Honorable participants, dear guests, Mr. Minister. 

My name is Andriy Lyubka, I’m a writer and Vice president of PEN Ukraine, but today the most important thing is that I’m a local, from Uzhhorod. 

We use to say that our region is well known… but in fact, no, Transcarpathia is not known at all, and I assume that when you received the invitation, you had to Google – where is this Uzhhorod, where is this Transcarpathia? Yes, it is a provincial region,  peripheria absoluta, but the war has shown that sometimes it is good to be away from the epicenter or the capital, sometimes it is better and safer to live in the province.

Anyway we are proud that in our region representatives of many nations have been living in peace and harmony for centuries. It is here, on the southern slopes of the Carpathian Mountains, where Central Europe meets the Balkans, creating fascinating  mix of cultures and mutual influences. We are known for our tasty local wine which boosts creative life and we are proud of our gothic wooden churches. But only few people know that it was here, in Zakarpattia, that the famous composer Bela Bartok grew up and gave his first concert.

But today I want to tell you contemporary story about my friend, the Uzhhorod artist and painter Maksym Plesha. 

Maksym was an artist not only by profession but also by spirit. One could easily imagine him in a Berlin squat or portraying passersby on the streets of Barcelona. Maksym earned money by painting churches in our region, in the mountainous areas of Zakarpattia, securing just enough income to sustain himself and dedicate months to his creative pursuits.

During such months, he could simply come to the coffee shop and sketch random visitors and later give them a portrait as a souvenir. Some people thanked him with money, some didn’t, but for Maksym the true reward was the freedom to do what he loved. 

He had a philosophical, it means skeptical attitude toward his professional career. His ambitions were for spiritual and creative growth rather than for fame. 

Maksym was not interested in social and political life. Not only did he not vote for political forces, but he did not go to the elections at all. He was completely indifferent to politics. One could say that he was a pure soul, a pacifist, a Carpathian Buddhist, detached from worldly affairs, but a black day came on February 24, 2022…

And from the first day of the criminal Russian invasion, the apolitical, peace-loving Maksym Plesha volunteered for the army. He took this step here in Uzhhorod, the city that is geographically farthest from Russia and the front. LaterMaksym fought on the southern front near the Black Sea, went through the battles for Bakhmut, was wounded several times and was treated in hospital. 

Since the invasion I put my writing on pause and focused on volunteer work. I collect donations from my readers and use them to buy jeeps and pickups for the Ukrainian army. I have purchased more than 335 of pickups for the army so far and made more than 50 volunteer trips to the front line. And during this trips I met Maksym several times when we brought volunteer aid to their unit in the East.

Maksym Plesha died on August 23, 2023, during an artillery attack. Ahandsome young man who could have been used to paint portraits from him,  was buried in a closed coffin because his body was so seriously damaged. He is buried here in Uzhhorod, in the city cemetery. 

I often think about him and think a lot about his motivation. Why did a pacifist from the most remote and safest city in Ukraine, who was completely indifferent to politics and the political, go to war on his own free will on the very first day? 

In my opinion, in Maksym’s case, it was not so much about patriotism or civic duty as it was about culture. Sincere and uncompromising in his life, Maksym Plesha decided to go to war because after the first missile strikes, he saw the war not as a geopolitical conflict, but as a great crime and terrible injustice. 

His artistic nature did not allow him to remain indifferent in this situation, so he decided to go to protect others. The desire to protect other people, the weaker and innocent, and only then think about yourself, is what culture and dignity are all about. 

Culture is not only about museums, classical literature, or elegant music, culture is about our daily choices: to tolerate evil or to oppose it, to surrender or to fight for your ideals, to protect the weak or to witness a crime and run away. 

During the war, Ukrainian culture rendered a great service to European culture. After all, Ukrainian culture has proven that culture today, in our time, is not only about entertainment or joy, it is not about festivals and grant activities planned for three years in advance, culture is about survival. Culture defines our resilience.

Let me introduce you one shocking example. Since the big war started, the printruns and circulation of Ukrainian books has doubled, and there are queues outside our theaters. For example, the performance you saw at the entrance to this hall is sold out till the autumn. This demonstrates, without any sociological research, how much people need culture in times of crisis. 

In the face of mortal danger and fear, it is culture that gives a person a foothold, helps them not to go crazy, and becomes a kind of helpful self psycho therapy. In the face of the threat of destruction and genocide, it is culture that becomes a platform for the unity of an entire nation, an invisible chain that creates and unites the community, gives it strength and inspires it to fight. 

And in this sense, without any doubt, the war in Ukraine has demonstrated that culture is an integral element of the security system. The same as trenches and underground bomb shelters, as an iron dome culture protects not our physical bodies, but our thoughts and souls, our brains. If you can defeat culture and occupy a country culturally and informationally, you no longer need to attack it militarily.

So today I would like to express our gratitude to you for coming here, to Ukraine, and ask you one small favor: please help us to save our culture, because our culture helps us to save our country.

This is exactly what the Uzhhorod artist Maksym Plesha tried to teach us with his own life example.

(Переклад українською)

Шановні учасники, дорогі гості, пане Міністре.

Мене звати Андрій Любка, я письменник і віцепрезидент Українського ПЕН, але сьогодні найголовніше те, що я місцевий – із Ужгорода, Закарпаття.

Ми звикли казати, що наш край добре відомий… Але насправді ні, Закарпаття зовсім не відоме. І я припускаю, що коли ви отримали запрошення, вам довелося гуглити: де цей Ужгород, де це Закарпаття? Так, це провінційний край, peripheria absoluta, але війна показала, що іноді добре бути далеко від епіцентру або столиці, іноді краще і безпечніше жити в провінції.

У будь-якому разі, ми пишаємося тим, що в нашому краї століттями мирно і гармонійно жили представники багатьох народів. Саме тут, на південних схилах Карпат, Центральна Європа зустрічається з Балканами, створюючи захопливий мікс культур і взаємовпливів. Ми відомі своїм смачним місцевим вином, яке стимулює творче життя, і пишаємося нашими готичними дерев’яними церквами. Але мало хто знає, що саме тут, на Закарпатті, виріс і дав свій перший концерт знаменитий композитор Бела Барток.

Але сьогодні я хочу розповісти вам сучасну історію — про мого друга, ужгородського художника і живописця Максима Плешу.

Максим був художником не лише за професією, а й за духом. Його легко можна було уявити в берлінському сквоті або таким, що малює перехожих на вулицях Барселони. Він заробляв на життя розписом церков у нашому регіоні, у гірських районах Закарпаття, забезпечуючи собі лише стільки доходу, скільки було потрібно для існування та можливості присвятити час творчості.

У такі місяці він міг просто зайти в кав’ярню і зробити ескіз випадкових відвідувачів, а потім подарувати їм портрет на згадку. Дехто віддячував йому грішми, дехто ні, але для Максима справжньою нагородою була свобода робити те, що він любив.

Він мав філософське, а отже, й скептичне ставлення до професійної кар’єри. Його амбіції полягали у духовному і творчому зростанні, а не в славі.

Максим не цікавився соціально-політичним життям, не ходив на вибори, був абсолютно байдужим до політики. Можна сказати, що він був чистою душею, пацифістом, карпатським буддистом, відірваним від мирських справ, але чорний день настав 24 лютого 2022 року…

І вже з першого дня злочинного російського вторгнення аполітичний, миролюбний Максим Плеша добровільно пішов до армії. Він зробив цей крок тут, в Ужгороді, місті, яке географічно розташоване найдалі від Росії та фронту. Пізніше Максим воював на південному фронті біля Чорного моря, пройшов битви за Бахмут, неодноразово був поранений і лікувався в шпиталі.

З моменту вторгнення я особисто відклав письменницьку діяльність і зосередився на волонтерській роботі. Я збираю пожертви від своїх читачів і витрачаю їх на закупівлю джипів і пікапів для української армії. На сьогодні я придбав понад 335 пікапів для армії та здійснив понад 50 волонтерських поїздок на передову. Під час цих поїздок я кілька разів зустрічав Максима, коли ми привозили волонтерську допомогу в його підрозділ на Сході.

Максим Плеша загинув 23 серпня 2023 року під час артилерійського обстрілу. Красивий молодий чоловік, якого можна було брати як модель для портретів, був похований у закритій труні, бо його тіло було занадто сильно пошкоджене. Він похований тут, в Ужгороді, на міському кладовищі.

Я часто думаю про нього і багато розмірковую над його мотивацією. Чому пацифіст із найвіддаленішого та найбезпечнішого міста України, який був абсолютно байдужий до політики, добровільно пішов на війну в перший же день?

На мою думку, у випадку Максима йшлося не стільки про патріотизм чи громадянський обов’язок, скільки про культуру. Щирий і безкомпромісний у своєму житті, Максим Плеша вирішив піти на війну, бо після перших ракетних ударів він побачив війну не як геополітичний конфлікт, а як великий злочин і жахливу несправедливість.

Його мистецька натура не дозволила йому залишитися байдужим у цій ситуації, тож він вирішив піти захищати інших. Бажання захищати інших людей, слабших і невинних, а вже потім думати про себе – це і є культура та гідність.

Культура – це не лише музеї, класична література чи вишукана музика, культура – це наші щоденні вибори: терпіти зло чи протистояти йому, здаватися чи боротися за свої ідеали, захищати слабких чи стати свідком злочину і втекти.

Під час війни українська культура надала величезну послугу європейській культурі. Українська культура довела, що культура сьогодні – це не лише розвага чи радість, не тільки фестивалі та грантові заходи, сплановані на три роки вперед, а й виживання. Культура визначає нашу стійкість.

Дозвольте навести вам вражаючий приклад. Від початку великої війни наклади українських книжок подвоїлися, а біля театрів – черги. Наприклад, вистава, яку ви бачили біля входу до цієї зали (“Конотопська відьма”), розкуплена до осені. Це без будь-яких соціологічних досліджень демонструє, наскільки люди потребують культури в ці темні часи.

Перед обличчям смертельної небезпеки і страху саме культура дає людині опору, допомагає не збожеволіти, стає своєрідною терапією. Перед загрозою знищення та геноциду культура стає платформою для єдності всієї нації.

І в цьому сенсі, без сумніву, війна в Україні продемонструвала, що культура є невід’ємним елементом системи безпеки. Так само, як окопи і підземні бомбосховища, культура захищає не наші фізичні тіла, а наші думки і душі, наші мізки. Якщо ви можете пересилити культуру і окупувати країну культурно та інформаційно, вам більше не потрібно нападати на неї військовим шляхом.

Тому сьогодні я хочу подякувати вам за те, що ви приїхали до України, і попросити вас про невелику послугу: допоможіть нам зберегти нашу культуру, бо саме вона допомагає нам зберегти нашу країну. 

Це те, чого своїм життєвим прикладом намагався навчити нас ужгородський художник Максим Плеша.

Для довідки: Міжнародну конференцію з питань культури України “Співпраця заради стійкості” провели 1 лютого на Закарпатті. У заході взяли участь міністри та представники міністерств культури 28 країн, а також представники міжнародних організацій та партнери, які підтримують Україну, та представники Міністерства культури України й місцевої влади.