А так насправді, то я волів би писати сербською –

щоб слова мололися, як говоріння п’яного,

щоб мова звучала, як освідчення в коханні:

волів би писати сербською – немов волаю по тебе,

неначе віддав тобі свою волю – і став невільником.

Бути невільником – як на турецьких галерах –

штовхати весло від себе, тягнути його на себе,

приблизно так і з мовою, бо бути невільником мови

схоже на перебирання квасолі, на чищення рису:

ці зернята тобі подобаються, а ці викидаєш,

ці слова тягнеш собі, а іншими норовливо гидуєш.

У сербській же все по-іншому: це дитинна мова,

наївна й трішки кумедна (лише не кажіть про це сербам),

тому я волів би писати нею, щоб вірші були категоричними

й щирими, як диктаторське й фанатичне «хочу!» дитини.

Тільки в сербській ревнощі – це «любомора»,

я ще ніколи не чув правдивішого слова, слова, в якому

любов злита з пошестю, мором, смертю.

І тільки сербською «Звіяні вітром» ‒

«прохуяло са віхором», погодьтеся, фільм

із такою назвою вже хочеться переглянути.

А так насправді, то я хотів би писати, як відчуває дитина:

правдиво, ковтаючи голосні й приголосні;

сміятися, коли сміється, какатися від злості,

плакати, щоб усі почули. Відчувати світ, як дитина, яка

ще не знає мови. Адже з кожною новою мовою,

з усе новими й новими словами ми лише віддаляємося

від правди. 

Коментарі: