Це трапилося під час моєї першої поїздки на Донбас. Кінець квітня 2022 року. Країна розбурхана війною, але застигла перед великим невідомим: уже ясно, що в росіян не вийде окупувати всю державу, але незрозуміло, коли і в якій формі цей жах закінчиться.

Ми купили пікап і джип для військових на Донбасі – це були моя друга і третя за рахунком машини для ЗСУ. У друзів з комітету медичної допомоги позичили мікроавтобус, на якому мали повернутися з Донеччини, взяли з собою ще одну машину для військових від інших волонтерів, зібрали вісьмох водіїв – по двоє на кожну автівку, щоб можна було мінятися в дорозі й не витрачати час на зупинки й спочинок. І поїхали на схід.

Це була моя перша поїздка, емоції зашкалювали. Адреналін змішувався зі страхом, адже ми їхали з найзахіднішої точки України, куди ракети не долітали, на Донеччину, яка в новинах і репортажах поставала виключно у вогні. У той момент така подорож видавалася дуже небезпечною, до того ж у нас не було бронежилетів і шоломів – у країні все ще був дефіцит амуніції, тож усе передавалося солдатам.

З нами їхав (або точніше сказати – це я їхав з ними) Василь Юрійович, представник місцевого самоврядування, який їздив з волонтерською допомогою на фронт ще з 2014 року. Він знав що куди і як, його спокій і позитивний настрій тамували мій страх перед невідомим. Добре мати таку людину в колективі – подумалося мені, і в наступні, вже організовані мною поїздки я підбирав водіїв не тільки з думкою про стаж за кермом, а й прагнучи сформувати певну психологічну єдність у колективі, коли кожен психотип виконує певну функцію і одна людина доповнює чи врівноважує іншу.

Ми виїхали з Ужгорода о третій ранку і план був простим – доїхати за цей день максимально далеко. Василь Юрійович казав, що куди б ми не доїхали – він домовиться про нічліг на час комендантської години, коли пересуватися заборонено. Я наївно вважав, що він на ходу бронюватиме щось через букінг, але виявилося, що він мав свою власну мережу для поселення і допомоги в дорозі. Бо він – баптист.

Мушу визнати, мене неабияк здивувало, що пан Василь так легковажно ставиться до організації місця ночівлі для нас. Бо він не поспішав дзвонити й домовлятися, а весь час мене заспокоював – мовляв, побачимо, де нас застане комендантська година, там і заночуємо. Я вже змирився з тим, що застане вона нас у полі – і ночувати будемо просто в машинах. Зрештою, як показали наступні поїздки – це не найгірший варіант.

Коли стрілка годинника почала підповзати під червону лінію комендантської заборони, ми наближалися до Кривого Рогу. Василь Юрійович пошукав щось у телефоні, набрав номер і сказав, що ми в дорозі, нас восьмеро, скоро будемо, чи можна до вас? Наскільки я зрозумів з розмови, говорили вони з людиною з того боку слухавки вперше в житті. Ну-ну, нічогенький такий у нас організатор – промайнуло в мене в голові.

Але трапилося диво, і вже за двадцять хвилини ми їхали через Кривий Ріг за вказаною адресою. Місто тонуло в мороці, оскільки вночі панував режим світломаскування, щоб запобігти атакам з повітря. Ми їхали вздовж якоїсь довгої заводської стіни, аж поки не потрапили в двір перед триповерховою будівлею. Це був будинок баптистської общини Кривого Рога, і розташовувався він по сусідству з Криворіжсталлю. Цей промисловий гігант – об’єкт №1 для атаки в цьому місті, тому ночувати поруч з ним видавалося шаленством. Щойно нам відчинили двері – поруч завив гудок повітряної тривоги; повірте мені на слово, що звук повітряної тривоги в Ужгороді і в Кривому Розі – це два зовсім різні звуки, попри те, що на слух вони абсолютно однакові. Тіло прошило дрижаками.

Не звертаючи уваги на моторошний гудок, бородатий чоловік середнього віку завів нас усередину, показав умивальники й туалети, відкрив кімнату, в якій на підлозі довгими рядами лежали матраци для сну, а сам пішов на кухню гріти чай і готувати нам перекус. У будинку, який за останні два місяця перетворився на притулок, було багато людей. Переважно це були біженці, які втікали з окупованого півдня й Донбасу.

Для когось із них цей дім став просто проміжним пунктом дорогою на захід, а хтось тут осів надовше, сподіваючись, що окупація рідних місць скоро закінчиться. Зайве казати, що в будинку, де зібралося багато різних людей, в тому числі старих і немічних, зовсім немовлят і майже дорослих дітей, не скрізь було чисто і не завжди добре пахло. Не може пахнути добре в приміщенні, де покотом сплять п’ятдесят людей, а вікна заклеєні, щоб під час вибуху не розлетітися на вбивчі друзки, і ретельно зашторені, щоб не стати ціллю для ворожої авіації. Але водночас тут панував якийсь затишок, було відчуття безпеки і – хоч як це не дивно – дому. Це був дім для людей зі страшних доріг війни.

Умившись, ми прийшли на кухню. На столі була тепла страва, ми витягнули з наплічників ще й домашні запаси. Раптом господар дому запросив нас до молитви. Я опустив голову й слухав. Молилися вони своїми словами. Просто дякували Богу за те, що дав нам цю їжу і дах над головою, що подарував нам зустріч із цими людьми, просили про безпечну ніч і легку дорогу завтра, про захист для наших воїнів і опіку для нашого народу, про мир. Це було коротко і дуже по суті. Мені, атеїсту, це навіть сподобалося. Хоча, можливо, я просто був настільки втомлений, що не мав сил для якогось свого традиційного в’їдливого жарту про церкву як бізнес.

Повітряна тривога, здається, тривала цілу ніч, але ми провалилися в зморений сон і ні на що не зважали. Зранку встали, вмилися, помолилися (тут мав бути єхидний смайл), перекусили і рушили далі в дорогу – на Донбас. Це був мій перший близький досвід спілкування з релігійною спільнотою баптистів.

Протягом наступного року таких досвідів було ще десятки. Поруч із Ужгородом є прекрасна ферма, яку тримає місцева баптистська спільнота, там ми часто отримували великі вантажі свіжих овочів і фруктів, продуктів харчування і різної гуманітарної допомоги, щоб усе це відвозити своїми джипами на схід, туди, де в людей є гостра потреба.

Дуже часто ми зупинялися в баптистському притулку Павлограді, місті на трасі Дніпро-Донецьк. Фактично це ворота Донбасу, останнє відносно мирне місто на в’їзді до пекла. Там ми ночували перед виїздом до військових на фронт, там о будь-якій годині дня й ночі нас чекала гаряча їжа від господині – літньої пані Діни, теплий душ і чиста постіль. Там я бачив, скільки біженців – щоразу нових – живуть у них, скільки людей щоранку приходять у прибудову біля церкви, щоб отримати безкоштовний продуктовий набір.

Побачене змінило мене, змінило моє дурнувате ставлення до релігії й Бога. Ні, я не увірував і не вступив до якось віри, але нині я вже не дозволяю собі відпускати жартики про релігію. Я атеїст, маю якесь своє поверхове бачення всіх цих теологічних питань, але тепер розумію, наскільки важливою і формотворчою є релігія для суспільства, наскільки корисною і дієвою вона може бути для спільнот, особливо в час руйнівних потрясінь.

Тут річ не про баптистів, а про релігійні спільноти загалом. За час війни я побачив, що релігія може реально допомагати людям. Як греко-католицький парох, що відправляє служби в ротонді під Ужгородом, який з перших днів війни організував свою маленьку громаду для допомоги біженцям і розселив сотні людей, що втікали від війни, нагодував і зігрів потребуючих, що їхали через Ужгород далі в Євросоюз. Як єврейські рабини, які однією рукою організовували евакуацію людей з зони бойових дій, а іншою займалися доставкою гуманітарної допомоги в Україну. Як ісламський муфтій, що став у війську капеланом, щоб працювати де факто психологом для кримських татарів, що пішли добровольцями на війну. На багатьох прикладах я вперше побачив релігію як служіння людям.

Цей досвід став для мене направду революційним, він змінив мій світогляд і допоміг подорослішати, позбувшись нарешті легковажного юнацького дурисвітства. Навчив не насміхатися з вірників і їхніх пастирів, повернув повагу до цих людей, яку я загубив у дванадцятирічному віці, коли вперше прочитав «Так говорив Заратустра».

Ця історія, цей приклад важливі для мене, оскільки демонструють, як під час війни банальні, здавалося б, речі знову набувають свого істинного сенсу. Ми стали свідками того, як держава стала ефективною, як реально з’явилося громадянське суспільство, що об’єдналося й підставило плече своїй державі, до якої раніше тримало дистанцію й плекало традиційну посткомуністичну недовіру. Як запрацювали інституції, як прості професії знову набули свого значення і відвоювали повагу.

Війна стала точкою перезапуску всієї держави, заповнила старі міхи новим змістом. Протягом десятиліть після падіння Совєтського Союзу в Україні витворювалася химерна, хвороблива, збочена реальність, в якій змістилися реальні цінності та орієнтири суспільства. Успіх дорівнював швидкому багатству, а доступ до нього відкривався через входження у владу чи корупційні афери. Доброю ілюстрацією цього є той факт, що  добрячих двадцять років після здобуття незалежності найпопулярнішими факультетами в нас були юридичний і економічний, хоча саме з верховенством права і економікою ми мали найбільші проблеми.

Війна це змінила остаточно, поставила крапку в оздоровчих процесах, що відбувалися в суспільстві дві останні декади. Помаранчева революція і згодом Євромайдан були наслідком цих процесів, а війна їх пришвидшила до блискавичності.

І виявилося, що Служба безпеки може захищати державу і відловлювати ворожих агентів, а не лише кошмарити бізнес. Виявилося, що представники найвищої влади і місцевого самоврядування у момент істини можуть служити державі й народу, а не лише дбати про інтереси свої й оточення. І так далі, і так у кожній сфері.

Пригадую, як у перші дні війни я вантажив гуманітарною допомогою поїзди, що відправлялися в з Ужгорода до Харкова. Пам’ятаю провідників, які їхали в цих поїздах під обстріли. Вони робили це за свою мінімальну, крихітну зарплату, могли просто звільнитися й відмовитися їхати, але вони їхали, бо це був їхній професійний обов’язок. За цей щоденний подвиг усі працівники Укрзалізниці заслужили неймовірну повагу від українців.

Пам’ятаю, як на початку червня 2022 року ми з командою ночували в Харкові. Уночі була повітряна тривога й ракетні прильоти по центру міста. Оскільки була комендантська година, ми вирішили перед від’їздом о шостій ранку заїхати й подивитися на наслідки ворожого обстрілу. Яким же було наше здивування, коли ми побачили, що комунальники вже майже все прибрали й підмітають рештки згарища! Хоча теж могли втекти, звільнитися, відмовитися працювати за мінімальну зарплату, але вони залишилися й працювали – бо це була їхня роль у війні. Вони чинили опір, прибираючи, наводячи лад посеред хаосу й жаху. З якою гідністю вони це робили!

Або електрики, які всю осінь і зиму 2022-23 провели під обстрілами, намагаючись під дощем і снігом у максимально стислі терміни відновити критичну інфраструктуру для людей. Електрики-герої, хоча хто б міг сказати раніше, що професія електрика є героїчною, а люди будуть готові цілувати їм руки за їхню роботу?

І так без кінця – лікар, пожежник, водій поштового автобуса, вчителька, яка під обстрілами виходила в зум до свого класу, щоб повернути дітям ілюзію безпеки й нормальності, заправники, які в перші три дні війни без перерви стояли на робочому місці на Житомирській трасі, щоб заправляти машини для людей, що втікали від окупації на захід – хоча будь-яка заправка могла щомиті вибухнути від пострілу чи снаряду, та й у ті перші дні взагалі неясно було, чи буде кому вкінці місяця виплачувати зарплату, чи існуватиме ще держава, чи ходитиме ще гривня. А вони стояли й робили свою героїчну роботу – заправники…

Ось так за час війни поступово все повернулося на круги своя – професії й соціальні ролі знову набули значення й відвоювали повагу в суспільства. Тепер ми вже не кажемо «я люблю свою країну, але не державу», бо відчуваємо, що ця держава – наша. Тепер бути двірником і з гідністю робити свою роботу – не соромно. Бути священником у 21 столітті – не смішно. Робити добро іншим – не банально.

Усе те трухляве й слабке, що було підкошене посткомуністичною трансформацією, оклигало й стало на ноги, наповнилося змістом. Відбувся великий перезапуск держави і соціальних зв’язків, рольових моделей для успіхи й поваги. І саме цей великий перезапуск передусім наповнює мене вірою у краще майбутнє для нас і нашої країни. Ось так у мені з’явилася віра…