Ukrainian English

Ukrainian Literature’s Boy Wonder Goes West

17 січня 2018

Ukrainian Literature’s Boy Wonder Goes West

Andriy Lyubka

A profile of Ukraine’s most ambitious young writer.

On the surface, Andriy Lyubka is hardly an intimidating presence. With his boyish face and long, sandy hair, he wouldn’t seem out of place in a Literature 101 course at the local university. In fact, when Lyubka visited Washington, D.C. recently, “every time he tried to order a glass of wine or a shot of whiskey, he would be asked to show his ID”, a travelling companion recalled.

But looks can be deceiving. Today, Lyubka is likely Ukraine’s biggest young literary talent, a giant even among the country’s most seasoned writers.

Just shy of thirty, the author has already produced four collections of poetry, three books of short fiction and two novels. And he has just returned from a six-week tour of North America under the auspices of the Contemporary Ukrainian Literature Series — a development all the more remarkable as very little of Lyubka’s work has been translated into English.

American and Canadian audiences in over a dozen cities warmly received excerpts — both in Ukrainian and English — from the charismatic contemporary writer’s hilarious, yet dark novel “Carbide”. “The audience at Columbia [University] roared with laughter”, said Maria Genkin, a journalist at who is a native of Lviv now living in New York.

And Lyubka’s star continues to rise. Soon he will set out for Slovenia to continue his study of the Eastern European region on a prestigious Central European Initiative Fellowship for Writers in Residence. But before departing for Ljubljana, he felt he simply had to visit “the country of Walt Whitman and Allen Ginsburg”.

Writing American in Ukrainian

American poets — most notably those of the Beat Generation — have exerted a formidable influence on the contemporary Ukrainian literary scene. Since independence, these nonconformist bards have often been translated and retranslated into Ukrainian. Like many others, Lyubka was not immune to the work of the American literary avant-garde.

“The Beat Generation molded me as a poet”, he maintains. Even the title of his essay collection — “Sleeping with Women” — is a reference to the work of the New York School poet Kenneth Koch.

So far, however, the cultural and literary exchange between Ukraine and North America has been fairly lopsided, with Ukraine exporting far fewer writers to the English-speaking world. Lyubka has set a remarkable goal for himself: “to smuggle Ukraine westward”, one book at a time.

That is a particularly lofty plan when you consider the present-day reality. Sure, many Ukrainian authors who grew up in the Soviet Union — Andrei Kurkov, Yuriy Andrukhovych, and Serhiy Zhadan, to name a few — have reached a wide English-language audience and established themselves in the global literary scene. But younger writers — people like Victoria Amelina, Kateryna Babkina, Artem Chekh, Oleksiy Chupa, Max Kidruk, and Dmytro Lazutkin — are struggling to garner international acclaim.

These authors’ works are ambitious, tackling the complex everyday realities of post-Maidan Ukraine. But their audiences seldom stretch beyond Eastern Europe. Lyubka wants to buck this trend.

Andriy Lyubka

And he may be just the writer to do it. “He comes from the newest generation of Ukrainian writers to have contributed to Ukraine’s vibrant post-Soviet literature”, says Dr. Mark Andryczyk, Associate Research Scholar at Columbia University’s Ukrainian Studies Program, who was instrumental in organizing the North American tour. “Lyubka is a remarkably active member of country’s literary scene”.

Or as Olena Jennings — a New York-based poet of Ukrainian descent — put it: Andriy Lyubka “has international star power”.

Smuggling: A How-To Guide

For the writer himself, smuggling is more than just a metaphor for introducing the West to Ukrainian literature; it is also the subject of his latest novel. In “Carbide”, Lyubka presents a compelling story in which a motley cast of characters digs a tunnel under the Ukraine-EU border.

One idealistic school teacher “wants to open the door to Europe for Ukrainians, but most of the characters merely seek to use it as a tunnel for smuggling goods — cigarettes, gas, alcohol, drugs, human organs or illegal immigrants”, Lyubka explains. During Lyubka’s tour, the Los Angeles crowd recalled similar schemes on the Mexican border, which made the novel, set in Western Ukraine, unquestionably more relatable.

“Lyubka explores the criminal world of Western Ukrainian smugglers with a humorous quality that is reminiscent of [Czech novelist] Karel Čapek and [Soviet satirists Ilya] Ilf and [Yevgeny] Petrov”, says journalist Maria Genkin. “Literature of such a fine satirical insight rarely comes from the former Soviet bloc, which seems more keen on exploring the dark spots of the past rather than the idiosyncrasies of today”.

Never averse to conducting thorough research to craft an authentic story, Lyubka incorporated his personal experience of living in a border town into the novel. He’s been known to make some extra cash transporting various things into the EU — although he insists “literature is my sole profession”.

Beyond promoting his work, Lyubka’s recent North American tour serves a broader purpose: nudging Ukraine — often politically and culturally isolated — closer to the West and its intellectual discourse. Dora Chomiak, a board member of the Razom for Ukraine non-governmental organization, argues that “Lyubka brings a fresh voice direct from a country that has so much to contribute to the world today, particularly to the understanding of democracy in the United States”.

But Lyubka believes Ukraine’s political integration with the West must start with culture. “We have to show the world that we have interesting literature, good artists, and cool, top-notch music”, he says. “In other words, we have to prove to the West that we’re a normal, European country, that we’re civilized people”.

Lyubka is far from alone in these sentiments. Ukraine and its young writers have demonstrated their determination to leave their mark on the global literary community while still providing critical insights into the Ukrainian consciousness. Chomiak believes “[w]riting of this quality and this broad appeal deserves to be accessible to English-language readers through translation”. The rest is up to Western readers and publishers.

Reilly Costigan-Humes lives and works in Moscow and translates literature from Ukrainian and Russian. He has co-translated, with his colleague Isaac Wheeler, Serhiy Zhadan’s “Voroshliovgrad” (Deep Vellum, 2016) and “Mesopotamia” (Yale University Press, 2018).

Source: The Odessa Review


Андрій Любка як дитина зламу століть

15 січня 2018

Магнетизм цієї прози інтонаційний: природність та невимушеність, прихильність і зацікавленість у слухачеві.


Магнетизм цієї прози інтонаційний: природність та невимушеність, прихильність і зацікавленість у слухачеві.



Наприкінці минулого року відбулося вже традиційне вручення Премії імені Юрія Шевельова (заснована 2013 р.) Лауреатом став Андрій Любка за книжку есеїв "Саудаде" (Чернівці : Книги — ХХІ ; Meridian Czernowitz, 2017. — 192 с.). 

Уже книжка 2014 р. "Спати з жінками" закріпила репутацію Андрія Любки як доброго есеїста. "Саудаде" цю репутацію підтвердила, хоча між збірниками автор успішно дебютував як романіст. 

Що криє в собі загадкова назва книжки? Саудаде як предмет своєрідної національної гордості португальців, галісійців, бразильців означає особливий емоційний стан: мікс просвітленого суму, ностальгії за втраченим, туги за нездійсненним, марноти всього — з відтінком шляхетної світлої романтики та особливого катарсису, що його приносить нещасливе кохання. Можна сказати, що все це достеменно знаходить читач у мініатюрних есеях Андрія Любки, а на додачу — ще й добрий гумор, дотепність та іронію, яскраві картини авторських мандрів, зворушливі спогади, кумедні трафунки та гірко-сумні докори нашим лінощам, недбальству, негосподарності, безініціативності як бракові належної самоповаги.

Есеїстика для Андрія Любки — життєва необхідність: як людина достеменно творча, активна й мобільна, він постійно сповнений вражень, ідей, міркувань, різнорідних імпульсів, тож мусить бодай частину втілювати в цю дуже органічну для нього форму. Дитина глобалізаційної доби, "україномовний європеєць", — він ще в тій попередній книжці переймався актуальним питанням: "Чи може українець бути космополітом?" — хай навіть і з іронічними модуляціями. Актуальність зумовлена міцною прив'язаністю до власних коренів та витоків, попри всі нові тяжіння і враження. Тобто глобальна географія письменника має виразний характер системи концентричних кіл. Виноградів — Закарпаття — Україна — Європа — "далі — скрізь" (останнім часом уже й друга півкуля, про це, очевидно, буде невдовзі, в інших книжках)… Любов до річок, передовсім Тиси та Дунаю (вони тут майже дійові особи) як сполучних артерій Центрально-Східної Європи, а часом і "кордонів цивілізацій"… Зрештою, і Львів, і Відень, і Чернівці та Ужгород у нього особливі, свої, побачені інакше, ніж ми їх бачили або уявляли. А такі міста, як угорський Печ, він відкриває читачеві, дослівно, як піонер, адепт, апологет і тлумач. Автор не просто добре знає Європу: відчуває її у всій багатоскладовості, у драматичних нашаруваннях та карколомних звивах. 

Часто ліричний, іронічний, часом і саркастичний, надто коли йдеться про звичні й узвичаєні наші неподобства. Чому, справді, немає в нас музичного фестивалю Бейли Бартока, уродженця Виноградова? Чому взагалі не освоєно в нас його музичну спадщину, таку насправді близьку нашому мелосові, а водночас таку всеєвропейську та модерну? А між іншим — якби проводився такий фестиваль — напевно, угорцям складніше було б нині заварити оту кашу з приводу мови навчання!

Перефразовуючи його власні слова про Альфреда Шнітке, скажу, що Андрій Любка є дитиною зламу століть і тисячоліть; далі цитую: "з усіма його (того зламу. — Е.С.) суперечностями, винаходами, трагізмом та культом масовості". І, як Шнітке все це намагався поєднати в музиці, письменник прагне такого синтезу у своїй есеїстиці; істотною мірою й досягає цього. Цитований есей "Танґо в божевільні" містить цікаву характеристику композитора, яка водночас не зазіхає на музикознавство, як не претендує на шевченкознавство есей "День", на франкознавство — есей "Не перший, але й не другий", водночас пропонуючи свіжий погляд на класику й класиків. І це важливо як свідчення, що класика — ще не музейний запасник і не камера безстрокового схову. Натомість любов до "високої" музики є в цьому випадку, либонь, виявом доброго слуху як пізнавальної активності та довіри до світу, адже музика також осмислює всю повноту буття. "…Альфред Шнітке дуже тонко відчув напругу, онтологічний конфлікт, який існує між егоїзмом, нарцисизмом кожного музичного інструмента й інтересами спільності, оркестру. Конфлікт цей між індивідуальністю (солістом) і колективом (оркестром) виводив його музику на раптові й неймовірно багаті поля інтерпретацій". Або таке: "Здається, коріння фірмового для Шнітке універсалізму ховається у змішаному етнічному походженні, а отже, і кризі ідентичності, а також у зіткненні досвідів"… 

Полемічність його здебільшого толерантна, щоправда часом за рахунок дошкульної іронії, як-от про польські екскурсії Галичиною в есеї "Галичина: невіднайдена Троя"… Часом це просто милі жарти, як "Безалкогольний день народження", "Мій приятель Джордж" або "Слава, що йде попереду тебе", — хоч вони зазвичай теж бувальщини, і до того ж насправді не такі прості, як може видатися. Зрештою, саме таких більшість: "Слідами Вацлава Гавела", і "Біблійна історія в тюремній камері", і "Власник зйомної квартири", прочитавши який, надто чутливий читач ладен заплакати разом із героєм, хоч автор і не ставив цього за мету.

Проте є речі вельми серйозні, проблемні та драматичні, здатні закарбуватися у свідомості, зворохобити. Есей про бачванських руснаків "270 років самотності": пам'ятаю, яка вражена була, прочитавши його вперше… А ще — цей автор знає ціну мовчанню: "саме в мовчанні зріють добрі, мудрі, потрібні слова" ("Залягти на дно в Бухаресті"). В добу девальвації слів, маніпуляцій зі словами це і важить, і промовляє.

Часом автор буває трішки дидактичним — либонь дитяча мрія стати священиком так нагадує про себе. Але відчуття міри схиляє пом'якшувати такі пасажі дрібкою гумору чи іронії. Зрештою, то він не нас навчає, а сам навчається, милуючись кристаликами досвіду: "Можна проїхати багато тисяч кілометрів, але так ніде й не побувати. Насправді подорожує не той, хто перетинає міста й держави, а той, хто готовий прийняти світ таким, як він є. Тому під час мандрівок оминайте більшість туристичних місць, люксові ресторани й готелі глобальних мереж". І ще: "Заповідь справжнього мандрівника мала б звучати так: дорога любить тебе, довірся їй — і будеш винагороджений". ("Маловіште: слідами арумунів").

Автор знає, що тексти його добрі, добротні, читабельні, тому спокуса всі їх надрукувати в книжці велика. Ба й справді — чому б не додати сюди і вступне слово (первісно, можливо, усне) до першого роману: адже то добрий текст, не гірший за інші, і, як часто буває в автора, там є таке заховане дзеркальце, здатне розсувати межі того, що мовлене дослівно, та обдаровувати читача тим "прирощенням змісту", котре сприймається як бонус і як вияв довіри, як випробування на сприйнятливість, а заодно — й винагорода за неї ("Карбід, або Песимізм"). Ну і додаткова промоція роману теж, мовляв, не завадить.

Андрій Любка належить до письменників, котрим усе, таки дослівно — все, править за матеріал, усе варте уваги, й ніщо не видається зайвим. Та ж таки "непозбувна бентега", яка певний час (і доволі довго як для соцмережі!) пурхала в стрічці Фейсбуку, наче воланчик у пляжному колективному бадмінтоні, — знайшла тут своє місце ("Новий прекрасний сніг"), аби трохи згодом хтось мудрував над курсовою про творчість Любки і мордувався питанням: це він "обіграв" — чи таки сам і запустив-запостив ув обіг? Досвід колумніста й блогера дисциплінує, структурує різноманітний матеріал, робить есеї сумірними між собою і, як музичний клавір, "добре темперованими". Лише іноді в кінці або навіть і всередині оповіді автор проказує: "Але це вже інша історія". Та й то це просто прийом, обіцянка, інтрига. Є тут і добрі приводи згадати, що починав Андрій Любка як поет: той-таки, до прикладу, есей, що дав назву всій книжці, чи "Forget-me-not". У певному сенсі, ліричним поетом він залишається навіть тоді, коли самому собі видається гумористом ("Газетний гороскоп", "Пайка без паяльника", "Різдвяний стартап"). Водночас ці безневинні усмішки зберігають смак і колір, і живі деталі нашого життя в недалекому минулому, у ті ж дев'яності, коли діти, перепродуючи жуйки чи пиво, могли заробити більше за дорослих — хоч би тому, що дорослим, бувало, взагалі не платили… Пам'ять дитинства, жива, яскрава та свіжа, надає справжнього чару й переконливості таким образкам: "Пам'ятаю наше найпростіше правило, наш закон: якщо росте дерево, то не просто так, значить, на нього треба одразу ж залізти, і тоді ти побачиш щось важливе. До кожної пригоди, можливості й повороту на дорозі ми мали відкрите серце. Йди перед себе — і кудись прийдеш".




Андрій Любка - лауреат премії імені Юрія Шевельова

25 грудня 2017

Цьогорічним лауреатом премії імені Юрія Шевельова став Андрій Любка — романіст, поет, перекладач та есеїст. Про це 23 грудня повідомляють організатори премії.

«Вітаємо цьогорічного лауреата премії імені Юрія Шевельова Андрія Любку», — йдеться на сторінці Києво-Могилянської бізнес-школи.


Премію Андрій Любка отримав за видану цьогоріч книжку «Саудаде», яка складається з понад 60 коротких історій про особисте, мандри, музику.

Цього року члени журі премії імені Юрія Шевельова за найкращу есеїстику відібрали, крім книги Андрія Любки, також книгу «О-мовлення місця» Тараса Возняка та «Корабель шаленців» Тараса Лютого.

Премія імені Юрія Шевельова — нагорода за художню та наукову українську есеїстику, опубліковану протягом останнього року. Вона була започаткована 2013 року Києво-Могилянською бізнес-школою, видавництвом «Дух і Літера», Українським центром міжнародного ПЕН-клубу та Українським науковим інститутом Гарвардського університету. Премія носить ім’я Юрія Шевельова, який започаткував модерну українську есеїстику.

Лауреатами премії від часу заснування були Тарас Прохасько, Андрій Портнов, Кость Москалець, Олександр Бойченко та Вахтанґ Кебуладзе.

Джерело — Радіо Свобода.


«Найкращі тексти виходять, коли мене просто «несе», -- Любка

20 грудня 2017

Андрій Любка – український поет, прозаїк, перекладач і есеїст. Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007), «ТЕРОРИЗМ» (2008), «Сорок баксів плюс чайові», книжки прози «КІЛЕР. Збірка історій» (2012), книжки есеїв і колонок «Спати з жінками» (2014), роману «Карбід» (2015), збірки оповідань «Кімната для печалі» (2016) та збірки історій «Саудаде» (2017). Багато друкувався в літературних альманахах, брав участь у численних літературних фестивалях у Берліні, Варшаві, Інсбруку, Стамбулі, Празі, Москві, Дармштадті, Києві. Вірші Любки перекладалися німецькою, португальською, російською, білоруською, чеською та польською мовами.

Докладніше про життя і творчість письменника – в його інтерв’ю «Галицькому кореспонденту». 768w, 600w, 781w" sizes="(max-width: 488px) 100vw, 488px" style="box-sizing: inherit; height: auto; max-width: 100%; clear: both; display: block; margin-left: auto; margin-right: auto;">

– Ти сам постійно в дорозі і на дорозі. Не втомили оці дорожні вітри?

Воно якось так дивно складається, що коли я подорожую, то на четвертий-п’ятий день уже хочу додому, у свій душ і в своє ліжко, скучаю, як не дивно, за рутиною: вівсянкою з мультиварки, зеленим чаєм із домашнього надщербленого горняти, за ранковим читанням новин біля вікна й таке інше. А потім повертаюся додому, і за тиждень мені починає зривати дах від нудьги, хочеться кудись їхати, рухатися, щось робити. На щастя, перебороти такий потяг мені вдається короткими поїздками в угорський Дебрецен чи словацькі Кощиці – туди я їжджу в оперний театр, а ввечері повертаюся в Ужгород.

– Наскільки тебе як письменника мотивує оця, я би навіть сказав, апокаліптична гострота життя?

Мабуть, ніяк. Тобто тут ідеться про два різні письма: вірш – це шок, укол, різкий біль, і все це треба одразу ж записати. Натомість для прози мені потрібен спокій, бажані тиша й одинокість. Мушу сконцентруватися, охолонути від емоцій, відключитися від цього світу. Коли пишу в Ужгороді, то планую таким чином, щоб з’їздити в супермаркет, закупитися, а потім тиждень не вилазити з хати, повністю поринути в текст, вжитися в сюжет. За кордоном писати легше, бо менше турбують дзвінками, не приходять контролери для перевірки лічильників, сусіди не запрошують на дні народження і так далі.

– Як ти працюєш зі своїми текстами? Це імпульс і фіксація чи кропіткі пошуки слова?

Я входжу в роботу періодами: є місяці, коли я лише пишу, не думаючи ні про що інше, працюю, створюю так звану «чернетку». А потім перемикаюся на переклади чи подорожі, кілька місяців займаюся цим, зовсім не згадуючи про свій текст, навпаки – мушу його забути. А коли забуду, то можу читати його як чужий, так званим «свіжим оком», тоді легше редагувати або й узагалі видаляти цілими сторінками. У такий спосіб виходить, що за рік я можу одну книжку написати і одну перекласти, чергуючи писання, перекладання і редагування. Пишу я досить швидко, думаю, це відчувається й при читанні. Я пробував писати повільно, ретельніше добирати слова, але тоді в мене виходить якась «жуйка». Річ у психотипі: я холерик, тому найкращі тексти виходять, коли мене просто «несе».

– Розкажи, чим для тебе є твої заняття літературою, крім того, що це твоя професія і зарібок грошей. Які глибинні інстинкти ти нею задовольняєш?

Це щось дуже природне для мене, природнішим є хіба читання. Я почав писати у сім років, бо мені хотілося вигадувати сюжети – наприклад, а що відбулося з героями після закінчення казки? Крім того, писання є спробою самотерапії, втихомирення власних страхів, комплексів, задоволення мрій. Я жив у маленькому містечку, там було нудно, тому я вигадував різні неймовірні пригоди, бачив себе героєм, убивцею, моряком чи пілотом літака, мріяв – і записував ці мрії. Перша моя прозова книжка називалася «Кілер» – подивившись фільм із Жаном Рено і маленькою Наталі Портман, я почав вигадувати іншу, не таку трагічну розв’язку й написав про це оповідання. Крім того, я ніколи не знаю фіналу своєї книжки, мені відомі лише герої і точка, де вони перетинаються, а потім – пустка, тож я пишу, щоб довідатися продовження сюжету, мені самому цікаво.

– Від чого залежать твої темпи писання: від настрою, пори року, навколишньої ситуації?

Від спокою й самотності. Є періоди, коли я взагалі не пишу, навіть колонки. Наприклад, влітку. Не знаю, з чим це пов’язано. Можливо, через те, що я «сердечник» – у мене вроджена вада серця, тому спеку я не люблю й не найкраще почуваюся в липні. Та й увага розсіяна – навіть читати не хочеться, не кажучи вже про писання. Я не міг писати під час Євромайдану, бо в мене аж руки тремтіли від збудження, місця собі не міг знайти.

– Що тебе розчарувало найбільше останнім часом?

Я не розчаровуюся, бо не був зачарованим нічим. Намагаюся зберегти критичне мислення, хоча час від часу піддаюся спокусі й вірю в нового «месію», який змінить Україну за лічені місяці. Крім того, я люблю чорний гумор, а він є природною вакциною від зачарування й пафосу.

– Що потрібно тобі для натхнення? Що таке натхнення взагалі, у твоєму розумінні?

Либонь, натхнення – це вигадка графоманів. Натхнення приходить під час роботи. Треба сісти за комп’ютер, відкрити чисту вордівську сторінку й думати, пробувати писати, намацувати перше речення, а потім воно поллється само. З віршами трохи інакше, бо вони б’ють тебе в голову, як алкоголь, тобі залишається тільки записувати. Я ніколи не пишу під градусом чи під травою, мені в цих станах хочеться чогось іншого, не такого «високого», скажімо – перемагають низькі інстинкти (сміється).

– Чи можна сказати, що це в тебе подібне до трансу? Є відчуття, що вірші приходять зовні?

Є відчуття, що вірші не приходять, бо за останні три роки я не написав жодного поетичного рядка. Це пов’язано з тим, що останнім часом я працюю переважно з прозою, а це зовсім інший підхід до побудови речень, це інакший тип мислення. Чесно кажучи, я б хотів повернутися до віршів, та й цілком можу їх писати і тепер, але мені нецікаво. Виходять якісь самоповтори, а я шукаю нової мови. Коли вона, ця мова, прийде, тоді й вірші почнуться.

– Ти взагалі маєш страхи?

Я боюся змій, але живу в Ужгороді, а вже в назві міста є певна зміїність. Таким чином, я борюся з власними страхами. Боюся збожеволіти. Боюся боятися.

– Популярність. Як ти справляєшся з нею?

А з нею треба якось справлятися? Популярними є актори чи попсові співаки, а популярність письменника – це дуже умовна штука. Я живу в маленькому місті, працюю вдома, не так часто контактую з людьми, намагаюся уникати великої кількості виступів і турів (мій ідеал – Селінджер, жити відлюдкувато й лише писати, без ніяких презентацій і фотокамер). Але я вдячний популярності, вдячний людям, які купують і читають мої книжки, бо завдяки їм я можу займатися лише творчістю, а це кайф.

– Поет і жінки. На твою думку, наскільки це сильна зброя у міжстатевих стосунках – поезія?

Я досить скептичний щодо цього, навряд чи жінку можна спокусити віршем. Це радше працює навпаки: жінки мають суттєвий вплив на поетів і поезію, можуть розбурхувати емоції й у такий спосіб надихати. З власного досвіду скажу, що найкраще натхнення – від страждання, від нерозділеної любові, тому сувора правда літератури така: найкращі музи – ще ті сучки!

– Добрі українські письменники почали вдаватись до співу, музики. Це Андрухович, Іздрик, Жадан – всі вони вийшли на музичну сцену. Як вважаєш, це веління голосу, бажання співати, потреба живого контакту через перетворення читача на слухача чи щось інше? Ти не плануєш таких колаборацій?

Був ще Покальчук, з нього, здається, все це почалося. Усі ці письменники почали займатися музикою в досить зрілому віці, тобто йдеться про урізноманітнення життя, коли тобі стає нудно тільки писати – шукаєш себе в інших сферах, які любиш; це природно. У мене для цього є риболовля. Крім того, у мене досить вузькі музичні смаки – я люблю класичну музику, тож якби колись і хотів співпрацювати з музичною командою, то це був би оркестр, бодай камерний.

– Можеш розповісти про найбільші помилки і чого вони тебе навчили?

Найбільша моя помилка – кілька років роботи в політиці. Це дуже брудний світ, і якщо ти потрапляєш туди молодим ідеалістом, то на тебе чекають жорна. Але звідти я виніс цікаві спостереження, бо намагався зрозуміти логіку політиків, аж поки не усвідомив, що логіки там немає, бо це вузол амбіцій, комплексів і бажання наживи. У романі «Карбід» одним із найколоритніших персонажів є мер, тому я вважаю, що свої «політичні» роки прожив недарма – назбирав матеріалу для книжки, хай і гостро сатиричної.

– На твою думку, українцям вистачає іронії, а головне – самоіронії? Може, проблема в тому, що її замало?

Думаю, вистачає. У нас у генах є певна здатність дивитися на світ прищуреним оком, з дулею в кишені, ще й лукаво при цьому усміхаючись. Недарма новітня українська література починається з «Енеїди». Якби не почуття гумору, не іронія, то ми б давно перетворилися на спільноту самогубців – після усіх окупацій і голодоморів нам би не вдалося опанувати себе й жити далі. Це ще й основа нашої демократичності, бо до будь-якої влади, навіть проєвропейської і реформаторської, ми ставимося як до зграї ідіотів, кепкуємо з них, жорстоко насміхаємося. Тому наші «месії» так швидко й згорають.

– Світ, складається враження, поволі закипає – Anonimous, WikiLeaks, а з іншого боку, все більші намагання корпорацій підкорити все і всіх… Що ти відчуваєш з цього приводу?

Я вдома не маю телевізора, тому значною мірою потік негативної інформації мене оминає. Замість новин намагаюся читати книжки, переважно художню літературу, бо до мотиваційної й бізнесової книжкової продукції ставлюся з гумором. Крім того, борюся з жагою споживання – не купую собі нових речей, яких не потребую. Це і є моя відповідь на захланність корпорацій і божевільний потяг споживачів купувати. Мій телефон – стара кнопочна Nokia, планшет – трирічний китайський з надщербленим екраном, але він працює, тому новий я не купую. А щойно відчуваю якусь тривогу про майбутнє світу, теорію змов і корпорації – йду на природу, рибалю, гуляю горами, заварюю карпатський чай. І попускає (сміється).

– Інтернет відкрив певний ящик Пандори стосовно конструювання текстів. Якщо раніше, щоби стати літератором, потрібно було пробиватись на люди через фізичний друк книжки, то тепер поле відкрите всім. Як відрізнити літературу від графоманії, на твою думку?

Не знаю, це завжди суб’єктивно. Думаю, література – це коли в читача є відчуття, ніби письменник говорить саме з ним, наче текст спеціально для нього й про нього написаний. Тобто твір до тебе промовляє й проймає тебе, це відчуваєш шкірою. Інтернет відкрив дорогу молодим, тепер уже не треба роками чекати на першу журнальну публікацію, бо й журналів літературних як таких не залишилося. Тішить те, що, попри весь технічний прогрес, люди й надалі прагнуть читати книжку, їм хочеться тактильної розкоші паперу, прагнеться шурхоту сторінок і запаху друкарської фарби.

– Існує твердження про еволюцію від поезії до прози. Прокоментуй, будь ласка.

Поезія, як на мене, – це найвищий щабель розвитку мови, це концентроване буття плюс філософія і витончена форма. Тому я вважаю, що слід говорити лише про деградацію від поезії до прози.

– Наскільки важливою для тебе є реакція на те, що ти робиш?

Не буду брехати, реакція є важливою. Ясна річ, хочеться, щоб твої книжки хвалили й радили іншим, тут нема чого встидатися. З іншого боку, є критика, яка не займається аналізом, а просто намагається образити автора, – до таких речей я ставлюся негативно й намагаюся якомога швидше забути. Хочеться, щоб рецензії допомагали письменнику розвиватися, вказували на хиби в тексті, на нелогічності, на слабші сторони. Хочеться конструктиву.

– Розкажи детальніше про те, на що особливо ти б радив звернути увагу, назви свій власний список топів і хітів.

Якщо я маю право щось комусь радити, то напередодні темної й холодної зими раджу взяти два прекрасні романи: «Марш Радецького» Йозефа Рота і «Якоб вирішує любити» Каталіна Флореску. Це дві книжки, які мені справили найбільшу приємність минулої зими. А з музики – послухайте альбом молодої американської композиторки МіссіМаццолі (MissiMazzoly) «Vespers for a new dark age», це просто фантастика!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

Джерело: Галицький кореспондент


"Саудаде" - найкраща книга року на Закарпатті

19 грудня 2017

Найкращою книгою Закарпаття у 2017 році стала «Саудаде» Андрія Любки

Найкращою книгою Закарпаття у 2017 році стала «Саудаде» Андрія Любки

Сьогодні, 19 грудня, в Ужгороді, у книгарні «Кобзар» підбили підсумки щорічного конкурсу «Книга на Миколая», якому передувала акція «Письменник за прилавком».


У номінації «Найкраща книга» перемогу отримала книга «Саудаде» Андрія Любки, «Найкраще краєзнавче видання» – «Ужгород. Невигадані історії» Тетяни Літераті, у номінації «Дитяча книга» перемогу отримала Галина Малик "Віршики для Одарочки", «Найкращим науковим виданням» стала книга «Екскурсії Ужгородм» від колективу авторів, серед яких Роман Офіцинський.

Нагадаємо, щорічна передсвяткова акція «Письменник за прилавком» тривала в Ужгороді з 1 по 15 грудня. 



Сторінка 2 з 47

Всі права захищено 2012 ©