Одним із найкращих рішень у моєму житті було рішення взяти собі за дружину східнячку. 

Щоправда, дружина з цим сперечається. Ні, не з тим, що це було найкраще рішення, у цьому в нас якраз повна згода; вона не погоджується з тим, що походить зі Сходу, адже родом вона з Чернівців. 

Але коли ти живеш в Ужгороді, найзахіднішому обласному центрі країни, місті, яке закінчується шлагбаумом і кордоном Євросоюзу, складно не бачити решту країни Сходом. Для нас Схід починається вже в Мукачеві, тому про Чернівці взагалі мови нема. 

Коли мене, закарпатця, запитують, хто мій улюблений закарпатський письменник, я відповідаю правду: Юрій Андрухович. Так, він живе в Івано-Франківську, але для мене, ужгородця, це і є Закарпаття. Так уже склалося, що Закарпаття і Україна мають дзеркальні стосунки: для ужгородців Україна є великим Закарпаттям, бо розташована за Карпатами, а для України саме ми є закарпатцями, бо живемо за Карпатами. Чим не дзеркало? 

Ці кумедні географічні курйози можна нагромаджувати далі, хоча вони можуть і ображати чиюсь самооцінку. Наприклад, львів’янам дуже не подобається, коли я кажу «у вас, на сході», хоча історично це місто є західним форпостом саме на сході. Львів набув символу європейськості і заходу тільки протягом останнього століття і лише для українців, натомість усю решту своєї історії в уяві пересічного європейця був останнім осередком західної цивілізації десь на кордонах Сходу. 

До речі, про уяву. Саме вона витворює в нас образ світу, в якому ми живемо, і який не завжди і не конче прив’язаний до реальної географії. Наприклад, ми часто говоримо про те, що Україна є країною між сходом і заходом, в цьому й бачимо джерело наших проблем.

Але так було далеко не завжди. Фактично ми стали країною «між сходом і заходом» тільки після 1492 року, коли Христофор Колумб відкрив Америку. З відкриттям Америки Європа подивилася далі свого порогу, відкрила Захід і автоматично нанесла на карту Схід. 

До відкриття Америки наші українські землі й протодержавні утворення були землею між північчю й півднем, частиною давнього ланцюга, який ми називаємо шляхом «із варяг у греки». Державність на наші землі принесли варяги з півночі, зі Скандинавії, натомість християнську релігію ми отримали з півдня, з Візантії. 

Так, не дивуйтеся, це ще одна географічна пастка, адже всі ми вчили в школі, що Русь-Україна отримала християнство зі сходу, східного обряду. Але кожен з вас має смартфон у руці, відкрийте карту й подивіться прямо тепер: столиця Візантійської імперії, Царгород-Константинополь, який ми нині знаємо як Стамбул, розташований аж ніяк не на схід, а захід від Києва. Південний захід. 

До речі, цікаво простежити, як після початку російського вторгнення саме нордичні, північноєвропейські країни активізувалися в підтримці України. Після обрання Трампа і самоізоляції США вже в недалекому майбутньому може статися, що ми знову побачимо поділ світу не на схід і захід, а на північ і південь; Глобальний південь, як тепер люблять казати. Не лише ставлення до демократії чи до тиранії, а й невблаганні кліматичні зміни, боротьба за доступ до води та регіонів з придатною для проживання середньодобовою температурою визначатиме геополітичні катаклізми ще за нашого з вами життя. 

Але повернімося до географії, точніше уявної її інтерпретації. Коли я вчився у Варшавському університеті, мій професор називав мене «kozak zakarpacki». Було в цьому щось зневажливо-глузливе, бо ж на Закарпатті ніколи не було козаків, але мій патріотичний запал спонукав його називати мене саме козаком. 

Чесно кажучи, це було недалеким від правди. Так, на Закарпатті зроду-віку не було козаків, але я виростав на книжках про козацьку доблесть і славу, і мені малому дуже легко уявлялося, що і в моїх жилах теж тече козацька кров. 

Врешті-решт, так само було з Голодомором: коли в дитинстві у мене в родині започаткувалася традиція ставити свічку на підвіконня у роковини цієї трагедії, ніхто не говорив про географію чи вплив цієї трагедії конкретно на нашу родину, бо це було спільне українське горе. 

Отож, що робить нас усіх українцями, а Україну – Україною? Як на мене, однією з найголовніших підвалин нашого існування є наявність когось іншого, наявність різноманіття. 

Кожен з нас сам по собі – лише закарпатець, слобожанин, подолянин, полтавець, волинянин, буковинець, кримець, але коли ми стаємо разом – ми стаємо українцями. Саме наявність іншого регіону, історій, традицій та побуту, що відрізняється від нашого власного – дає нам відчуття великої спільноти, великого народу і великої країни. 

Як на мене, сутність України полягає в різноманітності. Це наша основа, фундамент нашого менталітету, запорука існування та демократичності. Коли путін напав на Україну в 2014 році і окупував кілька українських регіонів, його мета, як і сьогодні, полягала не в конкретних квадратних кілометрах, а в знищенні всієї України, знищенні самого ядра українства. 

Адже якщо забрати з нашого пістрявого пазлу якусь частину, то Україна перестає бути собою. Якщо забрати в нашої країни схід, то решта не буде Україною – це буде якась інша країна, наприклад, Західноукраїнська Республіка, але не Україна. Якщо забрати в нашої Карпати – це буде не Україна. Якщо забрати в нас Чорне море – це буде не Україна. 

Зброя, якою нас били в 2014 році, підступніша за метал і порох – росіяни намагалися знищити нас ідеєю, що якщо ми добровільно відмовимося від якогось регіону, то решта країни буде кращою, більш європейською, єдинішою в політичних голосуваннях, патріотичнішою. Але це не так, це була отрута, що мала паралізувати нас поступово: якщо сьогодні забрати один регіон, то завтра відмиратимуть і відпадатимуть наступні, аж поки Україна не зникне повністю; якщо погодитися на новий кордон по Кальміусу чи Сіверському Дінцю, то завтра він пройде по Дніпру, післязавтра по Збручу, а згодом і по Тисі, аж поки від України не залишиться зовсім нічого. 

Ми сильні й маємо шанс вистояти тільки тоді, коли ми тримаємося купи, коли ми разом. Тому мене геть не дивує, що в 1939 році, коли на закарпатських землях було проголошено незалежність Карпатської України, збройні сили цієї молодої держави назвали саме Карпатська Січ. У Карпатах ніколи не було Січі й козаків, але славне минуле й приклад Запорожжя надихали людей на боротьбу, як нині приклад УПА надихає українців на партизанську боротьбу на окупованих територіях на сході й півдні нашої країни. 

24 лютого 2022 року на Закарпаття не впала жодна бомба, але в усіх містах Закарпаття були черги перед військоматами, щоб іти й захищати свою українську землю – свою харківську землю, свою київську землю, свою донецьку землю. І сьогодні, коли мукачівська 128-ма гірсько-штурмова бригада воює на Запоріжжі, а закарпатська тероборона б’є ворога під російським кордоном на Сумщині, ні в кого не виникає питання що вони там роблять. Вони, закарпатці, захищають там своє, рідне – запорізьке й сумське. Українське. 

Тож наша країна – це ніяке не між, це шлюб Заходу зі Сходом,  Півночі з Півднем.

Дітьми цього подружжя є ми, українці. 

Релігією цього подружжя є свобода. 

                                                                                                                       Київ, 17 березня 2025 Промову виголошено з нагоди старту Ліги лідерів місцевого самоврядування 2025 в рамках програми ULEAD з Європою