У січні цього року я, письменник і волонтер, добровільно мобілізувався до лав української армії. 

Це рішення шокувало моїх знайомих, які ставили два питання. Закордонні питали: чому?, а українські: чому тільки зараз? 

Ці два питання — про різні реальності. Для європейців війна – це щось страшне, але нішеве: тільки на певній території і лише для окремих людей. Для українців війна – у центрі, а ми самі в її епіцентрі: вона стосується всіх і змінює всі сфери життя. 

Тож знайомі європейці запитували: чому ти мобілізувався, якщо був кориснішим для своєї країни саме як цивільний. 

Адже як письменник ти займався культурною дипломатією за кордоном, твої виступи й тексти в різних країнах і на найавторитетніших майданчиках відкривали іноземцям очі на правду про Україну і війну.

А як волонтер, що зумів поставити свою репутацію літератора на служіння спільному благу, збирав гроші і купував позашляховики для української армії (і купив їх 415!), ти робив дуже конкретну справу на підтримку армії, таку, яку можна помацати руками. Тобто був ефективним і інтелектуально, і цілком практично. То чому ти вирішив мобілізуватися? – не розуміли вони. 

Натомість українські друзі питали: чому ти мобілізувався на четвертий рік вторгнення, якщо не пішов до армії в перші дні? Якою є мотивація зробити це саме в 2026, якщо можна було піти минулого року або дочекатися кінця цього року (раптом війна до осені закінчиться?). 

На українське питання мені відповідати простіше. На початку вторгнення мені здавалося, що я ефективніший як письменник – український голос у світі. Згодом мені вдалося збудувати волонтерську команду і приносити практичну користь армії, а це в свою чергу давало моральну сатисфакцію. 

У 2025 році я не пішов до армії, бо все-таки вірив, що Трамп зможе домогтися припинення війни – якщо не за 24 години, то принаймні до кінця року. А цього року вже не відтерміновував свою мобілізацію на осінь, бо впевнений – восени війна не закінчиться. 

Я пішов до війська саме тепер з простої причини. Моя молодша донька восени пішла в садок і добре там акліматизувалася, тож для дружини буде бодай трішки легше функціонувати з двома малими дітьми на руках. (Так, про це рідко говорять: чоловіками, які йдуть на війну, захоплюються; а дружинами, на плечі яких з цього моменту лягає подвійне навантаження, чомусь ні, хоча для мене це рівнозначна ноша. Дякую, що тримаєшся, моя Юле, люблю тебе і за це теж!)

Тепер європейське питання: тож чому? На це питання в мене немає героїчної й однозначної відповіді. Я мучився ним всі ці роки, а за кілька місяців до рішення втратив сон і ночами крутився в ліжку. Настрій гойдався маятником: інколи мені було страшно і здавалося, що я загину в перші місяці; а часом навпаки – ця ідея сповнювала мене внутрішньою силою і драйвом. Коли ж я ухвалив остаточне рішення піти в армію (це було в жовтні) – відчув неймовірне полегшення. 

Нарешті я скинув з себе тягар, що мучив мене всі ці чотири роки. Головна причина проста: мені було соромно. Соромно знати, що в момент, поки ти живеш мирне життя, хтось платить своїм життям за твою безпеку. Що чоловіки й жінки на фронті захищають тебе і твоїх дітей, хоча ти теж відносно молодий і здоровий, тож цілком міг би замінити їх там. 

За роки війни в Україні – як і в кожній країні, яка проходить війну у будь-яку історичну епоху – загострилися поділи в суспільстві, більш наочною стала нерівність. У всіх війнах це працює однаково: чим ти багатший і чим більше в тебе зв’язків, тим менше шансів, що ти опинишся в армії.

Це велика несправедливість, особливо щодо тих, хто на війні уже кілька років. Українські реалії і брак людей у війську такі, що демобілізуватися додому навіть після 4 років на фронті – неможливо, тебе немає ким замінити. А коли ти так довго на війні, то навіть якщо в тебе 9 котячих життів, то скоро вони закінчаться, а значить – ти на війні в один кінець. Складної інвалідності або смерті. 

За таких обставин бути молодим здоровим чоловіком в тилу – соромно. Уявіть: ти граєшся з дітьми на майданчику. Поруч зі своїми дітьми — жінка, в якої чоловік 4 роки на фронті. І ти ловиш її погляд. 

Та найголовніше інше. Цьогоріч моя старша донька піде в школу. Вона велика розумниця і ставить найскладніші на світі питання. Я не хотів дочекатися, поки вона гляне на мене своїми небесно чистими оченятами і спитає: тату, батьки багатьох моїх однокласників на війні, а чому ти ні? 

Я б не хотів провалитися під землю від цього питання, яке й сам собі ставлю вже роками. Я не маю відповіді, яка б не звучала як виправдання. Захистити свою країну – це справа всіх, тож тепер настала моя черга. Це по-чесному і справедливо. Я хочу бути хорошим батьком, а найкращий спосіб виховання – власний приклад. 

Друга причина мобілізуватися менш важлива, зате раціональна. Я впевнений, що війна – надовго, тож воюватимуть всі. Світ увійшов у еру переформатування і воно буде болісним. Гаряча фаза війни може призупинитися, але допоки не вирішаться фундаментальні справи між Заходом та Китаєм (і його авторитарними союзниками, в тому числі Росією), спокійного життя не тільки в Україні, а й загалом у Європі не буде. 

Тож якщо рано чи пізно мене все одно силоміць мобілізують до армії, то краще я зроблю це завчасно і добровільно, але на своїх умовах. Ця логіка виправдала себе: в Україні доброволець сам обирає собі підрозділ і майбутню посаду, а найкращі військові підрозділи конкурують за мотивованого добровольця. Як це не парадоксально, в армії я тепер почуваю себе у більшій безпеці – бо навчений і готовий захистити своє життя. Тепер не хтось захищає мене і моїх дітей, а я сам можу за себе постояти. Це круте відчуття. 

Третя причина дурнувата і егоїстична, мені аж ніяково про це писати. Але я все життя мріяв стати добрим письменником, написати щось живе і справжнє.

А війна — це досвід, який визначає моє покоління. Як би вона не закінчилася, це травма вже до кінця залишиться з нами.  Я не хотів залишатися спостерігачем.  Даруйте мою хлопчакуватість, але я пішов у армію для того, щоб не тільки знати правду, а й мати моральне право описувати її. 

Останньою краплею стало те, що на перших етапах війни давало мені можливість відчувати свою ефективність у тилу – волонтерство. Скажу чесно: у цій сфері я вигорів максимально. 

Бо ж волонтерство за ідеєю – це як вірші у поета: ти пишеш їх тоді, коли маєш натхнення. Це мала б бути праця у вільний від основної роботи час, але часу й зусиль вона пожирала більше, ніж основна. На п`ятий рік вторгнення збирати донейти й тримати темп ставало все важче, а відчуття сатисфакції від цієї 24/7 роботи ставало все менше. Я жартую, що просто захотілося перейти на вищий щабель: з тих, хто допомагає, стати тим, кому допомагають. 

Тож у січні я став військовослужбовцем ЗСУ. 

Початок служби – це курс базової військової підготовки завдовжки в два місяці. З одного боку, це класична військова муштра, що не змінюється з часів Римської імперії: вчорашніх цивільних вчать звикати до фізичних навантажень, поводитися зі зброєю і діяти як злагоджений військовий підрозділ. 

Найважчими в цьому для мене були побутові умови, бо наша навчальна частина справді нагадувала римський похідний табір, що став на спочинок у зимовому лісі. Жити в наметі, коли морози навколо сягають -25 – цікава пригода, але я б її нікому не побажав.

Коли тобі майже 40, саме комфорт стає першим випробуванням. Зізнаюся, було важко, але я тримався за прості речі. Маленький ритуал: прокидався раніше і готував у металевій кружці свою улюблену каву. Попри втому й холод, щодня змушував себе до ретельної гігієни. Перед сном бодай 15 хвилин, але читав (електронну)  книжку. 

З іншого боку, хоч цей курс підготовки і присвячений азам функціонування війська, він був адаптований до потреб сучасного фронту і конкретно реалій російсько-української війни. 

Наприклад, нас вчили відстрілюватися з помпової рушниці від атаки fpv-дрона; маскувати свої позиції не так від піхоти, як від розвідки з неба; у випадку атаки дроном на оптоволокні – намагатися оббігти його позаду і обрізати кабель. Курс тактичної медицини теж фокусувався на ранах від осколкових поранень, а не від куль з вогнепальної зброї. 

Але війна змінюється швидше, ніж навчальні програми.  Це як із новим смартфоном: він застаріває рівно в той момент, коли ти виходиш з ним із магазину. Сучасна війна розвивається в шаленому темпі, і саме адаптивність до змін, а не вогнева міць, визначить переможця.

Після базового курсу новобранця переводять на фахову підготовку, де він опановує вже конкретну спеціальність. Я обрав службу в Силах Безпілотних Систем, бо там найнижчий рівень бойових втрат по всій армії і загалом саме за цим напрямком майбутнє. Тож після лісу початку часів потрапив одразу в ХХІІ століття, де реальна війна через пульти й окуляри оманливо скидається на відеогру.

Як не дивно, тепер я боюся не смерті, бо смерть за таких умов – це фатум, на який ти маєш обмежений вплив, тож залишається сподіватися на удачу. Найбільше я боюся, що час і відстань знищать мою сім’ю, розірвуть мій зв’язок з дітьми. Що я пішов їх захищати, але війна і розлука змінять нас і мені не буде до кого повертатися. 

Чи жалкую я про своє рішення піти в армію? Переважно ні, але часом стає гірко від самотності. У такі миті згадую один із перших днів служби, коли я у військовій формі зайшов до придорожнього сільського магазину, щоб купити гарячої кави. Літня жінка приготувала каву, простягнула мені паперовий стаканчик і замість ціни сказала: дякую. 

І цього достатньо.