***

У тобі грає циганська музика, якесь безкінечне радіо,

У твоєму голосі – неіснуючі материки, на яких живуть кочові племена.

Вісім демонів рвуться тобі з очей, аби повизбирувати

Пахучі зернята кави, аби станцювати навколо вогнища.

Між твого волосся надимаються паруси, дерев’яні щогли,

Скриплять старі велосипедні колеса, із твоїх губ

Можна збирати пісок і водорості, луску риби і древні монети.

У твоїх руках – старовинні мапи і кольорові метелики,

Фрукти й індійські прянощі, браслети зі слонової кістки.

Серце твоє – сурма на замковій вежі, опівнічні лови, погоні,

Сотні свічок, канделябри і мідні бильця королівського ложа.

Шкіра твоя – дзеркала, оксамит і олія зелених оливок,

Персики й сливи, налиті сонцем, вино із потрісканих амфор.

Дотик твій вартий битви, пісні або молитви, лиш на гірських

Вершинах квіти подібні знайдеш, сни маєш сплетені з хвої,

Вітру і ніжних обіймів.

***

 Якщо я помру - стану твоїм янголом-охоронцем.

Просто люби мене, і я захищу тебе від усіх

бродячих псів цього міста, від усіх комарів і спеки.

Клич мене на ім´я, і я починатиму тебе цілувати

за кілька хвилин до твого пробудження.

Згадуй про мене частіше, і я пильнуватиму,

щоб на твоїй кухні нічого не пригорало.

А поки я живий, дозволь мені дозволяти собі все,

що я хочу з тобою зробити.

Дивися на мене тепло, і я поламаю ноги

всім паркувальникам, які псують тобі настрій.

Можеш мене навіть прибити, та я все одно

ляскатиму тебе по сідницях у людних місцях.

Цілуй мене із заплющеними очима, - і я буду судомно освідчуватися,

коли все в тобі пружниться і стискається.

Дзвони мені за будь-якої нагоди, хоч зараз, коли це читаєш,

і я не тямитиму себе від щастя.

Дозволь повільно знімати з тебе трусики, -

і я очищатиму воду, яку ти п´єш.

Дозволь зривати з тебе трусики, -

і я тільки це й робитиму.

Просто люби мене, і я й далі ніяковітиму,

коли ти до мене всміхаєшся.

Просто люби мене, і я буду твоїм янголом,

твоїм охоронцем.

***

 До весни вже так близько, що, здається, от-от

піднімеш голову, стишиш крок і відкриєш рот:

Птахи літають так низько, немов небеса

Тихо котяться вниз, як цей світ і твоя сльоза.

Данте мав рацію: пекло всередині нас, і шлюз,

Десь справа від серця, одразу над шлунком, плюс

Ключів від нього ні в кого нема, і нерівний пульс,

Як азбука Морзе, підказує коли ухилятись від куль.

Я вертаюсь додому не сам, а з ромом і сумом,

І б’ється, як струмом, спогад про тебе, і суне

На мене мене зсередини, і живу я в тривкій напрузі,

І зими залишилось вже мало, як вірних друзів.

Я пишу ці рядки і почуваюсь, як останній бовдур.

Але час надійде і ти до мене залізеш під ковдру,

І всю цю гарячу вічність – поки не спиться –

Я тобі шепотітиму в вухо ніжні дурниці.

***

Містечко, яке вночі вимирає і тоне в снігах,

Мова, якою не скажеш ні «ох!», ні «нах!»,

Кімната, в якій сидиш і в якій помреш, -

Ти ждеш.

Містечко, яке вночі вимирає, його вогні,

Які горять на снігу і гаснуть в моїм вікні,

відсвічують, як монети, кинуті на глибину, -

Я жду.

Ти тут напередодні Різдва. У містечку зима

Така довга, сніжна, липка, затяжна,

І море накочує хвилі, гримить, як твоє ім’я,

Любове моя.

Місто, яке вночі вимирає. Воно, як сніг,

Тихо тобі лягає, як пес чи коханий, до ніг.

Їх скільки у тебе було і скільки є –

Я кохаю тебе.

Містечко, яке вимирає, його сліди,

На карті ледь знайдеш, пальцем води

назад, уперед, але біля моря, біля води

Ти його знайди.

На центральній площі, як гріх, як прах,

Я чекаю на тебе: як ох!, як нах!,

Я вселенську вічність кричу і мовчу –

Я тебе жду.

Я дивлюся в вікно, але там лише сніг,

Який летить безтурботно, як сміх,

І падає на мости, дахи, бруківку, кашкети –

О де ти?

Я далеко, як сни, недосяжний, як в снах,

Твої поцілунки, губи, яким би заздрив Аллах,

Нас зовсім не троє, крім нас на землі –

Тріє царі.

Містечко, яке вимирає вночі і вдень не живе,

Воно нагадує то нас, то мене, то тебе,

Зглянься, пиши і коли не спатимеш най –

Вийди у скайп.

Містечко на березі моря: вокзал і порт

Чекають на тебе, і я, як слот,

Як розетка, як вимикач, як USB –

Я клянуся тобі.

Містечко, яке вночі вимирає, а я – із ним,

Зникаю у ліжку, як піт твій, як стогін, як дим,

І не знаю із ким ти зараз, і з ким була –

Ти моя.

Містечко, яке без тебе вмирає і тоне в снігу,

Я в ньому, як в клітці, як в пеклі, я так живу,

І коли шукатимеш жаданого, як кокаїн,

Я – він.

Містечко на Півночі: море, дощі, сніги,

Твоя відсутність, запах твій, очі, твої листи,

Знай: для кого ти жила, шукала і не могла знайти:

Я – це ти.