Ukrainian English

Ljubka: Rusi i Ukrajinci bratski su narodi, ali poput Kaina i Abela (Hrvatska)

15 лютого 2022
Новини

Rusi i Ukrajinci bratski su narodi, ali poput Kaina i Abela

Ukrajinski književnik u romanu "Karbid" Lyubka lucidno piše o ukrajinskoj čežnji za Europskom unijom i boljim životom kroz prizmu grada koji se nalazi tik uz mađarsku granicu.

Andriy Lyubka mladi je svestrani ukrajinski književnik i prevoditelj koji je, između ostaloga, s hrvatskoga na ukrajinski preveo "Doba mjedi" Slobodana Šnajdera. U Hrvatskoj još nije prevedena nijedna njegova knjiga (a ima ih desetak), ali je svojim prijevodima prisutan u zemljama regije. Iznimno veliki odjek dobio je njegov roman "Karbid", koji je, primjerice, lani objavljen u susjednoj Srbiji, ali i u Sloveniji, a prevodi se i na brojne druge jezike.

Riječ je o crnohumornom tranzicijskom romanu u kojem Lyubka lucidno, ali i bez rukavica, s mnogo duhovitosti i satiričnih zapažanja secira političku situaciju u Ukrajini, zemlji koja je izašla iz sovjetskog komunističkog carstva i priželjkuje ulazak u Europsku uniju, pri čemu se Ukrajinci snalaze na raznorazne i dopuštene i nedopuštene načine. U "Karbidu" se tako spominje gradnja tunela između Mađarske i Ukrajine koji raznim ljudima treba služiti za razne kriminalne aktivnosti, a nekim bi idealistima trebao poslužiti i za metaforični brži ulazak Ukrajine i Ukrajinaca u Europsku uniju. Lyubka dobro govori hrvatski jezik, u stalnom je kontaktu sa Slobodanom Šnajderom kojega je prevodio, a ovih je dana itekako zabrinut zbog događaja na dugoj ukrajinsko-ruskoj granici te često daje intervjue na tu temu medijima u regiji, ali i u Europi. Ovaj smo intervju napravili e-mailom prije tjedan dana u stalnom očekivanju novih, neugodnih vijesti s istoka Europe, ali i u svojevrsnom strahu da nam geostrateška situacija neka pitanja i neke odgovore ne učine zastarjelima. Nemate ni trideset i pet godina, a iza vas je već deset objavljenih knjiga i cijeli niz prijevoda, a organizator ste i dvaju festivala. Kako sve to stignete?

 

Stvar je u tome da sam počeo vrlo rano. Moja prva knjiga poezije objavljena je kada sam imao sedamnaest godina i bio na drugoj godini studija. Dobio sam nagradu "Debut" za najbolju knjigu godine, pa je nakon toga počeo moj život u književnosti. Profesionalni sam pisac od 2014. jer od tada živim od honorara od svojih knjiga. Nije lako, ali je moguće, pogotovo kada živite u malom gradu, a ne u Kijevu. Samo je tri romana u mojih deset knjiga, a ostalo se odnosi na poeziju, pripovijetke i eseje (kolumne). Radim svaki dan, ne znam ne raditi, nešto pišem ili prevodim svakodnevno, i nedjeljom i za praznike. U Hrvatskoj nije prevedena nijedna vaša knjiga, pa ni roman "Karbid", satirično viđenje tranzicijske Ukrajine koja iz socijalizma želi pod svaku cijenu u Europsku uniju. Imate li kontakte s nekim hrvatskim izdavačem? Nažalost, nijedan moj roman još nije objavljen u Hrvatskoj, ali moram reći da je vaša zemlja zapravo okružena mojim knjigama koje su objavljene u Sloveniji, Austriji, Srbiji i Sjevernoj Makedoniji. Iskreno se nadam da će moja knjiga ove godine izaći u Hrvatskoj, barem smo imali preliminarni razgovor s izdavačkom kućom Edicije Božičević. Inače, prije tri godine na Sveučilištu u Zagrebu bio je obranjen diplomski rad o mojim knjigama, Sanja Sabljak analizirala je i prevela zbirku priča "Soba za tugu". Na ukrajinski ste preveli kapitalni roman Slobodana Šnajdera "Doba mjedi". Kako je došlo do tog prijevoda i te suradnje? Prijevod romana gospodina Šnajdera za mene je bio velika i poučna avantura. Ovo je stvarno velika literatura, a ne samo hit jedne sezone. Ova povijesna saga može biti vrlo zanimljiva za Ukrajince jer se radi o određenim mračnim stranicama ukrajinske povijesti. Mislim na SS diviziju Galizien, u kojoj glavni junak služi. Knjiga je objavljena tek prije mjesec dana i jako me zanima kako će je doživjeti ukrajinska javnost. Ukrajinski izdavač zapazio ju je zbog uspjeha u Njemačkoj, a autora je upoznao upravo u Frankfurtu. Čini mi se da će u sljedećem desetljeću ova knjiga dobiti pravu popularnost u raznim europskim zemljama. Bilo bi dobro kad bi Hrvatska snimila film ili povijesnu seriju po tom romanu. A kada je u pitanju Ukrajina, hrvatska književnost kod nas je poznata i popularna. I sâm sam posljednjih godina preveo dva romana Miljenka Jergovića, knjigu Dubravke Ugrešić, odabrane pjesme Marka Pogačara, roman Ive Andrića, iako ne znam smatrate li ga još svojim – ili barem zajedničkim – književnikom. U "Karbidu" često ironično spominjete imperij medvjeda koji je nekada vladao Ukrajinom. Ali, Ukrajina i danas ima velike probleme s tim imperijem. Do kada? Najlakši je odgovor da bi stvari mogle krenuti nabolje nakon Putinove smrti. Ali to nije točno, jer stvar nije samo u Putinu već u ruskom imperijalizmu. Naš rat traje već osam godina, a zapravo je rat između Ukrajinaca i Rusa počeo prije 350 godina. To se nije vidjelo izvana jer je Ukrajina bila okupirana. To je naš vječni problem, moramo naučiti živjeti s njim, kao što je Izrael naučio živjeti u blizini arapskih država. Rusija će uvijek biti tu i uvijek će biti naš neprijatelj. Život u blizini Rusije jest poput kreveta sa slonom: čak i ako nema agresivnih želja, svaki njegov potez može biti smrtonosan. Na svijetu postoji samo jedan lijek da Rusija prestane biti imperijalistička: veliki poraz i raspad imperija. Tako je Njemačka nakon velikog poraza u Drugom svjetskom ratu postala normalna zemlja koja poštuje svoje susjede. Problem je u tome što je čak i poraz Rusije smrtna prijetnja Ukrajini – kada se takav div raspadne, može iverjem i svojim dijelovima pobiti sve oko sebe. No, može se dogoditi da će veliki rat protiv Ukrajine biti posljednji čavao u lijesu ruskog imperija koji to jednostavno neće preživjeti. Već osam godina Ukrajina živi u ratnim uvjetima. Ruski i ukrajinski vojnici gledaju se preko nišana. Mislite li da će ipak doći do stvarnog konflikta između dvaju slavenskih naroda čija je povijest stoljećima ispremrežena? Rat je počeo 2014. godine i od tada nije prestao. U svijetu je bilo drugih problema – Sirija, Afganistan... Svjetske novine nisu pisale o tome kako u Ukrajini svaki dan ima ubijenih i ranjenih, a sedam posto teritorija je okupirano. Danas nismo na pragu rata, jer se rat nastavlja, nego nove faze rata. Situacija je opasna jer će rat iz regionalne dimenzije prerasti u globalni sukob. Uostalom, kada Rusija doveze tenkove u Ukrajinu i počne bombardirati naše gradove, bit će to jako dobar trenutak da Kina konačno okupira Tajvan, a Dodik proglasi neovisnost Republike Srpske. Globalni kaos može početi kada se puca na sve. Sada to nije samo sukob između Ukrajine i Rusije, to je sukob između Zapada, zapadnih vrijednosti i Rusije. Što ukrajinski pisac može učiniti u trenucima kada mu je domovina u opasnosti? Uzeti oružje ili pisati? Ukrajinski pisac u ovoj situaciji ne može učiniti mnogo, baš kao ni svaki drugi građanin zemlje. Jer u vremenima ovakvih sukoba važnost čovjeka i ljudskog života postaje jako mala, ljudi postaju statistika, brojke. Pisac može dati intervju najvećim hrvatskim novinama, ali i to će malo toga promijeniti jer su ljudi raspoređeni tako da na tuđu tugu reagiraju tek do početka reklame ili neke druge serije, pa je zaborave. Užas rata jest kad čovjek ostane sam s njim, nikakav UN neće pomoći kad ste na meti, međunarodna zajednica jednostavno će biti duboko zabrinuta i probudit će se za pet godina kada više neće imati koga spašavati. Mnogi ukrajinski pisci posljednjih su godina postali ratni veterani, imamo nešto poput nove vojne literature, knjige napisane u rovovima. Ti će ljudi sigurno ići u rat ako bude potrebno. Ali čini mi se da još postoji šansa da se rat spriječi, izbjegne, a to je ono o čemu treba vikati cijelome svijetu. To je zapravo ovo što nas dvojica sada ovdje radimo – vičemo: "Ljudi, jeste li svi vi ludi?" Prije devedeset godina Ukrajina je preživjela i holodomor, nevjerojatnu tragediju s milijunskim žrtvama. Otkuda izvire ta upravo sadistička mržnja prema Ukrajincima? To se ne može objasniti politikom, za to je potrebna psihoanaliza mentaliteta ruske nacije. Kada Putin kaže da ukrajinski narod uopće ne postoji i onda odmah kaže da smo mi dva bratska naroda, što je to nego shizofrenija? Da, mi smo bratski narodi, ali kao Kain i Abel, kada jedan brat drugoga želi ubiti. S ruske strane to nije sadistička mržnja, već bolna imperijska ljubav. Rusi ne mogu zamisliti sebe bez Ukrajine, pa kad god prijeti opasnost od gubitka Ukrajine, spremni su na sve, pa i ubiti. To je kao užasna obitelj u kojoj muškarac tuče i ponižava svoju ženu s kojom već dugo živi zajedno, a kad ga ona poželi napustiti, spreman je ubiti je na stubama iako pritom izjavljuje svoju ljubav. Ne tražite ovdje logiku! Ovo je bolest! Mislite li da su Europska unija i NATO iskreni prijatelji ukrajinskog naroda? Ne želim ovdje upotrijebiti riječ prijatelji, jer je više riječ o profitabilnom partnerstvu. Godine 1994. Ukrajina se odrekla svog arsenala nuklearnog oružja nakon čega je potpisan Budimpeštanski memorandum. Ovaj sporazum jamčio je teritorijalni integritet i sigurnost Ukrajine, potpisale su ga Rusija, Sjedinjene Američke Države i Britanija. Kao što vidimo, jedna od tih država ga je prekršila. I to ona koju smo smatrali najbližom, bratskom. Ovo nam je pouka da se nikome ne može vjerovati. Moramo se osloniti samo na vlastite snage i vlastitu vojsku. Danas Zapadu odgovara podržati Ukrajinu jer Rusija želi uništiti ne samo Kijev već cijeli svjetski poredak, dezintegrirati Zapad i obnoviti sfere utjecaja Sovjetskog Saveza. Ovo je situacija u kojoj svatko prolazi određeni test. I jako sam bio tužan kada sam čuo riječi vašeg predsjednika Milanovića jer njegov pristup pokazuje da je Hrvatska balkanska, a ne europska država. Milanović želi tuđu nevolju okrenuti u svoju korist, a ne pomoći ljudima u nevolji. Kada dobivate velike tranše iz Bruxellesa, onda ste Europljanin, a što je s europskim vrijednostima? Ispada da Milanović vidi samo novac kao vrijedan. Nije li ovo Balkan? Oprostite što vam to moram reći. Koliko plinovodi poput Sjevernog toka 2 gospodarski ugrožavaju Ukrajinu. I hoće li europska i svjetska glad za energentima oslabiti poziciju Ukrajine u odnosu na Rusiju? Sjeverni tok 2 od početka je građen kao element ucjene Europe jer nije imao ekonomskog smisla. Ukrajina trenutačno ima tranzitne kapacitete koji mogu potpuno zadovoljiti energetske potrebe kontinenta. Rusija je izgradila Sjeverni tok kako bi Ukrajinu izvukla iz ove igre, da sudbina Europe ne ovisi toliko od Ukrajine, jer tada Ukrajina može biti uništena. Činjenica je da u Rusiji nema ničega osim plina i nafte. Pogledajte kod kuće, imate li barem jedan ruski proizvod? Ne, jer Rusija ne proizvodi ništa kvalitetno. Ne ulaže novac u znanost, medicinu, životni standard svojih građana (kao recimo Norveška), sav novac ulaže u ratove u Ukrajini i Siriji, u podmićivanje zapadnih političara, to je tip države terorista.
 

Nedavno smo gledali TV seriju o Černobilu, a stalno izlaze i nove knjige o toj katastrofi. A što se u Černobilu događa danas? Je li situacija tamo pod kontrolom? Bio sam u Černobilu prije tri godine, sada je to zatvoreno područje, ali ondje se kreću turisti. Samo se trebate prijaviti i kupiti kartu za dva tjedna. Černobil je impresivan jer pokazuje što će ostati od naše civilizacije. Zanimljivo, devedesetih je tamo pokradeno gotovo sve: iz napuštenih gradova iznesen je namještaj, slike, tehnika, posuđe, izvučene su sve električne žice. Znate li što su pljačkaši ipak ostavili u Černobilu? Knjige. Leže posvuda po podovima – u stanovima i školama. Jer otpadni je papir prejeftin da bi se odnio. Pa sam zamislio kako će za dvije tisuće godina izvanzemaljci sići na Zemlju i vidjeti samo jedno u Černobilu – knjige razbacane posvuda. A onda će zaključiti da je ljudska civilizacija nestala jer su ljudi mislili samo i isključivo na knjige.

Pročitajte više na: https://www.vecernji.hr/kultura/rusi-i-ukrajinci-bratski-su-narodi-ali-su-poput-kaina-i-abela-1563221?fbclid=IwAR3tY6aNv2M9qjfhAiv3UNb6CUx9gCc9N-lCkgp4On1VpNrilwzok5Kb09Y - www.vecernji.hr

 

Тунель пiд кордоном. Як "позашлюбний син Андруховича" став "Вакарчуком вiд сучукрлiту"

11 лютого 2022
Новини

Ми любимо узагальнювати і спрощувати все, про що мало знаємо. 

"За Ужоцьким перевалом всі їдять бограч з баношем". "Усі закарпатці – контрабандисти". "Ужгород – місто сакур".

Сім років тому до цього набору тегів і низки стереотипів про Закарпаття додався ще один: "молодий письменник Андрій Любка – гордість Закарпаття". Цей тег з’явився після того, як Любка випустив роман "Карбід".

Іронічне прізвисько "Вакарчук від літератури", яким нагородили Любку чи то шанувальники, чи то навпаки злостивці, і сьогодні свідчить про його популярність.

На локальному рівні особистість Андрія Любки загалом набуває символічного значення. Незабаром на коробках торта "Ужгород", цієї "солодкої візитівці Закарпаття", з'явиться цитата письменника з його підписом.

Мистецтво слова має бути прикладним. Пиши так, щоб тебе захотіли процитувати на торті. Пиши і скорочуй. 

Але якщо контроль письменника над героями і сюжетами своїх книг є абсолютним, то журналіст працює з реальністю, яка складається не з тортів, а з травм і кордонів.

Саме про ці два поняття ми й говоримо з Андрієм Любкою.

А ще про те, що іноді "кордон" і "травма" – це одне й те саме.

 
Андрій Любка: Так зване "хуторянство" зараз помилково плутають із провінціалізмом і відсталістю, ізоляцією від світу. А я вважаю, що без цього "хуторянства" ми б не прийшли, або ж прийшли б значно пізніше до ідеї власної окремішності, а потім і державності
ФОТО: З ОСОБИСТОГО АРХІВУ АНДРІЯ ЛЮБКИ

Хата з краю, або рубікони, які ми обираємо

"Тільки там, де нас нема, там тече жива вода" – співав колись Святослав Вакарчук.

На кордоні з ЄС завжди виникає відчуття прелюдії, обіцянки чогось гарного. Ось зараз перетнеш лінію і все одразу стане інакшим. 

Але ця ілюзія лише для туристів. Зовсім інші відчуття у тих, хто постійно живе на прикордонні. На мові психологів "прикордонний стан" означає травму. На мові геополітиків – також. Особливо коли кордони, що проходять поблизу твого будинку, за останні сто років раз по раз маркувалися різними державними гербами.

Бородатому, немов хіпстер, жарту про "діда, який, не виїжджаючи зі свого села, встиг пожити в кількох країнах", тут усміхаються лише туристи з Києва.

"Справжній" закарпатець різдвяні колядки у родинному колі співає українською, угорською, словацькою та румунською мовами. Плинна ідентичність – це травма чи перевага?

"Ми стали всього незграбними пазлами в пошуках власної шизофренії" – писав Любка у ті роки, коли екзальтований жіночий електорат обирав його "найзавиднішим женихом Закарпаття". 

 
Андрій Любка: В Ужгороді найкраща в Україні кава. Не знаю, чому – може, це італійський рід Другетів, яким свого часу належав Ужгородський замок, навчив місцевих варити справжню каву, а не бурду. Хоча Другети тут панували, коли каву в Європі не пили
ФОТО: АНДРІЙ ТАРАНЕНКО 

Для більшості туристів Закарпаття – це хвіртка у великий світ "закордоння". Але велике, як відомо, бачиться на відстані. Про які відстані можна казати, якщо вулиця Собранецька в Ужгороді, на якій я п'ю кенійську арабіку, починається у центрі міста біля будівлі колишнього угорського жупанату, а закінчується заставою словацьких прикордонників?

На відстані звідси можна роздивлятись лише Київ. Знаходитися у географічному центрі Європи і при цьому відчувати себе десь на краю Ойкумени – це й справді травматичний досвід.

Але будь-який прикордонний стан, як у географічному сенсі, так і у психологічному, можна конвертувати. У першому випадку це означає стати контрабандистом. У другому – письменником.

Андрій Любка обрав другий шлях. У його романах контрабандисти прокопують тунель під кордоном. А чоловік, травмований смертю дружини, яку безкарно збив на пішохідному переході п’яний суддя, розробляє план помсти.

У його перекладах інших авторів на українську читач занурюються у трагічні події, що відбувалися з бачванськими руснаками, які у 18 сторіччі переселилися з Закарпаття у Воєводину на півночі Сербії. Або у життєвий шлях німця з родини тутешніх переселенців до Хорватії, який потрапляє на фронт під час Другої Світової. 

Травми і кордони, кордони і травми.

Отрок у всесвіті

– Зараз модно розповідати про персональні психологічні травми, – каже Андрій Любка, коли ми вмощуємось біля комина з кавою та слив’янкою в корчмі під Замковою горою.

Найбільше на мене вплинула відсутність в моєму житті батька. Тепер я розумію, що мені дуже хотілось бути гіпер-маскулінним, тобто виконувати подвійну функцію  за себе і за неіснуючого батька.

У нього міцне рукостискання і обличчя з тих, про які кажуть "жінкам подобається". Його часто називають улюбленцем українських хіпстерів, але сам він анітрохи не схожий на "лісоруба з барбершопа". Для цього образу в його посмішці забагато самоіронії.

Його мати, родом з Виноградова, вчилась у Ризі в медичному інституті. Планувала народжувати сина вдома, але він з’явився на світ передчасно, на сьомому місяці. Тому на Закарпаття Андрій потрапив вже після народження.

– У нас немає родичів у Ризі, немає латвійського коріння. Мій батько, якого я не бачив, був родом із Черкаської області. Тобто, я стовідсотковий українець, який випадково народився у Ризі. Хоча дехто й досі намагається побачити в мені "прибалта".

 
Андрій Любка: Результати тесту мого ДНК такі: в моїй крові 59% західних слов’ян, 25% балтів і 16% східних слов’ян. Ані грама тої дезоксирибонуклеїнової кислоти з Балканів, Близького Сходу, Азії чи бодай із банальної Західної Європи. Чистісінький центральноєвропеєць, не збагачений жодним екзотичним нальотом
ФОТО: З ОСОБИСТОГО АРХІВУ АНДРІЯ ЛЮБКИ

В дитинстві добрі мешканці Виноградова не давали йому забути про відсутність батька. Тоді це була справжнісінька травма. Травма від неможливості усвідомити свою чоловічу наступність, подібна до того, як корінний закарпатець інколи не здатен чітко визначити свою наступність ідентифікаційну – так-так, колядки на чотирьох мовах.

– Я ніколи не ходив до психотерапевта, але й сам бачу, що відсутність батька – це те, що я тягну за собою все життя.

Нещодавно читав книжку Артема Чеха про 1990-ті, і мені було фізично боляче. Я добре пам’ятаю, яка бідність була у часи мого дитинства, як важко було виростати без рольових моделей для наслідування. Дорослі з їхньою безпомічністю викликали огиду. Емоційно це страшний стан.

Але з іншого боку навіть таке дитинство мало свій чар.

– Так, я у дитинстві якщо бачив дерево, то одразу залізав на нього, – сміється Андрій. – Якщо бачив дівчину, то знав, що в неї треба кинути вишню, бо на її сукні буде пляма. Ми були справжньою вуличною шпаною.

Хуліганство – побічний ефект самотності. Так сьогодні кажуть дитячі психологи. Але іноді самотність змушує задаватися питаннями, які за інших обставин просто б не виникли.

– Я ходив ловити рибу на річку Тиса, по якій проходить кордон України з Угорщиною. Який ти не можеш перейти, бо там інша держава, інша мова, інші люди.

Але коли ти дивишся на той берег, де НАТО, Євросоюз, міфологічний Захід, то бачиш, що візуально нічого взагалі не змінюється. Та сама галька, ті самі дерева, та сама риба. І ти розумієш, що кордону у фізичному сенсі не існує – він умовно пролягає десь по центру течії річки.

 
Андрій Любка: Мені доводилося уявляти собі цей кордон. З самого дитинства це поняття було для мене важливим. Я й досі роблю спроби з’ясувати для себе, що це таке – "кордон"
ФОТО: З ОСОБИСТОГО АРХІВУ АНДРІЯ ЛЮБКИ

Сім’я Андрія жила досить бідно і нікуди не виїжджала, навіть за межі району. Він був змушений постійно існувати лише у маленькому світі прикордонного Виноградова. 

– Нічого навколо не відбувалось. Фільмів я дивився мало – у нашому містечку навіть відеокасети важко було роздобути. Книжки виявилися моїм єдиним шансом втекти кудись від буденності.

Особливо я любив книжки, читаючи які міг асоціювати себе з головним героєм. Тобто, це я подорожую Патагонією з дітьми капітана Гранта. Це я, тореадор з Васюківки, копаю метро під свинарником. Так я змалку прокачав цей м’яз вигадування сюжетів. Тому звертання до письменництва стало для мене природнім. Хоча я був впевнений, що стану військовим.

Золотий хлопчик сучукрліту

Андрій впевнений, що саме відсутністю батька було продиктовано його рішення піти вчитися у військовий ліцей. Йому здавалося, що справжній чоловік має бути виключно професійним вояком.

У 14 років він вступив до Мукачівського військового ліцею. Такий собі малолітній генерал піщаних кар’єрів. Або наш вітчизняний Голден Колфілд, тільки з замашками закарпатської шпани.

– Я дуже хотів втекти з дому. Єдиний спосіб кудись втекти, не маючи нічого за душею – військове училище. Тобі дають форму, тебе годують, ти маєш де спати.

Але згодом, коли Андрій вже поступав до львівського військового інституту, з’ясувалося, що через передчасне народження він має вроджений порок серця. Тобто, продовжити військову кар’єру він вже не міг.

Це стало трагедією. Він був розгублений і не знав, що далі робити з своїм життям.

Філологія – найкращий притулок для розгублених в цьому світі. Андрій Любка йде вчитися на філологію в Ужгородський університет. 

– Коли ти кілька років живеш в казармі і раптом починаєш вчитись на філфаку, де вас троє пацанів і 97 дівчат, швидко розумієш, що життя може бути іншим. І що тобі насправді дуже пощастило, що ти не став військовим. 

Досить скоро рольовою моделлю для Андрія Любки стане чоловік, чий силует виникне посеред екзистенційного туману.

– Одного разу, прогулюючи пари, я сидів у бібліотеці, гортав журнали і випадково у часописі "Сучасність" натрапив на "Рекреації" Андруховича. Мій світ перевернувся! Я побачив, що українською мовою можна писати дуже сучасні і модні речі. Я побачив, що наша літературна мова може бути живою, що можна вживати сленг або матюки, і це не перетворює літературний твір на незграбну брутальність.

Це настільки вразило Андрія, що він вкрав примірник журналу, щоб завжди мати "Рекреації" під рукою. Роман Андруховича надихав. 

– Що мені найбільше подобалося в Андруховичі – він був успішною людиною і крутим чуваком, на якого оглядаються жінки. Думка якого важлива і гучна. Який добре заробляє, який відомий на Заході. Він не нив про моральний занепад. А для молодих людей важливо мати ось такі рольові моделі успіху. Ти читав Андруховича не тому, що ти патріот і мусиш читати щось україномовне, а тому що це було справді стильно.

Андрія Любку довго називали позашлюбним сином Андруховича. Його це не ображало, скоріш, навпаки. Але, звісно, з часом набридло – прийшла пора бути собою. Тепер він конкурує з "батьком" за премію "Золотий хрін", якою критики нагороджують письменників за найгірший опис сексу в українській літературі. Андрухович програє – цю премію отримав роман Любки "МУР". 

Те саме прізвисько "Вакарчук від літератури" робить акцент на тому, що головна аудиторія Любки, як і фронтмена "Океану Ельзи", складається з жінок. Андрія таке порівняння також зовсім не засмучує – "було б набагато гірше, якщо б мене називали "Михайлом Поплавським від літератури".

 
Андрій Любка: Те, що люди знають тебе в обличчя, не означає, що вони читають твої книжки
ФОТО: З ОСОБИСТОГО АРХІВУ АНДРІЯ ЛЮБКИ

А ось з ким Андрія Любку справді плутали і плутають, то це з письменником Любком Дерешем – спрацьовує фонетична схожість імен-прізвищ. 

– Одного разу я навіть потрапив у дурну ситуацію за кордоном. Я виступав на поетичному вечорі, на який прийшли місцеві українці.

Вони запросили мене на обід, я погодився. І коли прийшов, звернув увагу на те, що у своїх промовах вони хвалять мої романи. А в мене на той час ще не було жодної прозової книжки, лише вірші.

І я зрозумів, що вони думають, нібито за їхнім столом сидить Любко Дереш. Було дуже незручно. І коли вони почали мене питати, як "такий зовсім молодий чоловік зумів зазирнути так глибоко у людську психологію", я, щоб їх не розчаровувати, став Любком Дерешем і почав відповідати від його імені. Навіть почав розказувати про "свій новий роман, над яким зараз працюю".

Андрій зрозумів, що бути поетом добре, але прозаїком ліпше, тому що в тебе більше читачів. І відомих прозаїків значно щедріше приймають. І побачивши "як люди живуть", він взявся за прозу. Так з’явився роман "Карбід". 

Сиджу я в темниці, дивлюся з-за грат

Якщо звернутися до Вікіпедії, то про Андрія Любку можна прочитати, що "золотий хлопчик сучукрліту" у студентські роки був "спостерігачем на виборах 2006 року у Білорусі… брав участь у акціях протесту, просидів 15 діб у білоруській в'язниці та був висланий з країни".

– Я поїхав до Мінська як людина, яка має досвід студентських протестів в Ужгороді під час Помаранчевої революції.

А насправді це був просто пошук пригод на свою дупу. Мені було 18 років, і для мене було вкрай важливим показати всім, наскільки я важний пацан, – сміється Андрій.

"Досвід Помаранчевої революції" не дуже допоміг йому в Мінську.

– Я побачив, як може насправді працювати каральний апарат.

Тоді я носив довге волосся, сережку, а білоруські беркутівці, які нас брали, були злими. І я пам’ятаю як один з їхніх спецпризначенців заради "ха-ха" палив мені волосся запальничкою і обіцяв вирвати сережку з м’ясом. Тоді я зрозумів різницю між Україною і Білоруссю.

Я сидів у міжнародній камері, там були журналісти. Фредерік Лавуа з Квебеку, Гогі Лагідзе з Грузії, якийсь чувак з Південної Кореї.

Андрій передав в українське посольство, що йому нудно і холодно – надворі був мінус. І консул приніс йому тільняшку і подарункове видання прози Шевченка.

Натомість канадський консул приносив різні штуки, в тому числі навіть передав горілку в пачці з-під фруктового соку, викачавши попередньо шприцом сік і заклеївши дірочку цінником. 

– Уяви, ти живеш у провінційному місті, світу не бачив, мало що розумієш, і раптом така крута пригода!

Я не казав мамі, що їду до Білорусі, вона дізналися про усе це лише коли почула у випуску ТСН, що я сиджу у тюрмі в Мінську. Але коли я повернувся, всі на мене дивилися іншими очима – людина сиділа у в’язниці! Я навіть інколи включав у гуртожитку пісні Михайла Круга, як справжній бувший ув’язнений, і ще десь два-три роки потому де треба і не треба у розмовах вставляв – "от коли я сидів, то…". Зараз, звісно, це все виглядає дуже ідіотично, – сміється Андрій

 
Андрій Любка: Раз на кілька років я змінюю номер свого мобільного телефона, щоб мені поменше надзвонювали. Через це часто плутаюся в цифрах
ФОТО: З ОСОБИСТОГО АРХІВУ АНДРІЯ ЛЮБКИ

Як тобі це, Вольтер?

Найуспішніший роман Андрія Любки – "Карбід". На сьогодні його перекладено п’ятьма мовами. Він продається найкраще з усіх його книжок, в Україні вже сьоме видання виходить. Також Андрій отримує роялті з вистави по цьому роману, яку поставив "Дикий театр", і від запису для аудіо-книги.

Герої, поети, месії – всі спускалися до підземного царства з різних причин. Орфей за коханою, Еней за батьком, Гільгамеш за другом, Одіссей за пророкуванням, Ісус – за душами. А герой "Карбіда" йде під землю, щоб "об’єднати нарешті багатостраждальну Україну з матір’ю Європою". 

– Для роману "Карбід" ти збирав інформацію про контрабанду на Закарпатті два роки. Що означало "збирати інформацію" в цьому випадку? Ти зустрічався з прототипами, вивчав їх методи, долучався до транспортування цигарок через кордон?

– Насправді, матеріал для "Карбіду" я збирав все життя. Тому що контрабандисти є у кожній закарпатській родині, та й Виноградів – містечко контрабандистів.

Я виріс в цьому світі. Мій шкільний вчитель був контрабандистом – після уроків він на старому мерсі перевозив соляру в Угорщину, що не завадило йому після помаранчевої революції стати головою райдержадміністрації.

Треба розуміти, що на Закарпатті є два різновиди контрабанди. Та, якою займається місцева влада. І та, якою займається населення, щоб вижити. Перший різновид контрабанди нецікавий з точки зору художньої літератури.

– Заїжджає на митницю тупо 10 фур с технікою або одягом і проїжджає наш кордон як порожні – що тут цікавого для письменника? Так, корупція, але це тема для журналістських розслідувань.

Натомість я описую тих закарпатців, що живуть під кордоном у містечках або селах. Вони є такими собі "дон-кіхотами" або "ніколами-теслами", тому що вони мрійники і винахідники. Вони конструюють саморобні літальні апарати, вони взимку перепливають під кригою річку з аквалангами, вони перебудовують свої автомобілі таким чином, що там з’являються порожнини для перевозки цигарок або горілки. Вони заробляють самі на себе і на свою сім’ю, не більше. Це дуже маленький бізнес. А мені цікаво писати саме про маленьких людей.

Для контрабанди, як і для сексу, потрібні дві сторони. На тому боці кордону хтось обов’язково купить ці цигарки і також заробить для себе гроші. Тобто це завжди пошук партнерів.

Таке співробітництво як засіб транскордонної політики часто переростає у дружбу. І у деякому сенсі це скріплює зв’язки між народами міцніше ніж політичні рішення, прийняті у столицях.

 
Андрій Любка: Зараз у "вітальні світу" на стіну повісили рушницю – так, щоб усі бачили і мали це на увазі. Не хочеться бути параноїком, але дуже тривожно знати закони жанру
ФОТО: З ОСОБИСТОГО АРХІВУ АНДРІЯ ЛЮБКИ

– Контрабанда існує скрізь, де є кордони. Коли я поїхав у США зі своїм "Карбідом", то у Нью-Йорку прийшло на зустріч багато тамтешніх українців.

А потім в мене була презентація роману в Лос-Анджелесі. І я подумав – кому я там буду розказувати про закарпатську діру, каліфорнійцям? Але виявилося що саме у Лос-Анджелесі в мене був найкращий прийом. для тамтешніх людей тема контрабанди дуже близька, тому що поблизу проходить кордон з Мексикою.

Те ж саме на Балканах – багато хто з чорногорців, коли Сербія була під санкціями, жив з того, що нелегально завозив сусіду все – від макаронів і пального до сигарет.

Тобто, доки існують кордони, контрабанда не зникне. 

Повна назва роману Андрія Любки – "Карбід. Або песимізм". Це алюзія на роман Вольтера "Кандід".

– Саме Вольтер і просвітники з їх культом знань створили феномен Східної Європи. Вони мали на щось показувати, щоб казати – ми кращі, ніж ті. Ми цивілізовані і розумні, а вони дикі брудні варвари.

До того схід Європи був світом магії, а після Просвітництва став вважатись відсталою і небезпечною територією. І, відповідно, саме вольтерівський Кандід збудував ту стіну, яка відокремлює нас від ЄС. Тому мій Карбід має прокопати тунель під цією стіною і обманути Кандіда.

Тонкий лід плинної ідентичності

У Варшавському університеті Андрій отримав ступінь магістра з балканських студій. Це трохи дивно для закарпатця, тому що зазвичай вихідці з цього регіону спеціалізуються на угорській, словацькій або румунських мовах.

– Мені здається, що я балканець, і що Закарпаття – це Балкани. Тиса починається на Закарпатті і впадає в Дунай у Сербії. І найдавніша українська діаспора бачванських руснаків, що живуть у колишній Югославії, прийшла звідси, з Закарпаття. Що логічно – вони просто спустилися вниз по річці. 

Коли Андрій почав займатися балканськими мовами, виявилося, що третину слів він і так знає, тому що вони притаманні закарпатському діалекту. Якщо "шухляда" у Закарпатті – це "фійовка", то так само і в Сербії. "Пасуля" в Белграді, "пасуля" в Ужгороді.

Через те, що колись вся ця територія не була розділена кордонами і існувала як одне ціле, то навіть деякі слова, які ми вважаємо гуцульськими або лемківськими, насправді албанські. Навіть слова "ватра" та "кичера" албанського походження.

– У своєї ментальності закарпатці дуже близькі до балканців – особливо у бажанні все робити напоказ. Мати хату на 5 см вище ніж у сусіда – це святе як для закарпатців, так і для балканців.

– Після того, як у твоєму перекладі з сербської вийшла книга Миколи Шанти "Паннонське чудовисько" про русинську діаспору в Хорватії, багато хто з тутешніх підкарпатських русинів обурився, що ти правдивих руснаків називаєш українцями, адже вони вважають, що це окремий етнос.

– Люди прикордоння завжди мали плинну ідентичність. Багато з них взагалі не можуть до кінця визначити хто вони такі. Але я впевнений, що так зване "русинське питання" на Закарпатті – це суто політичні маніпуляції.

Безумовно, я – русин. Такий самий русин, як ті русини, що мешкають на Закарпатті, і такий самий русин, яким був Іван Франко чи Степан Бандера. Тобто, русин – це етнонім.

Але я вважаю, що якщо ти хочеш бути саме русином, то це твоє право, це не становить якоїсь проблеми чи небезпеки. Коли у Канаді я зустрівся з професором Полом Робертом Магочі, що вважається лідером світового русинського руху, то, хоча ми і не зійшлися у багатьох "русинських питаннях", це не завадило нам приємно провести час за бесідою.

 
Андрій Любка з дочкою Уляною. "Після народження доньки я став надміру сентиментальним. Те, що раніше дратувало, тепер може мене розчулити майже до сліз"
ФОТО: АНДРІЙ ТАРАНЕНКО

Андрія досить часто звинувачують у непатріотизмі. Завжди обурені "прості закарпатці" та "справжні патріоти" нарікають, що тутешніх людей він виписав як ледачих, байдужих та з постійним смородом часника з рота. Обурює патріотів і матюклива лексика, і описи сексу, і "фекальна тематика, яку Любка позичає у російського письменника-копрофіла Володимира Сорокіна".

– Мене це не турбує. Я б навіть хотів, щоб мене ще більше критикували з обох боків, щоб праві вважали мене зрадником України, космополітом і адептом "гейропи", а ліві звинувачували у фашизмі і націоналізмі.

І Любку критикують зо всіх боків. Хоча вся ця критика випадає в осад, коли бачиш, як на поетичних вечорах дівчата скандують вслід за Андрієм його рядки "Ця суча українська поезія, ця й*бана силаботоніка".

У минулому році в одній країні, сусідній з Закарпаттям, хотіли видати роман Любки "Карбід". І видавництво цієї країни спитало українське посольство, чи може воно фінансово підтримати роботу над перекладом. Посольство відмовило, мотивуючи тим, що у "Карбіді" Україна має не дуже привабливий вигляд.

Хоча після того, як міністр культури та інформаційної політики України з залізобетонною серйозністю обрушився на Netflix через "карикатурне та образливе зображення українки в американському серіалі "Емілі в Парижі", тут особливо й коментувати нічого. Хіба задатися питанням, чому, коли в американському серіалі "Банші" українців показали жорстокими мафіозі, ніхто не жалівся? Тобто, українець може виглядати небезпечним і злим, але тільки не дурнуватим, бо це коле око.

Виглядати, а не бути. Можливо, і сам Андрій Любка лише виглядає "гордістю Закарпаття", успішним, працелюбним, злегка бунтівним красенем, що вміло лавірує між кордонами і травмами. Можливо, що справжнього Любку треба шукати у його текстах, які завжди залишаються за межами інтерв’ю. Або у його сприйнятті власної смерті.

– Як би ти, наприклад, хотів померти? Смертю героя, стоячи біля стіни перед загоном інтервентів, які мають тебе розстріляти, або тихо, непомітно, але бажано у Венеції?

– Ні, я у Венеції померти точно не хотів би. Хоча я піддався цьому кітчу і пропозицію своїй дружині зробив саме там. Я хотів би, щоб мій прах розвіяли над Ужем, тому що він впадає у Тису, а Тиса впадає в Дунай, який тече скрізь всі Балкани. Так я зможу бути присутнім у всьому цьому регіоні, який дуже люблю.

Раніше Андрій Любка вважав, що поет має померти молодим від алкоголізму і бажано ще від венеричної хвороби. Потім ці ілюзії трансформувались у те, як добре бути героєм, що віддав життя за свій народ.

– Тепер я думаю, що найбільшим подвигом є не померти за свою країну, а жити заради неї. Тому що всі ці романтичні уявлення про винятковість – дуже шкідливі.

Ми повинні зрозуміти, що жертовність не є нормальною. Прийшов час отримувати задоволення від того, що в нас є держава, що нам тут класно, а не плекати свої травми, зазираючи за кордон.

Андрій Тараненко, для УП 

 

Джерело: Українська Правда

 

Лекція Андрія Любки "Ужгород – місто на окраїні всіх держав" (ВІДЕО)

10 лютого 2022
Новини

Прем'єра відеолекції письменника Андрія Любки "Ужгород – місто на окраїні всіх держав". У лекції ви дізнаєтеся про історію, географію та архітектуру міста, а також про те, чому в Ужгороді готують таку смачну каву, чому повільність Ужгорода є його принадою та чим це місто відрізняється від інших обласних центрів України. Лекція стане сьомим випуском відеолекторію "Мапа України", серії відеолекцій українських інтелектуалів про різні регіони України, в яких вони народилися, виростали, навчалися чи провели довгий період свого життя. Долучайтеся до перегляду!

 

Ljubka: Rat je izrodio antirusku generaciju i to se više ne može promijeniti (Боснія і Герцеговина)

01 лютого 2022
Новини

Iako su tenzije u Ukrajini i oko nje odavno poprimile svjetski karakter, situaciju unutar same države najbolje osjećaju njeni stanovnici. Mladi ukrajinski pisac Andrij Ljubka u razgovoru za Klix.ba govorio je o trenutnoj situaciji u državi, (ne)pomirljivim razlikama, ali i o tome kakva budućnost čeka ovu istočnoevropsku državu.

 
Andrij je ukrajinski pjesnik, prevodilac i esejista. Tokom školovanja završio je vojnu školu u Mukačevu, a 2009. godine diplomirao je ukrajinsku filologiju na Užgorodskom nacionalnom univerzitetu. Tokom 2014. godine diplomirao je Balkanologiju na Univerzitetu u Varšavi.

Autor je brojnih zbirki pjesama, proze, ali i romana kao što su "Karbid", "Mali ukrajinski roman" i "Tvoj pogled, Chio-Chio-san". Prema romanu "Karbid" pozorište u Kijevu je 2021. godine uradilo i predstavu u režiji Oleksija Doričevskog.

Ljubka je učestvovao u mnogim ukrajinskim i međunarodnim kulturnim događajima, a njegove knjige prevođene su na engleski, njemački, kineski, portugalski, hebrejski, ruski, češki, poljski, srpski, makedonski, litvanski, slovački, gruzijski, rumunski i turski jezik. Također, član je ukrajinskog Međunarodnog PEN kluba.

Rat tema broj 1

Na početku razgovora Andrij je govorio o tome kakva je trenutno atmosfera među građanima Ukrajine i koliko je zapravo rat česta tema u razgovorima.

"Mislim da je tokom posljednje dvije-tri sedmice rat postao tema broj 1. Svi pričaju samo o ratu. Jučer sam se vozio u taksiju i u taksiju je čovjek pričao o ratu, tema u gostima je rat. To je situacija kada se nešto širi kao strah, jer mi ne znamo šta će biti sutra. Rat traje 8 godina i to za nas nije nešto novo. To je zamrznut konflikt, ali svaki dan neko pogine ili je ubijen ili ranjen", govori Andrij.

Također, ističe kako je veoma bitno naglasiti da u pravnom smislu Ukrajina nije u ratu, već je u toku antiteroristička operacija.

Ljubka:
Ljubka: "U ovom stanju napetosti teško je živjeti"

Naglašava kako bi rat proizveo dvije posljedice - hiperinflaciju i opću mobilizaciju.

"Jedna od najtežih posljedica nakon 2014. godine bila je hiperinflacija. Niko nije želio investirati u Ukrajinu. Kada bismo otišli u Slovačku, ne bismo mogli zamijeniti ukrajinski novac, jer se kurs toliko mijenja da ga više niko i ne smatra novcem. Također, kada počne rat ili ako uđemo u novu fazu prijetnje, počinje opća mobilizacija. U svakoj porodici je neki mladi muškarac i moguće je da sutra ili prekosutra dobijemo poziv za mobilizaciju. To je situacija u kojoj je veoma teško živjeti", ističe Ljubka.

Pojašnjava kako se posljednjih sedmica građanima vraća osjećaj koji su imali 2014. godine.

"Ova tema je bila aktuelna sve ove godine, ali veoma je teško živjeti u stanju rata. Kada je počelo 2014. godine, kod nas na zapadu Ukrajine ljudi su govorili da nije normalno da mi slavimo neki praznik ili pijemo kafu dok neko sjedi u rovu u Donbasu. Normalan život je smatran kao nešto što je moralno loše. Mi smo u suštini u svakodnevnom životu izbrisali ovu temu stalne strepnje, da niko nije o tome htio da priča. Psihički, ova situacija napetosti je takva da nije moguće da živiš u njoj. Sada se to vratilo i ljudi se spremaju na svakodnevnom nivou na nešto gore", objašnjava pisac.

"Ukrajinci su prošli kroz evoluciju"

Od posljednjeg većeg sukoba u Ukrajini prošlo je osam godina. Na pitanje šta se u mentalitetu naroda od tada promijenilo, naš sagovornik ističe kako su Ukrajinci prošli kroz evoluciju.

"Moram reći da niko nije napravio više za identitet Ukrajinaca kao Putin.Ovo stanje rata promijenilo je čitav naš odnos prema sebi, regionalnim razlikama, ruskoj kulturi. Kada je rat počeo 2014. godine, to je bilo iznenađenje za sve nas. Mislili smo da je Rusija bratska, da nije moguće da ratujemo. Bilo je kao blitzkrieg. Teško je reći i kada je tačno počeo rat, jer je bilo kao fantastika. Zbog toga svi Ukrajinci i mi koji živimo na zapadu, u Kijevu, ali i blizu Rusije i okupiranih teritorija, vide da to što je Putin donio tamo nije dobro", pojašnjava Ljubka.

Brojni Ukrajinci već su mobilizirani u vojsku (Foto: EPA-EFE)
Brojni Ukrajinci već su mobilizirani u vojsku (Foto: EPA-EFE)

Na pitanje kakav je zapravo život na područjima koja drže proruski separatisti, pisac ističe kako se tu radi o kvazirepublikama u kojima ne postoje mogućnosti za bilo šta. Građani žive u "magli" i bez pasoša. Naročito je teška situacija na Krimu.

"Krim je sada zatvoren i tu nema nade da će se nešto promijeniti. Mi kada gledamo tokom ljeta web kamere, šta se dešava na plažama, tamo je prazno. Unutar Ukrajine imamo 1,5 miliona izbjeglica, ljudi koji su pobjegli od ruskog mira, jer on ne donosi ništa. Rusija kao neka opcija za život uopće nije privlačna. Ta država definitivno ima snagu, ali to kako žive Rusi nama nije privlačno. Kada govorimo da hoćemo da se pridružimo Evropi, naša mašta nije Evropska unija. Hoćemo da živimo kao Šveđani, Nijemci, a ne kao Rusi. To je 'problem' i Putin više ne može igrati na tu kartu. Probao je 2014. godine predstaviti stvari tako kao da je ovo građanski ukrajinski rat, ali to sada nije moguće. Mi između sebe nemamo konflikta, nema napetosti između pravoslavaca i grkokatolika ili onih koji govore ruski ili ukrajinski jezik", smatra Andrij.

Na pitanje koliko je zapravo realno govoriti o ruskoj invaziji na Ukrajinu, Ljubka ističe kako Putin može okupirati dijelove, ali ih ne može kontrolisati.

"Može nas okupirati, ali ne i pobijediti. Stav prema Rusiji se promijenio. Ne gledamo ih kao blisku državu. Imam kćerku, ali ne želim da ona čita literaturu na ruskom. Mi se ne možemo više vratiti u stanje prije rata i promijeniti svoj stav. To je duboka promjena iznutra, promjena mentaliteta čitavog naroda. U toj stvari Putin nikada neće pobijediti", pojašnjava.

U Ukrajini su počele i vojne vježbe za civile (Foto: EPA-EFE)
U Ukrajini su počele i vojne vježbe za civile (Foto: EPA-EFE)

Tokom razgovora, neminovno smo se osvrnuli i na odnose između samih Ukrajinaca i Rusa, ukrajinskog shvatanja Rusije, ali i ruskog shvatanja Ukrajine. Između ostalog, Ljubka ističe da je problem koji Putin ima s Ukrajinom zapravo problem uspješnog primjera države.

"Nakon 2014. godine nadali su se kolapsu ekonomije. U suštini, vidimo da se takvo nešto nije dogodilo. Putinu je bilo bitno za unutrašnju rusku potrebu da Ukrajina bude 'propala država' i da Rusija tu pomogne kao mirotvorac te da uđe i zavede red. To se nije dogodilo. Sam primjer da Ukrajina živi kao država, primjer je za građane Rusije da može biti drugačije i da demokratija funkcioniše", objašnjava naš sagovornik.

Također, Ljubka se osvrnuo i na Putinove "historijske" snove o ujedinjenju Bjelorusije, Rusije i Ukrajine, koje je ruski predsjednik iznio još u svom eseju koji je objavljen tokom jula 2021. godine.

"Ovaj rat je također konflikt koji ima svoje historijsko porijeklo. Putinova verzija priče je da postoje tri bratska naroda, Ukrajinci, Rusi i Bjelorusi i da je Kijevska Rusija bila jedna država. Također ističe da među nama nema razlika i da smo jedan narod. Zbog ove verzije, on smatra da sve što je historijski pravio Zapad na ovim prostorima, da je htio zapravo oteti Ukrajinu od Rusije. U ruskoj verziji se vjeruje da ne postoji ukrajinski jezik i da je to izmišljotina. Putin sve posmatra kao igru Zapada protiv Rusije" pojašnjava.

Također, ističe kako trenutno u Ukrajini postoji jedan veliki problem.

"Naša drama je u tome kada vidimo da se naša sudbina odlučuje između Rusije i SAD-a, a da nema Ukrajinaca. Sada je veliki šah i igra u kojoj igraju velike sile. Mi u tome malo šta odlučujemo, ali ako počne rat, ginu Ukrajinci", naglašava Andrij.

Ističe kako je veliki problem i samih Ukrajinaca to da su opsjednuti prošlošću, a ne budućnošću države.

"Historija je mnogo bitnija za nas. Naše glavne diskusije su o Drugom svjetskom ratu, ko je bio prije hiljadu godina na tronu u Kijevu, je li bio čisti Ukrajinac ili ne. Mi pričamo mnogo više o kozacima iz 17. stoljeća nego o tome kako možemo reformisati svoju armiju, da li će biti kompatibilna s NATO savezom", objašnjava Andrij tokom razgovora.

Poveznice Ukrajine i Bosne i Hercegovine

Tokom svog školovanja Andrij je 2014. godine na Univerzitetu u Varšavi diplomirao i Balkanologiju. Svoju zainteresovanost za područje Balkana, ali i same Bosne i Hercegovine zadržao je sve do danas te ističe kako su i brojni Ukrajinci upućeni u stanje u BiH te da se paralele između ukrajinske krize i krize u BiH često prave.

"Ja znam vaš jezik i gledam šta se sve dešava. Zanimaju me stavovi intelektualaca, ali i komentari na društvenim mrežama. Vidim da u Bosni niko ne zna šta je Ukrajina i o čemu se ovdje radi. Moram da kažem da smo za ovih osam godina mi upoznali Bosnu, ali i teritoriju bivše Jugoslavije, mnogo bolje nego što vi znate o nama. Kada je počeo rat, imali smo modu čitanja jugoslavenskih pisaca koji su pisali o ratu. Kod nas svaki obrazovan čovjek zna sve o opsadi Srajeva, jedan od najpopularnijih pisaca je Miljenko Jergović. Znamo dosta toga. Gledamo tv i kod nas eksperti koji pričaju mogu spominjati Bosnu i Dejton i većina ljudi zna o čemu se radi. Osam godina govorimo da ne želimo potpisati neki takav Dejton i da ne bismo mogli tako funkcionisati", objašnjava Ljubka.

Andrij tokom posjete Sarajevu 2021. godine (Foto: Facebook)
Andrij tokom posjete Sarajevu 2021. godine (Foto: Facebook)

Također, naglašava kako bi "ukrajinski Dejton" i dodjeljivanje prava veta separatističkim teritorijama stvorili velike probleme.

"Mi imamo primjer Bosne i vidimo da to ne funkcioniše. Ustvari, puno se govori o tome da ova nova faza sukoba i napetosti može biti iskorištena u različitim dijelovima svijeta. Puno je bilo razgovora o tome šta se kod vas dešava i da li će Dodik proglasiti nezavisnost od BiH, da li će država funkcionisati ili ne", rekao je Ljubka.

Na pitanje koliko je zapravo ukrajinsko pitanje prešlo regionalne okvire, sve pojašnjava slikovitim primjerom.

"Kada Kina zbog Tajvana ili Dodik imaju sve gotovo za svoj plan, oni traže priliku, jedan zgodan trenutak kada će napraviti to što žele. Taj dan će biti kada počne velika agresija Rusije na Ukrajinu, jer će tada biti fokus svijeta na ovom dijelu, u ovoj mutnoj vodi i magli. Zbog toga ova kriza može da bude iskorištena u različitim dijelovima svijeta i Evrope, pa i u Bosni", jasan je.

Historija Ukrajine se i dalje piše

Na kraju razgovora dotakli smo se i teme budućnosti Ukrajine, separatističkih teritorija, ali i odnosa ove države s Rusijom. Između ostalog, Ljubka naglašava kako se historija Ukrajine još uvijek piše te da su neke stvari nakon 2014. godine ostale trajno promijenjene.

"Kada govorimo o historiji, historija Ukrajine se piše. To nije dovršena stvar. Za ovih osam godina, što se tiče građenja političke nacije, izgrađeno je više nego za 100 godina prije toga. Ovaj rat mobilizira i u ovom je ratu puno ljudi promijenilo svoje stavove. Kada pričamo o tome što se događa, ljudi koji su se rodili poslije aneksije Krima, oni su pošli u školu. To je antiruska generacija. Nemamo više izbora. Putin može da umre ili da se promijeni vlast, ali mi smo antiruska generacija i to će trajati godinama i poslije nas", ističe pisac.

Na pitanje smatra li da je opasnost od sukoba velika, Ljubka naglašava da postoji nekoliko stvari zbog kojih je u stanju straha i napetosti.

"Vidim da iz ovog sukoba nema normalnog izlaza. Kada je Putin dao ultimatum Zapadu, on je iznio toliko visok stav da nije moguće da se vrati u Rusiju bez ičega. Bojim se jer Putin mora nešto pokazati i zbog toga mislim da je scenarij pesimističan. Što se tiče naše države, mislim da Ukrajinu nije moguće okupirati. Ukrajina će postojati i to je logično. Ako Putin ne padne s vlasti ili ne umre, mislim da će ovaj konflikt s Krimom i Donbasom biti tamo gdje je sada, jer je to zamrznuti sukob i on odgovara Rusiji, ali i Zapadu", rekao je Ljubka.

Također, naglašava kako većina ljudi ne želi vraćanje Donbasa koji će imati pravo veta ili mogućnosti blokiranja cijele države.

"Mislim da će ovo stanje trajati dok ne dođe proruska vlast u Ukrajini, što matematički nije moguće, ili dok se ne promijeni vlast u Rusiji. Kad razgovaramo na kafi, mi čekamo da Putin umre i da se poslije njega dogovorimo. Ljudi misle da nije moguće da su Rusi manijakalne ubice. Ljudi misle da je to Putin koji je na neki način kao Staljin i da poslije smrti Putina možda može biti realnije da se nekako dogovorimo", ističe pisac.

Ljubka:
Ljubka: "Putin nas može okupirati, ali ne i pobijediti" (Foto: EPA-EFE)

U zaključku razgovora za Klix.ba Ljubka ističe kako se i pored takvih nadanja nikada ne zna ko će doći nakon Vladimira Vladimiroviča Putina.

"U Rusiji je situacija takva da nema izbora i ne vidim nekoga ko bi bio normalan i politički zdrav s demokratskim stavom. Mislim da čekamo da Putin umre i to je želja i mašta Ukrajinaca, jer vjerujemo da će se tada sve promijeniti i da će ponovo biti mir. Međutim, to nije bajka i zbog toga to neće biti tako lako. Problem nije samo u Putinu. Čekamo, nema izlaza normalnog i predvidljivog. Ovo je mutna voda u kojoj puno igrača peca ribu. Međutim, ta riba je ukrajinska i svi imaju nešto od toga, ali mi ostajemo bez nje", zaključio je na kraju razgovora za Klix.ba ukrajinski pisac Andrij Ljubka.

 

Link: https://www.klix.ba/vijesti/svijet/ukrajinski-pisac-andrij-ljubka-rat-je-izrodio-antirusku-generaciju-i-to-se-vise-ne-moze-promijeniti/220130091?fbclid=IwAR0WziTTZoGkvSmkRUoM-eVvBQ4ACih0ka5EtBggGNfpRpva6HEbbztZ-8k

 
 

Сторінка 2 з 69

Всі права захищено 2012 © lyubka.net.ua