Коли в січні цього року Світлана Стретович запропонувала мені провести навесні великий творчий вечір у Києві, перша моя думка була така: «Бляха, треба схуднути!»

Усвідомивши, що літературний вечір у Молодому театрі, крім усього іншого, може для мене означати мінус кілька кілограмів, я одразу ж погодився. І блискавично заходився вибирати найоптимальніший спосіб для схуднення.

Ясна річ, найлегший метод скинути кілька зайвих кілограмів дуже простий – треба просто менше жерти. Але ж ми легких шляхів не шукаємо.

Наступний метод пов’язаний з першим – це голодування, шоковий і найшвидший спосіб схуднути. Я маю друзів-художників, які можуть голодувати десять днів, пити тільки воду і відкривати в собі нові чакри для кращого розуміння всесвіту – і худнуть під час цього драстично.

 Але я, чесно кажучи, не мав амбіції зрозуміти всесвіт, та й нікуди не поспішав: запрошення прийшло в січні, а вечір мав відбутися аж наприкінці квітня. Крім того, ще на першому курсі університету, під час Помаранчевої революції сформулював своє кредо: я готовий брати участь в усіх видах і формах протесту, крім голодування!

Тому залишався спорт, помірне збільшення фізичних навантажень і запровадження легкої дієти. Вибрати свій спорт – справа непроста, особливо в умовах гидкої континентальної зими. Для мене основним фактором була відсутність людей, тому командні види спорту відпали зразу. Навіть теніс передбачає напарника, а я хотів ізолюватися і відпочити від людей та спілкування. Залишалося тільки плавання.

На вході до басейну мене зустрів тренер. Вислухавши про потребу регулярних занять, він спитав:

–       Так а до чого ви готуєтеся?

–       До літературного вечора, – відповів я.

Тренер глянув на мене зі співчуттям і далі не розпитував. Можливо, вирішив, що наступні запитання має ставити лікар. Або ж подумав, що я збираюся підготуватися і переплисти Тису.

Хай там як, але протягом чотирьох місяців з віданністю, але з несистемною регулярністю я ходив плавати і кожен місяць позбувався одного кілограма. Минулого тижня з неабияким жалем усвідомив, що час промайнув швидко і 24 квітня вже наступної середи. З жалем, бо в наш турбулентний час дуже важливо мати перед собою маленьку ціль, іти до неї, фокусуватися саме на ній.  

Добре мати дату в кінці тунелю, якийсь орієнтир попереду. Адже невідомість і невизначеність лякає. Скільки ще триватиме війна, як довго наші життя залежатимуть від неї – це ті питання, з якими ми прокидаємося і засинаємо.

Іноді, коли не можу заснути, я думаю про негативні сценарії, про жахливу кінцівку, безвихідь. Це ті думки, які залишаються наодинці зі мною. Своїм рідним я не можу їх розказати, бо не хочу їх засмучувати й лякати. Своєму колу знайомих я їх не розповідаю, бо бачу, що вони шукають підтримку в мені, орієнтуються на мене. Давно самі вигоріли, але думають: ну-у, раз він вірить, то ще не все втрачено. Виходить, що я вірю за них.

Такі сокровенні й сумні думки я залишаю в собі, можу звірити їх тільки письму, тільки листку. Але факт залишається фактом – є миті втоми, зневіри, моменти, коли хочеться гучно зітхнути і просто сісти на землю від розпачу. Я думаю, це нормально. Було б ненормально в епіцентрі трагедії не мати хвилин слабкості, не занепадати духом.

Але звідси виникає ключове питання: де ж брати сили? Глобальної відповіді в мене немає, але можу поділитися кількома прикладами з власних спостережень.

Два тижні тому ми з командою їздили на схід. В Умані розділилися, одна частина поїхала передавати автомобілі військовим підрозділам у Херсоні, а я з іншою групою взяв курс на Оріхів. До комендантської ми мали закрити південний напрям і зустрітися в Павлограді, щоб звідти зранку поїхати на Донеччину.

Зробивши свою роботу на півдні й повернувшись у Запоріжжя, я подзвонив нашим, які їздили в Херсон. Виявилося, там проблема: на сервісі не закрутили гайку біля підшипника на колесі, колесо почало гуляти – добре, що вони взагалі не розбилися на трасі. Але були змушені зупинитися в Кривому Розі. Стемніло, вечір суботи. СТО вже не працюють, автомобільні магазини теж. Скоро комендантська.

Бля-я-я-я-ха, подумав я. Це ж тепер за ними повертатися у Кривий Ріг. Втратимо ніч, а попередня ніч теж була без сну, в дорозі. Сили здають, голова не варить. Домовилися зідзвонитися за пів години і скоординувати плани.

За той час трапилося диво. Наші хлопці без особливої надії запитали на заправці, чи немає поблизу автосервіса. Заправник сказав, що все зачинено, але потім почухав макітру і дав телефон незнайомого йому чоловіка, який має автомагазин на дому. Той чоловік підняв слухавку, вислухав і погодився глянути на ситуацію.

Треба було знайти специфічну гайку на джип Honda CRv, а це рідкісна машина. У того чоловіка був магазин із запчастинами для старих радянських автівок і тракторів, але він погодився пошукати – може, щось за розміром підійде. Як не дивно, але на японський позашляховик підійшла гайка з Газелі. Оскільки в хлопців не було з собою інструментів, чоловік розкрив набір з вітрини, сам зняв колесо і закрутив гайку, після чого дав їм у дорогу той інструмент. Грошей не взяв ні копійки, просто в суботу ввечері залишив свою сім’ю і вийшов на роботу, бо почув, що треба допомогти якимсь незнайомим людям, які везуть машину для армії. Таких прикладів навесні 24-го усе менше.

І саме тому мене надихає цей чоловік із Кривого Рогу, хоча я навіть його імені не знаю. Я беру сили з таких прикладів. Не знаю, скільки б коштувала його робота, гайка та інструмент – можливо, тисячу гривень, тобто 25 євро. За масштабами наших витрат абсолютно невідчутна сума.

Але той його вчинок так зарядив нас усіх, що ми вже два тижні про того чоловіка всім розповідаємо. Ніби знайшли викопний скелет якогось мамонта, людини, яка нагадала нам про перші місяці вторгнення і загальну ейфорію від спільнодії. Після всіх розчарувань, втоми від щоденної рутинної роботи, після мерзенного відчуття, що твоє суспільство знову стає не твоїм, раптом якийсь заправник дає номер якогось чоловіка – і стається магія.

До речі, про заправників. У мене перед очима досі стоїть один із них, якого я бачив у ніч з 24 на 25 лютого 22 року на Житомирській трасі. Ми вісім годин виїжджали з Києва в апокаліптичному натовпі машин, корок простягався на десятки кілометрів. Десь між Києвом і Житомиром довелося заїхати на заправку.

Здавалося, навколо кінець світу. Було страшно, холодно і безнадійно. Країну атакували з усіх видів зброї, новини з фронтів були туманними, тої ночі ніхто не спав. Але от нарешті дійшла й наша черга заправитися і я побачив біля колонки сивого чоловіка, який просто робив свою роботу і ще й встигав усіх навколо заспокоювати: мовляв, на всіх пального вистачить, не переживайте.

Я часто думаю про того діда. Зазвичай заправники працюють добу через три, це скромний підробіток для пенсіонерів, тож скільки він міг мати в 2022 – десь 6-8 тисяч зарплати. Але в ніч з 24 на 25 лютого цей дідо вийшов на роботу точно не за зарплату.

Бо ніхто не знав, чи заплатить йому хтось ту мізерну зарплату, чи за тиждень ще існуватиме Україна як держава і українська гривня, а дідо стояв біля колонки і робив свою роботу.

Десь з півночі наступали окупанти, і якби пальнуло по заправці, то дідо би загинув одним з перших від вибуху біля резервуару з пальним, але він стояв на Житомирській трасі і робив свою роботу.

Налякані люди, які бачили його тієї ночі, трохи заспокоювалися, бо посеред хаосу й тривоги дідо був острівцем нормальності, порядку, раз він був на своєму місці – значить, не все пропало, значить жила надія.

У житті кожного з нас буває мить, коли ми можемо стати таким заправником. Мить вибору і мить дії. Як думаєте, чи не боявся тієї ночі заправник? Ясно, що боявся, зрозуміло, що за нього тривожилася його родина, може, навіть дзвонили й кричали, щоб вертався додому. Зрештою, заправник – це ж не лікар, не критична постать, без якої не можна дати собі раду, кожна людина може сама взяти пістолет і заправитися.

Боже, за ці три роки я тисячі разів думав про того заправника. Уявляв і розглядав ситуацію з усіх боків. Швидше за все, дідо навіть не усвідомлював, який терапевтичний ефект тієї ночі його робота справляла на переляканих людей. Він навіть не здогадується, що його поведінку я запам’ятав на все життя, що розказуватиму про нього дітям. Тієї ночі дідо з якогось поблизького житомирського села був – сам того не усвідомлюючи – абсолютно видатною постаттю.

Кожен і кожна з нас буваємо такими постатями. Коли хтось бере з нас приклад,  озирається на нас збоку і ухвалює свої рішення. У школі мені розповідали, що культура – це те, як ти поводишся, коли ніхто не бачить. Я б уточнив: культура, а з нею і гідність – це те, як ти поводишся, коли не думаєш, що йдеться про культуру і гідність.

Бо завжди здається, що ключова мить твого життєвого випробування буде колись, а не тепер. Що це будуть якісь виняткові умови й романтичний ореол, якась неймовірна ситуація з прожекторами й фанфарами. А можливо, мить твого випробування – просто у вагоні метро, коли подаєш руку чоловіку з протезом чи усміхаєшся, щоб підтримати зніяковілу людину. Мить твого випробування – коли можеш з кимось ділитися, стати для когось прикладом і опорою. Навіть тоді і якраз тоді, коли й самому страшно.

Тому скажу так: сил у мене зовсім немає, але я намагаюся жити так, ніби їх необмежена кількість. Щоб підтримати інших, хто в критичний для себе момент озирнеться на мене. Так діє правило ланцюга, коли одна ланка тримає собою дві по боках.

Я не ділю роботу на важливу і неважливу, просто намагаюся сконцентруватися на дрібних процесах і малих кроках. Коли я думаю про гайку і вирішую проблему гайки, я не маю часу думати про глобальні виклики, негативні сценарії на виборах у Штатах чи цивілізаційну сутичку демократій і авторитарних режимів.

Я – людина проста, я думаю про гайку, колесо, одну машину. Поринаю в цю роботу з головою і силкуюся зробити щось маленьке, але зробити добре. Не думаю про гіпотетичний кінець війни, про 2025 чи 2026 рік – я думаю про наступний четвер, бо наступного четверга ми їдемо на Донбас, аби перед Великоднем бути на фронті. Це і є мій горизонт планування.

Тому дякую за можливість кілька місяців думати про 24 квітня як ключову дату попереду. Сконцентрувавшись на ній, я бачив чітку ціль перед собою, вона була близькою й досяжною. І тому я знайшов у собі сили добігти до неї.

Тож мій рецепт простий: малі кроки і короткі строки, рухатися від дрібниці до дрібниці, занурюватися в рутину і робити прості речі. Крутити гайку, заправляти машину, плавати мінімум двічі на тиждень. Надихатися людьми, яких не показують по телевізору і яким на це взагалі байдуже. Брати з них приклад. Стояти біля бензоколонки на трасі, коли навколо кінець світу. Собою вгамовувати хаос і паніку. Хіба ж цього мало?