Цього автора українці добре «роздивились» минулого року, коли він видав свій перший роман під назвою «Карбід». Натомість, досить вільно письменник себе почуває і у віршованій формі, і у жанрі коротких оповідань. Про це свідчить зокрема те, що наклади «Кімнати для печалі», останньої прозової збірки автора, буквально зникають з полиць книгарень. Litoda мала нагоду трохи поспілкуватися з Андрієм Любкою під час туру на підтримку нової книги.

0bc93ccc81b1a056c419edd0d18b1537

Після виходу попереднього книги, роману «Карбід», ти зник с літературного життя та медіа. Чому?

Цей грандіозний тур був насправді дуже важким фізично – 30 міст за півтора місяці, до того ж, у перерві я відвідав літературний фестиваль у Стокгольмі, тому дуже втомився. Більше навіть не фізично, втомився від соціалізації – ти щодня знаходишся серед людей, щодня читаєш один і той самий фрагмент з роману. І найгірше те, що кожного дня тобі ставлять одні і ті ж самі запитання! Потім я поїхав до Бухаресту у письменницьку резиденцію на 5 місяців, тож мене не було в Україні, я навіть Книжковий Арсенал цього року не відвідав. Єдина подія, яка сталася зі мною за цей час, – це вихід роману «Комо» сербського автора Срджана Валяревича у моєму перекладі. У той же час я працював над збіркою «Кімната для печалі». Якщо говорити про цю книгу, то в неї не буде такої масштабної промоції. За підсумками попереднього туру я дійшов висновку, що їздити всією країною з презентаціями та знайомитись з читачами варто, скажімо, десь раз на п’ять років. Тож зараз я б ні за що не поїхав у новий тур, це надзвичайно важко.

Почуваєшся за кордоном в якості туриста чи ти все ж ближче до тих, кого називають «громадянами світу»?

Самостійно, як турист, я їжджу хіба що на Балкани, всі інші мої подорожі – це запрошення від літературних резиденцій чи поїздки на фестивалі. Мене мало цікавить західна Європа, набагато більше я люблю Албанію, Молдову, Сербію, Прибалтику.
Я намагаюсь їздити в напівзакинуті міста та провінції, подивитись, як там живуть люди. Цього року, наприклад, я проїхав тими місцями, де вирувала війна. Зараз там майже нікого немає, стоять хіба що розбомблені мечеті або зруйновані церкви. Дуже люблю говорити із людьми у таких місцях. Взагалі, за кордоном я проводжу від третини до половини року, але це здебільшого пов’язано або з науково-дослідницькою цікавістю, або з літературною діяльністю.

Якщо оцінювати літературний процес і літературне середовище в нашій країні і за кордоном – є якісь суттєві розбіжності та особливості?

Найбільша відмінність (не краща, звичайно) – у нас не працює авторське право. До того ж, у нас немає розвинутої мережі книгарень поза великими містами. Так, з одного боку це дуже круто, що на презентації ходять багато молодих людей, яким це насправді цікаво, а от в Німеччині наприклад, аудиторія буде складатись здебільшого з літніх людей. З іншого боку, болісна зараз тема – відсутність книгарень у невеликих містах та райцентрах. Складається враження, що ми живемо не у 43-мільйонній Україні, а у якійсь 10-мільйонній Угорщині. Звісно, письменник, щоб жити, мусить займатися чим завгодно, тільки не створенням книг: ходити на роботу, писати у видання колонки, редагувати, перекладати, робити журналістські матеріали. Коли робота письменника переривається постійно ось цією «заробітничою» працею, звичайно, падає і якість створюваних книг.

Як і коли народилась ідея створення нової збірки оповідань?

У 2012 році вийшла попередня книжка оповідань «Кілер», але вони після того не припинили писатись. Тож перше оповідання з цієї збірки я написав чотири роки тому, а останнє – на початку червня цього року у Сараєві. Взагалі, ця книга не створювалась як щось цілісне і монолітне, я просто писав коротку прозу, і коли їх накопичилось десь 15-17, я зрозумів, що цього достатньо для нової книги.
Восени минулого року мене запросили до письменницької резиденції, яка знаходиться на острові Готланд, що у Балтійському морі. Будівля королівської школи переобладнана на вісім невеличких квартир для авторів та перекладачів з різних країн, на самому острові майже немає людей. Це північ – дуже швидко темніє, холодно, постійний вітер, навкруги море, аскетична природа. До того ж я там нікого не знав, цілими днями працював – дописував книгу, редагував тексти, перекладав щось. І знов перечитавши тоді всі оповідання, я зрозумів, що найкращим настроєм для збірки буде самотність.

f687df8-1-img-3450

У книзі на останній сторінці ти згадуєш про літературні резиденції. Розкажи про свій досвід перебування там. Як взагалі функціонують подібні організації?

В Європі якесь місто (або фундація) має програму обміну, наприклад, місто Грац у Австрії. Ще у середньовіччі у ньому була окрема посада – stadtschreiber, міський писар, який вів своєрідний літопис Грацу. Зараз місто вирішило продовжити цю традицію, тож стало запрошувати письменників, по-перше, для того, щоб вони вони інтегрувались у Грац, а по-друге, щоб автори писали про нього та згадували у своїх колонках або творах.
А по-третє, у цьому місті досить насичене культурне життя, це не богом забута провінція, тож кожен письменник, який приїхав туди, має провести хоча б один культурний захід, на який приходять місцеві. Тобто, всюди маємо користь – і для жителів Граца, і для міста, і для письменника. Для останнього це дуже зручно в плані того, що ти можеш не думати про будь-які побутові проблеми. Тобі дають житло, тобі дають певну кількість грошей на цей місяць, тебе ніхто не тривожить, ти майже ізольований. Це найкращі умови для творчості.

Збірка «Кімната для печалі» сповнена своєрідним настроєм. Особисто для тебе важливо було перебувати під час створення саме у такого стані?

На більшості презентацій люди говорили, що самотність і печаль – це щось дуже депресивне і меланхолійне. Насправді ж, самотність для мене – це найбільш природній стан, частково пов’язаний з професійною мізантропією. З іншого боку, всі мої захоплення аж ніяк не передбачають купу людей – от за що я і люблю риболовлю. Мені не подобається ходити по барах, коли нас більше, аніж п’ятеро людей – я скоріше запрошу друзів додому. Дуже рідко я можу сходити в кіно, але останній мій візит туди відбив бажання, мабуть, на рік вперед. Читати або писати я теж полюбляю, коли я сам, тож самотність для мене – це щось на кшталт розетки, у яку я включаюсь і заряджаюсь.

%d0%b1%d0%b5%d0%b7%d1%8b%d0%bc%d1%8f%d0%bd%d0%bd%d1%8b%d0%b9

Спілкувалась Юлія Разінкова
Фото з обкладинки – Олександр Населенко