Минулого року мені неймовірно пощастило: в останній день червня я зламав ногу. Подвійний перелом суглоба стопи виявився настільки складним, що на три місяці прикував мене до крісла колісного. Не буває для письменника більшого щастя. Кращі умови для творчості можуть бути хіба в тюрмі 🙂

Щоправда, тоді я бідкався і нарікав, думав про суспільство бар’єрів і те, як складно жити в Україні людині з особливими потребами (до речі, ось тут мій тодішній допис про це). Але нині, озираючись назад, я мушу визнати, що то був прекрасний час.

Бо він повернув мені мене. Все те, що я відкладав на «після війни». Особливо – творчість, яка в реаліях воєнного часу видається зайвою і егоїстичною. Бо ж є багато практичних потреб, важливо бути корисним, працювати на благо спільної справи, а хіба ж може художня література якось допомогти в цей час? Тому краще займатися волонтерством, а якщо писати – то колонки, публіцистику, статті для міжнародної преси. Такою була моя логіка і я досі вважаю її правильною.

Але раптом – out of the blue – трапився перелом, який був для мене знаком з небес. Зупинися! У такому ритмі неможливо жити, він знищує, випалює, старить. Тож зламана нога повернула мене додому й максимально обмежила можливості пересування (так воно – жити на поверсі зі сходами).

Та загалом життя в гіпсі нагадало мені пандемію коронавірусу, бо то теж була чудова пора для творчості: постійна самоізоляція, непереборне бажання весь час щось перекусити, латентний алкоголізм, невдалі спроби сконцентруватися на роботі, перепади настрою від суїцидальних поривів до безпричинної ейфорії.

Дружина жартувала, що завдяки перелому я нарешті познайомився зі своєю молодшою донькою, бо мав багато часу для неї й вона могла на мені засинати. Це гірка правда і найбільший плюс від перелому.

Але був ще один – робота. Я повернувся до роботи – тієї, яка мені подобається, а не яку треба робити. До сковородинівської «сродної праці». До чогось, що творю я, і що творить мене.

Тож опинившись у новій для себе ситуації – прикутим до крісла і замкнутим у просторі дому – я взявся за те, що люблю. Щоб не здуріти від замкнутого простору – я уявляв і мріяв, мандрував подумки, і ці фантазії загострювалися від неможливості їх здійснити. Загострювалися до того, що я побачив не тільки міста й вулиці, а й людей на них, їхні історії й біографії, і ситуації, що за збігом мільйонів обставин звели їх докупи.

Так в уяві намалювався розпечений від літнього сонця Стамбул і смарагдові води Босфору. Вечоріло, і десь з бічного коридора свідомості на освітлений простір вийшов чоловік у білій сорочці і сонцезахисних окулярах. Миттєво навколо з’явилися столики з квітами і свічками, і кельнер, який несе пляшку шаблі у відерці з льодом. Сідало сонце, підсвічуючи води Золотого Рогу і поблискуючи на мінаретах мечетей. У цю сцену зайшла вродлива жінка в сукні з відкритою спиною. Коли я побачив це в своїй голові, залишилося тільки вигадати що саме привело їх сюди.

І я написав перше речення роману: «Мене завербували настільки вміло, що я навіть не усвідомив, як став агентом українських спецслужб». За ним друге, потім абзац, а тоді й незчувся, як з головою поринув у цей світ, пишучи розділ за розділом. Таким був початок роману «Вечір у Стамбулі». Ось про що він:

«У розпал російської війни український письменник рушає до Стамбула на презентацію турецького перекладу свого роману. Перед поїздкою до нього звертається офіцер Служби безпеки і просить про невеличку послугу. Не оцінивши ризиків і легковажно погодившись на цю авантюру, літератор потрапляє у вир небезпечних пригод і геополітичних ігор, що розгортаються за кулісами війни».

Цього тижня – після багатьох ночей роботи над текстом – я нарешті поставив крапку в романі. У вересні «Вечір у Стамбулі» вийде друком.

Цього роману не було б, якби не перелом. Але не буває в житті випадковостей, все, що з нами трапляється – має сенс і логіку. І все можна вивернути на позитивний лад. Тож уже невдовзі запрошу вас у світ нового роману, адже вечори в Стамбулі – незабутні!