Ukrainian English

«У 17 я вирішив писати вірші, в яких багато сексу, наркотиків і матюків», -- Любка

04 червня 2018
Новини

Наступний герой проекту Української академії лідерства та bit.ua «Найкращі шукають найкращих» – поет, перекладач, есеїст і колумніст Андрій Любка. За свої 30 років він устиг здобути членство Українського центру міжнародного літературного PEN-клубу, стати фіналістом конкурсу «Книга року BBC 2015» і престижної в центральній Європі літературної премії ANGELUS 2017 за роман «Карбід».

Ми поговорили з Андрієм про бунтарську юність, консервативне Закарпаття і поразки, які надихають. 

Добре памятаю момент, коли дізнався, що мені «пощастило» мати ваду серця. Я мріяв про кар’єру військового, навчався у військовому училищі і збирався вступати до військового інституту. Але лікарі виявили, що в мене хворе серце, тому довелося терміново вирішувати, в якому напрямку рухатися далі.

 

Я пишу з чотирьох років. В останній день прийому документів в Ужгородський університет я вступив на філологію і почав думати про карєру письменника, якого читають. Все відбувалося дуже природно, без жодної стратегії. Спочатку я писав вірші. Але поезією на життя не заробиш. Я міркував про діяльність викладача, а потім трохи займався журналістикою. Однак розумів, що це не моє, тому що не завжди виходило написати те, що від мене вимагали.

За півроку до виходу своєї першої прозової книги «Кілер» я написав роман «Рідність», який нікому не показував і ніде не друкувавТоді я захотів перевірити, чи вийде в мене сконструювати текст на 400 сторінок. Коли виявилося, що це мені під силу, то вже нічим іншим, крім письменництва, я вирішив не займатися. Іноді треба багато чого спробувати, щоб зрозуміти, що тобі дійсно підходить.

У другому класі я почав прогулювати уроки. Не вчився взагалі, але читати любив. Пам’ятаю, як на уроці мене публічно присоромила вчителька, і це справді було неприємно. А потім було читання на швидкість, і виявилося, що я, такий «дурний і безперспективний», читаю швидше за всіх. Це була мить тріумфу. Тому я точно знаю, що поразки, так само, як і перемоги, можуть мобілізувати і надихати.

В університеті нас звинувачували у збоченні, деградації моралі й ставили у приклад Тичину.

Я був поганим студентом, навіть бунтарем. Єдиний раз закінчив семестр на відмінно на першому курсі. А потім почалась Помаранчева революція, мітинги, страйкові комітети. Я почав займатися громадською діяльністю і з кожним роком усе менше ходив на пари.

Навчання для мене було нецікавим, до того ж від нього віяло «совком». Тому ми з друзями організували НЛО «Ротонда» (НЛО – неформальне літературне об’єднання) й почали видавати газету «Апокриф». Через неї ми вступили у конфронтацію з керівництвом факультету: нас звинувачували у збоченні, деградації моралі, ставили у приклад Тичину. А ми у відповідь влаштували провокаційний флешмоб: на великій перерві повісили на кафедру української літератури табличку «Кафедра радянської літерату

У 17 років мені хотілося бути брутальним, когось вражати, все заперечувати, носити сережку у вусі й фарбувати волосся. Я жив у провінційному закарпатському місті Ужгород, де поширені патріархальні традиції, а Симоненка вважають найкращим поетом. Тому я вирішив писати неримовані вірші, в яких багато сексу, наркотиків і матюків. Тоді я був переконаний, що треба провокувати, наповнювати біографію, шукати пригоди й поспішати жити, бо поети зазвичай помирають молодими.

Часом я можу тиждень не виходити з дому.

У 19 я поїхав на вибори президента Білорусі, щоб підтримати демократію. Мене затримали на мітингу, і я провів два тижні за ґратами. Думаю, я поїхав туди спеціально, щоб сісти у в’язницю, тому що хотілося екшену. Це була така форма самовираження. Зараз я заспокоївся і знайшов свій шлях, тому в подібних заходах участі не беру. Часом взагалі можу тиждень не виходити з дому, бо майже весь свій час присвячую текстам.

 

Моїм найкращим рішенням було все кинути. До 2012 року я жив у Києві, працював у Верховній Раді помічником народного депутата й заробляв у шість разів більше, ніж в Ужгороді. Але тоді я майже нічого не писав, тому що дуже втомлювався від сотень подій і можливостей, які начебто дає велике місто. Але в якусь мить я зупинився, все кинув і поїхав навчатися до Варшави. То був прекрасний час: два роки я читав книжки і вивчав сербську мову. Там я зрозумів, що хочу повернутися до Ужгорода, щоб писати.

Успіх – це коли після тебе щось залишається. Бути популярним за життя, а потім стати забутим — означає, що ти нічого не досяг. Якщо доведеться обирати – стати доларовим мільйонером чи щоб після смерті тебе читали, я оберу останнє.

Я працював у Верховній Раді помічником народного депутата й заробляв у шість разів більше, ніж в Ужгороді.

Українська академія лідерства — це 10-місячна освітня програма особистісного розвитку для випускників середніх шкіл, заснована на цінностях. Заняття курсу розраховані на вдосконалення у трьох напрямках: фізичному, емоційному й інтелектуальному. Мета академії  сформувати молодих лідерів, які матимуть вплив на українське суспільство.

Українська академія лідерства діє у Києві, Львові, Миколаєві, Полтаві та Харкові. Випускники академії вступають у провідні заклади України і світу (Лондонський університет мистецтв, Варшавську школу економіки, Український католицький університет і Києво-Могилянську академію), створюють власні соціальні проекти, досягають вершин у спорті.

Додатковий набір студентів 1920 років триватиме на сайті ual.org.ua за спеціальним промокодом #ual20182019bit. Або пишіть у приватні повідомлення на сторінці Української академії лідерства в Facebook.

Джерело: https://bit.ua/2018/06/andrij-lyubka-ual/

 
 

Любка: я мріяв бути кілером, в якого закохується Наталі Портман

19 квітня 2018
Новини

У вашому доробку вже близько десятка книг. З 2014 року ви щороку видаєте роман. Що надихає на ці історії? І скільки часу потрібно щоби написати хороший роман?

Я був би щасливий, якби міг щороку писати роман, але це далеко не так. Насправді, починаючи з 2014-го року я кожного року видаю прозову книжку, і тільки одна з них – роман. Інші дві – це збірки есеїв і колонок («Спати з жінками» й «Саудаде»), які я щотижня пишу для українських і закордонних видань, ще одна книжка – «Кімната для печалі» – це збірка оповідань, які я збирав і писав чотири роки, з 2012-го до 16-го. Тобто правильною відповіддю буде така, що за тридцять років свого життя я написав тільки один роман – «Карбід». А якщо говорити ще відвертіше, то колись, років вісім-десять тому, я написав свій перший роман – «Рідність», але вирішив його не друкувати. Це був текст-тренажер, на якому я просто вчився писати велику прозу, набивав, так би мовити руку. Цієї осені вийде мій новий роман, його (поки що робоча) назва – «Погляд мадам Чіо-Чіо-сан», це психологічний трилер про помсту. Оскільки «Карбід» вийшов у 2015 році, то можна підрахувати, що на цей роман у мене пішло три роки.


Найсвіжіше видання вашого авторства на полицях книгарень – це збірка оповідань «Кілер+». А з книгою «Кілер» ви дебютували в жанрі короткої прози у 2012 році. Чому вирішили перевидати збірку? І що означає плюсик у назві?

Ідею перевидати «Кілер» мені підказала Ольга Філь, яка має в Києві невеличку книгарню. Покупці частенько запитували в неї про «Кілера», але, на жаль, наклад вичерпався ще кілька років тому. Оскільки було зацікавлення читачів, то ми з «Видавництвом 21» вирішили перевидати цю книжку, але просто надрукувати її було б занадто банально, хотілося зробити її унікальною. Тому, по-перше, я здійснив нову редакцію старих текстів, підкоригував їх і дещо позмінював, а також дописав два нові оповідання. Власне, цей плюсик і означає два нові тексти, з якими читач отримує нагоду ознайомитися вперше.


Назва збірки «Кілер+» інтригує і водночас трохи лякає. Наскільки вона відображає зміст книги? І чому саме цю назву обрали?

Дозволю собі знову трохи повернутися до того плюсика, бо насправді мені хотілося, щоб у назві книжки, на обкладинці він виглядав як приціл снайперської ґвинтівки. Зрештою, оповідання «Кілер», що дало книжці назву, і справді про кілера. Річ у тому, що в юності моїм улюбленим фільмом був «Леон-кілер», після його перегляду я теж мріяв стати кілером, у якого закохуюється Наталі Портман. З таких мрій і починаються сюжети оповідань, коли вигадуєш для себе інше життя – цікавіше, екзотичніше, справжнє. Думаю, що «Кілер» не так лякає, як інтригує; і це добре відображає мій настрій десять років тому, коли я писав цю книжку – хотілося молодечого бунту, провокації, ламання патріархальний традицій, хотілося звучати, як Буковскі й Кундера водночас.

 


Оповідання зі збірки «Кілер» уже відомі читачу. А різниця між ними та двома новими текстами більше ніж 6 років. Тобто 6 років розвитку та досвіду. Чи помітили ви відмінності між тими текстами, з якими дебютували, і сьогоднішніми?

Це питання, либонь, краще поставити читачам, адже я не можу залишатися об’єктивним до своїх текстів. Скажу лише, що мені здається, що між старими й новими оповіданнями відчутна разюча різниця – якщо не прірва, то бодай глибокий яр. По-перше, це відчувається на синтаксичному рівні, бо речення інакше побудовані, у нових оповіданнях вони не такі розхристані, а ритм оповіді став плавнішим.


Якій читацькій аудиторії, на вашу думку, книга сподобається?

Знаєте, Один старший колега свого часу сказав мені, що письменником стаєш не тоді, коли видають твої книжки, а коли їх перевидають через кілька років. Бо це значить, що в тебе є читач. А письменник без читача – як село без церкви. На щастя, я маю свого постійного читача – і це переважно молодь, теперішні й нещодавні студенти, часом мої ровесники. Але завжди хочеться розширювати читацьку аудиторію, і я мрію, щоби мої книжки читали люди різних поколінь.


І вже традиційно, назвіть, будь ласка, ТОП 5 збірок малої прози, які найбільше вам подобаються?

«Смішні любові» Кундери, «Найгарніша жінка в місті» Буковскі, усі оповідання Мілорада Павича, а із сучасних українських – «Аби книжка» Бойченка й «Коханці Юстиції» Андруховича.

Джерело: YAKABOO

 

"Кілер+" - найновіша книжка Андрія Любки

05 квітня 2018
Новини

ПІД ПРИЦІЛОМ АНДРІЯ ЛЮБКИ. «ВИДАВНИЦТВО 21» ПРЕДСТАВИТЬ НАЙНОВІШУ ПРОЗОВУ КНИЖКУ ПИСЬМЕННИКА

05.04.2018

13 квітня у «Видавництві 21» побачить світ книжка «Кілер+». Це перевидання популярної прозової збірки малої прози Андрія Любки «Кілер», доповненої двома новими оповіданнями.

Книжка «Кілер» була прозовим дебютом Андрія Любки. Від часу її виходу минуло шість років. Перевидання цієї збірки малої прози актуальне з кількох поглядів. Крім того, що за ці шість років виросло нове покоління читачів, для яких «Кілер+» стане своєрідним відкриттям їхнього улюбленого автора, цікавою є можливість простежити еволюцію письма, авторського світогляду Андрія Любки, повернувшись до витоків його прози. Саме два нових оповідання, які увійшли до «Кілера+» особливо увиразнюють, унаочнюють стильову трансформацію письменника, ілюструють його нові досвіди.

Оповідання «Кілера+» неприховано виказують авторську насолоду від процесу писання та нестримного польоту фантазії, які реалізуються у несподіваних сюжетах та їхніх поворотах. Андрій Любка творить об’ємні картини, будуючи їх на деталях, півтонах, крупних планах, в яких неприпустима найменша удаваність, штучність. І саме щирість, відкритість, довірливий тон оповіді, легкість і прозорість стилю роблять оповідання Андрія Любки читабельними, правдивими, а їхній автор отримує неабиякий кредит читацької довіри. Тим більше, що в його історіях кожен може побачити щось від свого життя і себе. Письменник – уважний спостерігач за навколишнім світом, його мешканцями та процесами. У своїй подячній післямові до «Кілера+» він зазначає: «Аби написати «Кілера», я перетворився на спостерігача, шпигуна й підслуховувача. Я крав слова й людські жести, комбінував персонажів із сотень реальних людей».

Таким самим відкритим, чесним і стилістично своєрідним залишається Андрій Любка і в нових оповіданнях «Кілера+», головними героями і досі ‒ Він, Вона, їхні стосунки, але є зміни, які неможливо не помітити. Темп авторського мовлення дещо сповільнюється, як і темп життя його персонажів. Відчутні зміни у світовідчутті, людиновідчутті, себевідчутті. Якісно змінюються герой і героїня Андрія Любки. Ці два оповідання є логічною кодою «Кілера». Вони присвячені апробації різних моделей ідеальних стосунків між чоловіком і жінкою. Оповіді зумовлюють актуальні міркування про сучасну сильну жінку та місце чоловіка в її світі, картина якого нестримно змінюється, а з нею – і письменник Андрій Любка.

Уже з 13 квітня книжка «Кілер+» стане доступною читачам. А з 10 по 20 квітня «Видавництво 21» оголошує її передпродаж: http://www.books-xxi.com.ua/products/kiler

Інга Кейван, PR-менеджер «Видавництва 21»

+38(096)532 92 36

+38(099)475 85 61

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

https://www.facebook.com/profile.php?id=100001499791735

 

 

Hvala bogu nisem dokončal svoje revolucionarne pesmi, - Ljubka

28 березня 2018
Новини

 

 

Z Andrijem Ljubko se je pogovarjala Andreja Kalc

Čeprav ste predstavnik mlajše generacije ukrajinskih pisateljev, ste dosegli soliden mednaroden uspeh in prepoznavnost. Uspelo vam je dobro spoznati sodobno svetovno literarno sceno. Kako na podlagi teh izkušenj ocenjujete mesto in naloge sodobne ukrajinske literature v svetu? Kako se vpisuje na zemljevid sodobne svetovne literature?

Občutek imam, da se sodobna ukrajinska literatura malo razlikuje od drugih nacionalnih literatur srednje in vzhodne Evrope. In to nikakor ni negativna trditev, prav nasprotno – pozitivna je, saj pomeni, da se je po stoletjih brez lastne države in prepovedovanja ukrajinskega jezika naša literatura zmogla prenoviti. Zgodovinsko gledano je bila v ukrajinski književnosti zmeraj močnejša poezija, v prozi so prevladovali kmetski, patriarhalni motivi, v zadnjih dveh desetletjih pa se je spremenilo tudi to – zdaj se vsako leto povečuje število izdanih romanov in tudi žanrske literature, torej detektivk in kriminalk. V okviru svetovne literature zaseda ukrajinska precej skromno mesto – predvsem zaradi majhnega števila dobrih prevajalcev iz ukrajinščine. Poleg tega se ves čas pritožujemo, da nimamo niti enega Nobelovega lavreata s področja literature.

Vašo prozo, esejistiko in tudi poezijo prežema posebna vrsta vitalizma, čeprav se nikakor ne izogibate težavnim aktualnim temam, povezanim z našim, recimo mu kar vzhodnim delom Evrope. Celo v eksplicitno erotičnih verzih gre prej za neverjetno izpoved življenjske sile kot za čisto strast. Ali je tovrstni vitalizem ukrajinska posebnost ali vaš osebni podpis?

Mislim, da ne, ukrajinska poezija je nekoliko drugačna. Predvsem je rimana, sam pa se rimam izogibam. Kar sem poskusil narediti s svojo poezijo, sodi k tako imenovani »novi iskrenosti«, k prizadevanjem, da bi po dobi postmodernizma in šal znova spregovorili o čem resnem, razkrili svojo notranjost. Beseda »izpoved«, ki ste jo uporabili, je tu nenavadno ustrezna, saj besedilo obarva z iskrenostjo in hkrati tudi z občutkom praznične vzvišenosti. Povezana z vsakdanjimi skrbmi – pijančevanje, spori, žalost ob ločitvi – sakralnost izpovedi verz prenese na raven nevsakdanjega; to pomeni, da tvoje osebne skrbi oblikuje v glas generacije. In ljudje se v njih prepoznajo.

Pomembno, če ne celo osrednje mesto v vaši ustvarjalnosti zaseda tema kulturnega in političnega prostora srednje Evrope. Ste balkanist in dober poznavalec nacionalnih literatur našega polotoka (tudi sami prevajate iz srbščine in hrvaščine). Kako se je razvilo vaše zanimanje za tematizacijo posebnih regij in meja? Vtis je, da to ni bilo naključno.

To je bilo in hkrati ni bilo naključje. Rodil sem se – dejansko po naključju – v Pribaltiku, v Rigi, vendar je tam zame absolutno premrzloČe pa vendarle poskusim resno odgovoriti, sam prihajam iz Zakarpatja, dežele, ki je bila del Avstro-Ogrske in je v marsičem izredno podobna Vojvodini – med nami leži samo Madžarska. Veliko je podobnosti v kulturi, melodijah ljudskih pesmi, celo slivovka je pri nas podobna. Zato sem, ko sem se vpisal na varšavsko univerzo in imel možnost izbire študijskega področja – torej preučevati Pribaltik, kjer sem se rodil, ali Balkan, od koder prihaja moja duša – izbral Balkan. Druga dilema pa se skriva v vprašanju, da se je Slovenija povezala z Balkanom precej naključno in nikakor ne geografsko. Slovenci ste v primerjavi z Balkanci izredno umirjeni in nekoliko otožni

Naj izpeljem iz prejšnjega vprašanja: ali se lahko sodobni ukrajinski avtorji izognejo političnim temam? Vtis je, da duh časa od vas neposredno zahteva dejavno sodelovanje pri družbenih procesih neodvisne Ukrajine. Z vstajo na »Evromajdanu«, pri kateri ste dejavno sodelovali, se ni vse končalo. Sami ste obiskali tudi Donbas. Kako sta danes povezani ukrajinska literatura in vojna na vzhodu države?

Težko se je izogniti političnim temam, toda sam se držim recepta, da ni treba pisati o politiki. Pisati je treba o človeku, ki je proti svoji volji postal talec politike, od katere je odvisno tudi njegovo življenje. Svoje knjige sem predstavljal na t. i. »območju protiteroristične operacije« in se na lastne oči prepričal, da literatura ljudem tam več pomeni – združuje jih, obuja smisel, uči premišljevati. Morda se prav zaradi vojne v Ukrajini dogaja knjižni bum – vsako leto se knjižne naklade povečajo za 25 odstotkov. Ljudje preprosto hočejo brati in bolje razumeti sami sebe. Obstaja predpostavka, da je vojno spodbudila televizija, toda pred njo nas lahko reši le knjiga. Zato je seveda v zadnjih letih v Ukrajini izšlo veliko knjig o vojni z Rusijo.

Ali se torej dogaja vojna ali konflikt? In kako Ukrajinci gledajo na pasivnost Evrope v odnosu do tega vprašanja?

Če smo iskreni, se ne morejo odločiti niti Ukrajinci sami. Zame je to vojna. Toda država oziroma vlada jo je poimenovala »protiteroristična operacija«, čeprav obstaja zakon, ki Rusijo izrecno opredeljuje kot državo agresorja. To je hibridna vojna, zatorej niti ne more biti enoznačnega odgovora na vaše vprašanje. Naj pristavim, da z ukrajinsko-rusko vojno, kot tudi z vsako drugo vojno, marsikdo dobro služi – tako v Rusiji kot v Ukrajini in Evropi. Mi sicer pričakujemo od Evrope podporo, vendar ima zdaj Evropa sama veliko težav. In vse to je povezano – Rusija pomaga uničevati Sirijo, da bi begunci še naprej bežali v Evropo, ta pa tako ne bo imela časa, da bi Kremlju preprečila osvajanje postsovjetskih držav.

Nekje ste rekli, da ste se šele ob izidu prvega romana počutili kot pravi pisatelj. Kako se je pri vas zgodil prehod od poezije k prozi in s čim je to povezano?

Vse je potekalo zelo naravno – najprej sem začel pisati kratke zgodbe, eseje, nato pa sem poskusil napisati roman. Stvar je taka, da je tudi sodobna poezija precej zgodbena in bi številne verze lahko zapisali v prozni obliki, ker gre za nekakšne večpomenske prizore, besedno igro, zgodovino s podtekstom (nekaj podobnega piše v slovenski literaturi Andrej Blatnik). Zdaj pa najraje pišem daljša besedila – saj lahko v romanu pogledaš na neko situacijo z različnih strani, pokažeš jo panoramsko. In ko si že poprijel za prozo, se poezija prevetri, kajti tam gre za drugačno načelo izbire besed, sestavljanja stavkov.

Še zelo mladi ste se znašli v beloruskem zaporu. Kako je dogodek vplival na vašo ustvarjalnost?

Morda celo ni vplival. To je bila zanimiva epizoda. Zdaj vem, da sem pri devetnajstih sedel za rešetke, ker sem bil pesnik – hotel sem pustolovščin, navdiha, toda na filološki fakulteti, kjer sem študiral, je bilo dogodivščin bolj malo. Spomnim se, da sem se vseh petnajst dni v zaporu trudil napisati revolucionarno pesem – ukrajinska literatura ima namreč bogato izročilo takih besedil. Toda hvala bogu je nisem dokončal, ker bi nastala samo sentimentalna in popolna grafomanija. Meni pa je bliže humor.

Kot prejemnik štipendije Srednjeevropske pobude ste februar preživeli v rezidenčnem stanovanju Društva pisateljev v Ljubljani. Koliko in kako je življenje v Sloveniji vplivalo na vaš projekt? Zakaj ste pravzaprav izbrali Ljubljano?

Ljubljana je idealna za ustvarjanje, ker ima vse prednosti prestolnice, hkrati pa je izredno mirno mesto, manjše (o fenomenu Ljubljane sem že napisal besedilo). Poleg tega je z vidika logistike pozicija Ljubljane zelo posrečena – z vseh strani je blizu, resnično je središče države. Ko sem se odpravil v Piranski zaliv, da bi zbral nekaj materiala za knjigo (pišem pa prav o mejah), sem za to iz Ljubljane porabil pičli dve uri. Mesec v Ljubljani je bil izredno ploden za pisanje, neverjetno dobro sem napredoval s svojim delom.

Koliko se literarno in s tem seveda tudi kulturno življenje Zakarpatja razlikuje od tistega v Kijevu ali na vzhodu države?

Zakarpatje je seveda provinca, imamo samo eno bolj ali manj spodobno knjigarno na več kot milijon prebivalcev, zato je tudi kulturno življenje skromno. Toda pomaga bližina meja – v opero, na primer, se vozim v slovaške Košice ali madžarski Debrecen. Kulturno življenje v Ukrajini je izredno centralizirano, osrednje prireditve se dogajajo v prestolnici ali večjih mestih, kot so Lvov, Odesa, Harkov. Po drugi strani pa ti ostane več časa za ustvarjanje, če živiš v provinci, in za pisatelja je to prednost. Na vzhodu Ukrajine je kulturno življenje po začetku vojne oživelo – ker tja potujejo pisatelji, pevci, gledališča, tam organizirajo veliko mednarodnih projektov.

V eni izmed vaših pesmi sem našla zanimive, skoraj programske verze: In tako se tudi ti ukvarjaj s svojim delom, / zapusti domovino, ljubljeno, jezik pa nekam / zašij kot prihranke. Zbeži v Prago / ali na Dunaj. Kaj za vas pomeni ukrajinščina?

Jezik je zame tako dom kot delovno gradivo. Rad imam različne jezike, vendar se lahko najlaže šalim ali izpovem ljubezen v maternem jeziku, ukrajinščini.

Ste dejavni član ukrajinskega PEN. Kako ocenjujete vpliv vaše organizacije na ukrajinsko družbo?

Vsi vemo, da predvsem v naših deželah pisateljske organizacije nimajo velikega vpliva. Naloga PEN je širjenje pobud in podpisovanje javnih pisem. Pravemu pisatelju je zmeraj težko biti član katere koli organizacije, ker je individualistično, konfliktno bitje. Moram reči, da Ukrajinci velikokrat bolj zaupajo pisateljem kot vladi ali duhovnikom, avtoriteta posameznih pisateljev je izredno velika. PEN pa je stanovsko društvo z nalogo ščitenja pravic piscev in boja za človekove pravice.

V vaši biografiji lahko preberemo, da ste se leta 2016 uvrstili na deseto mesto lestvice »100 najvplivnejših ljudi Zakarpatja«, ki ga vsako leto sestavljajo strokovnjaki užgorodkse revije Teden. Kako sami ocenjujete vplivnost svoje literature in sebe kot osebnosti?

Že drugo leto zapored so me uvrstili visoko na to lestvico, vendar se z njimi ne strinjam. Razumem jo kot šalo oziroma napako. Res sem precej prepoznaven, toda prepoznavnost in vpliv sta dva različna pojma. Sicer pa si prizadevam, da ne bi bil vpliven sam, temveč da bi moja literatura in moje misli znotraj nje vplivale na ljudi. Moj roman Karbid je na primer precej kritičen do ukrajinske družbe, posmehuje se nad njenimi napakami – in rad bi, da bi ljudje, ki bodo prebrali roman, pogledali nase s strani in se nato hoteli izboljšati. To je seveda prazno upanje, vendar mora pisatelj verjeti svojim besedam. Tak je naš profesionalni dolg

***

Andreja Kalc je literarna prevajalka iz ruščine in ukrajinščine. Rojena je bila leta 1979 v Kopru. Trenutno kot samozaposlena v kulturi živi in dela med prestolnico in slovensko Istro. Njena spoznavna in osebna strast je bila od nekdaj predvsem poezija, tako je raziskovanje zgodnjega ruskega pesniškega modernizma in destruktivnosti v ruski kulturi spravila tudi v predalček znanstvenega magisterija. Naključja včasih hočejo, da pomaga pri pripravi besedil za objavo, zato je postala članica Lektorskega društva Slovenije in njegova tajnica. Za prevod pesnitev in proze ruske pesnice Marine Cvetajeve je leta 2015 nagrado Radojke Vrančič (tudi nominacija in uvrstitev na dolgi seznam mednarodne prevajalske nagrade Read Russia in bila nato sprejeta v Društvo slovenskih književnih prevajalcev. Za diplomsko nalogo o pesništvu Marine Cvetajeve je prejela tudi fakultetno Prešernovo nagrado.

 

 

O avtorju
Andrij Ljubka je ukrajinski pesnik, pisatelj, prevajalec in esejist. Rodil se je leta 1987 v Rigi leta. Zase pravi, da je ribič, grešnik in balkanist. Ker ustvarja predvsem zunaj slonokoščenih stolpov, je že pri devetnajstih letih sodeloval kot opazovalec na volitvah v Belorusiji in pristal v zaporu. Zaradi narave svojih poklicev je prepotoval več kot trideset dežel in pravi, da živi po vsej srednji Evropi, vendar svoje pametne naprave najpogosteje polni in perilo pere v Užgorodu. Diplomiral je na vojaški visoki šoli v Mukačevem, iz ukrajinistike na Univerzi v Užgorodu, iz balkanskih študij pa na Univerzi v Varšavi. Objavil je tri pesniške zbirke, zbirko kratkih zgodb, roman in knjigo esejev. Leta 2007 je prejel nagrado Debut, leta 2011 pa nagrado Kyev Laurels. Je tudi kurator dveh mednarodnih pesniških festivalov. Leta 2017 je bil prejemnik pisateljske štipendije SEP za načrt daljšega eseja o mejah v naši regiji, ki ga je obarval tudi februarski obisk pisateljske rezidence v Ljubljani. Jeseni lahko pričakujemo slovenski prevod njegovega romana o sodobnih tihotapcih z naslovom Karbid (Карбід, 2015).
 
 

Сторінка 8 з 55

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua