiaga on võitnud paljude kodanike usalduse. Kõik, mida Ljubka oma esseedes mainib, meenub mulle, ja ehkki pea kõike kohtab Ukrainas ka nüüd, on kõik ühteaegu muutunud. Parafraseerides - või muudkui muutes - tõlgitud esseede viimase lause viimaseid sõnu, võiks öelda, et seal, kus pidi olema Ukraina, sinna kerkibki Ukraina.

Riina Roasto

Kas ukrainlane saab olla kosmopoliit?

Neil pole miski samamoodi, neil on kõik teisiti kui meil: keel, linnaarhitektuur, parkide planeering, naiste riietus, politsei, isegi vesi on neil teistsugune, puhtam.

Just veest me juttu alustamegi. Luisa, Austria Grazi Rahvusvahelise Kirjanike Maja järelvalvaja, näitab mulle maja, kus elan ja töötan terve oktoobri, ning teatab: „Vett võite juua otse kraanist, Austria tunneb oma vee kvaliteedi üle uhkust.” Vesi - maailma rikkus, maailma nappus - siin on tõesti mille üle uhkust tunda. Ma ei kosta tema sõnadele midagi, noogutan vaid tänulikult. Ma ei hakka üldse rääkimagi sellest, et Kiievi Holosijivskõi linnaosas (sugugi mitte kõige räpasemas) võib vesi olla mädanenud pirni värvi, sest see jutt võib venida pikaks. Ja vaevalt Luisa mind usukski. Samal põhjusel ei hakka ma ka isegi mitte naljatlemisi uurima, millal saab sooja vett ja mis kell tuleb kraanist ainult külma.

Sest siin on kõik teistmoodi, isegi naljad on siin teistsugused. Huumorit on üleüldse kultuurist kultuuri, keelest keelde tõlkida kõige raskem, raskem kui luulet, nii et lõppkokkuvõttes ei pruugi see niikuinii naljakas olla. „Prügi tuleb sorteerida ja viia alla maja taha erinevat värvi konteineritesse. Tühjad patareid tuleb jätta televiisori kõrvale, majahoidja korjab need pärast ise kokku,” jätkab Luisa, mina muudkui noogutan vaid viisakalt pead ja kohman „okei”, justkui oleksin ma väikesest peale niimoodi elanud - ilma et vett kinni keerataks, ilma et elektrit kolm korda nädalas välja lülitataks, eraldi konteineritega igat sorti prügi jaoks.

Siia Grazi, rahvaarvult Austria teise linna (pärast Viini) jään ma kuuks ajaks külaliskirjanikuks. Kõige paremal sügiskuul, oktoobris, tuleb tunnistada. Grazist saab alguse esimene Alpi mäeahelik. See kombinatsioon siin ja praegu - oktoober Alpides - on imede ime. Kui igas oktoobris kingitaks mulle Alpid ja igas Alpis kingitaks oktoober, oleksin ma kindlasti õnnelik inimene. Grazi elanikel on olemas kõik: ooper, nelikümmend tuhat tudengit, uhke palee, jõgi, lennuväli, parimad restoranid ja veinikeldrid, kümmekond muuseumit, head teed, haiglad, koolid, ja viimaks veel Alpid - seega kõik. Või siiski mitte. Üks ukraina kirjanik pole neile piisav, et saavutada täielikku õnne. Nii nagu enne ei olnud piisav makedoonlane, sakslane, türklane, ja pärast ei ole piisav šotlane või jaapanlane. Rikas linn võib lubada endale kutsuda kirjanikke, kunstnikke, muusikuid, nii et tulge aga ja elage meie juures, Graz on innustanud paljusid, ehk jagub sellelt aristokraatlikult energiaväljalt teilegi!

Räägitakse, et uued mõtted tuleb „läbi magada”. Nii on ka uue linnaga: uinud, ja ärkad juba nagu kodus. Sina oled siin oma ja su ümber on kah omad. Siin oleme kõik grazlased (kas moodustasin selle sõna õigesti?)

Sa oled siin oma, sa tead kõiki reegleid, sa ei paista rahva seast välja. Sina, kaasaegne kosmopoliit, maailmakodanik, üks sadadest miljonitest, ukrainakeelne eurooplane. Haa, sa tunned lühemat teed ooperist koju, sa oled siin oma, peaaegu kohalik.

Nii mõtisklen, kui jalutan hilisõhtul džässikontserdilt koju. Tänaval sõidab vastu politseiauto. Seest kisub krampi, ma kangestun, olen valmis kõige hullemaks. Kuidas muidu, sest kui sa kas või kordki elus oled saanud miilitsalt kumminuiaga, siis edaspidi tekib refleks juba ainuüksi siis, kui silmad korravalvuri vormiriietust. See tekib juba eos.

Siin on tõesti kõik teisiti, mina üksi olen ikka seesama. Sest ega iseenda eest kuhugi ei pääse. Ei muutu sa iial kellekski teiseks, kui tarmukalt sa end oma kosmopoliitsuses ka ei veenaks. Ja nii tuleb ikka leida tee tagasi koju, seada end sisse seal. See tundub täitsa võimalik. Sest ega Karpaadid jää Alpidele milleski alla, ja oktoober pole meilgi kehvem. On lihtsalt teistsugune.

Keegi elas siin enne meid

Kinnisvaraagent - õite täpne nagu eriagent - võtab portfellist võtmekimbu ja otsib õigeid. Neid on suurem hulk, nagu mulle näib, nende seas peaks olema ka võti paradiisi. Ja sellesse kesklinna vana kivimaja kolmanda korruse korterisse, mille ukse ees me hingetult peatusime.

Alles eile seletasin maaklerile läbi telefonitoru, et otsin elukohta, tahan üürida korteri kusagil tasases piirkonnas kesklinna lähedal või kesklinnas. Kesklinnas, sest minu jaoks on oluline käia jala. Mitte minna parki või mööda kaldaäärt jalutama - ma tahan lihtsalt käia jala. Kinos, raamatukogus ja toidupoes. Kinnisvaraagent kujuteldava telefonitraadi teises otsas klõbistab veidikene arvutis ning paneb siis ette üürida korter „küll sugugi mitte kesklinnas, aga lähedal ja kohe metroojaama juures”. Pean talle seletama, et olen üles kasvanud väikelinnades, harjunud käima jala ja igasuguse transpordi kasutamine, väljaarvatud jalgratas, tekitab minus väsimust ja stressi, sest see tähendab juba kuhugi sõitmist. Seepärast kesklinnas ja jalgsi, punkt.

Ja nüüd seisame siin selle korteri ees, mille ma võibolla üürin. Teeme ukse lahti, astume sisse, paneme tule põlema, vaatame ringi, kõnnime kiirel sammul läbi esiku, köögi ja kahe toa. „Siin on keegi enne elanud,” lausun ilma igasuguse küsiva toonita, rohkem iseendale kui sellele võltsilt naeratavale maaklerile. - „Tõepoolest, see on mugav ja kodune korter, suurepärane variant, parim hinna ja kvaliteedi suhe, noh, kas võtame ära?” Härra Võti, nagu olin teda jõudnud mõttes kutsuma hakata, lausa särab. - „See pole sugugi see, mida ma silmas pidasin,” ma vajun raskelt aknaalusesse tugitooli, nagu oleks mul hing kinni löödud. „Selles korteris siin on keegi hiljuti surnud, kas pole?” Maakler kohmetub ning kukub siis seletama midagi kellestki vanamemmest, kes kaks kuud tagasi suri, koristusfirmast, kes siin aga juba kõik ära puhastas ja kõik jäljed pühkis, ning hästi kenadest lastelastest, kes eaka sugulase eest kuni viimsete päevadeni hoolt kandsid. Seejärel pärib ta aga pisut hämmeldunult: „Aga kuidas te ära arvasite?”

Silmitsen oma kätt, mu ihukarvad on turris, käsi kananahal. Ahmin õhku, palun Võtmel akna avada. „Kas teie siis tõesti ei tunne midagi?” uurin veidi üllatunult. „Seda õhku, kus on hiljaaegu põlenud küünlad? Kas te tõesti ei taju, et riiul näib miskitpidi kentsakas, ebaloomulik, sealt on puudu asjad, mis seisid seal aastaid: pildiraamid, tolmused vaasid, tuhatoosid, mille sees hoiti kõrvarõngaid, kaelakeesid, ehteid; tikitud rätid, kuhu mässiti lihavõttepühade armulaualeib; ajast ja arust nahkmapp tähtsaimate paberite jaoks; plekist teekarbid, kuhu pandi ravimeid; kas te tõesti ei näe, et riiul on ilma kõige selleta, nagu orb?” Nii juhtub, kui tegeled energiatega, sõnadega - astud tuppa ja tunned, et kardin ripub miskitpidi valesti ees, et laua koht pole akna all, sest see aken pole mitte valguse jaoks, vaid selleks et minna ja välja vaadata, sealt kedagi silmata. Selleks on see mõeldud, seepärast on see siin.

Ent mitte üksnes majades pole see nii, ka linnad ei ole meie looming, meie kätetöö. Iga nurgake, sopike, sein, kõnniteeäär on läbi mõeldud ja kindla eesmärgiga, mida meie pole päriselt mõistnud. Meie oskame ruumi vaid lammutada, lõhkuda, enda suva järgi seada, lihtsakoeliseks muuta. Seepärast näivadki me linnad nagu orvud: kirevad ja ilmale sobimatus rüüs, räpase varruka kõrval pihta pandud kuldne pross, suu rokane, küüned pikad ja mustad, soeng sakris ja vildakas, keel vigane ja valutav kui haav, särk määrdunud, lausa rasvaplekkidega, samas on näha, et see on puuvillane, kallis ja kvaliteetne kaup. Sellised on meie linnad - Užgorod, Kiiev, Tšernivtsi, Perejaslav -, nagu vägistatud ooperilauljad, nagu tühi suu, kus järel vaid üksainus hammas - kuldne.

Kõik meie majad - kohutaval kombel ka peaaegu kõik niiöelda kordatehtud - on jaburad. Me ei ela mitte üksnes linnades, mida me ei armasta, vaid me ei oska nendega ka nagu kord ja kohus ümber käia. Sinna, kus pidi olema park ja vaade Dneprile, on kerkinud majamürakas. Seal, kus pidi olema kirik, on kaubanduskeskus. Surnuaia peal seisab televisioon. Ja seega seal, kus pidime olema meie, seal on teised; seal, kus pidi olema Ukraina, pole teda ollagi.

Kogumikust „Naistega magamine”. Ukraina keelest Riina Roasto

 

Source: http://www.kirikiri.ee/article.php3?id_article=893

 

Сторінка 8 з 50

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua