Ukrainian English

Європа — це регіони, а не держави, -- Любка на Громадському радіо

23 жовтня 2016
Новини
З письменником Андрієм Любкою — про постать європейського письменника, культуру провінцій та про те, чому добре бути ужгородським письменником

Ірина Славінська: Ти дуже багато мандруєш. Для резиденцій, стипендій, навчання, з турами, мандрівки, коли тебе перекладають. І є ще складова закарпатського письменника. Наскільки сучасний український письменник може бути європейським чи пан’європейським письменником?

Андрій Любка: Я думаю, всі країни, які по-справжньому люблю, до яких подорожую, мають проблеми із власною європейськістю. Як в Закарпатті, коли кажуть, що треба їхати в Черкаси, кажуть: я їду на Україну. Так само в Сербії, Румунії, Хорватії, яка вважає себе форпостом, оскільки це католицька країна, близько до Італії та має всі компоненти європейськості, проте у них є сумніви щодо власної європейськості.

Мої подорожі стали логічним продовженням дослідження самого себе. Тому що, поїхати в Сербію — це те саме, що далі бути в Ужгороді і бачити тих самих людей.

Ірина Славінська: А як ти це впізнаєш? Коли я, навчаючись, на певний час приїхала жити до Франції, і попри знання французької мови, навчання у змішаному студентському середовищі, було відчуття бар’єру: ти робиш якісь жести трохи не так, як інші, в кафе платиш інакше. І я весь час пам’ятаю відчуття, коли ти вагаєшся між тим, щоб якось маркувати свою інакшість, носити вишиванку, наприклад.

Андрій Любка: Перерву тебе історією. Минулого року я пливу на поромі зі Стокгольма на острів Готланд у Швеції через Балтійське море. Дивлюся, старший чоловік із наплічником, а на ньому — жовто-блакитна стрічка. Я підійшов і сказав, як це приємно, бачити людину із жовто-блакитною стрічкою. Він щось відповідає мені шведською, а потім англійською. Все одно, я його обійняв, кажу: «Так приємно, що ви навіть не українець, а підтримуєте Україну, носите стрічку». А він каже: «З чого ти взяв, що я підтримую Україну?» А виявляється, просто шведський прапор має ту саму колористику. І ми годину пливли морем і він мене скоса поглядав мене.

Я був два роки тому в Чехії на День незалежності України. І там влаштували величезний мегамарш українців, які йшли в вишиванках, з прапорами. Ми підійшли до пам’ятника Шевченку, виголосили там якісь промови. А, скажімо, в Сербії це важко уявити. Це неможливо з огляду на саму специфіку внутрішньосербської ситуації.

З одного боку, Сербія ніби підтримує нацменшини. У Воєводино живе меншина, які називають себе руснаки. Ми науково називаємо їх бачванські русини. Їх зараз 20 000. І вони мають свій театр, видавництво, два журнали, кафедру в університеті, радіостудію, телепрограму, вони отримують купу державного фінансового забезпечення, у них є рок-гурти, виходять диски. Це дивно, бо так Сербія не підтримує людей, які себе вважають чистими українцями, із пізніших хвиль еміграції, бо руснаки — це українці із Закарпаття і Галичини, які виїхали 280 років тому. У них майже нічого не залишилося, їхня мова — щось середнє між сербською і словацькою, у них залишилася лише греко-католицька віра, це єдине, що їх тримає. Навіть у головному їхньому селі Руський Хрест, майже нема більшості. Це маленька спільнота, яка зникає. Але вони отримують підтримку від Сербії. В той час люди, які в переписі називають себе українцями, такої підтримки не мають і не можуть з огляду на сербську ворожість сербсько-українських стосунків.

Бо Сербія — проросійська держава. У нас нема якихось причин для ворожості, у нас не було конфліктів. Історично ми дуже близькі, бо значна частина сербів здобувала освіту у Києво-Могилянській академії, і в них є цілий період в літературі, вони писали мовою, яка називалася славено-сербська — щось середнє між староукраїнською і сербською. Але вони нас недолюблюють за інерцією. Бо у нас конфлікт з Росією, бо ми ніби зраджуємо якусь православну віру. Насправді, просто вони нічого не знають про Україну.

Ірина Славінська: Європейський письменник як словосполучення має сенс?

Андрій Любка: Я фан провінцій. Навіть, коли подорожую, мене цікавлять провінції, бажано запустілі, де мало людей, але зберігся дух. Де відсутній теперішній час. Тому мені подобається визначення Європи не як держав, а Європи регіонів. Мені приємно, коли кажуть: ужгородський письменник.

Ірина Славінська: Закарпатський письменник?

Андрій Любка: Мені не подобається слово закарпатський. Для мене закарпатський письменник — Юрій Андрухович, він живе за Карпатами, він — закарпатський письменник. А ужгородський — це навіть класно. З іншого боку, європейський письменник щось має у собі спільного, якщо би ми знайшли спільну мову. Але спільної мови нема і ми завжди мусимо себе називати відповідно до культури і мови з якої походимо, щоб зрозуміти контекст.

Цікаво було б зробити такий дослід і сформувати навчальну програму для університету на один семестр: європейська література. Лише європейська література. І мене б дуже цікаво, чи була б там Албанія і Вірменія, як би укладачі формували поняття Європи.

Я вивчав Центрально-Східну Європу. Румунія вивчається і у Балканах, і у Центральній Європі. Частина Румунії, Трансільванія, була частиною Австро-Угорщини, відповідно, має зовсім іншу генетичну і культурну пам’ять. Тому Румунію можна розглядати і так, і так. Відповідно, від регіонів залежало би визначення цілих держав. Тому регіон у цьому сенсі для мене цікавіший і плодючіший.

Ірина Славінська: Якщо дивитися на роботу письменника як певний різновид кар’єри, як це функціонує, якщо говоримо про європейських письменників та письменниць. Хто ці люди?

Андрій Любка: Переважно, як у нас, коли більшість із людей змушені працювати деінде і заробляти свій хліб літературою, особливо, якщо це не масова література. Але це часто суміжні професії. Ми любимо у біографіях читати, що хтось працював вантажником, столяром. Це цікаво читати у біографії. Але найчастіше письменники працюють журналістами, викладачами, редакторами. Це досить закрите коло у кожній країні. 

Можна трактувати, з одного боку, якщо взяти негативну точку зору, що ця література, сучасна українська культура не цікавить місцеве населення. А можна взяти позитивну оптику і сказати, що після всіх розстрілів і того, що відбулося з нашою культурою, вона народила щось абсолютно нове, яке в чомусь суперечить традиції. Не можна сказати, що сучукрліт — логічний етап після совєцької літератури. Цим етапом є Спілка письменників і коло навколо Банкової 2.

Ірина Славінська: Але є ще комунікаційна версія, яка мені дуже імпонує, і маркетингова, про те, що не всі, хто продукує літературу, видавці, навчилися доносити меседж до цільової аудиторії. Чи є у європейських письменників спільна мова?

Андрій Любка: Є. І я думаю, вона не залежить від часу. Весь час, коли ти кудись приїздиш або вони приїжджають на наші фестивалі, це одна велика компанія, у якої одні й ті самі інтереси і досвід. Письменник, а особливо, якщо йдеться про поетів, людина, яка вважає себе глибоко покинутою, зневаженою, недооціненою і т.д. Мене завжди найбільше тішить, коли колеги з інших країн кажуть ту саму сакральну фразу, що нема критики: у нас ніхто не може нормально прочитати  книжку, ніхто нічого не розшифровує. Виявляється, це один і той самий простір.

Я хотів би торкнутися і питання культурної інфраструктури. У  нас зараз створюється Інститут книги, наші письменники досить успішно на різних щаблях користуються інструментами, які створені у Європі: резиденціями, можливістю підтримки перекладачів, програмами, які підтримують мобільність, подорожі. Але в Україні ми ще не створили такого інструментарію.

Відповідно, коли хтось тобі пише із бібліотеки: ми б хотіли, щоб ви приїхали, презентували свої книжки, наші вдячні читачі будуть дуже раді вас бачити. Логічніше просто взяти і відмовити, ніж сказати: добре, я до вас приїду, а чи хтось візьме на себе організаційні витрати, навіть не йдеться про гонорар. Бібліотека не може покрити це, у них нема для цього рахунку, у них нема цього у свідомості. Тому доводиться просто відмовляти.

Наші колеги із західного боку у кращому становищі. Вони мають цей інструментарій. І це якоюсь мірою допомагає їм триматися на плаву. Із новою книжкою я був у Дрогобичі, Червонограді, Золочеві. І це прекрасний досвід, бо там є запит на культурні події. Люди різного віку, освіти хочуть приходити. Вони цікавляться, уважно слухають і купують книжки.

Ірина Славінська: Буття ужгородським письменником — що це дає?

Андрій Любка: По-перше, позбавляє якоїсь відповідальності. Всі, хто вчилися  у школі, знають, що в хрестоматії нема закарпатських письменників. Ми говоримо про закарпатську школу живопису, але нема закарпатської літературної школи. Закарпаття донині сильно і серйозно не було репрезентоване в українській літературі. Тому це позбавляє сильної відповідальності. Можна бути безтурботним, трохи гратися у всі ці процеси.

Колись я запитав одного художника в Ужгороді, чого Закарпатська школа живопису так відрізняється від львівської, чим мотивується ця різниця. Він сказав мені класну фразу: у нас інша густина повітря. І це правда, інші кольори, видно, що це південь, видно у рослинному розмаїтті.

Так само і з літературою. Вона ніби така сама, пишеться такою ж мовою, а насправді, — є тематичні різниці. Якщо часто дивитися на полотна закарпатських художників, це будуть гори, гуцули, багата і яскрава колористика. Тому мені здається, що Закарпаття — балканський регіон. Через цю червону черепицю, розмай квітів, такий букет, який є в повітрі.

Ірина Славінська: Письменництво і письменники з Закарпаття або з Ужгорода — що цікавого і особливого можна почути і прочитати?

Андрій Любка: Напевно, дуже багато місцевих історій. Може тому закарпатська література і не стала такою відомою. Років 10 тому у нас відбувалося забруньковування чогось такого, як колись Станіславського феномену. Наш письменник Михайло Рожко сформував дві антолгії сучасної закарпатської літератури. Одна — «Джинсове покоління», а друга — «Корзо», як центральна вулиця в Ужгороді. І ці антології мали вибухнути і показати літературне Закарпаття всій Україні. Насправді, з цього нічого не вийшло. Можливо, через те, що антології були видані у місцевих видавництвах. Вони ніде не прозвучали.

Нема видавництва, яке б зайнялося промоцією цих книжок. У них нема контактів із книгарнями. Закарпатські видавництва працюють як поліграф-центри. Це величезна різниця. Це одна з причин, чому багато цікавих і талановитих закарпатських письменників починали писати, варилися у закарпатському котлі до того, що розварювалися і зникали або деградували, у них не було нормального виходу поза межі регіону, не було середовищ. Попри те, що Ужгород — дуже гарне місто, розташоване близько до всього і за три години можна бути в Будапешті, нема середовища, з яким говорити, обмінятися книжками, обговорити публікації не у районній газеті.

Ірина Славінська: Я пам’ятаю розмову з Оксаною Луцишиною, яка також з Ужгорода. Ми говорили про певне порівнянні в часі українських літературних контекстів. Вона говорила, що наприкінці 90-х було відчуття абсолютної пустелі, коли відсутність середовища була настільки тотальна, не було з ким поговорити. Ця ситуація змінюється?

Андрій Любка: Змінюється. Але в Україні не налагоджена робота провінцій, малих міст. Ми у суботу будемо святкувати в Ужгороді 10 років НЛО «Ротонда». 10 років тому ми, молоді поети, зібралися на факультеті і створили НЛО: неформальне літературне об’єднання. Ми написали маніфест, думали, що будемо як футуристи робити це разом. Минуло 10 років, але то мене довгий час не було, я виїхав з Закарпаття, то Вік Коврей, який був душею об’єднання, живе і працює в Києві. Так само всі у якийсь момент починають задихатися і виїжджати, і середовище саморуйнується.

Ірина Славінська: Чому задихатися?

Андрій Любка: Бо нема чим зайнятися, як реалізувати свої таланти. Якщо ти письменник, міг би працювати журналістом, в Закарпатті нема медій, в яких ти міг би залишитися незаплямованим. Всі вони комусь політично належні. Тому люди тікають, часом вони повертаються, але середовище руйнується, руйнуються горизонтальні міжпоколіннєві зв’язки.

Я згадував про малі міста, вони здаються трохи покинутими. Там є запит, люди хочуть прийти, хочуть, щоб до них приїздили. Але проблема в тому, що самі ці малі міста не дають собі ради з концепцією малого міста.

Ми говорили про резиденції, які є на Заході. Я був в Австрії на резиденції. Місто має традицію міського писаря, який був ще із Середньовіччя. Зараз місто створило резиденцію і запрошує жити якогось закордонного письменника на місяць і бути, умовно кажучи, його писарем, виплачуючи йому зарплатню. Всі запитують, для чого це містові? Справа у тому, щоб у малому місті затримати найкращу частину населення, їм треба наповнити порядок денний реальним і нормальним життям. Коли цього нема, люди тікають, бо не можна просто заробляти, цього всім замало.

Ірина Славінська: Які цінні лайфхаки ти побачив, мандруючи різними країнами Європи та Україною?

Андрій Любка: Минулого року MERIDIAN CZERNOWITZ мав проект «Мережа». І це були 26 міст. У кожному була і є команда ентузіастів, які взялися щось організовувати. Часто вони самі пишуть, але в якийсь момент цього спілкування їм стало замало. І вони почали самоорганізовуватися і запрошувати письменників. MERIDIAN CZERNOWITZ виклав посередницьку місію і зв’язав їх ланцюгом горизонтальних контактів: познайомив їх між собою і зробив кілька турів письменників, які об’їхали всі міста, де молодь організовувала літературні виступи.

Ірина Славінська: Чи ця робота виявилась тривкою?

Андрій Любка: Вона дала прекрасні плоди. Я часто був вражений якістю організації зустрічей там, де я цього не сподівався. Скажімо, в частині цих міст вхід на літературні події був платним і це було дуже навіть успішно.

Проблема, яка постала після того, як проект «Мережа» закінчився і письменники  перестали їздити великими турами полягає в тому, що люди, які були у цих містах, не інкорпорувалися в місцеву інфраструктуру культури, бо її просто нема. Таких людей 2-3 на місто. Їх треба було б працевлаштувати в літературний музей, бібліотеку, дати можливість зачепитися і бодай символічно затримати. Тоді вони далі на своєму робочому місці організовували б те саме і наповнювали життя міста культурними подіями.

У теперішньому Кропивницькому презентацію організовували дві дівчини, які вчилися там. Зараз побачив на Facebook, що вони переїхали до Львова на магістратуру. Хто залишився у Кропивницькому, чи будуть там літературні події — неясно. Результат, який був, незабетонувався.

Натомість, є позитивний приклад у Луцьку. Є мистецьке об’єднання «Стендаль». Їхні заходи стали такими популярними, що розголос дійшов до міської влади і вона дає їм приміщення у центрі міста на Дім літератури. І вони матимуть своє приміщення. Можливо, із перспективою створення мистецької кав’ярні, де вони зможуть заробляти кошти на свою діяльність.

Ірина Славінська:  У якому місті тобі найбільш подобається виступати?

Андрій Любка: Чернівці. 

 

Джерело: Громадське Радіо

 

"Кімната для печалі" - у довгому списку Книги року ВВС-2016

17 жовтня 2016
Новини

ВВС Україна оприлюднила Довгі списки літературної премії Книга року ВВС-2016 та Дитяча Книга року ВВС-2016, яка проводиться у партнерстві з Культурною програмою Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР).

"Довгі списки" формувала редакція ВВС Україна.

До Довгого списку премії Книга року ВВС-2016 увійшли 14 видань:

  • Катерина Бабкіна. Щасливі голі люди. – Чернівці: Meridian Czernowitz, Книги – ХХІ, 2016.
  • Олександр Бойченко. 50 відсотків рації. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2016.
  • Руслан Горовий. 40 …або чому чуваки не святкують. – К.: ТаТиШо, 2016.
  • Алла Дорош. Баобаб та інші історії. – Київ, Санченко: Електрокнига, 2016.
  • Юлія Ілюха. Неболови (Навчи мене мріяти). – Харків: Віват, 2016.
  • Брати Капранови. Забудь-річка. – Київ: Нора-Друк, 2016.
  • Макс Кідрук. Зазирни у мої сни. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016.
  • Андрій Кокотюха. Коханка з Площі Ринок. – Харків: Фоліо, 2016.
  • Богдан Коломійчук. Візит доктора Фройда. – Харків: Фоліо, 2016.
  • Мирослав Лаюк. Баборня. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2016.
  • Оксана Луцишина. Любовне життя. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015.
  • Андрій Любка. Кімната для печалі. - Чернівці: Книги – ХХ, Meridian Czernowitz, 2016.
  • Таня Малярчук. Забуття. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2016.
  • Ярослав Мельник. Маша, або Постафашизм. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2016.

До Довгого списку премії Дитяча Книга року ВВС-2016 увійшли 13 видань:

  • Софія Андрухович, Мар’яна Прохасько. Сузір’я курки. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2016.
  • Катерина Бабкіна. Шапочка і Кит. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2015.
  • Юрій Винничук. Лежень. - Харків: Фоліо, 2016.
  • Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. – Київ: Фонтан казок, 2016.
  • Сергій Лоскот. Великі собаки бояться маленьких дівчаток. - Харків: Віват, 2016.
  • Оксана Лущевська. Вітер з-під сонця. - Київ: Фонтан казок, 2016.
  • Оксана Лущевська. Задзеркалля. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2016.
  • Ніна Найдич. Музичні казки. – Київ: Веселка, 2015.
  • Лариса Ніцой. Дві бабуськи в незвичайній школі або скарб у візку. – Київ: Самміт-Книга, 2016.
  • Таня Стус. Їжачок Вільгельм. - Харків: Віват, 2016.
  • Галина Ткачук. Тринадцять історій у темряві. – Київ: Темпора, 2016.
  • Ірина Цілик. МІСТОрія однієї дружби. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2016.
  • Тарас Шило. Літак в небі. – Київ, Круговерть, 2015.

До журі премії Книга року ВВС-2016 увійшли:

  • Віра Агеєва, професор, Національний університет Києво-Могилянська академія.
  • Ольга Герасим’юк, журналіст.
  • Андрій Курков, письменник.
  • Світлана Пиркало, письменник, Радник з питань культури ЄБРР.
  • Марта Шокало, випусковий редактор ВВС Україна.

Переможець у кожній номінації отримає грошову премію у розмірі гривневого еквіваленту £1,000.

Видавці книг-переможців у обох номінаціях отримають право використовувати логотип премії Книга року ВВС на наступних виданнях.

Переможці минулих років:

2015

  • Василь Махно, "Дім у Бейтінґ Голлов" (Книга року BBC).
  • Андрій Бачинський, "140 децибелів тиші" (Дитяча Книга року ВВС).

2014

  • Софія Андрухович, "Фелікс Австрія" (Книга року ВВС).
  • Катя Штанко, "Дракони, вперед!" (Дитяча Книга року ВВС).
  • Сергій Жадан, "Ворошиловград" (Книга десятиліття ВВС).

2013

  • Ярослав Мельник, "Далекий простір" (Книга року BBC).
  • Мар'яна і Тарас Прохаськи, "Хто зробить сніг" (Дитяча Книга року ВВС).

2012

  • Юрій Винничук, "Танго смерті" (Книга року ВВС).
  • Леся Воронина, "Таємне Товариство Боягузів та Брехунів" (Дитяча Книга року ВВС).

2011 - Володимир Рутківський, "Cині води".

2010 - Сергій Жадан, "Ворошиловград".

2009 – Іздрик, "ТАКЕ".

2008 - Люко Дашвар, "Молоко з кров’ю".

2007 - Володимир Діброва, "Андріївський узвіз".

2006 - Сергій Жадан, "Капітал".

2005 - Юрій Винничук, "Весняні ігри в осінніх садах".

Джерело: http://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/10/161017_book_of_the_year_2016_longlists

 

Любка презентує "Кімнату для печалі" в Києві

16 жовтня 2016
Новини

У четвер, 20 жовтня о 19:00 у книгарні Є (м. Київ, вул. Лисенка, 3) відбудеться презентація нової прозової збірки Андрія Любки «Кімната для печалі». Вхід вільний.

14560011 1170211876377425 6266261483056910486 o

За словами автора, існує дві однаково правильні стратегії: починати презентаційні тури з Києва та закінчувати тур гучною презентацією в столиці. «Я обрав другий варіант, – розповідає Андрій Любка, – бо це буде мій останній виступ цього року в Україні – відразу після Києва їду на два місяці закордон, де почну писати новий роман. Такі речі пишуться на самоті, в кімнаті для печалі. Тож перед довгим зануренням в одинокість і роботу хочеться бачити багато приємних облич, відповідати на питання й підписувати книжки. До зустрічі!».

«Кімната для печалі» – нова збірка сюжетно не пов’язаних між собою оповідань Андрія Любки, які, однак, можна вважати й романом, якщо прийняти тезу, що головним героєм цього роману є самотність. Покинуті, ревниві, зовсім юні й поглинуті спогадами про вже прожите життя – усі ці люди на межі відчаю знаходять власне місце для плекання туги, кімнату для печалі, захисну мушлю. Знаходять, бо знають: саме самотність – найприродніший стан людини.

Подія в Facebook: https://www.facebook.com/events/1791717581109630/

Подія Вконтакті: https://vk.com/event130542175

 

Українські письменники виступлять на фестивалі в Амстердамі

03 жовтня 2016
Новини

Андрій Курков, Вікторія Амеліна, Оксана Забужко та Андрій Любка візмуть участь у Міжнародному літературному фестивалі READ MY WORLD, що 6-9 жовтня 2016 року відбудеться в Амстердамі. Цьогоріч у фокусі фестивалю - Україна й Польща, у програмі - виступи, дискусії, зустрічі з читачами. Кураторкою української частини фестивалю, що сформувала концепцію й запросила письменників до участі, є керівниця українського бюро Креативної Європи Ірина Вікирчак. 

Детальну програму фестивалю можна знайти за посиланням: http://www.readmyworld.nl/en/programma/

Schermafbeelding-2016-08-16-om-14.44.48

 

«Самотність – це коли ти сам серед людей»: Любка про нову книгу

24 вересня 2016
Новини
«Самотність – це коли ти сам серед людей»: Андрій Любка про свою нову книгу

Письменник, перекладач Андрій Любка презентував свою нову книгу"Кімната для печалі" та розповів про творчі плани. 

Книга "Кімната для печалі" вийшла у видавництві Meridian Czernowitz. Це"збірка сюжетно не пов’язаних між собою оповідань, які, однак, можна вважати й романом, якщо прийняти тезу, що головним героєм цього роману є самотність".

"Те все, від чого ти втікав, тебе наздоганяє"

Сам Андрій Любка розповів про нову книгу:

"У моєму помешканні в Ужгороді є кімната, в якій я складаю різні речі, і вона – вже як склад. Мені здалося, що в цій кімнаті особлива атмосфера. А ще у ній інший запах. Там завжди сушилися мої речі. І ось цей запах випраних сорочок, мийних засобів мені видався таким приємним. І захотілося написати про таку кімнату, в якій втрачається межа реальності", – сказав письменник. 

– Я почав її писати у 2012 році, – сказав письменник. – Це був час досить турбулентний у моєму житті, пов’язаний з тим, що я жив за кордоном, повертався, щось відбувалося… Чесно кажучи, мені тоді здавалося, що я дуже люблю подорожувати. А зараз я розумію, що просто намагався від себе втекти. Бо коли ти лягаєш спати, почуваєшся самотнім".

Андрій Любка зачитав на презентації одне з оповідань з "Кімнати для печалі" під назвою "Жінка і сірники". Це історія про романтичні стосунки з дівчиною з Ірану, з якою герой оповідання познайомився у Польщі, де вона навчалася в університеті. Вони почали зустрічатися, втім, перспектив ці стосунки не мали, тому що східна красуня відразу повідомила коханому, що її батько вже знайшов їй нареченого. Тож, поїхавши на канікули додому, дівчина так більше і не повернулася і не відповіла на жоден електронний лист від героя оповідання. Більше вони ніколи не бачилися…"
Чи справді була така історія у житті Андрія Любки, письменник не зізнався.

"Читання розвиває інтелект і уяву"

– Андрію, чому стався такий перехід – від гостро-соціального, сатиричного "Карбіда" до меланхолійно-психологічної "Кімнати для печалі"?

– Мені просто хотілося перемкнутися. Нецікаво писати одне і те ж. Власне, "Кімнату для печалі" я писав чотири роки. Оповідання пишуться так, що ти написав одне і потім півроку не пишеш, але збираєш якісь там речення, ідею і потім це все компонуєш. І, власне, у перервах між писанням "Кімнати для печалі" я написав "Карбід". "Карбід"– це була ідея, яка розрослася на роман. А тут ти потроху збираєш ці оповідання. Ця книжка повна спокою. 

– Чи щось змінилося після виходу твого "Карбіду" на Закарпатті у тих проблемах, які ти описуєш – контрабанді, корупції?

– Геннадій Москаль, швидше за все, просто підпорядкував під себе ці всі потоки контрабанди, але в нього виходить так, що він ще й симулює активну боротьбу і дуже добре дає інтерв’ю. Але остання справа, яка була, це коли в нейтральній смузі між кордоном, яку стережуть прикордонники двох країн, вирубали стільки лісу і вивезли не будь-куди, а просто до Словаччини, багато про що говорить. Змінилося мало, чесно кажучи. 

– Що, на твою думку, є більшою проблемою – соціальна необлаштованість чи самотність багатьох наших громадян?

– Я гадаю, що самотність – це проблема всіх людей. Люди так само самотні в якихось Сполучених Штатах, де рівень життя значно кращий. Чи, скажімо, в Данії чи Швеції, люди частіше стрибають зі своїх високих вікон, щоби накласти на себе руки, ніж у нас. Проблема в тому, що на це впливають дуже різні фактори. Скажімо, на Півночі на це впливає відсутність світла. Самотність – це коли ти не на безлюдному острові, а сам серед людей. Тому що навіть із найближчими людьми ми все одно не відкриваємо себе до кінця. Є якісь такі закапелки, яких ми не показуємо. Ми народжуємося самі, паруємося, намагаємося продовжити рід, бути з кимось. Але розуміємо і знаємо себе лише ми…

– Чи не кажуть тобі реальні прототипи героїв твоїх романів при зустрічі: "Пиши-не пиши, але ці явища все одно ще довго не зникнуть"?

– Книжка – це така довгострокова перспектива. Скажімо, чому у Німеччині так підтримують фінансово читання? Тому що у людини, яка читає, розвинена уява, вона схильна до відкриттів. Для розвинених технологій, навіть щоби створити якусь комп’ютерну гру, треба мати уяву. Читання розвиває інтелект, і це дуже потрібно для суспільства третього тисячоліття. Тепер не потрібно лише довбати молотком, а треба використовувати мозок. Читання може виховати смак. А коли в тебе з’являється смак у чомусь, ти вже думаєш, чи подати якійсь людині руку, якщо вона не відповідає твоєму смаку, негідно поводиться, є корупціонером. Чи гідне все те, що довкола тебе, того, як ти бачиш цей світ. І ти починаєш його поволі змінювати. Тобто це змінює твою систему цінностей. Але це дуже довгий процес. 

Джерело: Молодий Буковинець

 

Сторінка 10 з 45

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua