Ukrainian English

Андрій Любка здобув CЕI Fellowship (Словенія)

28 серпня 2017
Новини

Міжнародне журі у складі Патриції Васкотто (голова), Лідії Дімковської, Людвіґа Гартінґера, Марка Кравоса і Джурджі Стрсоґлавеца вирішило присудити Central European Initiative Fellowship у 2017 році українському письменнику Андрієві Любці.

Central European Initiative Fellowship присуджується літераторам віком до 35 років і передбачає ґрант у розмірі EUR 5,000 на покриття тримісячного резиденційного перебування письменника в одній з країн Центральноєвропейської ініціативи (Австрія, Албанія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Італія, Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія, Чорногорія).

За словами Андрія Любки, під час резиденції він планує завершити роботу над новою книжкою. Для перебування літератор обрав Словенію, Боснію і Герцеговину та Македонію. Урочисте вручення нагороди відбудеться на Міжнародному літературному фестивалі "Vilenica" в Словенії (6-9 вересня 2017 року). 

Central European Initiative Fellowship присуджується одному молодому центральноєвропейському письменнику щороку (з 2006 року) у співпраці Центральноєвропейської Ініціативи (Трієст, Італія) та Словенської Асоціації Письменників (Любляна, Словенія). 

19224790 1357776350924070 8722008532147579727 n

 

Любка в журналі "Країна": Любов – це коли нi на кого не треба справляти враження

18 серпня 2017
Новини

"Любов – це коли нi на кого не треба справляти враження"

 

Що виріс – зрозумів у 6 років, коли кинув палити. Тоді докурював за дідом його недопалки "Козака" без фільтра. Він зловив мене за цим заняттям і нагодував тютюном. Я зрозумів, що став дорослий – бо відповідаю за свої вчинки.

Друг – це людина, яку не бачив три роки, а при зустрічі він не питає: "Як справи? Що нового?" З ним наче продовжуєш розмову, яка обірвалася під час останньої здибанки.

Мої геополітичні погляди сформувалися протягом 13 хвилин. Це сталося у жовтні 1999-го під час футбольного матчу Україна – Росія. Тоді я востаннє в житті плакав перед телевізором, бо збірна Україна програвала 1:0. Так між 75-ю і 88-ю хвилинами цього матчу в моїй голові сформувалася картина світу. В свідомості народилося розуміння Росії як найбільшої загрози для існування України. Після голу Андрія Шевченка я заплаканий і щасливий бігав по хаті.

Маркером добробуту в країнах Центрально-Східної Європи є тротуари. Це для влади далеко не основне, тож беруться за їх ремонт в останню чергу. Якщо дійшли до хідників, то з усім іншим уже дали раду.

 
Андрій ЛЮБКА, 29 років, письменник. Народився 3 грудня 1987-го в латвійській Ризі, де навчалася його матір. Дитинство провів у місті Виноградів Закарпатської області. Закінчив Мукачівське військове училище, українську філологію Ужгородського національного університету і Варшавський університет та здобув ступінь магістра з балканських студій. На президентських виборах у Білорусі 2006 року був спостерігачем та брав участь у акціях протесту. Просидів 15 діб у тамтешній в'язниці. 2012-го разом із Dj Dimka Special-K видав альбом аудіовіршів ”Перед вибухом поцілуємося”, а за рік – альбом аудіопоезії ”Я ненавиджу ранки”. Тоді ж зіграв головну роль поета-ловеласа в кліпі гурту Rock-H на пісню ”До милої”. Автор трьох збірок поезій, чотирьох книжок есеїв, колонок і роману ”Карбід”. Переклав із польської чотири збірки віршів Богдана Задури та книжку репортера Лідії Осталовської ”Акварелі”. Із сербської переклав роман ”Комо” Срджана Валяревича, з хорватської – поетичну збірку Марка Поґачара ”Людина вечеряє в капцях свого батька”. Колумніст видань ”Радіо Свобода”, ”Збруч”, ”День”. Його твори перекладені англійською, німецькою, китайською, португальською, російською, чеською, польською, сербською, македонською, литовською, словацькою, румунською та турецькою мовами. Живе в Ужгороді. Любить рибалити. Має наречену Юлію
Андрій ЛЮБКА, 29 років, письменник. Народився 3 грудня 1987-го в латвійській Ризі, де навчалася його матір. Дитинство провів у місті Виноградів Закарпатської області. Закінчив Мукачівське військове училище, українську філологію Ужгородського національного університету і Варшавський університет та здобув ступінь магістра з балканських студій. На президентських виборах у Білорусі 2006 року був спостерігачем та брав участь у акціях протесту. Просидів 15 діб у тамтешній в'язниці. 2012-го разом із Dj Dimka Special-K видав альбом аудіовіршів ”Перед вибухом поцілуємося”, а за рік – альбом аудіопоезії ”Я ненавиджу ранки”. Тоді ж зіграв головну роль поета-ловеласа в кліпі гурту Rock-H на пісню ”До милої”. Автор трьох збірок поезій, чотирьох книжок есеїв, колонок і роману ”Карбід”. Переклав із польської чотири збірки віршів Богдана Задури та книжку репортера Лідії Осталовської ”Акварелі”. Із сербської переклав роман ”Комо” Срджана Валяревича, з хорватської – поетичну збірку Марка Поґачара ”Людина вечеряє в капцях свого батька”. Колумніст видань ”Радіо Свобода”, ”Збруч”, ”День”. Його твори перекладені англійською, німецькою, китайською, португальською, російською, чеською, польською, сербською, македонською, литовською, словацькою, румунською та турецькою мовами. Живе в Ужгороді. Любить рибалити. Має наречену Юлію

Не люблю ледачий морський відпочинок. Може, через те, що не втомлююся і не маю від чого відпочивати. Приблизно на 40-й хвилині курортне морське узбережжя починає мене дратувати.

Любов – це коли ні на кого не треба справляти враження. Відчуття, що пазл склався: потрібна людина поруч і можна бути собою.

У жінках ціную розум. З нею ж прийдеться говорити. За таким принципом обирав собі наречену.

Біда – це коли бракує душевних сил знайти вихід. Коли закінчується оптимізм і ти здаєшся. Вважаю, що з кожної ситуації є більш-менш прийнятний вихід. Коли не бачиш його – проблема в тобі.

Жити в Ужгороді – означає жити в Центральній Європі. Бо до 11 столиць ближче, ніж до Києва. Я зранку сідаю в машину і обідаю в Будапешті.

У День батька згадую про те, що не знаю свого батька.

Якщо за день нічого не написав, не переклав, то прожив його марно. Коли працюю, не виходжу з дому. Роман "Комо" переклав за місяць. Працював по 12 годин на добу, на Різдво і Новий рік.

Раніше думав, що життя закінчу самогубством. Здавалося, справжній поет так має померти, а себе вважаю справжнім поетом. Зараз я – прозаїк, а їм не треба так умирати.

Найстрашніше – піти з життя після смерті своїх дітей.

Три роки тому покинув усі роботи і почав жити з того, що пишу. Це було свідоме рішення. Тоді мешкав у Варшаві й хотів переїхати в Ужгород. Робити лише те, що подобається. Прогулюватися містом, не їздити в жодному транспорті. Ця мрія здійснилася.

Боюся змій. Огидні, слизькі, можуть тихо підповзти й вкусити.

Героїв немає. Ті, що роблять геройські вчинки, про це не задумуються. Отже, себе такими не вважають. У житті вони дуже прості. Ті, які вважають себе героями, насправді, ними не є.

Якщо довго плекати ненависть, а потім темному обивателю дати автомат і сказати, що за вбивство йому нічого не буде – починається пекло. Зрозумів це після того, як прочитав щоденники і спогади людей, що пережили війну в Боснії. На Сараєво вже падали бомби, а всі далі думали, що в них війна неможлива, бо люди не хочуть цього.

вивчив сербську мову. Це моє найбільше досягнення.

За кордоном подружня пара запросила до себе на обід. Через годину виявилось, що прийняли мене за Любка Дереша. Мені стало ніяково, але не став їх розчаровувати. Потім вони кажуть, що читали книжки та інтерв'ю, і думали, що я вегетаріанець, а я пив горілку і їв ковбасу. Довелося сказати, що маю власну філософську систему й у подорожах собі дозволяю вживати різну їжу.

Мрію написати роман, який би виходив із підсвідомості. Щоб навіть я не до кінця розумів, як він зроблений. Щоб інші впізнавали в ньому себе. Щоб він описав моє покоління.

Хамів мені шкода. Це – нещасні люди. Агресією намагаються приховати власні комплекси.

Щастя – це здоровенний ставок із рибою, яка добре клює, дерев'яний будиночок за плечима – з каміном, бібліотекою, віскі і фортепіано.

 

 

"Карбід" Любки - у півфіналі Анґелуса!

09 серпня 2017
Новини

Роман "Карбід" Андрія Любки (польський переклад - Богдан Задура, Warsztaty Kultury, Lublin, 2016) потрапив у півфінал престижної центральноєвропейської нагороди Angelus, яку щоосені вручають у Вроцлаві. Цьогоріч "Карбід" став єдиною українською книгою, що потрапила до півфіналу; список фіналістів журі оголосить у жовтні.

Jury Literackiej Nagrody Europy Środkowej „Angelus" ogłosiło listę 14 książek.
1.Ivan Binar, Siedem rozdziałów z życia Václava Netušila albo rowerem dookoła świata, Wydawnictwo Amaltea, tłum. Dorota Dobrew
2.Jelena Czyżowa, Grzybnia, Wydawnictwo Czarne, tłum. Agnieszka Sowińska
3.Filip Florian, Dni króla, Wydawnictwo Amaltea, tłum. Radosława Janowska-Lascar
4. Wasilij Gołowanow, Wyspa, czyli usprawiedliwienie bezsensownych podróży, Wydawnictwo Literackie, tłum. Magdalena Hornung
5.Monika Kompaniková, Piąta łódź, Książkowe Klimaty, tłum. Izabela Zając
6.Andrij Lubka, Karbid, Warsztaty Kultury w Lublinie, tłum. Bohdan Zadura
7.Matthias Nawrat, Wszystkie śmierci dziadka Jurka, Bukowy Las, tłum. Anna Wziątek
8.Stanisław Aleksander Nowak Galicyanie, Wydawnictwo W.A.B.
9.Oleg Pawłow, Opowieści z ostatnich dni, Oficyna Literacka Noir sur Blanc, tłum. Wiktor Dłuski
10.Ralf Rothmann, Umrzeć na wiosnę, Wydawnictwo W.A.B., tłum. Aldona Zaniewska
11.Faruk Šehić, książka o Unie, Biuro Literackie, tłum. Agnieszka Schreier
12.Szabłowski Witold, Sprawiedliwi zdrajcy. Sąsiedzi z Wołynia, Społeczny Instytut Wydawniczy Znak
13.Monika Sznajderman Fałszerze pieprzu. Historia rodzinna, Wydawnictwo Czarne
14.Andrea Tompa, Dom kata, Książkowe Klimaty, tłum. Anna Butrym

Літературна нагорода Центральної Європи «Ангелус» (пол. Nagroda Literacka Europy Środkowej „Angelus") — літературна відзнака, яку вручають щороку з 2006 за найкращу прозову книгу, опубліковану польською мовою попереднього року. Організатором і фундатором є місто Вроцлав; лавреатом може стати письменник, що походить із Центральної Європи (Австрія, Албанія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Естонія, Латвія, Литва, Македонія, Молдова, Німеччина, Польща, Росія, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія, Чорногорія).

Вручається у Вроцлаві за найкращі прозаїчні твори авторам, які у своїх текстах звертаються до найважливіших, найбільш актуальних тем сучасного світу, дають поштовх до міркувань і глибокого пізнання інших культур.

Нагородою є чек на 150 тисяч злотих, що приблизно дорівнює 49 тисяч доларів США, і статуетка авторства вроцлавської різьбярки Еви Россано. З 2009 року нагороджують також і перекладача книги-лавреата. У випадку, якщо нагороду отримає польський письменник, журі обирає найкращого перекладача однієї з іноземних книг.

Лауреати Редагувати

2006 — український письменник Юрій Андрухович, Dwanaście kręgów (пер. Катажина Котинська)
2007 — австрійський письменник Мартін Поллак, Śmierć w bunkrze — opowieść o moim ojcu (пер. Анджей Копцький)
2008 — угорський письменник Петер Естергазі, Harmonia cælestis (пер. Тереса Воровська)
2009 — чеський письменник Йозеф Шкворецький, Przypadki inżyniera ludzkich dusz (пер. Анджей Яґодзінський)
2010 — угорський письменник Дьйордь Шпіро, Mesjasze (пер. Ельжбета Циґельська)
2011 — білоруська письменниця Світлана Алексієвич, Wojna nie ma w sobie nic z kobiety (пер. Єжи Чех)
2012 — хорватський і боснійський письменник Мілєнко Єрґович, Srda śpiewa o zmierzchu w Zielone Świątki (пер. Маґдалена Петринська)
2013 — українська письменниця Оксана Забужко, Muzeum porzuconych sekretów (пер. Катажина Котинська)[1]
2014 — словацький письменник Павол Ранков, «Zdarzyło się pierwszego września (albo kiedy indziej)» (пер. Томаш Грабінські)[2]
2015 — український письменник Сергій Жадан, Месопотамія (пер. Міхаель Петрик і Адам Поморський)[3].
2016 — румунський письменник Варужан Восганян, "Księga szeptów" (пер. Йоанна Корнас-Варнас)

 

ANGELUS logo-300x206

 

Джерело: http://angelus.com.pl/2017/08/polfinal-angelusa/

 

 

Lyubka in Estonian - Kas ukrainlane saab olla kosmopoliit?

29 липня 2017
Новини

Kas ukrainlane saab olla kosmopoliit?

Prindi

Andrii Ljubka (Saatesõna ja tõlge Riina Roasto)

1

Saateks. Seal, kus pidi olema Ukraina...

Seepärast näivadki me linnad nagu orvud: kirevad ja ilmale sobimatus rüüs, räpase varruka kõrval pihta pandud kuldne pross, suu rokane, küüned pikad ja mustad, soeng sakris ja vildakas, keel vigane ja valutav kui haav, särk määrdunud, lausa rasvaplekkidega, samas on näha, et see on puuvillane, kallis ja kvaliteetne kaup.

Selliste sõnadega kirjeldab Andrii Ljubka esseekogumikus „Naistega magamine” oma kodumaad, Ukrainat. Teose ilmumisaastaks on 2014, mis on vaid aastakene hiljem sellest, kui mina Ukrainasse saabusin. Kuna võib arvata, et raamatus trükivalgust näinud lood on suuremas osas paberile pandud varem, siis võibolla langebki Ljubka esseede sünd kokku ajaga, mil mina Ukrainaga tutvusin.

Ehkki Ljubka sõnad mõjuvad vahest kirjandusliku liialdusena, väidaksin (vahest samasuguse kirjandusliku liialdusega), et umbes selline Ukraina 2013. aasta sügisel välja nägigi. Täpsemalt pean silmas Lvivi, linna, kus olen nüüdseks elanud neli aastat, ja just Lvivist siin juttu teengi. Sest olgugi et olen otsatus Ukrainas ringi reisinud mujalgi, poleks mõistlik teha järeldusi paikade kohta pelgalt põgusa kokkupuute ja esmamulje põhjal.

Mulle meenuvad kentsakad reklaamplakatid sobimatult majade seintel ja igal vabal nurgal, kuhu neid vähegi üles riputada andis, lipilapilised fassaadid äärelinnas, kus iga perekond oli rõdu kaunistanud oma maitse ja äranägemise järgi; ühes kohas, mäletan, oli keegi paneelmaja seina sisse raiunud endale täitsa isikliku ukse. Mulle meenuvad augulised teed, mida mööda arutud autod kehvadest teeoludest hoolimata täiskäigul kihutasid. Sügisel, kui augud olid täitunud vihmaveega, pritsis nii mõnigi Lada jalakäija või teepervel väntava ratturi poriga üle. Meenuvad tänavale küündivad järjekorrad rongijaama piletikassa ees, kus tuli kannatlikult oma korda oodata ka siis, kui olid pileti ostnud internetist. Sest „Internetist ostetud pilet tuleb lasta vaksalis õigele plangile ümber trükkida,” nagu mõni kassatädi järelpärimise peale pahaselt poetas. Mäletan ka ajast ja arust Moskvitši-taksosid, kus turvavööd, kui see olemas oli, mitte mingi hinna eest kinnitada polnud vaja. „Miilits seda ei kontrolli,” väitis lahke sohver ikka, pritsides järjekordsest august läbi põrutades märjaks järjekordse jalakäija. Andrii Ljubkat tõlkides valdas mind seega ühtepuhku äratundmisrõõm, sest kui mina siia saabusin, näis minulegi Ukraina sakris ja vildakas, ilmale sobimatus rüüs, rasvaplekkidega, ehkki särk ise - uhked Austria-Ungari impeeriumi ja Poola aegsed majad Lvivi vanalinnas - on kallis ja kvaliteetne kaup.

Ma ei tea öelda, milline oleks Ukraina praegu, kui vaid loetud kuud pärast minu siia saabumist poleks Kiievis alanud Euromaidan; ma ei saa väita, et ilma nende sündmusteta oleks praegu Lviv karvapealt seesama, mis see oli toona, küll aga näen ja panen imeks iga päev, kui palju on Lviv nende kolme Euromaidanile järgnenud aasta jooksul muutunud. Ehkki reklaamplakatid ja lipilapilised fassaadid on mõistagi alles, on nende lähedusse kerkinud märksa maitsekamad uuselamupiirkonnad, kus plakatite jaoks on ettenähtud kohad ja kortermajade käekäigu eest kannab hoolt äsja moodi läinud korteriühistu. Ehkki teed on endiselt hüplikud, on nende kõrvale tekkinud siledad rattateed, mida mööda on eriti agarad väntama paari viimase aasta jooksul linnapilti lisandunud eripalgelised hipsterid. Ehkki järjekorrad vaksali kassa ees ulatuvad siin-seal senini paraaduksest välja - rivis enamasti vanema põlvkonna esindajad -, pääseb internetist ostetud piletiga nüüd juba otse rongi. Paari aasta tagused plangid on ajast ja arust, sest nüüd kuulub kontrolöri igapäevaste töövahendite hulka ka e-pileteid läbi piiksutav masinavärk. Ehkki Moskvitši-taksod on endiselt liikvel, pakub neile uuemate autodega konkurentsi hiljuti linna saabunud Uber, kuhu sisenedes muide tuleb kinnitada turvavöö - ehkki miilits seda ei kontrolli. Sest mis miilitsast veel juttu, kui nüüdseks on see ametlikult asendunud Euromaidani järgsete reformide käigus loodud politseiga, mis oma korruptsioonivastase strateegiaga on võitnud paljude kodanike usalduse. Kõik, mida Ljubka oma esseedes mainib, meenub mulle, ja ehkki pea kõike kohtab Ukrainas ka nüüd, on kõik ühteaegu muutunud. Parafraseerides - või muudkui muutes - tõlgitud esseede viimase lause viimaseid sõnu, võiks öelda, et seal, kus pidi olema Ukraina, sinna kerkibki Ukraina.

Riina Roasto

Kas ukrainlane saab olla kosmopoliit?

Neil pole miski samamoodi, neil on kõik teisiti kui meil: keel, linnaarhitektuur, parkide planeering, naiste riietus, politsei, isegi vesi on neil teistsugune, puhtam.

Just veest me juttu alustamegi. Luisa, Austria Grazi Rahvusvahelise Kirjanike Maja järelvalvaja, näitab mulle maja, kus elan ja töötan terve oktoobri, ning teatab: „Vett võite juua otse kraanist, Austria tunneb oma vee kvaliteedi üle uhkust.” Vesi - maailma rikkus, maailma nappus - siin on tõesti mille üle uhkust tunda. Ma ei kosta tema sõnadele midagi, noogutan vaid tänulikult. Ma ei hakka üldse rääkimagi sellest, et Kiievi Holosijivskõi linnaosas (sugugi mitte kõige räpasemas) võib vesi olla mädanenud pirni värvi, sest see jutt võib venida pikaks. Ja vaevalt Luisa mind usukski. Samal põhjusel ei hakka ma ka isegi mitte naljatlemisi uurima, millal saab sooja vett ja mis kell tuleb kraanist ainult külma.

Sest siin on kõik teistmoodi, isegi naljad on siin teistsugused. Huumorit on üleüldse kultuurist kultuuri, keelest keelde tõlkida kõige raskem, raskem kui luulet, nii et lõppkokkuvõttes ei pruugi see niikuinii naljakas olla. „Prügi tuleb sorteerida ja viia alla maja taha erinevat värvi konteineritesse. Tühjad patareid tuleb jätta televiisori kõrvale, majahoidja korjab need pärast ise kokku,” jätkab Luisa, mina muudkui noogutan vaid viisakalt pead ja kohman „okei”, justkui oleksin ma väikesest peale niimoodi elanud - ilma et vett kinni keerataks, ilma et elektrit kolm korda nädalas välja lülitataks, eraldi konteineritega igat sorti prügi jaoks.

Siia Grazi, rahvaarvult Austria teise linna (pärast Viini) jään ma kuuks ajaks külaliskirjanikuks. Kõige paremal sügiskuul, oktoobris, tuleb tunnistada. Grazist saab alguse esimene Alpi mäeahelik. See kombinatsioon siin ja praegu - oktoober Alpides - on imede ime. Kui igas oktoobris kingitaks mulle Alpid ja igas Alpis kingitaks oktoober, oleksin ma kindlasti õnnelik inimene. Grazi elanikel on olemas kõik: ooper, nelikümmend tuhat tudengit, uhke palee, jõgi, lennuväli, parimad restoranid ja veinikeldrid, kümmekond muuseumit, head teed, haiglad, koolid, ja viimaks veel Alpid - seega kõik. Või siiski mitte. Üks ukraina kirjanik pole neile piisav, et saavutada täielikku õnne. Nii nagu enne ei olnud piisav makedoonlane, sakslane, türklane, ja pärast ei ole piisav šotlane või jaapanlane. Rikas linn võib lubada endale kutsuda kirjanikke, kunstnikke, muusikuid, nii et tulge aga ja elage meie juures, Graz on innustanud paljusid, ehk jagub sellelt aristokraatlikult energiaväljalt teilegi!

Räägitakse, et uued mõtted tuleb „läbi magada”. Nii on ka uue linnaga: uinud, ja ärkad juba nagu kodus. Sina oled siin oma ja su ümber on kah omad. Siin oleme kõik grazlased (kas moodustasin selle sõna õigesti?)

Sa oled siin oma, sa tead kõiki reegleid, sa ei paista rahva seast välja. Sina, kaasaegne kosmopoliit, maailmakodanik, üks sadadest miljonitest, ukrainakeelne eurooplane. Haa, sa tunned lühemat teed ooperist koju, sa oled siin oma, peaaegu kohalik.

Nii mõtisklen, kui jalutan hilisõhtul džässikontserdilt koju. Tänaval sõidab vastu politseiauto. Seest kisub krampi, ma kangestun, olen valmis kõige hullemaks. Kuidas muidu, sest kui sa kas või kordki elus oled saanud miilitsalt kumminuiaga, siis edaspidi tekib refleks juba ainuüksi siis, kui silmad korravalvuri vormiriietust. See tekib juba eos.

Siin on tõesti kõik teisiti, mina üksi olen ikka seesama. Sest ega iseenda eest kuhugi ei pääse. Ei muutu sa iial kellekski teiseks, kui tarmukalt sa end oma kosmopoliitsuses ka ei veenaks. Ja nii tuleb ikka leida tee tagasi koju, seada end sisse seal. See tundub täitsa võimalik. Sest ega Karpaadid jää Alpidele milleski alla, ja oktoober pole meilgi kehvem. On lihtsalt teistsugune.

Keegi elas siin enne meid

Kinnisvaraagent - õite täpne nagu eriagent - võtab portfellist võtmekimbu ja otsib õigeid. Neid on suurem hulk, nagu mulle näib, nende seas peaks olema ka võti paradiisi. Ja sellesse kesklinna vana kivimaja kolmanda korruse korterisse, mille ukse ees me hingetult peatusime.

Alles eile seletasin maaklerile läbi telefonitoru, et otsin elukohta, tahan üürida korteri kusagil tasases piirkonnas kesklinna lähedal või kesklinnas. Kesklinnas, sest minu jaoks on oluline käia jala. Mitte minna parki või mööda kaldaäärt jalutama - ma tahan lihtsalt käia jala. Kinos, raamatukogus ja toidupoes. Kinnisvaraagent kujuteldava telefonitraadi teises otsas klõbistab veidikene arvutis ning paneb siis ette üürida korter „küll sugugi mitte kesklinnas, aga lähedal ja kohe metroojaama juures”. Pean talle seletama, et olen üles kasvanud väikelinnades, harjunud käima jala ja igasuguse transpordi kasutamine, väljaarvatud jalgratas, tekitab minus väsimust ja stressi, sest see tähendab juba kuhugi sõitmist. Seepärast kesklinnas ja jalgsi, punkt.

Ja nüüd seisame siin selle korteri ees, mille ma võibolla üürin. Teeme ukse lahti, astume sisse, paneme tule põlema, vaatame ringi, kõnnime kiirel sammul läbi esiku, köögi ja kahe toa. „Siin on keegi enne elanud,” lausun ilma igasuguse küsiva toonita, rohkem iseendale kui sellele võltsilt naeratavale maaklerile. - „Tõepoolest, see on mugav ja kodune korter, suurepärane variant, parim hinna ja kvaliteedi suhe, noh, kas võtame ära?” Härra Võti, nagu olin teda jõudnud mõttes kutsuma hakata, lausa särab. - „See pole sugugi see, mida ma silmas pidasin,” ma vajun raskelt aknaalusesse tugitooli, nagu oleks mul hing kinni löödud. „Selles korteris siin on keegi hiljuti surnud, kas pole?” Maakler kohmetub ning kukub siis seletama midagi kellestki vanamemmest, kes kaks kuud tagasi suri, koristusfirmast, kes siin aga juba kõik ära puhastas ja kõik jäljed pühkis, ning hästi kenadest lastelastest, kes eaka sugulase eest kuni viimsete päevadeni hoolt kandsid. Seejärel pärib ta aga pisut hämmeldunult: „Aga kuidas te ära arvasite?”

Silmitsen oma kätt, mu ihukarvad on turris, käsi kananahal. Ahmin õhku, palun Võtmel akna avada. „Kas teie siis tõesti ei tunne midagi?” uurin veidi üllatunult. „Seda õhku, kus on hiljaaegu põlenud küünlad? Kas te tõesti ei taju, et riiul näib miskitpidi kentsakas, ebaloomulik, sealt on puudu asjad, mis seisid seal aastaid: pildiraamid, tolmused vaasid, tuhatoosid, mille sees hoiti kõrvarõngaid, kaelakeesid, ehteid; tikitud rätid, kuhu mässiti lihavõttepühade armulaualeib; ajast ja arust nahkmapp tähtsaimate paberite jaoks; plekist teekarbid, kuhu pandi ravimeid; kas te tõesti ei näe, et riiul on ilma kõige selleta, nagu orb?” Nii juhtub, kui tegeled energiatega, sõnadega - astud tuppa ja tunned, et kardin ripub miskitpidi valesti ees, et laua koht pole akna all, sest see aken pole mitte valguse jaoks, vaid selleks et minna ja välja vaadata, sealt kedagi silmata. Selleks on see mõeldud, seepärast on see siin.

Ent mitte üksnes majades pole see nii, ka linnad ei ole meie looming, meie kätetöö. Iga nurgake, sopike, sein, kõnniteeäär on läbi mõeldud ja kindla eesmärgiga, mida meie pole päriselt mõistnud. Meie oskame ruumi vaid lammutada, lõhkuda, enda suva järgi seada, lihtsakoeliseks muuta. Seepärast näivadki me linnad nagu orvud: kirevad ja ilmale sobimatus rüüs, räpase varruka kõrval pihta pandud kuldne pross, suu rokane, küüned pikad ja mustad, soeng sakris ja vildakas, keel vigane ja valutav kui haav, särk määrdunud, lausa rasvaplekkidega, samas on näha, et see on puuvillane, kallis ja kvaliteetne kaup. Sellised on meie linnad - Užgorod, Kiiev, Tšernivtsi, Perejaslav -, nagu vägistatud ooperilauljad, nagu tühi suu, kus järel vaid üksainus hammas - kuldne.

Kõik meie majad - kohutaval kombel ka peaaegu kõik niiöelda kordatehtud - on jaburad. Me ei ela mitte üksnes linnades, mida me ei armasta, vaid me ei oska nendega ka nagu kord ja kohus ümber käia. Sinna, kus pidi olema park ja vaade Dneprile, on kerkinud majamürakas. Seal, kus pidi olema kirik, on kaubanduskeskus. Surnuaia peal seisab televisioon. Ja seega seal, kus pidime olema meie, seal on teised; seal, kus pidi olema Ukraina, pole teda ollagi.

Kogumikust „Naistega magamine”. Ukraina keelest Riina Roasto

 

Source: http://www.kirikiri.ee/article.php3?id_article=893

 

«У нас є культ успіху, але немає культу повсякденної роботи», -- Любка

24 липня 2017
Новини

«У нас є культ успіху, але немає культу повсякденної роботи»

 
Письменник Андрій Любка розкрив літньошколярам «Дня» таємниці своєї внутрішньої «кухні» та пояснив, у чому переваги деміурга
21 липня, 2017 - 12:33
 
 
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Цьогорічним літньошколярам «Дня» пощастило: їм випала нагода поговорити з Андрієм Любкою — талановитим письменником, перекладачем, блогером та колумністом багатьох видань, зокрема газети «День». Він рідко буває в Києві, але охоче погодився на діалог зі студентами, тому ця зустріч була особливо приємною для «школярів». Усе почалося із аплодисментів — ними ж і закінчилось. А як інакше? Це була продуктивна розмова для майбутніх журналістів, адже пан Андрій окреслив проблеми, які можуть виникнути в процесі написання будь-яких матеріалів, та, звісно, розповів про насолоду від паперових книжок і газет (до речі, він якось поділився у «Фейсбуці», що ранкову каву п’є саме із нашим виданням) і пошук натхнення. Тож захоплення цікавими пізнавальними текстами перейшло і до захвату від особистості їхнього іронічного автора.

Анастасія ХАЗОВА, Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки:

— Ви ведете власні авторські колонки, зокрема в газеті «День». Яке місце у вашій творчій діяльності займає блогерство та колумністика і чи взагалі відносите це до творчості?

Андрій Любка: — Найгірша моя проблема — теми. Коли я починав писати колонки 2014 року, то мені здавалося, що це дуже класна можливість. Колонка — це шанс висловитися на тему, яка не конче мусить бути актуальною сьогодні. Це твої приватні три з половиною тисячі знаків. Ти можеш щось розказати, донести якусь інформацію, забутий факт, нагадати про вбитого письменника, будь-що. Виявляється, що приблизно за два-три місяці теми, які ти хочеш донести до людей, вичерпуються. Адже писати про те, що відбувається зараз, не дуже хочеться. Хочеться писати щось ліричне, або вічне, або мудре. І його часом теж немає. Ось чому, з одного боку, колумністика — це велике щастя для автора. По-перше, це дисциплінує. Наприклад, коли я знаю, що до півночі я маю надіслати новий текст. З другого боку — це велике прокляття. Але я, скажімо, зі своїх колонок склав дві книжки: «Спати з жінками», яка вийшла три роки тому, і моя остання книжка «Саудаде». Це — тексти, якими я надурюю редакторів. (Усміхається.) Вони хочуть, щоб я писав щось актуальне, щоб була дискусія, коментарі... Часто мені вдається обдурити редакторів і написати «будь про що». І часто це виявляється цікавішим читачам, ніж мої актуальні роздуми про те, чому Марі Ле Пен, наприклад, зараз буде створювати нову партію або піде із Національного фронту. Наприклад, на сайті «Дня» остання моя колонка «Що зі мною не так». Це не дуже формат колонки, але виявляється, що потім ці тексти мають вищу вартість, ніж класичний текст, у якому ти пишеш про актуальні теми.

«НАЙБІЛЬШЕ НЕ ВИСТАЧАЄ РОБОТИ»

Олександр САВЧЕНКО, старший лейтенант Збройних сил України:

— Наскільки важко в наш час розвиватися молодим письменникам в Україні, з якими труднощами вони стикаються і як їх долати?

А.Л.: — От немає такого слова «труднощ» в однині. Є тільки «труднощі». Але якщо говорити про одну проблему — то це непослідовність. Якщо ми хочемо досягнути успіху в якійсь справі, ми цією справою займаємось. У нас більшість молодих авторів вважають, що вони стануть добрими письменниками лише тоді, коли довго систематично питимуть. Є люди, які весь час розказують про свої творчі плани, над чим вони працюють. Але все закінчується лише на репродукуванні оцього богемного життя Парижа. Вже ніхто так не п’є, як Рембо, Верлен чи навіть Єсенін — ті приклади, на яких вони виховалися. Але їх цікавить не так література, як оцей богемний флер життя. Він частково романтичний, частково бунтівничий. Але мало хто працює над собою. Не можна написати роман, якщо його не писати. Якщо ти хочеш чогось досягти — пиши систематично, регулярно, в плюс або в мінус — лише тоді ти починаєш жити як професійний письменник. Я із 2014 року не ходжу на роботу, а займаюся літературою та перекладаю.

Найбільше не вистачає роботи. У нас немає культу Франка — як людини, що багато зробила, у нас є культ успіху, культ богеми, якогось збирання лайків у «Фейсбуці», але немає культу повсякденної роботи.

О. С.: — А якщо говорити про труднощі у виданні своїх робіт?

А.Л.: — Все пізнається у порівнянні. Зараз якщо ти щось написав, то ти можеш це видати, публікувати. Немає Валуєвського циркуляра. Молодий поет завжди буде мати проблеми, бо те, що він пише, нікого не цікавить. Це — реальність. Але це добре. Молодий поет має страждати. Він має конфліктувати зі світом.

Скрізь є проблема першої виданої книжки. Молодий автор завжди, у всіх країнах, стикається з цією проблемою. Торік ми для видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» перекладали антологію сучасної молодої поезії США, і кілька оцих молодих американських поетів прилетіли потім в Україну. Коли ми з ними говорили, вони захоплювалися: «Як у вас класно! В Америці вже ніхто не читає, нікому це не цікаво, а у вас люди приходять слухати поезію».

Коли шведські поети приїхали на Форум видавців, де сидять 95% студентів, із яких 75% — студентки, після виступу один із них мені сказав: «Слухай, у наступному житті я хочу народитися українцем». Тому ці проблеми — скрізь. Також треба розуміти різницю між поезією і прозою, перша ніколи не була комерційною і ніколи не буде комерційною. Треба розуміти, яку вагу в нашому суспільстві має поезія. Як бездержавна нація, ми не мали можливості протягом століть ані підтримувати поезію, ані навіть створювати прозу.

«БУТИ ДЕМІУРГОМ ДОБРЕ, ПОГАНО — БУТИ АВТОРОМ»

Юлія КАРМАНСЬКА, Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки:

— Під час однієї зі своїх презентацій ви сказали, що отримуєте насолоду від ролі деміурга, тому можете вбити головного героя на початку книжки. Проте ваші вірші та романи теж творять вас як письменника. Яким чином на вас впливають власні книжки та що вони у вас змінюють?

А.Л.: — Слава Богу, я не належу до своїх читачів, і свої книжки на мене ніяк не впливають. Мені здається, що бути деміургом добре, погано бути автором. Тут я погодився б з тою концепцією, що автор помер.

От зараз я можу обговорювати роман, який я пишу, — і цей діалог плідний, адже я його ще творю, ще можу змінити. Мені цікаві нові фрази, цікаво наповнити текст новими живими шматками із життя. Коли вже вийде книжка — нічого змінити не можна. Напевно, для письменника немає нічого більшого, ніж те, коли книжка пішла від нього. Він не має на неї ніякого впливу. Можна, звісно, зробити видання друге, перероблене, доповнене. Але все одно ти живеш тим твором, і він тобі цікавий лише в момент написання.

І ви згадували про роман — мій перший роман починається з того, що дзвонить будильник, прокидається жінка і хоче будити чоловіка, а він у ліжку мертвий. Це кайф — коли ти можеш зробити із, о’кей, вигаданою, але все одно із якоюсь особою все, що заманеться. І я відчув, що цей герой весь час буде плутати мені карти. Я не можу залізти в його шкіру, і тому він буде борюкатися. Він не буде мені під силу, я його не розумію. Єдиний нормальний вихід, який залишався, це — вбити його в першому ж реченні. І коли я його «вальнув», повірте, потім можна описувати вже інакше, куди ходили герої, що робили... Він уже не живий, і в цьому є деміургічна насолода письменника. А коли книжка вийшла, цього зробити вже не можна.

«НОБЕЛЬ — ЦЕ ПРЕМІЯ ЗАСЛУГ»

Олександр ПОДВИШЕННИЙ, Національний університет «Острозька академія»:

— Скажіть, будь ласка, кого з українських письменників сучасності ви б висунули на здобуття Нобелівської чи Пулітцерівської премії? За що взагалі варто давати премії?

А.Л.: — Це складне питання, тому що, як правило, премію отримують люди, які не просто дуже добре пишуть, а які відомі членам журі. Йдеться про те, що у нас є багато письменників середньоєвропейського рівня, але, на жаль, у нас дуже мало перекладачів і маємо дуже чітку диспропорцію. У нас є традиційний шлях українських письменників на європейські ринки — починається у Польщі, потім його підхоплюють німецькі видавці, й він вже стає відомий у німецькомовному просторі.

Три роки тому я полетів на фестиваль у Бразилію, де треба було перекласти десять віршів португальською мовою, — перекладача, який міг би працювати з поезією, не знайшлося. Був перекладач, який вміє працювати з договором, міг перекласти, скажімо, інструкцію, але фізично ми не знайшли перекладача, який міг би зробити вірші. Фізично — за гроші.

У нас традиційно дуже слабка позиція в англомовному літературному світі: по-перше, вони мало перекладають, їх не цікавлять інші літератури. По-друге, у нас немає авторів, які би пробилися і зробили комерційний фурор, крім Андрія Куркова. І тому коли ми читаємо, що в Британії вийшла нова книжка, то це йдеться переважно про університетські видання, малі наклади і про дуже закриту групу читачів. Відповідно, ці тексти залишаються невідомими широкому загалу, і таким чином не потрапляють у літературні огляди. Для того, щоб отримати Нобеля, треба отримати перед тим хоча б 10 — 15 інших літературних премій в інших країнах і таким чином довести, що ця творчість стала частиною європейського контексту. Нобель — це радше нагорода, яка видається як визнання всіх попередніх заслуг. У цьому сенсі, звісно, ми програємо. Тому що у нас із шведською мовою великі проблеми, і з усіма північними мовами — теж. Переклад — це та сама творчість. Як і писання — тобі треба написати ці слова по-новому. Неможливо добре перекласти вірші без довгих років роботи, а за ці довгі роки роботи ніхто не платить...

Важливо розуміти, що могла б отримати Нобелівську премію, наприклад, Ліна Костенко, але вона абсолютно неперекладна. Вона створила прекрасні вірші українською мовою. Без цього ювелірного підходу до слова, який у неї є в українській мові, ті меседжі, що вона хоче дати світові, порожні. Якщо ви перекладете це англійською мовою і його прочитають шведи, то навряд чи вони дадуть за ці слова Нобелівську премію.

Я не думаю, що для письменника премії — дуже важливо, особливо у своїй країні, і це якийсь показник. Найбільше моє досягнення наразі — це те, що в якийсь момент змінилася ситуація, і я зміг займатися лише тим, що я люблю і що хочу робити — писати. Завдяки тому, що є читачі та мої книжки стали більш-менш популярними, я можу займатися тим, що люблю, і тим, що в мене більш-менш виходить, тому що все інше виходить ще гірше. І тому це найбільше щастя і найкраще визнання.

«У РОЗДУМАХ ПРО ТЕКСТ ЯКРАЗ І КРИЄТЬСЯ СУТЬ ЛІТЕРАТУРИ...»

Любов РИБАЛКО, Одеський національний університет імені I.I. Мечникова:

— Наразі за вашим оповіданням тривають зйомки фільму «Королева рами». Наскільки я розумію, вони будуть дебютними. Розкажіть докладніше про це. Чи цей процес ще триває та чи задоволені ви результатом?

А.Л.: — Це оповідання про Ужгород, його знімають у Києві. У головній ролі львівська акторка із Театру імені Леся Курбаса — Наталка Рибка-Пархоменко. В принципі, фільм мав би з’явитися восени, перший етап зйомок завершено. Мені приємно, що вони (режисер Марина Лопушина, оператор — Юрій Данькевич. — Авт.) знімають цей фільм. У мене є кілька таких так званих відеопоезій, але це були аматорські роботи. А це вже фільм із бюджетом, костюмами, кастингом акторів тощо. Я жодного впливу на цей фільм не мав.

Дискусійним моментом стала назва — її хотіли змінити. Я довго над нею думав, і вона мені подобається. «Королева рами» — у ній відлунює «Королева драми», тобто є оцей хіпстерський компонент. А з другого боку — «Королева рами», бо це оповідання про раму велосипеда. Це реальна історія з Ужгорода після Другої світової війни. Після певних наших розмов, здається, мені вдалося їх переконати в тому, щоб назва залишилася. Література чим добра? Література класна не тим, що написано, а тим, що несказане, так? Тобто оцим процесом співтворчості, коли читач сам щось уявляє. Скажімо, для кінематографістів було незрозуміло, чому цей брат підставляє іншого брата, навіть попри те, що йому подобається його дружина. І вони мусили дозняти ще один елемент, якого не було у книжці. Як вони малі десь бігають, граються і як мама більше любить одного брата, а інший завжди на другому місці, і як цей змалку просто плекає злість, заздрість і таким чином формує своє життя. Потім він стає таким негідником і мерзотником, який завжди заздрить братові, що в нього є сім’я, родина, що він порядний, його поважають, а цього ніколи не любили. Мені здається, що оповідання, в якому цього фрагмента нема, — краще, тому що читач сам мусить поставити собі питання: «А чому так сталося? Невже цей так сильно любив цю дружину? Невже це така погана людина чи є якісь інші мотиви?». І от у цьому розкопуванні правди, у цих роздумах про текст якраз і криється суть літератури, як на мене. Оцей післясмак, коли ти прочитав, але якась думка тобі муляє, і ти далі думаєш про цих героїв: «Що вони роблять? Чому вони зробили так?..»

«САМОТНІСТЬ РЕГЕНЕРУЄ»

Марія ГОРШКОВА, Хмельницький національний університет:

— Дві ваші останні книжки — це мала проза, перейнята пошуком гармонії. Чи знайшли ви власну гармонію, чи допомагає у цьому письмо?

А.Л.: — Гармонію я знайшов, власне, у писанні. Гармонію я знаходжу в риболовлі. Я б не сказав, що книжка «Кімната для печалі» пройнята пошуками гармонії. Це радше книжка про світлу меланхолію, про самотність. У нас не люблять самотність. Ці книжки «для лідерів» кажуть, що тобі треба будувати соціальні кола, заводити потрібні знайомства, спілкуватися, вести переговори. Ніхто не каже про те, наскільки корисно побути наодинці, наскільки корисно побути самому і наскільки, в принципі, корисно постраждати чи трохи себе пожаліти. Наскільки цей процес справді регенерує. Для мене самотність можна порівняти з розеткою, за допомогою якої ти заряджаєшся енергією. От я йду на риболовлю, рибалю, і це можливість подумати про багато таких речей, про які я не маю часу думати навіть удома, адже вдома я беру книжку. А коли ти береш чужу книжку, ти припиняєш вести власні роздуми. Самотність у «Кімнаті для печалі» насправді й сумна, але це для мене такий дуже світлий стан або навіть процес. І тому гармонія — в аскетизмі...

Нагадаємо, Літня школа журналістики «Дня»-2017 проходить за підтримки Центру інформації та документації НАТО в України.

Марія НИТКА, Анастасія ХАЗОВА, Літня школа журналістики «Дня»-2017
 
джерело: Газета "ДЕНЬ"
 

Сторінка 10 з 52

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua