За два роки війни всі ми частково померли

27 Лютого 2024

А де ви були того ранку, коли почалася велика війна?

Ось моя історія: війна промовила до мене гуркотом віддалених вибухів за вікном, але я не повірив у це, вважаючи, що проживаю сон. Тоді на другому поверсі будинку моїх друзів під Києвом гупнули двері й зачовгали вниз східцями капці. «Почалася війна, повітряний простір закрили», – сказала Катя, господиня дому.

Повітряний простір вона згадала, бо за дві години я мав летіти у Вільнюс на презентацію перекладу свого роману. Її голос після сну здавався грубим і чоловічим, захриплим і прокуреним. Але насправді так звучав тваринний страх. Великий пес стояв на кухні перед вікном і дивився в темне небо, боязливо гавкав, наслухаючи звуки ракет і бойових літаків.

Кожен українець назавжди запам’ятав темний ранок 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення. Хтось прокинувся від вибухів, хтось від сполоханих дзвінків рідних – але кожна людина до дрібниць пам’ятає ту секунду. Це такий спогад, який прошиває наскрізь усе наше життя. Спільність цього досвіду робить нас не просто одним народом, а якоюсь ближчою, втаємничішою спільнотою – чимось на кшталт сім’ї. Бо ми пережили ту мить разом.

Після того було ще багато різних моментів, тривог і сліз, болю і злості, але саме ті перші секунди нагадують мені зупинений кінематограф. Наче в програмі 3D, я можу згадати всі деталі навколо: температуру повітря, келихи на столі після вчорашніх посиденьок, стрілку годинника над дверима, запах пса в кімнаті, прохолодні кахлі підлоги. Це була найважливіша мить мого життя, після якої все пішло шкереберть і збило всі плани. Можливо, я так само пронизливо й глибоко запам’ятаю мить, коли почую, що війні – кінець. Якщо доживу до того моменту, звісно.

З того часу минуло два страшних роки. Що змінилося в нас і навколо? Найголовніша зміна – ми звикли до війни, вона є частиною нашого життя, нашої повсякденної рутини. Це найстрашніша зміна, бо ми акліматизувалися до чогось абсолютно ненормального, моторошного, ми навчилися жити, не звертаючи на нього уваги.

Тепер коли в Києві звучить сирена повітряної тривоги – майже ніхто не кидається шукати найближче сховище, люди без поспіху продовжують завершувати свої звичні справи. Смерть набула рис давньогрецької трагедії – вона тепер керується фатумом, долею, ти майже не маєш на неї впливу. Може так трапитися, що ракета сьогодні прилетить саме в твій будинок, впасти на кафе, де ти замовляєш собі капучино, знищити вокзал, на якому ти зустрічаєш друзів. Захиститися від цього практично неможливо, тож доводиться прийняти це як щоденну можливість. Хай діється воля божа – кажемо ми, атеїсти.

Смерті навколо багато. Навесні 22-го, коли в моє місто почали привозити перші домовини загиблих на фронті воїнів, кожна смерть сприймалася як особисте горе. Коли катафалк їхав вулицями, люди на тротуарах опускалися на коліна, бруківку встеляли квіти, а на похоронах збиралися натовпи.

Тепер на міському кладовищі є цілий сектор військових могил, над кожною з них майорить український прапор. Труну проводжають родичі, колеги загиблого з цивільного життя і побратими з фронту; зазвичай це невеличка процесія. Люди на вулицях на знак пошани зупиняються, але вже не плачуть і не колінкують. Загалом їм зручніше відвести погляд чи забігти в найближчий магазин, щоб уникнути особистої зустрічі зі смертю людини, яка за наше право жити у відносно мирному тилу заплатила своїм життям.

Не поспішайте засуджувати цих людей, вони не цинічні і не зачерствілі. Просто смерті, болю і горя було стільки за ці два роки, що сльози виплакані, емоції виблякли, а шок від кожної нової трагічної новини паралізує, але швидко минає. Бо треба збирати всі сили в кулак і жити далі, а від навали емоцій і переживань легко збожеволіти.

Я не перебільшую, повірте. Ось дві новини нашого сьогоднішнього ранку. У Харкові після російського обстрілу загинула вся сім’я – двоє батьків і троє дітей. Росіяни атакували нафтобазу, після вибуху стався витік пального, яке потекло вулицею і запалило кільканадцять будинків у приватному секторі. Це реальне пекло на землі: люди згоріли заживо. Батько з сином у коридорі при спробі втечі. Мама і ще двоє дітей – у ванній кімнаті. Найменшому синові Павлові було 7 місяців, мати притискала його до грудей. Немовля під час пожежі обгоріло так, що навіть від кісток нічого не залишилося – тільки попіл.

Чи можна не збожеволіти після такої реальності? І чи справді збожеволів я, якщо перша моя думка була такою: краще б це була ракета, щоб усі загинули миттєво, бо у вогні пожежі всі пережили страх і біль.

Друга новина: українського військового, який лише 31 січня повернувся з російського полону, де пробув під приниженнями й тортурами два роки, 8 лютого насмерть збила вантажівка на перехресті. Після прибуття з полону на волю він навіть не встиг побачитися з донькою Валерією Галкіною, яка тепер у статусі біженки живе в Лісабоні. Вона написала в своєму інстаграмі: «Сьогодні мого тата не стало. Його не вбили ні війна, ні куля, ні 2 роки в полоні. Він просто переходив дорогу, і його збила машина. Це сюр. Я не вірю, що це дійсність. Вибач за все. Я чекала твого дзвінка, як ти пообіцяв, але вже не дочекаюся…»

Це не найвражаючіші історії за час війни, це просто дві новини сьогоднішнього ранку. Так виглядає повсякденне життя вже два роки поспіль – 730 ранків підряд. Кожного дня гинуть цивільні – беззахисні, безневинні, абсолютно звичайні люди, яких Росія вбиває у супермаркеті, на вулиці, у власному домі.

Але ж гинуть не тільки випадкові цивільні, Росія щодня прицільно вбиває наших військових. Світ заакцептував думку, що смерті військових – це нормально, це статистика війни. Але хіба ж військові не люди, хіба їх можна просто так вбивати, вторгнувшись у нашу країну? Хто й коли вирішив, що вбивати військових – не злочин?

Тим паче, що українська армія складається переважно з цивільних – людей, які з власної волі пішли захищати свою країну чи були мобілізовані в рамках державного призову. Ці люди до вторгнення не мали військової підготовки і були менеджерами в офісах, водіями міських автобусів, піцеолами в модних ресторанах – а точно не рембо чи термінаторами.

Ось мій друг Максим Плеша, 32 роки, батько маленької донечки, художник, але за типом життя – гіппі, вільна людина. Малював на вулицях портрети людей, брав у роботу реставрацію розписів у храмах – таким чином заробляв на хліб. На війну пішов добровольцем, хоча жодного військового бекграунду в житті не мав. Двічі був поранений, минулої зими вижив у боях за Бахмут. Після поранень ми з ним жартували, що він має 9 життів, як кіт. Ці додаткові життя рятували його не раз, але коли війна триває щодня два роки поспіль – навіть дев’ять життів замало, щоб вижити. Максим загинув минулого року, на похорон його, красеня, привезли в закритій труні, бо тіло було сильно понівечене. То вбивство такого військового – злочин чи ні?

А тепер давайте разом відповімо на питання, яке мені ставлять дуже часто в різних країнах: «Чи пишете ви зараз художню літературу?». Відповідь очевидна.

Ми щодня живемо серед виру таких історій, що художня вигадка просто капітулює перед реальністю. Жоден роман не витримує конкуренції з потоком буденних сюжетів з життя простих українців. Я не пишу нічого художнього і взагалі сьогодні не мислю про літературу як про щось уявне, відірване від життя.

Бо в української літератури сьогодні єдина функція – бути свідком, описувати долі, фіксувати злочини. Коли я написав про Максима, його рідні подякували за те, що таким чином пам’ять про нього житиме трохи довше, про його життя дізнаються більше людей. Література стає різновидом психотерапії, допомагає пережити найбільші втрати, даючи надію, що все це не марно, що нас почують.

Це не порожні слова: за час війни, в умовах глибокої економічної кризи, тиражі українських книжок зросли вдвічі, а книжковий бізнес залишився одним із небагатьох прибуткових в країні. Це парадокс, але тільки на перший погляд – у час турбулентності й непевності людям потрібна книжка, культура, попит на неї зріс, бо вона про людей, про те, як зрозуміти самих себе, як прийняти долю.

Бути письменником у цей час – почесно і надважко, бо література сьогодні не розважає, а допомагає й рятує. Хоча й створює певну небезпеку: якщо у вашій квартирі велика паперова бібліотека, то під час ракетного удару ваше житло згорить значно швидше за інші – пожежники можуть не встигнути.

Та це не можна передбачити: за два роки війни ми навчилися, як уже було сказано, покладатися на долю й фатум. Ми звикли до смертей навколо і прийняли думку про можливість власної раптової смерті. Ми вже не так бурхливо реагуємо на страшні новини, наша емоційна шкіра стала товстішою.

Або просто поступово відмерла, адже з кожним днем жаху, на який перетворилися наші життя, ми всі теж потроху й поволі вмирали. Відмирало людське, нормальне в нас. Жертвами війни стали всі – і ті, кого вона вбила, і ті, кому пощастило (поки що) вижити.

За два роки ми звикли до війни і трагедій, почали вважати це новою нормальністю, буднями.

І саме це найстрашніше.

Переклади:

Англійською: https://shorturl.at/fkMRU

Бельгія (фламандською): https://www.standaard.be/cnt/dmf20240222_95572111

Болгарською: https://shorturl.at/osxJK

Грецькою: https://t.ly/_5Oyy

Литовською: https://t.ly/9tE9G

Норвезькою: https://shorturl.at/bnvOZ

Польською: https://shorturl.at/swEJW

Португальською: https://cutt.ly/awNg8D9S

Румунською: https://cutt.ly/owNg4e8C